У З А Г А Л Ь Н Е Н Н Я судової практики розгляду справ про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною, поновлення цивільної дієздатності, встановлення над фізичною особою опіки та піклування призначення опікуна

У З А Г А Л Ь Н Е Н Н Я

судової практики розгляду справ про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною, поновлення цивільної дієздатності, встановлення над фізичною особою опіки та піклування призначення опікуна чи піклувальника.

На виконання листа Апеляційного суду Київської області №18204/07-16/14 від 20 серпня 2014 року Бориспільським міськрайонним судом Київської області проведено узагальнення судової практики  щодо розгляду справ про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною, поновлення цивільної дієздатності, встановлення над фізичною особою опіки та піклування призначення опікуна чи піклувальника.

Метою проведення зазначеного узагальнення є вивчення практики суду з вказаного питання з метою виявлення проблемних або спірних питань, які виникають при розгляді вищезазначених справ.

Протягом 2012 року в провадженні Бориспільського міськрайонного суду Київської області перебувало 22 справи: з них 18 щодо визнання особи недієздатною та встановлення опіки (розглянуто 18 справ, з них 13 з постановленням рішення про визнання особи недієздатною та призначення опікуном; 2 справи рішення про визнання особи недієздатною та відмову у задоволенні вимог про встановлення опіки; 2 справи з ухвалами про залишення позову без розгляду та її повернення; 1 справа з рішенням про залишення заяви без задоволення); 1 справа щодо визнання особи недієздатною (задоволена);  та 3 справи щодо встановлення опіки над недієздатною особою (розглянуто з винесенням рішення про задоволення заяв). Інших категорій справи не розглядались.

Протягом 2013 року в провадженні Бориспільського міськрайонного суду Київської області перебувало справ зазначеної категорії – 24, з них розглянуто 24: винесено рішень  - 18, 2 ухвалами позов залишено без розгляду, 4 ухвалами позов повернуто позивачу.

Протягом першого півріччя 2014 року в провадженні Бориспільського міськрайонного суду Київської області перебувало справ зазначеної категорії – 5, з них винесено рішень -  5.

2.

Справи окремого провадження суд розглядає за участю заяв­ника та заінтересованих осіб. Тому вирізняльною ознакою справ окремого провадження є те, що заяву може бути подано певним визначеним законом колом осіб (заявників), в той час як у позовному провадженні це може зробити будь-яка особа, чиї права і охоронювані законом інтереси ймовірно порушені. Заявником іменується фізична чи юридична особа, в інтересах якої відкрито провадження у справі. В даному випадку ними можуть бути різноманітні групи фізичних та юридичних осіб зале­жно від конкретної категорії справ окремого провадження. Ко­ло заявників за певними категоріями справ окремого провад­ження визначається шляхом: вказівки у заяві мети звернення до суду (у справах про встановлення фактів, які мають юридичне значення, справи про визнання особи безвісно відсутньою чи оголошення по­мерлою); встановлення вичерпного переліку осіб, за заявою яких мо­же бути відкрито провадження у справі (справи про уси­новлення, про обмеження фізичної особи у дієздатності чи визнання недієздатною); з'ясування визначення наявності певної іншої юридичної заінтересованості у справі (справи про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі).

У будь-якому разі заявник перед зверненням до суду має обґрунтувати свою заінтересованість у конкретній справі.

Всіх інших осіб, які беруть участь у справі, закон визначає як заінтересованих осіб. Це поняття має узагальнюючий харак­тер і охоплює усіх осіб, права та законні інтереси яких у тій чи іншій мірі зачіпатимуться ухваленим у справі рішенням. Заінтересовані особи можуть бути залучені до участі у справі за ініціативою суду, а також вступити у процес за власною ініціативою. Оскільки в таких справах відсутні сторони, то не може бути й третіх осіб.

Зважаючи на те, що відкриття провадження у справі поряд­ком окремого провадження здійснюється шляхом подання зая­ви, то відсутні і процесуальні інститути, нерозривно пов'язані із позовом. Зокрема, в окремому провадженні неможливими є відмова від позову, визнання позову, укладення мирової угоди, зміна предмета та підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, вихід за межі заявлених вимог. Спра­ви окремого провадження не можуть бути передані на розгляд третейського суду та закриті у зв'язку з укладенням мирової угоди.

