Висновки Верховного Суду України, що викладені в постановах, які ухвалені за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України, за І півріччя 2014 року

                                                                                 Спори про право власності та інші речові права

1. Задовольняючи позов про визнання права власності на частку житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями на підставі ст. ст. 120, 123 Цивільного кодексу Української РСР (далі – ЦК Української РСР), суди виходили з того, що спірний будинок відносився до суспільної групи господарств – колгоспний двір, посилаючись на витяг із погосподарської книги та свідоцтво про право власності на цей будинок.

Порядок введення погосподарського обліку в сільських радах визначався Вказівками по введенню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів (далі – Вказівки), затвердженими постановою Державного комітету статистики СРСР (далі – Держкомстат СРСР) від 12 травня 1985 р. № 5-24/26, а згодом – Вказівками, затвердженими постановою Держкомстату СРСР від 25 травня 1990 р. № 69.

Згідно із цими Вказівками суспільна група господарства визначалась залежно від роду занять голови господарства (сім’ї). Особи, які працювали в колгоспі, але не були членами колгоспу, відносились до суспільної групи робочих або службовців залежно від займаної посади.

За таких обставин застосування судами норм ст. ст. 120, 123 ЦК Української РСР без з’ясування питання щодо правильності віднесення будинку до суспільної групи господарств – колгоспний двір є помилковим (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 15 січня 2014 р. у справі № 6-145цс13).

 

2. Відповідно до чч. 1, 2 ст. 364 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) кожен із співвласників спільної часткової власності має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (ч. 2 ст. 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою.

Під час вирішення справ про стягнення грошової компенсації вартості частки квартири, що знаходиться у спільній частковій власності, крім указаної спеціальної норми, суду необхідно враховувати й загальні засади цивільного законодавства (ст. 3 ЦК України) щодо справедливості, добросовісності й розумності, зважаючи на права та інтереси всіх співвласників. Одночасно суду треба ретельно вивчити обставини справи з метою з’ясування, чи не зловживає позивач, який бажає виділу частки зі спільного майна шляхом отримання грошової компенсації вартості частки в майні, та чи реалізація цього права не порушить прав інших осіб, які не мають змоги сплатити співвласнику грошову компенсацію вартості його частки.

Обмежуючи право позивача на грошову компенсацію вартості частки квартири, якою фактично володіють та користуються лише відповідачі, і враховуючи при цьому інтереси останніх (їхнє скрутне матеріальне становище), суду потрібно перевірити можливості сплати відповідачами такої компенсації та зважати на те, що правовий режим спільної часткової власності повинен ураховувати інтереси всіх її учасників і забороняє обмеження прав одних учасників за рахунок інших (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 19 лютого 2014 р. у справі № 6-4цс14).

 

3. Визнання в судовому порядку права власності на новостворене майно, що набуте з порушенням вимог ч. 3 ст. 12 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку», за позовом, заявленим до особи, яка не оспорює таке право власності, суперечить вимогам ст. ст. 15, 331 ЦК України, ч. 3 ст. 12 та чч. 1, 2 ст. 23 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 5 лютого 2014 р. у справі № 6-131цс13).

 

4. Відчуження державного майна здійснюється безпосередньо суб’єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, лише після надання на це згоди або дозволу відповідного суб’єкта управління майном, який є представником власника й виконує його функції в межах, визначених законодавчими актами.

Пам’ятка культурної спадщини – це об’єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Згідно з вимогами ст. 18 Закону України від 8 червня 2000 р. № 1805-III «Про охорону культурної спадщини» об’єкти культурної спадщини, що є пам’ятками, (за винятком пам’яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 5 березня 2014 р. у справі № 6-131цс13).

 

5. За змістом ч. 1 ст. 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 16 квітня 2014 р. у справі № 6-146цс13; від 11 червня 2014 року у справі № 6-52цс14).

 

6. Відповідно до ст. 365 ЦК України право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо:

1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі;

2) річ є неподільною;

3) спільне володіння і користування майном є неможливим;

4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї.

Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Задовольняючи позов про припинення права власності відповідача на 1/2 частину житлового будинку з виплатою йому вартості цієї частки, суд першої інстанції виходив із того, що таке припинення (п. 4 ч. 1 ст. 365 ЦК України) не завдасть істотної шкоди інтересам відповідача, оскільки він є громадянином іншої держави, в якій проживає й працює, а спірну власність використовує тільки для літнього відпочинку.

Суд апеляційної інстанції, з яким погодився й касаційний суд, вважав такий висновок необґрунтованим із тих підстав, що порушується принцип рівності прав співвласників, а правовий режим спільної часткової власності враховує інтереси всіх її учасників і забороняє обмеження прав одних учасників за рахунок інших.

