Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Суди розглядали справу за позовом органу опіки та піклування районної державної адміністрації про позбавлення особи батьківських прав, у зв’язку з тим, що вона не виконує батьківських обов'язків щодо своїх малолітніх дітей, яких виховує сама, оскільки батько дітей записаний відповідно до частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.
Позивач покликався на те, що сім'я відповідача знаходиться у важких матеріально-побутових умовах, після проведення відповідної роботи відповідач не реагує і продовжує ухилятися від виконання своїх батьківських обов'язків.
У зв’язку з цим орган опіки та піклування просив позбавити відповідача батьківських прав щодо 5 неповнолітніх дітей та передати їх органу опіки та піклування для подальшого їх влаштування.
Суди першої та апеляційної інстанцій вирішили відмовити у задоволенні позовних вимог, оскільки відсутні беззаперечні докази свідомого ухилення відповідача від виховання своїх дітей.
Орган опіки та піклування оскаржив рішення судів першої та апеляційної інстанцій у касаційному порядку. Скаржник зазначав про те, що старші діти у розмові з представниками служби у справах дітей висловлювали небажання проживати з матір’ю, а суди не заслухали їх думки. Крім того, позивач наголошував на тому, що матір'ю не створено належних та достатніх умов для виховання та розвитку дітей, яка отримує фінансову допомогу та має таку можливість; діти з низьким рівнем розумового та фізичного розвитку, брудні, профілактичні медогляди не проходять; двоє відраховані зі школи за систематичні невідвідування закладу; відповідач неодноразово притягувалася до адміністративної відповідальності, у сім'ї характеризується з негативної сторони, не виконує обов'язки щодо виховання дітей, які жебракують, вчиняють крадіжки та ведуть вуличний спосіб життя.
Верховний Суд скасував постанову апеляційного суду, а справу передав на новий апеляційний розгляд.
Верховний Суд виходив з того, що ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Суд касаційної інстанції звернув увагу, що відповідно до частин першої та другої статті 171 Сімейного кодексу України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання.
Верховний Суд зазначив, що з досягненням віку 10 років у дитини з'являється право не тільки бути вислуханою і почутою, але й право брати активну участь у вирішенні своєї долі, зокрема, у визначенні місця проживання. Лише в разі збігу волі трьох учасників переговорного процесу - матері, батька, дитини можна досягти миру і згоди.
З цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що торкається дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства. Закріплення цього права підкреслює, що дитина є особистістю, з думкою якої потрібно рахуватись, особливо при вирішенні питань, які безпосередньо її стосуються.
ЄСПЛ у справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13), указав на те, що при визначенні найкращих інтересів дитини в конкретній справі слід брати до уваги два міркування: по-перше, у найкращих інтересах дитини зберегти її зв'язки із сім'єю, крім випадків, коли доведено, що сім'я непридатна або неблагополучна; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (пункт 100 рішення від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України», заява № 10383/09).
Верховний Суд зазначив, що суди не врахували того, що відповідач в судовому засіданні не заперечувала проти позбавлення її батьківських прав щодо трьох старших дітей та просила не позбавляти щодо двох інших дітей.
А суди всупереч вимогам закону не надали можливість трьом дітям висловити свої думки щодо позбавлення матері батьківських прав та щодо проживання з матір'ю.
Тому Верховний Суд дійшов висновку, що, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції належним чином не визначив найкращих інтересів дітей щодо збереження їх зв'язків із сім'єю, та чи є ця сім'я придатною та благополучною, та не врахував, що у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (постанова від 24.04.2019 у справі № 300/908/17).
_03_03.png)