Водночас можливою є відмова від заяви, а в окремих ви­падках — зміна її предмета та підстави (наприклад справи про обмеження фізичної особи у дієздатності та визнання особи недієздатною). Однак ці дії слід розглядати тільки як розпоря­дження процесуальними правами.

Оскільки справам окремого провадження притаманні особливості, що характери­зують провадження в цілому та кожну категорію справ окре­мо, то загальні правила цивільного судочинства застосовують­ся з певними винятками та доповненнями.

Таким чином, провадження по кожній справі, що віднесена до окремого провадження, утворює певний синтез загальних правил цивільного судочинства, правил, що притаманні окре­мому провадженні в цілому, а також тих, що характеризують виключно певну категорію справ. Специфіка провадження по кожній категорії справ регулюється шляхом визначення проце­суальних винятків та доповнень до загального порядку розгля­ду справ.

В окремому провадженні діє багато положень, притаманних позовному провадженню. Загальними є вимоги, що пред'явля­ються до відкриття провадження у справі, його підготовки, су­дового розгляду, доказів і доказування, ухвалюваного по спра­ві рішення, а також перегляду постановлених у справі судових рішень в апеляційному чи касаційному порядку.

Рішення суду у справах окремого провадження не підляга­ють примусовому виконанню, але мають загальнообов'язковий характер (ст. 14 ЦПК). Вони реалізуються шляхом оформлення майнових або особистих немайнових прав громадян, а саме: видачею свідоцтва про право власності; виправленням, понов­ленням чи анулюванням запису актів цивільного стану тощо.

Обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи .

Цивільна дієздатність є важливою складовою правосуб'єктності фізичної особи, що дозволяє їй виступати учасником ци­вільних відносин у повній мірі, своїми діями набувати цивіль­них прав та виконувати цивільні обов'язки. В окремих випад­ках, визначених актами цивільного законодавства, особа може бути обмежена у дієздатності або взагалі визнана недієздат­ною. Зокрема, відповідно до ст. 36 ЦК суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідом­лювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Також під­ставами для обмеження фізичної особи у дієздатності є зло­вживання нею спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, внаслідок чого особа ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. Згідно зі ст. 39 ЦК фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого пси­хічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Предметом судової діяльності є безпосереднє визначення наявності підстав для встановлення такого правового стану фізичної особи, як обмеження у дієздатності чи визнання її не­дієздатною.

Правом на звернення у справах про обмеження фізичної особи у дієздатності наділені члени її сім'ї, орган опіки та пік­лування, наркологічні та психіатричні заклади. Заяву про об­меження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджа­тися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або про позбавлення її цього права може бути подано батьками (усиновлювачами), піклувальниками, органом опіки та піклу­вання. Із заявою про визнання фізичної особи недієздатною можуть звернутися члени її сім'ї, близькі родичі, незалежно від їх спільного проживання, орган опіки та піклування, пси­хіатричний заклад (ст. 237 ЦПК).

Заява про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, у тому числі неповнолітньої, чи визнання фізичної особи не­дієздатною подається до суду за місцем проживання цієї осо­би (ст. 236 ЦПК), а якщо вона перебуває на лікуванні у нарко­логічному або психіатричному закладі — за місцем знаход­ження цього закладу.

Така заява повинна містити зазначення обставин, що свід­чать про психічний розлад чи підтверджують дії, внаслідок яких фізична особа, яка зловживає спиртними напоями, нарко­тичними засобами, токсичними речовинами тощо, поставила себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, в скрутне матеріальне становище. У заяві про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими до­ходами або про позбавлення її цього мають бути викладені обставини, що свідчать про негативні матеріальні, психічні чи інші наслідки реалізацій цього права для неповнолітнього. За­ява про визнання фізичної особи недієздатною має містити ви­клад обставин, що свідчать про хронічний, стійкий психічний розлад, внаслідок чого особа не здатна усвідомлювати значен­ня своїх дій та (або) керувати ними.