Такий висновок суду касаційної інстанції свідчить про неправильне застосування ст. 365 зазначеного Кодексу, оскільки відповідно до цієї норми, зокрема п. 4 ч. 1 ст. 365 ЦК України, право власності співвласника на частку у спільному майні може бути припинено, але за умови, що така шкода не буде істотною. Саме ця обставина є визначальною під час вирішення спору про припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 червня 2014 р. у справі № 6-68цс14).

 

 

1. З огляду на положення ст. ст. 24 та 25 Закону України від 6 жовтня 1998 р. № 161-XIV «Про оренду землі» припинення орендарем господарської діяльності з безпосереднього цільового використання орендованої земельної ділянки та передача третім особам функцій з її обробітку й оплати орендної плати орендодавцю виходить за межі господарської діяльності, яку може здійснювати орендар без погодження з орендодавцем, і є підставою для розірвання договору оренди земельної ділянки за ст. 32 зазначеного Закону (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 12 лютого 2014 р. у справі № 6-166цс13; від 12 лютого 2014 р. у справі № 6-161цс13; від 19 березня 2014 р. у справі № 6-15цс14; від 16 квітня 2014 р. у справі № 6-18цс14).

 

2. За змістом ст. ст. 18, 20 Закону України від 6 жовтня 1998 р. № 161-XIV «Про оренду землі» (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) договір оренди землі підлягає державній реєстрації, якщо такий договір укладений. Після державної реєстрації укладеного договору оренди землі він набирає чинності.

Частиною першою ст. 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Отже, сторони договору, дійшовши згоди щодо істотних умов договору оренди землі, скріплюють його своїми підписами, що і є моментом укладення договору.

Разом із тим цивільні права та обов'язки, на досягнення яких спрямоване волевиявлення сторін договору оренди, набуваються після відповідної державної реєстрації. У момент державної реєстрації набирає чинності (набуває юридичної сили) договір, укладення якого вже відбулося, і така реєстрація не може змінювати моменту укладання договору.

Вирішуючи спір про визнання договору оренди землі недійсним у зв’язку з відсутністю в ньому передбаченої ч. 1 ст. 15 Закону України від 6 жовтня 1998 р. № 161-XIV «Про оренду землі» істотної умови, застосуванню підлягає ст. 15 цього Закону в редакції, яка була чинною на момент укладення договору оренди, а не на момент його державної реєстрації (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 19 лютого 2014 р. у справі № 6-162цс13).

 

3. Відповідно до змісту ст. 20 Земельного кодексу України (далі – ЗК України) надання (передача) земельної ділянки громадянам та юридичним особам відбувається згідно з їх цільовим призначенням.

У разі передачі громадянам у приватну власність земельної ділянки із земель державної чи комунальної власності, межі якої не встановлені в натурі або цільове призначення якої змінюється, обов’язковим є розроблення проекту землеустрою про відведення земельної ділянки.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам, відмови у реєстрації земельної ділянки або визнання реєстрації недійсною (ст. 21 ЗК України) (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 14 травня 2014 р. у справі № 6-35цс14).

4. Згідно зі ст. ст. 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі: землі житлової та громадської забудови й землі водного фонду, та віднесення їх до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання відповідно до ст. 21 зазначеного Кодексу недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо.

За змістом чч. 1, 2 ст. 3, ст. 4 Водного кодексу України (далі – ВК України), п. «а» ч. 1 ст. 58, ч. 1 ст. 59, ст. 60, ч. 1 ст. 84 ЗК України (у редакціях, які були чинними на час виникнення правовідносин) землі під водними об’єктами, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; іншими водними об'єктами; підземними водами та джерелами; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.

За системним аналізом законодавства на час виникнення правовідносин, згідно з положеннями ст. 88 ВК України, Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 р. № 486, Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 5 листопада 2004 р. № 434, розмір та межі прибережних захисних смуг встановлювались за проектами землеустрою (термін і зміст за ст. ст. 50 – 54 Закону України від 22 травня 2003 р. № 858-IV «Про землеустрій»), а населених пунктів – відповідно до існуючих на час встановлення конкретних умов забудови. При наданні в користування земельних ділянок навколо зазначених та інших водних об’єктів повинні були врахуватись ці положення щодо меж водоохоронних зон і прибережних захисних смуг, а у разі відсутності землевпорядної документації (документації із землеустрою, проекту землеустрою) та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо прибережних захисних смуг водних об’єктів збереження водних об’єктів повинне бути досягнуте шляхом урахування при розгляді матеріалів про надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених ст. 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 р. № 486 «Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них» з урахуванням конкретної ситуації (постанова судових палат у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України від 21 травня 2014 р. у справі № 6-16цс14).

 

5. Згідно зі ст. 126 (у редакції, яка була чинною до 5 березня 2009 р.), ст. ст. 152, 155 ЗК України державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видавалися на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень та цивільно-правових угод.

У спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватись як зазначені рішення, угоди на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними тільки державних актів на право власності може мати місце у разі їх видання з порушенням вимог закону, усупереч рішенням чи угодам. У цьому разі таке визнання є належним та самостійним способом поновлення порушених прав у судовому порядку (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 червня 2014 р. у справі № 6-46цс14).

 

6. Істотні умови договору оренди землі визначені ст. 15 Закону України від 6 жовтня 1998 р. № 161-XIV «Про оренду землі».

Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, та порушення вимог ст. ст. 4 – 6, 11, 17, 19 зазначеного Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суди дійшли правильного висновку про те, що спірний договір оренди земельної ділянки містить усі істотні умови, передбачені ст. 15 Закону України від 6 жовтня 1998 р. № 161-XIV «Про оренду землі», тому відсутні підстави для визнання його недійсним (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 червня 2014 р. у справі № 6-55цс14).

 

7. Статтями 116, 118 ЗК України визначено підстави й порядок набуття громадянами і юридичними особами права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності.

Установивши факт відсутності на час прийняття селищною радою рішення про надання громадянину земельної ділянки затвердженої у визначеному законом порядку документації, яка б встановлювала межі селища, суд на підставі ст. ст. 116, 122, ч. 1 ст. 155, п. 12 розд. Х «Перехідні положення» зазначеного Кодексу дійшов обґрунтованого висновку про перевищення селищною радою повноважень щодо розпорядження землями, які знаходяться за межами населеного пункту, та недійсність такого рішення селищної ради.

Державний акт на право приватної власності на землю видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, тому вирішення питання про правомірність видачі державного акта безпосередньо залежить від законності рішення, на підставі якого такий акт виданий, і дотримання вимог, передбачених земельним законодавством, зокрема ст. ст. 116, 118 ЗК України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 червня 2014 р. у справі № 6-67цс14).

 

 

1. За змістом ст. ст. 524, 533 – 535, 625 ЦК України грошовим є виражене в грошових одиницях (національній валюті України чи в грошовому еквіваленті в іноземній валюті) зобов’язання сплатити гроші на користь іншої сторони, яка має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Підставою застосування відповідальності, передбаченої ч. 2 ст. 625 зазначеного Кодексу, є прострочення боржником грошового зобов’язання. Така відповідальність настає у разі встановлення, що зобов’язання є грошовим, у інших випадках ця норма застосуванню не підлягає (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 25 червня 2014 р. у справі № 6-25цс14).

 

1. Відповідно до ч. 2 ст. 1054 та ч. 2 ст. 1050 ЦК України у разі, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів.

Згідно з положеннями ч. 4 ст. 559 зазначеного Кодексу порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.

Установивши, що договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору встановлено, що він діє до повного припинення всіх зобов’язань боржника за кредитним договором та що кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання, який був змінений ним відповідно до кредитного договору, не пред’явив протягом шести місяців вимоги до поручителя про виконання зобов’язання, суд дійшов правильного висновку про те, що зобов’язання за договором поруки припинилися (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 29 січня 2014 р. у справі № 6-155цс13).

 

2. Відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання, а також у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшиться обсяг його відповідальності.

Згода поручителя зі змінами до кредитного договору, які визначають конкретні умови, порядок та обсяг збільшення відповідальності боржника, висловлена шляхом підписання додаткової угоди до договору поруки, не потребує додаткової згоди поручителя на збільшення відповідальності та не суперечить ч. 1 ст. 559 зазначеного Кодексу (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 5 лютого 2014 р. у справі № 6-152цс13).

 

3. За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку.

Обсяг зобов’язань поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов’язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель (чч. 1, 2 ст. 553 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 559 зазначеного Кодексу порука припиняється, зокрема, у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Підставою для припинення поруки є сукупність двох умов, а саме: внесення без згоди поручителя змін до основного зобов’язання та збільшення обсягу відповідальності поручителя внаслідок таких змін.

На зміну умов основного договору, унаслідок якої обсяг відповідальності не збільшується, згода поручителя не вимагається. Такі зміни не є підставою для застосування наслідків, передбачених ч. 1 ст. 559 ЦК України (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 5 лютого 2014 р. у справі № 6-160цс13).

 

4. Згідно із ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.

Висновок суду про те, що зміна предмета позову обумовила зміну підстави позову, визнано помилковим (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 квітня 2014 р. у справі № 6-29цс14).

 

5. Відповідно до правил користування платіжною карткою, які є складовою кредитного договору, картка діє в межах визначеного нею строку. За таким договором, що визначає щомісячні платежі погашення кредиту та кінцевий строк повного погашення кредиту, перебіг позовної давності (ст. 257 ЦК України) щодо місячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязі – зі спливом останнього дня місяця дії картки (ст. 261 зазначеного Кодексу), а не закінченням строку дії договору (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 19 березня 2014 р. у справі № 6-14цс14).

