Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справі про визнання права власності на спільне майно та стягнення грошової компенсації

У березні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним  позовом, в якому просив визнати автомобіль марки «Great-Wall», державний номерний знак НОМЕР_1, спільним майном ОСОБА_4 та ОСОБА_3 у рівних частках; стягнути з ОСОБА_4 на свою користь компенсацію вартості 1/2 частини автомобіля у розмірі 54 тис. грн.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що із червня 2013 року він проживав у фактичному шлюбі з ОСОБА_4, вони вели спільне господарство та мали спільний бюджет, який складався із заробітної плати позивача та доходів відповідача від підприємницької діяльності; проживали у квартирі відповідача за адресою: АДРЕСА_1. У січні 2014 року сторони придбали автомобіль марки «Great-Wall», державний номерний знак НОМЕР_1, вартістю 108 тис. грн, який був зареєстрований на ім'я відповідача. При цьому автомобіль було придбано за грошові кошти, отримані в кредит у Публічному акціонерному товаристві «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк»), та 30 тис. грн було взято в борг у матері позивача - ОСОБА_5 У листопаді 2014 року позивач вчинив адміністративне правопорушення, передбачене ст. 124 КУпАП. Після дорожньо-транспортної пригоди та відновлення автомобіля стосунки між сторонами погіршилися, ОСОБА_4 почала відмовляти позивачу у користуванні автомобілем, а в березні 2015 року взагалі припинила будь-які стосунки, і позивач змушений був переїхати проживати до своїх батьків.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 24 червня 2016 року у задоволенні позову відмовлено

Рішенням апеляційного суду Київської області від 26 жовтня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін

Не погоджуючись з ухваленими по справі рішеннями суду ОСОБА_звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції, ухвалу апеляційного суду та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 липня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково.  Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 24 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від  26 жовтня 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

При цьому суд виходив з того, що з урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Проте судові рішення судів попередніх інстанцій зазначеним нормам процесуального права не відповідають.

Відмовляючи в задоволенні указаного позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем та його представником не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що в період придбання спірного автомобіля сторони перебували у фактичних шлюбних відносинах, тобто що між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

Також суд дійшов висновку, що, заявляючи позовні вимоги про визнання права власності на спільне майно та стягнення грошової компенсації, позивач не ставив питання про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбано спірний автомобіль, у зв'язку з чим суд вважав, що позбавлений можливості вийти за межі заявлених позовних вимог згідно з ч. 1 ст. 11 ЦПК України та встановити факт проживання однією сім'єю ОСОБА_3 і ОСОБА_4 без реєстрації шлюбу, та поділити майно, придбане за час перебування у фактичних шлюбних відносинах.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції про те, що позивачем не заявлялося позовної вимоги про встановлення факту проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу в період, протягом якого було придбано спірний автомобіль, тому суд позбавлений можливості вийти за межі заявлених позовних вимог та встановити факт проживання однією сім'єю ОСОБА_3 і ОСОБА_4 без реєстрації шлюбу, та поділити майно, придбане за час перебування у фактичних шлюбних відносинах.

Однак із вказаними висновками не можна погодитися, виходячи з наступного.

Стаття 1 ЦПК України передбачає, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ст. 4 ЦПК України).

За змістом ст. 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Отже, з огляду на викладене законодавством визначено три окремі підстави для захисту цивільного права особи: порушення, невизнання, оспорювання цивільного права.

Невизнання цивільного права полягає у пасивному запереченні наявності в особи суб'єктивного цивільного права, яке безпосередньо не завдає шкоди суб'єктивному праву, але створює невпевненість у правовому статусі носія суб'єктивного права.

Частиною 2 ст. 16 ЦК України передбачено, що одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Право на звернення до суду (право на захист у процесуальному розумінні) гарантується Конституцією України та законами України, у тому числі статтями 15, 16 ЦК України та статтями 1, 3, 15 ЦПК України, і може бути реалізоване, зокрема, коли особа вважає, що її право не визнається. У разі доведення в установленому законодавством порядку обставин, якими обґрунтовувалися вимоги, особа має суб'єктивне матеріальне право на їх задоволення.

Відповідно до ст. 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюється положення глави 8 цього Кодексу.

Згідно з правовими позиціями Верховного Суду України, викладеними у постановах від 12 грудня 2012 року № 6-148цс12, 08 червня 2016 року                         № 6-2253цс15, стаття 74 СК України поширюється на правовідносини між чоловіком та жінкою, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, і для визнання майна, придбаного під час фактичних шлюбних відносин, спільною сумісною власністю необхідні докази: ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання іншого майна в інтересах сім'ї.

Згідно із ч. 4 ст. 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Отже, особам, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти.

Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди зазвичай встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов'язків, з'ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте),а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності.

Рішення обґрунтовують належними і допустимими доказами, про що зазначають у мотивах прийнятого рішення з посиланням на конкретні факти.

Відповідно до вимог ст. 179 ЦПК України предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Для встановлення у судовому засіданні фактів, зазначених у частині першій цієї статті, досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів.

Загальні вимоги процесуального права, закріплені у ст. ст. 57-60,           131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України, визначають обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався при вирішенні позову.

Проте суди залишили поза увагою вищевказані положення норм матеріального права, порушили зазначені норми процесуального права, що виразилося у тому, що суди не звернули достатньої уваги на предмет і підстави поданого позову, не встановили достатньо повно фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, що призвело до неправильного вирішення спору.

При цьому колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу судів, що незаявлення позивачем у позовній заяві вимоги про встановлення факту проживання однією сім'єю ОСОБА_3 і ОСОБА_4 без реєстрації шлюбу, не може бути підставою для відмови у розгляді і вирішенні позовних вимог про визнання права власності на спільне майно та стягнення грошової компенсації, адже вказаний факт підлягає установленню судом на підставі наявних у справі доказів під час розгляду справи і залежно від установлення цього факту суд повинен ухвалити рішення про задоволення або відмову в задоволенні позовних вимог про визнання права власності на спільне майно та стягнення грошової компенсації.

Суд першої інстанції, зазначивши у рішенні висновок про ненадання позивачем та його представником належних та допустимих доказів на підтвердження того, що в період придбання спірного автомобіля сторони перебували у фактичних шлюбних відносинах, тобто що між                        ОСОБА_3 і ОСОБА_4 склалися усталені відносини, що притаманні подружжю, не дослідив питання про те, якими доказами відповідач обґрунтував свої заперечення проти позову, а також не зазначив обставин і фактів на спростування зазначених у позові обставин щодо спільного проживання сторін за адресою відповідача, ведення спільного господарства, спільного бюджету, а також не дослідив достатньо повно питання щодо джерела коштів, за які було придбано спірний автомобіль.

Оскільки суди першої й апеляційної інстанцій на порушення вимог                     ст. ст. 212-215, 303, 315 ЦПК України не дотрималися норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, тому колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, а ухвалені у справі судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій - скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України.