При підготовці справи до судового розгляду за наявності достатніх даних про психічний розлад здоров'я фізичної особи призначається судово-психіатрична експертиза. Якщо таких даних немає, то експертиза не проводиться, а ухвалюється рішення про відмову у задоволенні поданої до суду заяви.

Відповідно до ст. 240 ЦПК справи про обмеження цивіль­ної дієздатності фізичної особи чи визнання фізичної особи недієздатною суд розглядає за участю заявника та представни­ка органу опіки та піклування. Питання про виклик фізичної особи, щодо якої розглядається справа про визнання її не­дієздатною, вирішується в кожному випадку судом з урахуван­ням стану її здоров'я.

Рішення суду про обмеження цивільної дієздатності фізич­ної особи (у тому числі про обмеження або позбавлення права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїми дохо­дами) чи визнання фізичної особи недієздатною після набран­ня ним законної сили надсилається органові опіки та піклуван­ня. Таке рішення є підставою для призначення фізичній особі, обмеженій у цивільній дієздатності, піклувальника, а недієздат­ній фізичній особі — опікуна.

За загальним правилом, суд, який ухвалив рішення, не має права його змінити чи скасувати. Однак у зв'язку зі специ­фікою справ окремого провадження взагалі та справ про обме­ження фізичної особи у дієздатності чи визнання фізичної осо­би недієздатною зокрема, таке рішення суду може бути скасо­ване. Пояснюється це особливістю повноважень суду при роз­гляді таких справ. У цьому разі розглядається питання не про наявність чи відсутність підстав для обмеження у дієздатності чи визнання недієздатною, а про те, чи існують підстави для поновлення такої особи у дієздатності. Тому і йдеться про те, що суд не переглядає власного рішення. У разі ж виникнення сумніву щодо законності та (або) обґрунтованості ухваленого рішення суду, не постає питання про поновлення у дієздатнос­ті, а має відбуватися перегляд рішення суду в апеляційному, касаційному порядку чи у зв'язку з винятковими обставинами в порядку, встановленому цивільним процесуальним законода­вством.

Законом визначене коло заявників, наділених законом, пра­вом на звернення до суду із заявою про поновлення фізичної особи у дієздатності. У справах про обмеження фізичної особи у дієздатності це може відбуватися за заявою самої фізичної особи, її піклувальника, членів сім'ї або органу опіки та піклу­вання (ст. 38 ЦК). У справах про визнання фізичної особи не­дієздатною заявниками можуть бути опікун або органи опіки та піклування (ст. 42 ЦК). Тобто, в останньому випадку не ви­ ви­знається право на звернення до суду за фізичною особою, яка визнана судом недієздатною.

У випадку скасування рішення суду про визнання особи недієздатною, а також про обмеження у дієздатності, коли під­ставою для нього була наявність психічного розладу, обов'яз­ковим є проведення судово-психіатричної експертизи, яка має засвідчити значне поліпшення стану здоров'я фізичної особи або видужання (п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду Ук­раїни № 3 від 28 березня 1972 р. "Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним").

Рішення суду після набрання ним законної сили надсила­ється органу опіки та піклування, воно є підставою для зняття встановлених над фізичною особою опіки чи піклування.

Суд у відповідності до вимоги ч. 1 ст. 259 ЦПК, якою передбачено, що справи про визнання громадянина недієздатним суд розглядає з обов'я­зковою участю представників органів опіки та піклування. Крім того, таку справу може бути порушено лише за заявою осіб, зазначених у ст. 256 ЦПК.

Крім того, судом з'ясовується, чи належить заявник до членів сім'ї особу яку просить визнати недієздатною та чи вправі він був заявляти даний позов.

Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 березня 1972 р. № 3 «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним», якщо під час роз­гляду справи буде встановлено, що заяву подано неправомочною осо­бою, суд повинен, не закриваючи провадження у справі, обговорити питання про заміну неналежного заявника належним виходячи з вимог ст. 105 ЦПК.

Постановляючи рішення, суд виходить з того, що згідно з виснов­ком судово-психіатричної експертизи особа виявляє ознаки недоумства і за своїм психічним станом не може розуміти значення своїх дій або керува­ти ними, тому потребує встановлення над ним опіки.

