Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державного підприємства обслуговування повітряного руху України, третя особа: Первинна профспілкова організація «Інженерно-технічних фахівців» в якому просив визнати незаконним та скасувати наказ Державного підприємства обслуговування повітряного руху України (далі - Украерорух) №1279/о від 18.12.2019 про його звільнення з посади начальника служби інформаційних технологій на підставі п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України, стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 18.12.2019, допустити негайне виконання рішення суду, визнати незаконним та скасувати наказ відповідача №1278/о від 18.12.2019 та зобов`язати відповідача внести зміни в цей наказ щодо дати поновлення на посаді - з 08.01.2019, стягнути витрати на правничу допомогу в сумі 50 000 грн.
Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 11 червня 2020 року позов було задоволено частково, визнано незаконним та скасовано наказ Украероруху №1279/0 від 18.12.2019 про звільнення позивача на підставі п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України, стягнуто з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 18.12.2019 по 11.06.2020 в розмірі 270 713 грн. з утриманням обов`язкових податків та зборів, стягнуто з відповідача на користь позивача витрати на правничу допомогу в сумі 23 000 грн., стягнуто з відповідача на користь держави судовий збір в сумі 3 547 грн. 93 коп., в іншій частині вимог - відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення скасувати в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та визначити його в розмірі 379 444 грн. 34 коп., а в іншій частині - залишити без змін, посилаючись на невідповідність висновку суду обставинам справи.
Відповідач в апеляційній скарзі просить скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове судове рішення, яким в задоволенні позову відмовити в повному обсязі.
Заслухавши пояснення осіб, які з`явились в судове засідання:дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційних скарг, колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню, а апеляційну скаргу відповідача слід частково задовольнити з таких підстав.
Як видно з матеріалів справи та було правильно встановлено судом першої інстанції позивач працював у відповідача з 01.09.1986р., а з 30.10.2017р. - на посаді начальника служби інформаційних технологій Державного підприємства обслуговування повітряного руху України.
Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 17 грудня 2019 року було визнано незаконними та скасовано накази Украероруху №1238/о від 22.12.2018 та №20/о від 08.01.2019, поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника служби інформаційних технологій, визнано незаконним та скасовано наказ №1261/о від 28.12.2018 про скасування відпустки, стягнуто на користь ОСОБА_1 середній заробіток за період з 08.01.2019 по 17.12.2019 в сумі 768 535 грн. 57 коп.
Постановою Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської обл. від 17 грудня 2019 року було залишено без змін.
Наказом №1278/0 від 18.12.2019 було скасовано накази Украероруху від 23.12.2018 №1238/о «З особового складу» та від 08.01.2019 №20/о «Про внесення змін до наказу від 22.12.2018 №1238/о» та поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника служби інформаційних технологій Украероруху з 18.12.2019.Наказом №169/о від 06.02.2020 було внесено зміни до пункту 2 наказу від 18.12.2019 №1278/о «Про виконання рішення суду» - слова та цифри «з 18 грудня 2019 року» замінити словами та цифрами «з 08 січня 2019 року».
Наказом №1279/о від 18.12.20219 «З особового складу» ОСОБА_1 , було звільнено з роботи начальника служби інформаційних технологій Украероруху з 18.12.2019 на підставі п. 5 ст. 41 КЗпП України - припинення повноважень посадових осіб. Підстава: рішення Білоцерківського міськрайоного суду Київської області від 17 грудня 2019 року; організаційна структура Державного підприємства обслуговування повітряного руху України (Украерорух), введена в дію наказом Украероруху від 27.07.2018 №44; чинний штатний розпис апарату управління Украаероруху; службова записка начальника департаменту персоналу А.Єрошкіної від 18.12.2019 №2.2-06/433/19 «Про відсутність посади начальника служби інформаційних технологій в діючому штатному розписі Украаероруху».
В ст. 21 КЗпП України дано визначення, що трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
В ст. 9 Конституції України закріплено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Постановою Верховної Ради України від 04 лютого 1994 року № 3933-XII було ратифіковано Конвенцію Міжнародної Організації Праці № 158 про припинення трудових відносин з ініціативи підприємця 1982 року (далі - Конвенція). Згідно із ст. 4 вказаної Конвенції трудові відносини з працівниками не припиняються, якщо тільки немає законних підстав для такого припинення, пов`язаного із здібностями чи поведінкою працівника або викликаного виробничою потребою підприємства, установи чи служби.
За змістом п. 2 ст. 9 вказаної Конвенції, щоб тягар доведення необґрунтованого звільнення не лягав лише на працівника, тягар доведення наявності законної підстави для звільнення, як це визначено в статті 4 цієї Конвенції, лежить на роботодавцеві.
Доводи, викладені відповідачем в апеляційній скарзі, про те, що суд першої інстанції неправильно тлумачить норми матеріального права щодо визначення підстави для звільнення позивача згідно п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України внаслідок припинення повноважень посадової особи, є необґрунтованими з наступних підстав.