 

6. Згідно зі ст. 261 ЦК України початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов.

Перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашеня кредиту), про погашення боргу частинами (щомісячними платежами) починається стосовно кожної окремої частини від дня, коли відбулося це порушення.

Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо за кожним простроченим платежем.

Несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню в межах позовної давності щодо кожного з платежів (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 19 березня 2014 р. у справі № 6-20цс14).

 

7. Відповідно до ч. 1 ст. 260 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими ст. ст. 253-255 цього Кодексу.

Строк як часова категорія характеризується не тільки початковим, а й кінцевим моментом.

Згідно із ч. 1 ст. 254 зазначеного Кодексу строк, обчислюваний роками, спливає у відповідні місяць і число останнього року цього строку, а коли він обчислюється місяцями, то у відповідне число останнього місяця строку (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 квітня 2014 р. у справі № 6-24цс14).

 

8. За договором про надання банківських послуг (позичальник отримав кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на кредитну картку), яким установлено щомісячні платежі погашення кредиту та кінцевий строк повного погашення кредиту, перебіг трирічного строку позовної давності (ст. 257 ЦК України) щодо місячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязі – після закінчення кінцевого строку повного погашення кредиту (ст. 261 зазначеного Кодексу) (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 червня 2014 р. у справі № 6-61цс14).

 

1. Оскільки в силу іпотеки право іпотекодержателя одержати задоволення за рахунок заставленого майна виникає не з моменту укладення ним договорів кредиту чи іпотеки, а у разі порушення боржником своїх зобов’язань, то з урахуванням норм ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), ст. 54 Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-ХІV «Про виконавче провадження» на правовідносини з реалізації заставленого майна з прилюдних торгів, які виникли після 16 жовтня 2011 р., не поширюється норма п. 2 розд. ІІ «Прикінцеві положення» Закону України від 22 вересня 2011 р. № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», до них застосовуються положення ч. 2 ст. 49 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» у редакції, яка була чинною на час вчинення відповідних виконавчих дій (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 23 квітня 2014 р. у справі № 6-26цс14).

 

 

 

1. Об’єктом реалізації з прилюдних торгів може бути нерухоме майно, яке є об’єктом цивільних прав (будівля, споруда, інші приміщення, земельна ділянка, підприємство як цілісний майновий комплекс (або його частина, виділена у встановленому законом порядку в окремий самостійний об’єкт власності)), а не його частина, яка не набула статусу об’єкта нерухомості в передбаченому законом порядку.

Висновки суду про правомірність здійснення продажу з прилюдних торгів частин внутрішнього об’єму цієї будівлі (окремих блоків) без вирішення питання щодо технічної можливості виділу в натурі цих часток з об’єкта нерухомого майна й набуття ними статусу об’єкта цивільних прав не можна визнати такими, що відповідають вимогам закону (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 15 січня 2014 р. у справі № 6-148цс13).

 

2. Аналіз положень ст. ст. 63, 65 Сімейного кодексу України (далі – СК України), ст. ст. 66, 67 Господарського кодексу України (далі – ГК України) дає підстави для висновку про те, що у разі передання подружжям свого спільного сумісного майна до статутного фонду приватного підприємства, учасником якого є один із подружжя, майно переходить у приватну власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов’язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя (а не право власності на саме майно) або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства чи половини майна, що залишилось після ліквідації підприємства (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 19 лютого 2014 р. у справі № 6-5цс14).

 

3. За змістом ч. 1 ст. 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Зазначеною нормою не передбачено обмежень чи заборон її застосування до окремих правовідносин чи договору дарування, зокрема (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 19 березня 2014 р. у справі № 6-2цс14).

 

4. Відсутність у особи під час укладення договору дарування волевиявлення на безоплатну передачу майна у власність обдаровуваного й передача його за умови вчинення на користь дарувальника будь-якої дії майнового або немайнового характеру всупереч вимогам ст. 717 ЦК України є підставою для визнання договору дарування недійсним відповідно до ч. 3 ст. 203 та ст. 229 зазначеного Кодексу (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 19 березня 2014 р. у справі № 6-9цс14; від 18 червня 2014 року у справі № 6-69цс14 ).

 

5. Згідно із ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину, серед іншого, є недодержання в момент його вчинення стороною чи сторонами вимог, які встановлені, зокрема, ч. 1 ст. 203 зазначеного Кодексу, згідно з якою зміст правочину не може суперечити ЦК України та іншим актам цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, за змістом зазначеної норми законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об’єктивної можливості цієї особи знати про ці факти (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 травня 2014 р. у справі № 6-7цс14).