Правила ч. 3 ст. 255 ЦПК 1963 року не поширюються на справи, порушені за заявою про визнання громадянина недієздатним, оскільки від вирішення питання щодо дієздатності громадянина залежить можливість його участі у розгляді інших цивільних справ. З огляду на зазначене такі заяви підлягають розглядові окремо від інших вимог у порядку окремого провадження. Оскільки суперечить вимогам статей 256— 260 ЦПК 1963 року та роз'ясненням, викладеним у п. 8 постано­ви Пленуму Верховного Суду України від 28 березня 1972 р. № З «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним. Враховуючи те, що від вирішення питання щодо дієздатності громадянина залежить можливість його участі у вирішенні інших цивільних справ, а тому такі заяви необхідно розглядати окремо від інших вимог у порядку окремо­го провадження.

На сьогодні питання, пов’язані з опікою та піклуванням вирішуються не тільки Сімейним кодексом України (далі СК) та цивільним кодексом України (далі ЦК), а й на підставі Правил опіки та піклування, затвердженими наказом Міністерства праці та соціальної політики України №34/166/131/88 від 26.05.99, органом, який приймає рішення щодо опіки та піклування, готує подання до суду щодо кандидатури опікуна є виконавчий комітет районної у місті ради.

Згідно ст. 60 ЦК України суд встановлює піклування над фізичною особою у разі визнання її недієздатною і призначає опікуна за поданням органу опіки та піклування.

Згідно ст.63 ЦК України фізична особа може бути призначена опікуном або піклувальником лише за її письмовою заявою. Опікун або піклувальник призначається переважно з осіб, які перебувають у сімейних, родинних відносинах з підопічним, з урахуванням особистих стосунків між ними, можливості особи виконувати обов’язки опікуна чи піклувальника.

      В ст.ст. 60 та 61 ЦК зазначається, що відносини опіки та піклування виникають на підставі рішення суду або органу опіки та піклування.

Опіка  встановлюється  над  неповнолітніми   віком   від п'ятнадцяти  до  вісімнадцяти років та над громадянами,  визнаними судом обмежено дієздатними внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами. 

Справи розглядаються судом у порядку окремого провадження з обов'язковою участю представника органу опіки та піклування, думка якого враховується при призначенні опікуна, піклувальника

Але незалежно від того, ким встановлюється опіка або піклування — судом чи органом опіки та піклування, опікун (піклувальник) призначається виключно органом опіки та піклування. Причому фізична особа може бути призначена опікуном (піклувальником) лише за її згодою, що повинно бути виражено в письмовій заяві.

Варто зазначити, що в ч. 3 ст. 244 СК зазначений чіткий перелік осіб, які не можуть бути опікуном, піклу­вальником.

Опіка встановлюється над повнолітньою особою, яка визнана у судовому порядку недієздатною через нездатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними внаслідок хронічного стійкого психічного розладу (ст. 39 Цивільного Кодексу України). У такому випадку опіку встановлює суд в одному провадженні з визнанням особи недієздатною. Опіка встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки.

Піклування встановлюється над неповнолітніми особами віком від 14 до 18 років, які позбавлені батьківського піклування, та повнолітніми фізичними особами, цивільна дієздатність яких обмежена.

До таких осіб відносяться фізичні особи, цивільна дієздатність яких обмежена внаслідок психічних розладів, які остаточно впливають на здатність особи усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Окрім того, суд може обмежити цивільну дієздатність такої особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище (ст. 36 ЦК України).

Судова процедура встановлення опіки та піклування над відповідними категоріями осіб цілком виправдана, оскільки саме суд приймає рішення про визнання повнолітньої особи недієздатною або обмежено дієздатною.

 Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦК України суд призначає опікуна фізичній особі у разі визнання її недієздатною в одному провадженні. Частина 2 ст. 60 ЦК передбачає так само імперативну норму, за якою встановлення піклування віднесено виключно до компетенції суду.

 Вирішуючи питання про призначення повнолітній особі опіки або піклувальника суд не діє самостійно. Орган опіки та піклування зобов’язаний подати до суду висновки про необхідність встановлення опіки та піклування щодо повнолітніх осіб.

