Велика Палата ВС змінила судову практику у спорах про визначення місця проживання дитини

В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, які займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Під час розгляду справи, що стосується дитини, перед прийняттям рішення судовий орган надає дитині можливість висловлювати свої думки і приділяє їм належну увагу. Розглядаючи справи щодо місця проживання дитини, суди враховують рівність прав матері та батька і беруть до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов’язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров’я та інші обставини, що мають істотне значення.

Суди у справі встановили, що у період з 2007 року до березня 2016 року дитина за спільною згодою батьків проживала з матір’ю. З березня 2016 року дитина почала проживати з батьком, оскільки мати залишила постійне місце проживання та виїхала до іншого міста. Спір щодо місця проживання малолітньої дитини виник у сторін після того, як мати виявила бажання забрати дитину на постійне місце проживання з собою. Добровільної спільної згоди щодо визначення місця проживання дитини за місцем проживання матері сторони не досягли.

Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів попередніх інстанцій, рішеннями яких визначено проживання малолітньої дитини з батьком за місцем його постійного проживання, оскільки зібрані у справі докази з урахуванням думки дитини і висновку органу опіки та піклування вказують на те, що проживання дитини з батьком найкраще забезпечить інтереси цієї дитини.

При ухваленні постанови Велика Палата ВС застосувала вимоги ст. 141 Сімейного кодексу України про рівність прав матері та батька, частин 1, 2 ст. 161 цього Кодексу щодо вирішення спору судом, з ким із них буде проживати малолітня дитина, та врахування при цьому ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов’язків, особистої прихильності дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров’я та інші обставини, що мають істотне значення.

Визначено, що під забороною розлучення дитини з матір’ю в контексті Декларації прав дитини від 20 листопада 1959 року слід розуміти не обов’язковість спільного проживання матері та дитини, а право на їх спілкування, турботу з боку матері та забезпечення з боку обох батьків, у тому числі й матері, прав та інтересів дитини, передбачених цією Декларацією та Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року.

Відповідно до ст. 6 Європейської конвенції про здійснення прав дітей від 25 січня 1996 року під час розгляду справи, що стосується дитини, перед прийняттям рішення судовий орган надає можливість дитині висловлювати її думки і приділяє їм належну увагу.

У постанові зазначено, що з досягненням віку 10 років у дитини з’являється право не тільки бути вислуханою і почутою, але й право брати активну участь у вирішенні своєї долі, зокрема у визначенні місця проживання. Лише в разі збігу волі трьох учасників переговорного процесу – матері, батька, дитини можна досягти миру і згоди.

Велика Палата ВС відступила від висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме ст. 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини про обов’язковість брати до уваги принцип 6 цієї Декларації стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір’ю. Судді Великої Палати ВС вважають, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини з огляду на вимоги ст. 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року.

Велика Палата ВС зауважує, що Декларація прав дитини не є міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, і не є частиною національного законодавства України. А законодавство України не містить норм, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.

При розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв’язки, місце навчання, психологічний стан тощо.

З повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/77361954.

 Джерело: Верховний Суд