Відповідач вважав підставою припинення повноважень посадової особи скорочення посади, яку займав позивач, в зв`язку зі зміною організаційної структури підприємства.
Згідно п. 5 ч. 1 статті 41 КЗпП України трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний у випадку припинення повноважень посадових осіб.
В постанові Верховного Суду від 25.09.2019 (справа №753/1604/17) зроблено правовий висновок, відповідно до якого дія положень ч. 3 ст. 99 ЦК України та п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України передбачає право компетентного (уповноваженого) органу товариства припинити повноваження члена виконавчого органу у будь-який час, з будь-яких підстав; реалізація цього права гарантується нормами корпоративного права для припинення негативного впливу на управлінську діяльність товариства.
Розірвання трудового договору за пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України можливе за наявності попереднього припинення повноважень посадової особи, тобто рішення вищого органу управління або виконавчого органу, що наділений повноваженнями з прийому/звільнення працівників. Тому для звільнення за вказаною нормою мають бути присутні обставини: звільнений працівник повинен бути посадовою особою товариства та повинно заздалегідь відбутись припинення його повноважень (окреме рішення вищого органу управління), що в наступному є підставою для розірвання з ним трудового договору в порядку, передбаченому чинним законодавством України та статутними документами господарського товариства.
Викладена норма характеризується юридичною невизначеністю, внаслідок чого неможливо встановити коло таких посадових осіб, а також випадки та підстави (причини) припинення їх повноважень. Формулювання цього положення є загальним та не містить посилань як щодо змісту та обсягу поняття «посадових осіб», так і типу та організаційно-правових форм юридичних осіб, яких вони стосуються. Норму частини першої статті 41 КЗпП України доповнено пунктом 5 на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав інвесторів» від 13 травня 2014 року № 1255-VII, який набрав чинності 01 червня 2014 року.
Поняття «посадові особи господарського товариства» встановлено в частині другій статті 89 ГК України. Посадовими особами товариства визнаються голова та члени виконавчого органу, голова ревізійної комісії (ревізор), а у разі створення ради товариства (спостережної ради) - голова і члени цієї ради. Поняття «посадові особи господарського товариства» встановлено в частині другій статті 89 ГК України. Посадовими особами товариства визнаються голова та члени виконавчого органу, голова ревізійної комісії (ревізор), а у разі створення ради товариства (спостережної ради) - голова і члени цієї ради.
У статті 2 Закону України «Про акціонерні товариства» міститься уточнене поняття «посадових осіб органів акціонерного товариства». Це фізичні особи - голова та члени наглядової ради, виконавчого органу, ревізійної комісії, ревізор акціонерного товариства, а також голова та члени іншого органу товариства, якщо утворення такого органу передбачено статутом товариства. Оскільки Законом №1255-VІІ від 13 травня 2014 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав інвесторів» були внесені зміни у тому числі до ГК України і Закону України «Про акціонерні товариства», розглядаючи всі внесені зміни в їх системному зв`язку можна дійти висновку, що термін «посадові особи» був використаний законодавцем саме у визначенні цих двох законодавчих актів.
Тому посада, на якій працював позивач, не відноситься до кола суб`єктів трудових правовідносин, до яких може застосовуватись додаткова підстава звільнення, яка передбачена п. 5 ч. 1 статті 41 КЗпП України і при його звільненні його фактично було позбавлено права на оскарження підстав звільнення та інших гарантованих переваг, які мають працівники, які звільнені на загальних підставах, на відміну від осіб, які звільняються у зв`язку із припиненням повноважень.
Посилання відповідача на правовий висновок, зроблений в постанові Верховного Суду від 07 лютого 2018 року (справа №711/5711/16) є безпідставним, оскільки в даній постанові зазначено, що тлумачення пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України та частини третьої статті 99 ЦК України свідчить, що припинення повноважень члена виконавчого органу може відбутися у будь-який час та з будь-яких підстав. При цьому припинення повноважень члена виконавчого органу гарантується нормами цивільного права для припинення або запобіганню негативного впливу на управлінську діяльність товариства. Необхідність таких правил обумовлена специфічним статусом члена виконавчого органу, який отримав від уповноваженого органу товариства право на управління.
Згідно статті 92 ЦК України дієздатність юридичної особи здійснюється через її органи. Поняття дієздатності є цивілістичним, а отже, формування, зміна та припинення органів юридичної особи регулюються цивільним законодавством. Той факт, що члени колегіального виконавчого органу господарського товариства чи одноособовий його керівник перебувають у трудових відносинах із товариством, не встановлює пріоритет трудового регулювання над цивілістичним, оскільки до цих відносин не може застосовуватися модель «роботодавець - працівник», властива трудовим відносинам. Правовий статус членів колегіального виконавчого органу господарського товариства чи одноособового його керівника значно відрізняється від статусу інших працівників, що обумовлено специфікою його трудової діяльності, яка полягає у виконанні ним функцій по управлінню товариством.