Так,  рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 04.12.2012 року заяву Мокронос Володимира Тихоновича, заінтересована особа –управління праці та соціального захисту населення Бориспільської районної державної адміністрації Київської області про визнання фізичної особи недієздатною, встановлення над нею опіки та призначення опікуна в частині задоволено часткове. В задоволенні вимог про встановлення над опіки та призначення опікуна відмовлено, зважаючи на те, що органом опіки та піклування Бориспільської районної ради Київської області не було надано подання про можливість призначення заявника опікуном його сина, в зв язку з чим суд був позбавлений можливості вирішити це питання.

Особа, яка виявила бажання виконувати обов’язки опікуна, подає до відділу заяву про клопотання перед судом про призначення її опікуном. До заяви додається медичний висновок про те, що за станом здоров'я заявник може бути опікуном.

Спеціалісти відділу обстежують матеріально-побутові умови проживання майбутнього опікуна, складають відповідний акт і готують до суду подання щодо кандидатури опікуна.

Відповідно до ст.239 ЦПК України суд за наявності достатніх даних про психічний розлад здоров’я фізичної особи призначає для встановлення її психічного стану судово-психіатричну експертизу.

Пленум Верховного Суду України у п.17 постанови від 12 червня 2009 року №5 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» роз’яснив, що при вирішенні питання про призначення експертизи суди повинні керуватися статтями 143-150 ЦПК, Законом України від 25 лютого 1994 року «Про судову експертизу», Інструкцією про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 8 жовтня 1998 року №53/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 30 грудня 2004 року №144/5), та враховувати роз’яснення, дані в постанові Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 року №8 зі змінами «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах», з урахуванням особливостей правового регулювання захисту конкретних суб’єктивних прав.

На виконання вимог ст.144 ЦПК України і вищезазначених роз’яснень постанов Пленуму Верховного Суду України, крім ухвали суду про призначення експертизи необхідно також направляти  інші матеріали для дослідження.

Цивільна дієздатність фізичної особи – це її здатність своїми діями набувати для себе цивільні права і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Дієздатність вказує на передбачену нормами права здатність особи самостійно, своїми усвідомленими діями, здійснювати (використовувати і виконувати) суб’єктивні права і юридичні обов’язки.

Дієздатність – це категорія цивільного та цивільно-процесуального права. Набуття дієздатності, обмеження дієздатності та визнання особи недієздатною встановлюються за значеними галузями права та відбувається за рішенням суду. Обмеження дієздатності та визнання особи недієздатною обмежує здатність фізичної особи самостійно вступати в правовідносини, після визнання такого факту особі призначається опікун чи піклувальник.

У загальному вигляді проблемними питаннями даного дослідження є, порядок визнання особи недієздатною, визначення критеріїв недієздатності.

Таким чином, недієздатність – втрата здатності здійснювати особою цивільні права та обов’язки внаслідок тяжкого порушення психічного стану. Критерії недієздатності психічно хворих визначені в Цивільному кодексі України. Стан недієздатності характерний тільки для фізичних осіб та встановлюється в судовому порядку після обов’язкового проведення судово-психіатричної експертизи.

Визнання особи недієздатною – це не тільки визначення стану здоров’я, але й складне юридичне поняття, яке містить в собі два критерії: медичний та юридичний (психологічний). Під медичним критерієм слід розуміти «хронічний, стійкий психічний розлад». Другий, юридичний (психологічний) критерій, вказує на нездатність особи усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Але чіткого категоричного розмежування юридичного (психологічного) та медичних критерій існувати не може.

