Правова позиція Верховного Суду України щодо визнання права власності на спадкове нерухоме майно

Відповідно до статті 1257 Цивільного кодексу України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

Особа звернулась до суду з позовом про визнання права власності на спадкове нерухоме майно.

Відповідно до обставин справи згідно зі свідоцтвом про право власності на житло квартира належала на праві спільної сумісної власності померлому та членам його сім’ї. Квартиру було приватизовано згідно з Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду».

У 2007 році подружжя склали спільний заповіт, відповідно до якого належну їм на праві спільної сумісної власності частину квартири заповіли відповідачу. Мати позивача померла, спадщину після її смерті прийняв її чоловік (батько позивача), який заповів належну йому частку квартири позивачу.

Особа звернулась до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини. Постановою нотаріуса особі відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на майно померлого через відсутність у неї необхідних правовстановлюючих документів. Позивач також вказувала, що відповідач є особою пенсійного віку, тому відповідно до статті 1241 ЦК України має право на половину частки, яка б належала їй у разі спадкування за законом.

Суди задовольнили позовні вимоги позивача. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що безоплатна приватизація житлової площі за своїм правовим змістом не може вважатись придбанням майна за рахунок заробітку (доходу) подружжя, отже майно, набуте шляхом безоплатної приватизації, не може вважатись спільним майном подружжя, а тому спільний заповіт подружжя відповідно до частини другої статті 215 ЦК України є нікчемним з моменту його вчинення.

ВСУ частково задовольнив заяву особи про перегляд судових рішень, скасував рішення судів в частині визнання права власності в порядку спадкування за заповітом на 5/12 частин квартири та справу в цій частині направив на новий розгляд до суду першої інстанції.

Так, частиною другою статті 215 ЦК України передбачено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Оспорюваний правочин є недійсним в силу визнання його судом, а нікчемний – в силу припису закону.

ВСУ зауважив, що, зазначаючи про нікчемність укладеного подружжям спільного заповіту з підстав ст. 203, ч. 2 ст. 215 ЦК України, суд в рішенні не зазначив, в силу яких приписів закону він є нікчемним.

А при розгляді позовів про встановлення нікчемності правочину необхідно враховувати, що ці норми передбачають загальну підставу для нікчемності правочину і застосовуються лише в тому випадку, якщо в ЦК України немає спеціальної підстави (норми) для цього.

Спеціальною нормою, яка регламентує підстави визнання заповіту недійсним або нікчемним є приписи статті 1257 ЦК України, відповідно до ч. 1 якої заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним (постанова від 06.09.2017 у справі № 6-2424цс16).