Також є безпідставними посилання відповідача в апеляційній скарзі на Лист Міністерства юстиції України від 22.02.2013 №1332-О-26-/13/11, оскільки вказаний лист не стосувався порядку застосування п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України та був виданий ще до внесення відповідних змін до ст. 41 КЗпП України.
Відповідно до п.6.1. Положення про Службу інформаційних технологій Державного підприємства обслуговування повітряного руху, затвердженого директором Украероруху 05.12.2017, права служби реалізуються через заступника директора з підтримки виробничої діяльності, визначаються цим Положенням та посадовими інструкціями працівників служби і забезпечують виконання завдань та функцій, покладених на службу.
Факт подання ОСОБА_1 Декларацій до Єдиного державного реєстру декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування на виконання вимог ст. 45 Закону України «Про запобігання корупції» не може бути доказом того, що позивач здійснював функції по управлінню товариством.
Посилання апелянта на роз`яснення Державної інспекції з питань праці від 24.07.2014 також не спростовує висновку суду першої інстанції, оскільки в ньому зазначається, що визначення поняття «посадова особа» в трудовому законодавстві відсутнє. Поряд з цим робиться посипання на такий термін, визначений в КК України, Кодексі України про адміністративні правопорушення, ст. 99 ЦК України, Законі України «Про державну службу», Законі України «Про службу в органах місцевого самоврядування».
Також колегія суддів звертає увагу на те, що в доводах апеляційної скарги відповідач зазначив в якості порушення норм процесуального права ту обставину, що суд першої інстанції не врахував посилання відповідача на наданий ним перелік вакантних посад по підприємству під час попереднього звільнення позивача, на які він відмовився переводитись. Вказане свідчить про те, що фактично підставою для звільнення позивача були зміни в штатному розписі відповідача та скорочення посади начальника служби інформаційних технологій, яку займав позивач.
Крім того, у відзиві на позовну заяву представник відповідача вказував, що припинення повноважень позивача відбулось автоматично внаслідок введення в дію оновленої організаційної структури та штатного розпису керівного складу Украероруху, відповідно до наказу від 31.01.2018, в результаті чого в штатному розписі відсутня посада начальника служби інформаційних технологій .
Таким чином, відповідач визнає, що звільнення позивача з роботи відбулось в зв`язку зі змінами в штатному розписі підприємства та скороченням посади, яку займав позивач.
Трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Звільнення з цієї підстави допускається, якщо неможливо перевести працівника за його згодою на іншу роботу (чч. 1 та 2 ст. 40 КЗпП України).
Статтею 141 КЗпП України визначено обов`язок власника або уповноваженого ним органу правильно організовувати працю працівників, створювати умови для зростання продуктивності.
При звільненні працівників у зв`язку зі скороченням чисельності або штату повинні додержуватись правила щодо переведення звільнених працівників на іншу роботу при наявності вакантних робочих місць (посад) і згоди працівників.
Відповідно до ч. 1 та 3 статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.
Власник є таким, що належно виконав вимоги ч. 2 статті 40, ч. 3 статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.
В ст. 42 КЗпП України закріплено, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.
Відповідно до вимог ч.1 ст.43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 статті 40 і пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник.
Однак, відповідачем не було дотримано гарантій та вимог, встановлених в стст. 40, 42, 43, 49-2 КЗпП України.
Доводи, викладені позивачем в його апеляційній скарзі щодо неправильного обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції в цій частині. Позивач вважає, що такий розрахунок має проводитись згідно розміру його середньоденної заробітної плати - 3 215 грн. 63 коп., який був вказаний в довідці, яка була покладена в основу рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської обл. від 17 грудня 2019 року.
Стягуючи на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу суд виходив з кількості днів - 118, та розміру заробітку, який був встановлений в трудовому договорі - 48 177 грн. 81 коп. Середньоденний заробіток суд обчислив з урахуванням кількості робочих днів у листопаді та грудні 2019 року - 42 робочих дні.
Однак суд першої інстанції припустився помилки, оскільки не врахував для розрахунку кількість робочих днів у жовтні та листопаді 2019 року, що становило 43 робочих дні. Відповідно розмір середньоденного заробітку становить 2 220 грн. 71 коп., а розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу буде складати 264 417 грн. 75 коп.
Доводів щодо висновків суду першої інстанції відносно інших позовних вимог, апеляційні скарги не містять.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Таким чином, судом першої інстанції було повно та всебічно встановлено обставини справи, перевірено докази, зроблені висновки відповідають обставинам справи, правильно застосовано норми матеріального права при дотриманні норм процесуального права, доводи, викладені в апеляційній скарзі, висновків суду першої інстанції не спростовують.
Постановою Київського апеляційного суду від 24 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Апеляційну скаргу Державного підприємства обслуговування повітряного руху України задоволено частково.
Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 11 червня 2020 року змінено та визначено розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 264 417 грн. 75 коп. В іншій частині рішення залишено без змін.
Деталі за посиланням: Постанова
_03_03.png)