Вказані критерії одночасно несуть як медичний, так і юридичний характер. Юридичний критерій недієздатності має, перш за все, психологічну природу. Він свідчить про тяжкість психічного захворювання, ступінь розладів у інтелектуально-мнестичної та емоційновольової сферах психічної діяльності. Не кожний психічний розлад призводить до нездатності особи приймати участь у цивільних відносинах, а тільки такий його ступінь (глибина), який суттєво впливає на волю, пам’ять та інтелект хворого, що позбавляє особу можливості усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Таким чином, для визнання особи недієздатною встановити, у передбаченому порядку, тільки наявність психічного захворювання недостатньо. Суттєве значення має встановлення наслідків, які настали в результаті захворювання у вигляді глибини ураження інтелектуально-мнестичної та емоційно-вольової сфери. Таким чином, межа між дієздатністю та недієздатністю психічно хворого встановлюється відповідно до юридичного (психологічного) критерію – здатності особи усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, визначення якого віднесено до компетенції судово-психіатричних експертів.

Суттєве ураження інтелектуально-мнестичної та емоційно-вольової сфери психічної діяльності, яке проявляється у неможливості особи усвідомлювати значення своїх дії та (або) керувати ними, може потягнути за собою важливі наслідки правового характеру у вигляді визнання громадянина недієздатним. З вище викладеного можна зробити висновок, що юридичний (психологічний) критерій в свою чергу підрозділяється на дві ознаки: інтелектуальну (нездатність особи усвідомлювати значення своїх дій) та вольову (нездатність керувати своїми діями).        

Визнання фізичної особи недієздатною є по суті правовим оформленням змін психіки людини як явища, що виражає прояв сил природи незалежно від дій та усвідомлення особи. Головним завдання суду при визнанні особи недієздатною є констатувати це явище та оцінити його з правової точки зору, тобто задовольнити заяву про визнання особи не - дієздатною чи відхилити таку заяву. У випадках, коли застосування правових норм тягне за собою застосування санкцій або призводить до обмеження або позбавлення суб’єктивних прав, більш ефективним є використання методів правосуддя. Справи про визнання особи недієздатної розглядаються у порядку цивільного судочинства та відносяться до справ окремого провадження. Ці справи мають велике соціальне значення для сім’ї, суспільства, і разом з тим, стосуються основних прав і свобод особистості.

Як зазначалось раніше, «недієздатність» є категорією цивільного та цивільно-процесуального права. Норми цивільного законодавства визначають підстави визнання особи недієздатною, а норми процесуального права зазначають саме порядок. Підстава визнання особи недієздатною передбачена ст.39 Цивільного Кодексу України – хронічний, стійкий психічний розлад, який призводить до нездатності особи усвідомлювати значення своїх дій та ( або) керувати ними.

На відміну від психічного розладу, наявність якого в особи може стати підставою для обмеження її цивільної дієздатності, для визнання фізичної особи недієздатною психічний розлад має бути одночасно хронічним та стійким. Крім того, внаслідок такого розладу особа має не усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

 Підстави визнання фізичної особи недієздатною закріплені в ст. 39 Цивільного Кодексу України,а саме хронічний, стійкий психічний розлад, який призводить до нездатності особи усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Заявниками про визнання фізичної особи недієздатною можуть бути:

·  члени сім’ї;

·  близькі родичі, незалежно від їх спільного проживання;

·  органи опіки і піклування;

·  психіатричний заклад.

Найчастіше заявниками по даній категорії справ бувають члени сім’ї або близькі родичі, рідше - органи опіки і піклування і є поодинокі випадки, коли заявником є психіатричний заклад.

Заява про визнання фізичної особи недієздатною подається за місцезнаходженням особи, яку визнають недієздатною, а якщо така особа перебуває на лікуванні у психіатричному закладі – за місцезнаходженням цього закладу.

У заяві про визнання фізичної особи недієздатною обов’язково повинні бути викладені обставини, що свідчать про хронічний, стійкий психічний розлад, внаслідок чого особа не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Важливою особливістю є те, що у відповідності до ст. 234 Цивільного процесуального кодексу України справи про визнання фізичної особи недієздатною розглядаються у складі одного судді та двох народних засідателів.

Суд за наявності достатніх даних про психічний розлад здоров’я фізичної особи призначає для встановлення її психіатричного стану судово-психіатричну експертизу. Згідно з Постановою Верховного Суду України №3 від 28.03.1972 року «Про судову практику у справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним» в ухвалі про призначення експертизи на вирішення експертів мають бути поставлені такі питання:

1.                      чи хворіє даний громадянин на психічну хворобу;

2.                      чи розуміє він значення своїх дій та чи може керувати ними.

