Верховний Суд нагадав, що є обов’язковою ознакою обману при укладенні правочину

Позивач просив суд визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом. Позивач покликався на те, що між ним та відповідачем існувала домовленість про укладення договору купівлі-продажу з умовою повернення квартири у його власність після зняття з неї арештів та заборон. Зазначав, що тепер відповідач переховується від нього, на телефонні дзвінки не відповідає, тому вважав, що його було введено в оману щодо правової природи укладеного між ними правочину.

Також позивач зазначав, що він фактично не отримував грошових коштів за продаж спірної квартири. Відповідач, користуючись його юридичною необізнаністю щодо правової природи правочину, всупереч домовленості, вчинив дії, спрямовані на власне збагачення за його рахунок, шляхом заволодіння належною йому квартирою.

Суди дійшли висновку про недоведеність позовних вимог та у задоволенні позову відмовили, з чим погодився і Касаційний цивільний суд.

Суди виходили з того, що сторони у справі, діючи добровільно та розуміючи значення своїх дій, попередньо будучи ознайомлені нотаріусом з приписами цивільного законодавства, що регулюють укладений між ними правочин, уклали договір, згідно з яким позивач передав у власність відповідачу, а відповідач прийняв у власність квартиру. Після укладення договору квартира була передана відповідачу, а отже настали правові наслідки відповідно до умов укладеного договору. Підписавши оспорюваний договір, позивач підтвердив, що його умови повністю відповідають його волевиявленню, також вказав про повний розрахунок за продану квартиру. Крім того, доводи позивача щодо того, що він фактично не отримував грошових коштів за продаж спірної квартири не можуть бути підставою для визнання недійсним договору, оскільки доводи щодо неналежного виконання грошового зобов`язання за договором купівлі-продажу можуть свідчити про неналежне виконання умов договору, а не про його недійсність.

Верховний Суд, залишаючи судові рішення без змін, вказав, що частиною першою статті 230 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша стаття 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Суд касаційної інстанції зазначив, що за змістом зазначеної норми закону правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Установлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов`язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України.

У пункті 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам роз`яснено, що наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення (постанова від 28.08.2019 у справі № 753/10863/16-ц).