Верховний Суд: відомості державного реєстру прав вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою, доки їх не скасовано.

Позивач звернувся до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні житловим будинком шляхом виселення відповідачів без надання іншого житла на підставі статей 116, 157 ЖК УРСР, статей 386, 391 ЦК України.

Позивач покликався на те, що відповідачі без жодних правових підстав проживають у належному йому будинку, у ньому не зареєстровані, в його утриманні, ремонті, оплаті комунальних послуг участі не беруть, відмовляються звільнити житло, систематично порушують правила співжиття. Проживання в одному будинку з відповідачами стало нестерпним, вони влаштовують сварки та бійки, принижують його та його дружину, застосовують фізичне насильство, у зв'язку з чим він неодноразово звертався до правоохоронних органів.

Суд першої інстанції відмовив у позові з огляду на недоведеність того, що відповідачі систематично порушують правила співжиття, що до них вживалися заходи попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів, що у відповідачів є інше житло. Суд першої інстанції також звернув увагу на те, що саме позивача було визнано винним за частиною першою статті 125 КК України за нанесення тілесних ушкоджень його дочці.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції та зазначив про те, що відповідачі вселились до будинку зі згоди попереднього власника житлового будинку і продовжували проживати у ньому після набуття позивачем права власності на будинок, тобто вселились до будинку з його згоди.

З вирішенням спору не погодився Верховний Суд, який справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції.

Верховний Суд зазначив, що суди не звернули уваги на те, що в обґрунтування позову позивач, посилався на статті 383, 386, 391 ЦК України та не розглянули його позовні вимоги в цій частині, зазначивши лише, що підстав для застосування статті 116 ЖК УРСР немає.

Суд касаційної інстанції зауважив, що за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК УРСР слід дійти висновку що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК УРСР регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім'ї.

Стаття 391 ЦК України визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинене порушення права та з яких підстав.

Верховний Суд зазначив, що суди не врахували, що позивач як власник будинку заперечує проти проживання відповідачів у спірному будинку, відповідач - дочка власника, не є членом його сім'ї у силу частини першої статті 6 СК України, як і її чоловік та син, які у спірному будинку не зареєстровані, оскільки позивач не надав на це дозволу, а місцем їх реєстрації є належний на праві власності співвідповідачу будинок.

Суд касаційної інстанції зауважив, що відповідачі не є членами сім'ї власника будинку, а їх право користування будинку було похідним від прав колишнього власника будинку, яка подарувала будинок позивачу.

Також КЦС ВС вказав, що відомості Державного реєстру прав вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою, доки їх не скасовано у порядку, передбаченому цим Законом.

А суди безпідставно не врахували наданий позивачем витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, який підтверджує наявність у власності співвідповідача житлового будинку, суперечливо зазначивши, що належний позивачу житловий будинок є їхнім єдиним житлом (постанова від 16.01.2019 у справі № 309/2477/16-ц)

Джерело: Українське право