ВС роз’яснив, які дії не можуть вважатися опором поліцейському

Дії особи, спрямовані на протидію невиправданому і надмірному насильству з боку поліцейського, не можуть кваліфікуватися як опір, за статтею 342 КК.

  Невиконання вимоги працівника поліції, яка, очевидно, входить до кола його повноважень, не може бути визнано правомірним, якщо особа, виходячи зі своєї оцінки ситуації, вважає таку вимогу безпідставною, і навіть якщо в подальшому виявиться, що ця вимога ґрунтувалася на неправильній оцінці ситуації поліцейським і не мала достатніх підстав.

  Таким чином, наявність чи відсутність у поліцейського підстав для пред’явлення вимоги, що входить у межі його повноважень, не може братися до уваги при вирішенні питання щодо наявності чи відсутності складу злочину, передбаченого статтями 342 та 345 КК.

  На цьому наголосив Верховний Суд колегією суддів Касаційного кримінального суду у справі № 444/2115/17.

  Обставини справи

  Жовківський районний суд Львівської області вироком від 21 лютого 2018 року визнав особу винуватою в опорі працівникові правоохоронного органу під час виконання тим службових обов`язків, а також у погрозі насильством та умисному заподіянні працівникові правоохоронного органу легких тілесних ушкоджень у зв`язку з виконанням ним службових обов`язків, призначив їй покарання за сукупністю злочинів у вигляді позбавлення волі на строк 3 роки та на підставі статті 75 КК звільнив від відбування покарання з випробуванням.

  Суд визнав доведеним, що особа, погрожуючи фізичною розправою, вживаючи нецензурну лайку, вчинила конфлікт з інспекторами патрульної поліції, які під час патрулювання виявили порушення нею Правил дорожнього руху. Ігноруючи законні вимоги працівників поліції  пред’явити документи на транспортний засіб та на право водіння, засуджений фізично протидіяв інспекторам одягнути на нього кайданки з метою доставлення до відділення поліції для встановлення його особи, зірвав головний убір та вдарив кулаком в обличчя інспектора, заподіявши останньому легких тілесних ушкоджень.

Апеляційний суд Львівської області залишив вирок місцевого суду без змін.

У касаційній скарзі касатор, зокрема, вказував, що суди проігнорували факти, які вказують на відсутність у діях особи складу інкримінованих йому злочинів, оскільки його дії були спровоковані незаконними діями працівників поліції.  

Висновок Верховного Суду

Сторона захисту посилається на те, що оскільки засуджений не порушував правил дорожнього руху, то вимога поліцейських надати посвідчення водія та документи на автомобіль була незаконною і не створювала обов`язку їй підкоритися, а відповідно і дії, спрямовані на ухилення від виконання такої незаконної вимоги, не можуть розцінюватися як опір.

ВС не погодився з такою позицією сторони захисту та зазначив, що невиконання вимоги працівника поліції, яка, очевидно, входить до кола його повноважень, не може бути визнано правомірним, якщо особа, виходячи зі своєї оцінки ситуації, вважає таку вимогу безпідставною, і навіть якщо в подальшому виявиться, що ця вимога ґрунтувалася на неправильній оцінці ситуації поліцейським і не мала достатніх підстав.

Таким чином, наявність чи відсутність у поліцейського підстав для пред’явлення вимоги, що входить у межі його повноважень, не може братися до уваги при вирішенні питання щодо наявності чи відсутності складу злочину, передбаченого статтями 342 та 345 КК.

Тому Верховний Суд відхилив доводи сторони захисту в цьому аспекті. Тим не менше, ВС зазначив, що вирішуючи питання про наявність у діях обвинуваченої особи «опору» в зазначенні статті 342 КК, суд повинен взяти до уваги також поведінку поліцейського або поліцейських під час пред’явлення ними вимоги і за подальшого розвиту подій у зв’язку із цими вимогами.

Відповідно до усталеної судової практики опором у значенні статті 342 КК є активна фізична протидія виконанню поліцейським його законних повноважень. Таким чином, виходячи з цієї позиції, для визначення наявності в діях обвинуваченої особи складу «опору» у значенні цього положення обвинувачення має довести як наявність об`єктивної сторони діяння, тобто певного активного фізичного впливу з боку обвинуваченої особи, так і спрямованість її умислу саме на протидію виконанню службових повноважень.

