ВСУ зробив висновок щодо недійсності договорів дарування

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий договір може бути визнаний судом недійсним.Такий висновок міститься в постанові ВСУ від 18.06.2014 №6-69цс14, яку друкує "Закон і Бізнес".

Верховний Суд України

Іменем України

Постанова

^{18 червня 2014 року м.Київ №6-69цс14}

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого — Яреми А.Г.,
суддів: Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Гуменюка В.І., Патрюка М.В., Сімоненко В.М., Лященко Н.П., Романюка Я.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 10 до Особи 11, третя особа — приватний нотаріус Вижницького районного нотаріального округу Чернівецької області,Особа 12, про визнання договорів дарування недійсними, за заявою заступника Генерального прокурора про перегляд Верховним Судом ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13.01.2014,

ВСТАНОВИЛА:

У серпні 2013 року Особа 10 звернулася до суду з позовом до Особи 11 про визнання недійсними договорів дарування: житлового будинку за Адресою 1, земельної ділянки площею 0,15 га для будівництва й обслуговування житлового будинку та земельної ділянки площею 0,38 га для ведення особистого селянського господарства, які укладені між нею та відповідачем 14.07.2009.

Зазначала, що, укладаючи зазначені договори дарування, мала на меті укладення договору довічного утримання, оскільки є інвалідом І групи через вроджену сліпоту, в силу похилого віку та за станом здоров’я потребує сторонньої допомоги і догляду. У 2009 роціОсоба 11 запропонував їй свої послуги щодо забезпечення догляду, харчування, утримання її житла та присадибної ділянки в належному стані.

Посилаючись на те, що укладені договори не відповідали її внутрішній волі щодо правової природи й змісту правочину, просила на підставі стст.203, 215, ч.1 ст.229 Цивільного кодексу визнати їх недійсними та визнати за нею право власності на вказаний будинок і дві земельні ділянки.

Рішенням Вижницького районного суду Чернівецької області від 4.10.2013 позов задоволено: визнано недійсними укладені 14.07.2009 між Особою 10 і Особою 11: договір дарування житлового будинку за Адресою 1; договір дарування земельної ділянки площею 0,15 га, яка розташована за Адресою 1, для будівництва та обслуговування житлового будинку, реєстр.№3156; договір дарування земельної ділянки площею 0,38 га за Адресою 1 для ведення особистого селянського господарства, реєстр.№3159; визнано заОсобою 10 право власності на зазначені об’єкти нерухомості.

Рішенням Апеляційного суду Чернівецької області від 5.12.2013 вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові.

Ухвалою ВСС від 13.01.2014 відмовлено Особі 10 у відкритті касаційного провадження у справі на підставі п.5 ч.4 ст.328 Цивільного процесуального кодексу.

У поданій до Верховного Суду заяві про перегляд ухвали ВСС від 13.01.2014 заступник Генпрокурора порушує питання про скасування судових рішень апеляційної та касаційної інстанцій та залишення в силі рішення суду першої інстанції з підстави, передбаченої п.1 ч.1 ст.355 ЦПК, — неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло за собою ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме: стст.203, 229 та 717 ЦК.

Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення заступник Генерального прокурора посилається на ухвали ВСС від 30.11.2011, від 21.03.2012, від 20.03.2013, від 16.10.2013 й від 13.11.2013 та ухвали ВС від 28.03.2007 та від 26.11.2008.

Заступник Генерального прокурора вказує на те, що правові висновки Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування норм матеріального права, покладені в основу судового рішення у справі, яка переглядається, не є однаковими з висновками, зробленими судами касаційної інстанції в наданих для прикладу судових рішеннях, що потягло за собою ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Заслухавши доповідь судді, пояснення прокурора та представника Особи 11 — Особу 13, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах ВС вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст.353 ЦПК Верховний Суд переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом.

За положеннями п.1 ч.1 ст.355 ЦПК, підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло за собою ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що Особі 10 на праві власності належали житловий будинок за Адресою 1 та дві земельні ділянки.

14.07.2009 між нею та відповідачем укладено договір дарування зазначеного будинку, за яким Особа 10 безоплатно передала у власність Особі 11 указаний будинок із належними до нього надвірними будівлями та господарськими спорудами.

Того самого дня між позивачем і відповідачем укладено два договори дарування земельних ділянок, за якими Особа 10 безоплатно передала у власність Особі 11 земельні ділянки площею 0,15 га для будівництва та обслуговування житлового будинку й господарських будівель та площею 0,3897 га для ведення особистого селянського господарства, що за неї підписані Особою 14 та посвідчені приватним нотаріусом Вижницького районного нотаріального округуОсобою 12.