 

6. Надання установою послуг з адміністрування активів, створених за рахунок залучених періодичних внесків учасників групи з метою об'єднання їхніх коштів і спрямованих на почергове придбання кожним із них певних товарів, обумовлених у договорі, є правомірною діяльністю з надання фінансових послуг (за умови отримання ліцензії). Це передбачено ст. 1 Закону України від 12 липня 2001 р. № 2664-III «Про фінансові послуги та регулювання ринків фінансових послуг», а не нечесною підприємницькою практикою в розумінні п. 7 ч. 3 ст. 19 Закону України від 12 травня 1991 р. № 1023-XII «Про захист прав споживачів», наслідком якої є визнання угоди недійсною (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 червня 2014 р. у справі № 6-74цс14).

 

 

1. Згідно зі ст. 1215 ЦК України не підлягає поверненню безпідставно набуті заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача.

Безпідставно набуті особою кошти, що належать до виплат, встановлених абз. 2 ч. 1 ст. 1215 зазначеного Кодексу, за відсутності рахункової помилки з боку особи, яка добровільно провела їх виплату, та факту недобросовісності набувача, не підлягають поверненню (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 січня 2014 р. у справі № 6-151цс13).

 

2. Відповідно до ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

За змістом ст. 1060 цього Кодексу договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку, право на який відповідно до ч. 2 ст. 1228 ЦК України входить до складу спадщини незалежно від способу розпорядження ним.

Згідно із ч. 2 ст. 608 ЦК України зобов’язання не припиняється зі смертю кредитора, якщо воно не є нерозривно пов’язаним з особою останнього. У такому разі права й обов’язки (спадщина) фізичної особи (вкладника), яка померла, переходять до інших осіб – спадкоємців.

Отже, зобов’язання банку виплачувати проценти за договором вкладу не припиняється зі смертю вкладника, входить до складу спадщини та триває до дня, який передує дню повернення коштів спадкоємцям (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 22 січня 2014 р. у справі № 6-157цс13; від 9 квітня 2014 р. у справі № 6-12цс14).

 

3. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошових сум підтверджується договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки.

Покладення на особу передбаченої ст. 1172 ЦК України відповідальності, яка застосовується в деліктних правовідносинах, виключає одночасне застосування норм матеріального права, які передбачають відповідальність за порушення договірних зобов’язань, зокрема ст. ст. 1058-1060 зазначеного Кодексу (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 29 січня 2014 р. у справі № 6-149цс13).

 

4. Зобов’язання за договором банківського вкладу в банківському металі – золоті не є грошовим зобов’язанням, оскільки в ньому не передбачено передачу грошей як предмета договору або сплату їх як ціни договору, тому до таких правовідносин положення ст. 625 ЦК України не застосовуються (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 2 квітня 2014 р. у справі № 6-21цс14; від 30 квітня 2014 р. у справі № 6-38цс14).

 

5. Статтею 32 Закону України від 5 квітня 2001 р. № 2346-III «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» встановлена відповідальність банку при здійсненні переказу коштів.

Операції з банківськими металами, що є валютними операціями з валютними цінностями, мають свої особливості, визначені чинним банківським законодавством, порівняно з операціями, що здійснюються за допомогою грошових коштів.

Договір банківського рахунка в банківських металах не може ототожнюватися з договором банківського рахунка, що відкритий у грошових коштах. З огляду на це платіжне доручення про переказ банківських металів у тройських унціях не може вважатись дорученням на переказ коштів, тому для банку, який обслуговує вкладника, при здійсненні переказу за договором банківського вкладу в банківських металах не настає відповідальність, передбачена ст. 32 зазначеного Закону (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 червня 2014 р. у справі № 6-34цс14).

 

1. Невиконання роботодавцем вимог ст. 116 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України) є триваючим правопорушенням, тому звільнений працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог за ст. 117 зазначеного Кодексу й моментом припинення правопорушення, яким є день фактичного розрахунку, у тому числі й за рішенням суду (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 січня 2014 р. у справі № 6-159цс13).

 

2. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у строки, визначені ст. 116 КЗпП України, є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 зазначеного Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від такої відповідальності (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 29 січня 2014 р. у справі № 6-144цс13).

 

3. Звільнення члена виборного органу первинної профспілкової організації підприємства, установи, організації (у тому числі структурних підрозділів), його керівників, профспілкового представника (там, де не обирається виборний орган профспілки) без попередньої згоди на це виборного органу первинної профспілкової організації профспілки та вищестоящого органу цієї профспілки (об’єднання профспілок) є порушенням вимог ст. ст. 43, 252 КЗпП України, ст. 41 Закону України від 15 вересня 1999 р. № 1045-XIV «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» та є підставою для визнання звільнення незаконним (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 квітня 2014 р. у справі № 6-30цс14).

 

4. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 41 КЗпП України трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний, зокрема, у випадку одноразового грубого порушення трудових обов’язків керівником підприємства, установи, організації всіх форм власності (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу).

Відповідно до ч. 3 ст. 40 зазначеного Кодексу не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за п. 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці.