Слід брати до уваги, що дії особи, спрямовані на протидію невиправданому і надмірному насильству з боку поліцейського, не можуть кваліфікуватися як опір, за статтею 342 КК. Якщо особа відштовхує поліцейського, щоб запобігти удару кийком, або закриває обличчя від удару, в результаті чого поліцейський отримує травму руки, або хапається за одяг поліцейського, щоб запобігти падінню, такі дії не можуть вважатися опором у зазначенні статті 342 КК, оскільки їхня мета полягає не у протидії законній діяльності поліції, а в уникненні небезпеки для життя і здоров’я особи.

ВС зазначив, що для того, щоб провести не завжди очевидну межу між опором у значенні статті 342 КК і діями, зумовленими рефлекторними реакціями або самозахистом, суду слід взяти до уваги не лише факт фізичного впливу на поліцейського з боку обвинуваченої особи, але і контекст, у якому відбулася подія.

Для цього слід зважати на відповідність дій поліції вимогам нормативних актів, що регулюють поліцейську діяльність. Зокрема, стаття 29 Закону України «Про національну поліцію» вимагає, щоб поліцейський захід був, серед іншого, необхідним і пропорційним. Тому, вирішуючи, чи є в діях обвинуваченого склад опору, суд має переконатися, що застосовані до обвинуваченої особи заходи з боку поліції були необхідними та пропорційними ситуації, що склалася, і були застосовані відповідно до процедури, установленої законом.

Крім іншого, стаття 43 Закону України «Про національну поліцію» вимагає, щоб поліцейський заздалегідь попередив особу про намір застосувати фізичну силу і особі було надано достатньо часу для виконання законної вимоги поліцейського.

Це положення звільняє поліцейського від цього обов`язку лише в разі, якщо зволікання із застосуванням сили може спричинити посягання на життя і здоров`я особи та/або поліцейського чи інші тяжкі наслідки, або в ситуації, що склалася, таке попередження є невиправданим чи неможливим.

ВС наголосив, що у випадку застосування поліцейським сили без попередження суд має визначити, чи не зумовлені дії особи інстинктивною реакцією на несподіване для неї насильство і намаганням відвернути небезпеку для життя і здоров`я.

Ці ж міркування мають братися до уваги також при оцінці наявності чи відсутності складу злочину, передбаченого статтею 345 КК.

ВС підкреслив, що у вироку суд першої інстанції визнав доведеним, що поліція застосувала фізичну силу та кайданки внаслідок того, що засуджений погрожував поліцейським фізичною розправою та образливо висловлювався на їхню адресу.

Однак у матеріалах справи є показання свідка, а також відеозаписи з нагрудної камери поліцейського та з телефону свідка, які не підтверджують будь-яких погроз або нецензурної лайки з боку засудженого на адресу поліцейських до того моменту, поки поліцейські не почали застосовувати силу. Відповідно до цих доказів, хоча засуджений під час спілкування з поліцейськими і вступив з ними в суперечку, оспорював законність їхніх дій і - цілком правомірно - вимагав від них пред`явити посвідчення, й робив це в дещо зухвалій манері, однак його поведінка не була ані насильницькою, ані агресивною.

ВС зазначив, що встановлення цього аспекту події є важливим для з`ясування питання, чи було застосування сили та спеціальних засобів до засудженого виправданим в обстановці, що склалася, чи був засуджений завчасно попереджений про можливе застосування до нього сили або чи було таке попередження невиправданим чи неможливим через загрозу життю та здоров`ю поліцейських або можливість настання інших тяжких наслідків.

Однак апеляційний суд не перевірив відповідності висновку суду першої інстанції обставинам справи в тій частині, що застосуванню сили поліцією передувала агресивна поведінка засудженого, і залишив доводи сторони захисту про безпідставне застосування сили без відповіді.

Крім того, апеляційний суд також не звернув увагу на відсутність у рішенні суду першої інстанції висновків щодо інших обставин, важливих для висновку про наявність або відсутність складу злочинів, передбачених статтями 342 та 345 КК, зокрема наявність чітко висловленої вимоги, наявність відмови її виконати тощо.

Зважаючи на наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційні скарги захисника та засудженого належить задовольнити частково, а ухвалу апеляційного суду скасувати на підставах, передбачених пунктами 1 та 2 частини 1 статті 438 КПК, та призначити новий судовий розгляд кримінального провадження у суді апеляційної інстанції.

Джерело: «Судово-юридична газета»