Що охоплює поняття судової дискреції у кримінальному судочинстві: позиція Верховного Суду

Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов’язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, та інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.

На цьому наголосив Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 487/5034/18.

Обставини справи

Вироком Заводського районного суду м. Миколаєва особу засуджено за ст. 185 ч. 3 КК України до покарання із застосуванням ст. 69 КК України у вигляді позбавлення волі на строк 1 рік 6 місяців.

На підставі ст. 71 ч. 1 КК України до призначеного покарання частково приєднано покарання за вироком Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 29 листопада 2012 року та за сукупністю вироків особі призначено остаточне покарання у вигляді позбавлення волі на строк 1 рік 7 місяців.

За вироком суду особу визнано винуватою та засуджено за те, що вона проникла до будинку, звідки таємно викрала телевізор вартістю 728 гривень 66 копійок, заподіявши матеріальну шкоду потерпілому на зазначену суму.

Ухвалою Миколаївського апеляційного суду зазначений вирок суду першої інстанції залишено без зміни.

Висновок Верховного Суду

Судді ВС зазначили, що доводи касаційної скарги прокурора про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування Закону України про кримінальну відповідальність і невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого внаслідок м'якості є необґрунтованими з огляду на таке.

Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов’язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, та інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.

Підставами для судового розсуду при призначенні покарання виступають: кримінально-правові, відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважуючі норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб'єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом'якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66, 67 КК України), визначенні «інших обставин справи», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування ст. 75 КК України тощо; індивідуалізація покарання - конкретизація виду і розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб'єкта.

Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини (зокрема справа «Довженко проти України»), який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.

ВС зазначив, що відповідно до вимог ст. 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Суд, призначаючи покарання, зобов’язаний враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини справи, що пом’якшують і обтяжують покарання. При цьому покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, та не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.

Також ВС підкреслив, що статтею 69 ч. 1 КК України передбачено, що за наявності кількох обставин, які пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може, крім випадків засудження за корупційний злочин, призначити основне покарання нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за цей злочин.

Як убачається зі змісту вироку, при призначенні покарання особі суд першої інстанції з дотриманням зазначених вимог закону врахував наявність декількох обставин, які пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, а саме: щире каяття та активне сприяння розкриттю злочину, що особа_1 здійснює догляд за дружиною, яка потребує сторонньої допомоги, оскільки є інвалідом 1-ї групи, а інших осіб, які могли б здійснювати такий догляд, відсутні, а також дані про особу, який не завдав шкоди державним чи суспільним інтересам, добровільно видав викрадене майно, вчинив злочин внаслідок збігу тяжких особистих сімейних обставин і дійшов до обґрунтованого висновку про можливість призначення особі покарання, нижчого від найнижчої межі, встановленої в санкції ст. 185 ч. 3 КК України.          

Верховний Суд залишив ухвалу Миколаївського апеляційного суду без зміни, а касаційну скаргу прокурора - без задоволення.

Джерело: «Судово-юридична газета»