Трудове законодавство не тільки зазначає перелік підстав розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця, але й встановлює юридичні гарантії забезпечення прав працівника від незаконного звільнення, однією з яких є передбачена ч. 3 ст. 40, ч. 2 ст. 41 КЗпП України заборона звільнення працівника в період його тимчасової непрацездатності.

Звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.

Відповідно до ч. 1 ст. 235 зазначеного Кодексу у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в ч. 1 ст. 235 та ст. 240 КЗпП України, тому, установивши, що звільнення позивача відбулось із порушенням визначеного законом порядку, суд зобов’язаний поновити працівника на попередній роботі (постанова судових палат у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України від 21 травня 2014 р. у справі № 6-33цс14).

 

5. Відповідно до ст. 34 Закону України від 24 березня 1995 р. № 108/95-ВР «Про оплату праці», Закону України від 19 жовтня 2000 р. № 2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати» та Положення про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням термінів її виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 1997 р. № 1427 (зі змінами), компенсація втрати частини заробітної плати провадиться підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності й господарювання своїм працівникам у будь-якому разі затримки виплати нарахованої заробітної плати на один і більше календарних місяців, незалежно від того, чи була в цьому вина роботодавця, якщо в цей час індекс цін на споживчі товари і тарифів на послуги зріс більше ніж на один відсоток.

За наявності зазначених умов у тому самому порядку компенсується присуджена за рішенням суду сума заробітної плати за роботу у вихідні дні, якщо ці умови настали у зв’язку з несвоєчасним виконанням судового рішення.

Установлена ч. 2 ст. 625 ЦК України відповідальність боржника за прострочення виконання грошового зобов’язання не застосовується до трудових відносин, які виникли у зв’язку із затримкою розрахунку при звільненні працівника з роботи та несвоєчасною виплатою заробітної плати, оскільки такі відносини врегульовані нормами трудового права (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 травня 2014 р. у справі № 6-43цс14).

 

6. Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Згідно зі ст. 117 цього Кодексу в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівнику сум у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на корить працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Відповідно до Закону України від 14 травня 1992 р. № 2343-ХІІ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (ч. 6 ст. 12 у редакції Закону від 13 липня 2002 р., ч. 5 ст. 19 у редакції Закону від 18 січня 2013 р., які були чинними на час існування спірних правовідносин) дія мораторію на задоволення вимог кредиторів не поширюється на виплату заробітної плати.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов’язок роботодавця виплатити працівникові середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при цьому визначальними є такі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Порушення процедури про банкрутство роботодавця, наявність тривалого періоду здійснення виконавчих дій органами державної виконавчої служби, незначна частка заборгованості підприємства перед працівником у виплаті компенсації за невикористану відпустку порівняно із сумою середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку не може свідчити про відсутність вини роботодавця в невиплаті працівникові належних коштів і не є підставою для звільнення роботодавця від обов’язку виплатити зазначені кошти (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 червня 2014 р. у справі № 6-76цс14).

 

1. Для розрахунку виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням особам, з дня звільнення яких з роботи, з якою пов’язане професійне захворювання, минуло більше року, та які працювали неповний календарний місяць, середня заробітна плата обчислюється виходячи з розміру заробітної плати перед звільненням із роботи пропорційно кількості днів, фактично відпрацьованих застрахованими особами в зазначеному місяці, з урахуванням її коригування, що проводиться робочим органом виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 9 квітня 2014 р. у справі № 6-8цс14).

 

1. Вирішуючи спір про відшкодування майнової шкоди, суду необхідно враховувати, що питання відшкодування майнової шкоди регулюється законодавчими актами, введеними в дію в різні строки, тому треба в кожній справі з’ясовувати характер правовідносин сторін і встановлювати, якими правовими нормами вони регулюються.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов’язковому з’ясуванню підлягають: наявність майнової шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв’язку між шкодою й протиправними діяннями заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

У разі заподіяння особі майнової шкоди неправомірно вчиненими діями кількох осіб розмір відшкодування визначається з урахуванням ступеня вини кожного з них.

На осіб, які заподіяли майнову шкоду спільно (взаємопов’язаними, сукупними діями з єдиним наміром), відповідно до ст. 451 ЦК Української РСР, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин, покладається солідарна відповідальність за завдану ними шкоду (постанова судових палат у цивільних та кримінальних справах Верховного Суду України від 12 лютого 2014 р. у справі № 6-168цс13).

 

2. Аналіз положень ст. ст. 33, 38 Закону України від 1 липня 2004 р. № 1961-IV «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (у редакції з 18 вересня 2011 р. до 8 січня 2012 р.) дає підстави для висновку про те, що у зв’язку з внесеними до цього Закону змінами було збережено як обов’язок страхувальника щодо вжиття заходів для невідкладного, але не пізніше трьох робочих днів, повідомлення страховика про настання дорожньо-транспортної пригоди (далі – ДТП), так і відповідне право страховика після виплати страхового відшкодування подати регресний позов до страхувальника або водія забезпеченого транспортного засобу, який спричинив ДТП, якщо водій не повідомив страховика про настання ДТП.

