Верховний Суд: матеріально-побутове забезпечення батьків не є визначальним у вирішенні питання про визначення місця проживання дитини

Суди розглядали справу за позовом матері дитини про відібрання малолітньої дитини та визначення постійного місця проживання дитини та за зустрічним позовом батька дитини про визначення місця постійного проживання дитини.

Мати покликалась на те, що у зв`язку із скрутним матеріальним становищем їх сім`ї була вимушена повернутися на роботу, а син за спільною домовленість з відповідачем та його батьками, залишився проживати в родині відповідача. Позивач кожного дня відвідувала дитину проводила з сином всі вихідні дні та щомісячно надавала кошти на його утримання в сумі 1000 грн. Проте згодом відповідач та його сім`я почали чинити їй перешкоди у спілкуванні з дитиною, не дозволяли бачитися з дитиною, у зв`язку із чим під час її прогулянки із сином, позивач забрала дитину до себе. Позивач вказувала на те, що згодом відповідач викрав у неї сина та утримує у себе.

Батько хлопчика зазначив, що дитина повинна лишитися разом з ним, оскільки в будинку, в якому він проживає разом з батьками, створені всі належні умови для проживання дитини та його належного виховання. Він є фізичною особою-підприємцем, отримує стабільний дохід та має можливість утримувати дитину та забезпечити їй всі умови для розвитку та комфортного проживання, тоді як мати не може забезпечити синові належні умови для проживання.

Суд першої інстанції задовольнив первісний позов та визначив місце постійного проживання малолітнього з матір'ю. Суд виходив з того, що житлово-побутові умови мати відповідають необхідним санітарно-гігієнічним нормам та остання має джерело існування, вона створила всі умови для проживання, виховання та розвитку сина. Виняткових обставин у розумінні положень статті 161 Сімейного кодексу України, які б свідчили про неможливість проживання дитини разом з матір`ю не встановлено.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначив, що за рівних матеріально побутових умов, створених кожною із сторін для їх сина, однакового ставлення до виконання свої батьківських обов`язків і дитини, з невеликим наданням переваги матері, враховуючи її прагнення до якнайкращої соціальної адаптації дитини та її розвитку у колективі однолітків, та з урахуванням віку дитини і висновку компетентного органу суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку.

Верховний Суд скасував судові рішення, а справу передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Суд касаційної інстанції вказав на те, що суди попередніх інстанцій не врахували, що спір стосується чутливої сфери правовідносин, в яких батьки не дійшли спільного рішення щодо визначення місця проживання дитини, а тому першочергове значення має надаватися саме найкращими інтересами дитини та створення умов для її духовного та фізичного розвитку.

Так, суди не врахували, що висновок органу опіки та піклування ґрунтується лише на визначенні матеріально-побутових умов обох батьків для проживання дитини, які є задовільними, але не містить будь-якої оцінки проживанню дитини в сім`ї батька з народження, прихильності малолітнього хлопчика до кожного з батьків, його думки, чи буде відповідати нове середовище проживання, навіть із матір`ю, та психологічна обстановка найкращим інтересам дитини.

Верховний Суд зауважив, що матеріально-побутове забезпечення батьків має враховуватися, але не є визначальним у вирішенні питання про визначення місця проживання дитини, оскільки судам перш за все слід брати до уваги інші критерії, зокрема ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, у тому числі обов`язків по вихованню дитини, особисту прихильність дитини до кожного з ник, вік дитини та повинні виходити із якнайкращого забезпечення інтересів дитини.

Відповідно до обставин справи малолітній з самого народження (жовтень 2014 року) проживав з батьком та його батьками, і лише 1,5 місяці - з матір`ю.

Суди, визначивши місце проживання дитини з матір`ю, факт проживання сина з батьком з самого народження та його прихильність до батька не врахували; не з`ясували, чи відповідає таке роз`єднання сина з батьком, а також відокремлення дитини від бабусі та дідуся, з якими він також проживає з народження, якнайкращим інтересам дитини та її адаптації в іншому середовищі, чи не є це порушенням права дитини на повагу до її сімейного та приватного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції.

ВС нагадав, що у рішенні в справі «N.TS. та інші проти Грузії» від 02 лютого 2016 року, Європейський суд з прав людини наголосив, що оскільки діти ростуть/розвиваються і, з плином часу, стають здатними формулювати власні думки щодо контактів з батьками, суди повинні приділяти належну увагу їхнім поглядам і почуттям, а також праву на повагу до їхнього приватного життя.

Також ВС не погодився з позицією судів, які визначальною обставиною для надання матері переваги у вихованні сина, визнали влаштування нею сина до дитячого садка, що, на думку судів, свідчить про прагнення матері до якнайкращої соціальної адаптації дитини та її розвитку у колективі однолітків, що зі сторони батька не проявлялося.

Суд касаційної інстанції зазначив, що сам факт невідвідування дитиною дошкільного закладу не свідчить про те, що вона є ізольованою від спілкування та не розвивається, а батько не забезпечує належного виховання сина. На час оформлення дитини до дошкільного закладу йому виповнилось лише 2 роки і він хворів на ОРВІ та мав мовні вади. Суди не з`ясували, чи буде відповідати гармонійному розвитку та інтересам дитини, якій було лише 2 роки та яка мала певні захворювання, відвідування дошкільного закладу та чи є це пріоритетним для висновку про дотримання найкращих інтересів дитини при передачі її для виховання матері (постанова від 05.06.2019 у справі № 182/2037/17).

Джерело: Українське право