Згідно з текстом договорів їх підписано у присутності нотаріуса, особи сторін установлено, їхню дієздатність та належністьОсобі 10 будинку та земельних ділянок, що відчужуються, перевірено Особою 14, яка підписала оспорювані договори на проханняОсоби 10 у зв’язку з її похилим віком і хворобою.

Особа 10, Інформація 1, є інвалідом з дитинства І групи, що підтверджується копією посвідчення (серія №1 від 13.08.2013), виданого управлінням соціального захисту населення Вижницької районної державної адміністрації.

Рішенням виконавчого комітету Берегометської селищної ради Вижницького району Чернівецької області від 21.01.2009 №6 встановлено піклування над Особою 10, Інформація 1, — інвалідом по зору з дитинства — та призначено піклувальником Особу 15.

Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, виходив із того, що оспорюваний договір порушує права позивачки, яка в силу похилого віку і стану здоров’я, укладаючи договори, мала на меті відчуження на користь відповідача будинку, який є її єдиним житлом, та земельних ділянок лише за умови довічного утримання, і, якби не помилка у правовій природі правочину та його правових наслідках, то спірний договір не було б укладено. Крім того, судом установлено, що деякий час після укладення оспорюваного правочину відповідач здійснював догляд за позивачкою.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи нове рішення про відмову в позові, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що оспорювані договори дарування відповідали внутрішній волі позивача; похилий вік, інвалідність, подальше проживання у відчуженому будинку не можуть вважатися помилкою в розумінні стст.203, 229, 717 ЦК.

Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду аналогічних справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог, установлених фактичних обставин справ і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків.

Так, суд касаційної інстанції (ухвала ВСС від 21.03.2012), залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог щодо визнання договору дарування недійсним, виходив із того, що позивач, який є особою похилого віку, інвалідом ІІ групи, укладаючи договір, мав на меті отримати від відповідача необхідну допомогу та догляд і не мав наміру дарувати будинок сторонній людині, що свідчить про укладення договору під впливом помилки.

Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій (ухвала ВСС від 13.11.2013), суд дійшов висновку про те, що, укладаючи договір дарування будинку, чоловік позивачки помилявся стосовно обставин, які мають істотне значення, зокрема щодо правової природи цього правочину, прав та обов’язків сторін, оскільки вважав цей правочин договором довічного утримання, відповідно до умов якого інша сторона договору зобов’язувалася здійснювати постійний догляд та утримання, а право розпорядження нерухомим майном перейшло б до відповідача лише після смерті позивачки та її чоловіка. Крім того, суд посилався й на те, що фактично передача житлового будинку не відбулась, а позивачка продовжує мешкати в ньому та самостійно сплачує за комунальні послуги.

Такого самого висновку дійшли суди касаційної інстанції й у інших справах, ухвали в яких надані заявником на підтвердження наявності неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме — стст.203, 229 ЦК, що потягло за собою ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВС виходить із такого.

Згідно із ч.3 ст.203 ЦК волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом (ч.1 ст.229 ЦК).

З роз’яснень, які викладено в п.19 постанови Пленуму ВС «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» від 6.11.2009 №9, убачається, що правочин, учинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент учинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Помилка, допущена внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін, не є підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до ст.717 ЦК за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Виходячи зі змісту стст.203, 717 ЦК, договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не тільки про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

Договір, що встановлює обов’язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

У справі, рішення в якій переглядається, касаційний суд, відмовляючи у відкритті касаційного провадження, не звернув уваги на те, що, всупереч вимогам ч.1ст.229 ЦК, рішення апеляційного суду не містить переконливих висновків про наявність чи відсутність помилки — неправильного сприйняття позивачкою фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, та не узяв до уваги висновків суду першої інстанції, що грунтувалися на встановленому факті відсутності волевиявлення Особи 10 під час укладення нею договору про безоплатну передачу у власність відповідача будинку, який є її єдиним житлом, та двох земельних ділянок. Позивачка як особа похилого віку, яка за станом здоров’я потребує стороннього догляду та матеріальної допомоги, погоджувалась на передачу нерухомого майна у власність Особи 11 лише за умови довічного утримання й, укладаючи спірні договори, помилялася щодо правової природи правочину, прав та обов’язків, які виникнуть після його укладення між нею та відповідачем.

Ураховуючи викладене, ухвала ВСС від 13.01.2014 не може залишатися в силі, а підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись п.1 ст.355, п.1 ч.1 ст.360³, ч.1 ст.360⁴ ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВС

ПОСТАНОВИЛА:

Заяву заступника Генерального прокурора задовольнити частково.

Ухвалу ВСС від 13.01.2014 скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції

Постанова ВС є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.2 ч.1 ст.355 ЦПК.