Неузгодженість нумерації підпунктів п. 33.1 ст. 33 та підпунктів п. 38.1 ст. 38 указаного Закону після внесених до них змін Законом України від 17 лютого 2011 р. № 3045-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо дорожньо-транспортних пригод та виплати страхового відшкодування» не може обмежувати встановлене ст. 38 Закону право страховика подати регресний позов до страхувальника у разі недотримання строків і умов повідомлення страховика про ДТП, тому й не може бути підставою для відмови в задоволенні такого позову.

Висновок суду касаційної інстанції про те, що факт неповідомлення страховика про ДТП не є підставою для відшкодування страхувальником у порядку регресу сплаченого страховиком страхового відшкодування, визнано помилковим (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 12 лютого 2014 р. у справі № 6-1цс14).

 

3. Пунктом 32.7 ст. 32 Закону України від 1 липня 2004 р. № 1961-IV «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, а саме в редакції Закону України від 7 липня 2011 р. № 3610-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо національних комісій, що здійснюють державне регулювання природних монополій, у сфері зв'язку та інформатизації, ринків цінних паперів і фінансових послуг», яка була чинною в період з 8 січня 2012 р. до 4 листопада 2012 р.) чітко встановлено, що шкоду, пов'язану з втратою товарного вигляду транспортного засобу, страховик не відшкодовує. Однак у Методиці товарознавчої експертизи та оцінки колісних транспортних засобів, затвердженій наказом Міністерства юстиції України та Фонду державного майна України від 24 листопада 2003 р. № 142/5/2092, зареєстрованій у Міністерстві юстиції України 24 листопада 2003 р. за № 1074/8395, міститься поняття «втрата товарної вартості транспортного засобу», а поняття «втрата товарного (зовнішнього) вигляду транспортного засобу» не використовується.

Системний аналіз п. 32.7 ст. 32 указаного Закону (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин), ст. 22, абз. 3 п. 3 ч. 1 ст. 988, ст. ст. 1166, 1187, 1194 ЦК України, пп. 1.6, 8.6, 8.6.1, 8.6.2 зазначеної Методики дає можливість дійти висновків, відповідно до яких власник пошкодженого внаслідок ДТП транспортного засобу має право на відшкодування в повному обсязі завданої йому майнової шкоди. При цьому, якщо цивільна відповідальність заподіювача шкоди була застрахована, але розміру страхового відшкодування не вистачає для повного відшкодування завданої майнової шкоди, у тому числі й у разі встановлення законодавчих обмежень щодо відшкодування шкоди страховиком, то в такому разі майнова шкода у вигляді втрати товарної вартості транспортного засобу повинна бути відшкодована особою, яка завдала шкоду, у загальному порядку (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 червня 2014 р. у справі № 6-49цс14).

 

1. За загальним правилом, викладеним у ст. 43 Житлового кодексу Української РСР, громадянам, які перебувають на обліку потребуючих поліпшення житлових умов, жилі приміщення надаються в порядку черговості. Це правило поширюється й на осіб, які користуються правом позачергового одержання жилих приміщень, у тому числі прокурори та слідчі прокуратури, призначені на роботу в іншу місцевість і у зв’язку із цим включені виконкомом місцевої ради в окремий список осіб, які мають право на позачергове отримання житла.

Перелік категорій осіб, які мають переваги в одержанні жилих приміщень перед іншими категоріями позачерговиків, міститься в абз. 2 ч. 1 ст. 46 Житлового кодексу Української РСР, і прокурори та слідчі прокуратури до них не віднесені (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 червня 2014 р. у справі № 6-50цс14).

 

1. Оскільки відповідно до ч. 2 ст. 548 ЦК Української РСР прийнята спадщина належить спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини (аналогічні положення містяться в ч. 5 ст. 1268 ЦК України), то факт отримання чи неотримання таким спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину не впливає на його право власності.

Передача в іпотеку нерухомого майна без згоди спадкоємця, який прийняв спадщину, є незаконною, суперечить вимогам ст. ст. 358, 578 ЦК України, ст. ст. 5, 6 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» та порушує право власності спадкоємця на належну йому частку спадкового майна (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 14 травня 2014 р. у справі № 6-42цс14).

 

1. З огляду на відсутність імперативної заборони змінювати розмір аліментів шляхом зміни способу їх присудження за положеннями ст. 192 СК України зміна розміру аліментів може мати під собою й зміну способу їх присудження (зміна розміру аліментів, стягнутих за рішенням суду, у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини на розмір аліментів у певній твердій грошовій сумі та навпаки).

