Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
У серпні 2016 року керівник Бориспільської місцевої прокуратури, в інтересах держави, в особі Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства, державного підприємства «Бориспільське лісове господарство» (далі - ДП «Бориспільське лісове господарство») звернувся до суду з указаним вище позовом, посилаючись на те, що Бориспільською місцевою прокуратурою під час опрацювання відомостей, отриманих з метою встановлення наявності підстав для вжиття заходів представницького характеру в інтересах держави в суді, виявлені порушення вимог земельного та лісового законодавства під час виділення земельної ділянки лісового фонду в межах Великоолександрівської сільської ради Бориспільського району Київської області.
У результаті перевірки встановлено, що відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку від 2 березня 2010 року, виданого на підставі розпорядження Бориспільської районної державної адміністрації Київської області від 9 травня 2003 року № 316, ОСОБА_5 був власником земельної ділянки із кадастровим номером НОМЕР_1 площею 2 га для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Великоолександрівської сільської ради Бориспільського району Київської області. Надалі на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 13 травня 2016 року ОСОБА_5 відчужив дану земельну ділянку на користь ОСОБА_4 На підставі даного договору ОСОБА_4 набув право приватної власності на земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_1 площею 2 га для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Великоолександрівської сільської ради Бориспільського району Київської області. Проте, вказана земельна ділянка незаконно вибула з державної власності у зв'язку з чим виданий державний акт на право власності підлягає визнанню недійсним, а земельна ділянка витребуванню на користь держави. ОСОБА_5 не набув права власності на земельну ділянку та не був її власником на момент укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки від 13 травня 2016 року.
Прийняте Бориспільською районною державною адміністрацією Київської області розпорядження від 9 травня 2003 року № 316 не стосувалося питання затвердження права власності ОСОБА_5 на земельну ділянку в адміністративних межах Великоолекандрівської сільської ради Бориспільського району Київської області. Крім того, спірна земельна ділянка відноситься до земель державної власності лісогосподарського призначення та використовується для ведення лісового господарства. ДП «Бориспільський лісгосп» не надавав погодження про можливість вилучення спірної земельної ділянки лісогосподарського призначення третім особам та Київське обласне та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства не надало погодження на зміну цільового призначення вказаної земельної ділянки. Тому керівник Бориспільської місцевої прокуратури просить скасувати запис від 13 травня 2016 року № 14490419 про державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на земельну ділянку із кадастровим номером НОМЕР_1 (реєстраційний номер 901315132208) та витребувати на користь держави в особі ДП «Бориспільський лісгосп» з незаконного володіння ОСОБА_4 земельну ділянку із кадастровим номером НОМЕР_1 площею 2,0000 га.
Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 24 жовтня 2016 року, у задоволенні позову керівника Бориспільської місцевої прокуратури, в інтересах держави, в особі Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства, державного підприємства «Бориспільське лісове господарство» відмовлено.
Ухвалою апеляційного суду Київської області від 20 грудня 2016 року, рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 24 жовтня 2016 року залишен без змін.
Не погоджуючись з ухваленими по справі рішеннями суду перший заступник прокурора Київської області звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої та ухвалу суду апеляційної інстанцій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2017 касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області відхилено. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 24 жовтня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 20 грудня 2016 року залишено без змін.
При цьому суд виходив з того, що Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.
У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно із ч. 1 ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи скарги цих висновків не спростовують.
Зокрема, суди першої та апеляційної інстанцій, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами (ст. 212 ЦПК України), дійшли правильного висновку, з урахуванням положень ст. ст. 261, 267 ЦК України, про відмову у задоволенні позову у зв'язку із пропуском трирічного строку звернення до суду.
За змістом ст. ст. 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.
Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені у статті 46 ЦПК України.
Згідно із ч. 1 ст. 46 ЦПК України органи та інші особи, які відповідно до ст. 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду.
Прокурор, який бере участь у справі, має обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.
Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.
Зазначена правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду України від 1 липня 2015 року у справі № 6-178цс15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.
Судами правильно установлено, що ОСОБА_5 не набув у встановленому законом порядку право власності на земельну ділянку з НОМЕР_1 площею 2 га з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Великоолександрівської сільської ради Бориспільського району Київської області, а тому не мав права на відчуження спірної земельної ділянки на користь ОСОБА_4 Проте відповідачем подану заяву про застосування строків позовної давності, який пропущений без поважних причин, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. У прокурора право на пред'явлення даного позову виникло у 2003 році, у зв'язку з прийняттям розпорядження Бориспільської районною державною адміністрацією Київської області № 316 від 9 травня 2003 року на підставі якого ОСОБА_5 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку. Таким чином, строк позовної давності за даними позовними вимогами сплинув у 2006 році, проте з указаним вище позовом керівник Бориспільської місцевої прокуратури звернувся у серпні 2016 року.
Доводи касаційної скарги про те, що жодних розпорядчих актів органів державної влади, якими спірну земельну ділянку надано у приватну власність ОСОБА_5, не існує, в Управлінні Держгеокадастру Бориспільського району Київської області другого екземпляра державного акта не виявлено, тому державна реєстрація державного акта на право власності на спірну земельну ділянку не відбулася, є необґрунтованими, оскільки підготовка цього розпорядження, виготовлення відповідної технічної документації, затвердження її, реєстрація права власності на землю відбувалась за участю інших державних органів, які мали повноваження контролю та виявлення порушень при здійсненні Бориспільською районної державної адміністрації Київської області повноважень власника землі.
Крім того, з листа управління Держгеокадастру у Бориспільському районі Київської області від 27 липня 2016 року № 34-10290 убачається, що наявності спірного державного акту на право власності на земельну ділянку в архіві Управління не виявлено, у зв'язку з чим не має можливості надати його копію, а не як зазначено у касаційній скарзі «не виявлено другого екземпляра, що свідчить про відсутність державної реєстрації зазначеного державного акту».
Таким чином, правильним є висновок судів про сплив строку позовної давності, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.
Ураховуючи викладене та положення ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів вважає за необхідне відхилити касаційну скаргу і залишити судові рішення без змін.
_03_03.png)