Під час розгляду позовів, заявлених із зазначених підстав, застосуванню підлягає не тільки ст. 192 СК України, але й низка інших норм щодо обов’язку батьків утримувати своїх дітей (ст. 182 «Обставини, які враховуються судом при визначенні розміру аліментів», ст. 183 «Визначення розміру аліментів у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини», ст. 184 «Визначення розміру аліментів у твердій грошовій сумі») (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 5 лютого 2014 р. у справі № 6-143цс13).

 

2. Вирішуючи питання щодо повернення дитини до місця її постійного проживання з підстав, передбачених Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 р. (далі – Конвенція), суд, ураховуючи найвищі інтереси дитини, повинен дослідити, чи є переміщення або утримання дитини незаконним, і забезпечити негайне повернення дитини (ст. ст. 3 та 13 Конвенції). При цьому суд повинен переконатись у наявності (відсутності) виключень, передбачених ст. ст. 13 та 20 Конвенції, зокрема, чи здійснювалося піклування про дитину в місці постійного проживання до моменту переміщення, чи існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної загрози або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку, а також чи таке повернення допускається з урахуванням основних принципів запитуваної держави (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 червня 2014 р. у справі № 6-58цс14).

 

 

Спори щодо визнання недійсним рішення загальних зборів кооперативу

 

1. Згідно зі ст. 4 Закону України від 10 липня 2003 р. № 1087-IV «Про кооперацію» основними принципами кооперації є, зокрема, безпосередня участь членів кооперативної організації у її діяльності, рівного права голосу під час прийняття рішень (один член кооперативу – один голос).

Здійснення членом кооперативу права на участь у діяльності й управлінні кооперативом, у тому числі під час прийняття рішень органом управління кооперативу забезпечується, у першу чергу, порядком скликання і проведення загальних зборів членів кооперативу, передбаченим ст. 15 зазначеного Закону та статутом кооперативу.

За змістом ст. 15 Закону України від 10 липня 2003 р. № 1087-IV «Про кооперацію» і статуту кооперативу для проведення загальних зборів членів кооперативу та прийняття цими зборами правомочних рішень необхідно дотриматися процедури і строків скликання загальних зборів, забезпечити особисту присутність на зборах більшості від загальної кількості членів кооперативу та особисте голосування більшості (простої чи кваліфікованої) присутніх на зборах членів кооперативу при прийнятті рішення.

Право окремих членів кооперативу на участь у загальних зборах і голосуванні при прийнятті рішення є порушеним та підлягає захисту у разі їхньої відсутності на зборах через недотримання органами кооперативу вимог закону та статуту кооперативу про порядок скликання й проведення зборів (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 5 березня 2014 р. у справі № 6-10цс14).

 

 

1. З урахуванням положень ч. 8 ст. 54 Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-ХІV «Про виконавче провадження» та ч. 6 ст. 3 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) звернення стягнення на предмет іпотеки в порядку примусового виконання здійснюється за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача – іпотекодержателя, який має пріоритет перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно не зареєстровані у встановленому законом порядку або зареєстровані після державної реєстрації іпотеки, на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки (постанова судових палат у цивільних, адміністративних та господарських справах Верховного Суду України від 9 квітня 2014 р. у справі № 6-13цс14).

 

2. Вимоги до змісту виконавчого листа встановлені ч. 1 ст. 18 Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-ХІV «Про виконавче провадження», якою передбачено, що у виконавчому листі потрібно зазначати індивідуальний ідентифікаційний номер боржника (фізичної особи), а п. 6 ч. 1 ст. 26 цього Закону встановлено, що у разі невідповідності змісту виконавчого листа вимогам ст. 18 державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження.

Разом із тим відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 11 Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-ХІV «Про виконавче провадження» державний виконавець при здійсненні виконавчого провадження має право з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від органів, установ, організацій, посадових осіб, сторін та учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, у тому числі й конфіденційну.

Відсутність у виконавчому листі певних даних про особу боржника не є підставою для відмови державним виконавцем у відкритті виконавчого провадження (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 21 травня 2014 р. у справі № 6-45цс14; від 25 червня 2014 р. у справі № 6-62цс14).

 

 

Розгляд клопотань про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду

 

1. Правовідносини щодо надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду на території України врегульовані ст. V Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень від 10 червня 1958 р. (Нью-Йорк), ст. 9 Угоди про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності від 20 березня 1992 р., ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 19 грудня 1992 р. № 2889-ХІІ, та ст. 36 Закону України від 24 лютого 1994 р. № 4003-ХІІ «Про міжнародний комерційний арбітраж», тому тягар доведення наявності підстав для відмови у визнанні та виконанні арбітражного рішення покладається на сторону, яка заперечує проти клопотання стягувача, і підстави для застосування ч. 2 ст. 396 ЦПК України відсутні (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 квітня 2014 р. у справі № 6-39цс14).