Метою проведення судово-психіатричної експертизи при розгляді справ про визнання фізичної особи недієздатною є з’ясування наявності чи відсутності підстав для визнання фізичної особи недієздатною.

Важливим для судового розгляду є також і належна оцінка висновку експертизи, що вимагає від суду перевірити дотримання встановленої законом процесуальної форми призначення та проведення експертизи. Має також оцінюватися висновок експертизи з точки зору його об’єктивності та обґрунтованості, дотримання форми і змісту експертного висновку.

Справи про визнання фізичної особи недієздатною суд розглядає за участю заявника та представника органу опіки та піклування. Питання про виклик фізичної особи, щодо якої розглядається справа про визнання її недієздатною, вирішується в кожному випадку судом з урахуванням стану її здоров’я.

Суд, ухвалюючи рішення визнання фізичної особи недієздатною, встановлює над нею опіку і за поданням органу опіки та піклування призначає їй опікуна.

Суд за заявою органу опіки та піклування чи особи, призначеної опікуном, у місячний строк звільняє її від повноважень опікуна і призначає за поданням органу опіки та піклування іншу особу, про що постановляє ухвалу.

3. Відповідно до ч. 1 даної статті та п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України №3 від 28.03.72 р. "Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним" справи про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи чи визнання фізичної особи недієздатною суд розглядає за участю заявника та представника органу опіки та піклування.

В тому випадку, якщо справа буде розглянута без участі органів опіки і піклування, рішення в будь-якому випадку підлягає скасуванню. Суд повинен вжити необхідних заходів для явки представників органів опіки і піклування в судове засідання, аж до застосування по відношенню до них заходів адміністративної відповідальності.

Громадянин, щодо якого розглядається справа, викликається в судове засідання, якщо це можливо за станом його здоров'я. Неявка громадянина в судове засідання не позбавляє суд права розглянути справу в його відсутності при додержанні вимог, передбачених ст. 169 ЦПК.

4. Якщо суд відмовить у задоволенні заяви про визнання особи недієздатною і буде встановлено, що вимога була заявлена недобросовісно без достатньої для цього підстави, фізична особа, якій такими діями було завдано моральної шкоди, має право вимагати від заявника її відшкодування.

Суд, встановивши, що заявник діяв несумлінно, з метою позбавити дієздатності здорового громадянина, стягує з заявника всі судові витрати (ч.3 ст. 240 ЦПК).

Таким чином, цивільне процесуальне законодавство України містить прямі заходи відповідальності щодо недобросовісних осіб, фактично реалізуючи в своїх нормах принци добросовісності учасників цивільних процесуальних правовідносин.

5. Відповідно до ст. 1 Цивільного процесуального кодексу України, одним із основних завдань цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Отже, захист прав фізичних та юридичних осіб, а також інтересів держави, крім іншого забезпечується своєчасним розглядом справ.

Частиною 1 статті 6 Європейської конвенції з прав людини, прийнятої Радою Європи 4 листопада 1950 року встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Виходячи з практики Європейського суду з прав людини, справи мають бути розглянути впродовж розумного строку.

В поняття «розумний строк» розгляду справи, Європейський суд з прав людини включає:

            1) складність справи;

            2)поведінку заявника;

            3)поведінку органів державної влади (насамперед суду);

            4)важливість справи для заявника.

Відповідно до статті 157 ЦПК України цивільні справи мають бути розглянуті протягом розумного строку, але не менше двох місяців з дня відкриття провадження. Розгляд справ стягнення аліментів та поновлення на роботі не повинні перевищувати одного місяця.

Аналізуючи дотримання строків призначення справ до судового розгляду суддями Бориспільського міськрайонного суду Київської області, варто зазначити, що Цивільним процесуальним кодексом України регулюються строки призначення справ до попереднього та до судового розгляду, а також строки вирішення заяв в порядку виконання рішення суду.

Попереднє судове засідання має бути призначено протягом 10 днів з дня відкриття провадження у справі (ч.1 ст. 129 ЦПК України).

Щодо призначення справи до розгляду, то відповідно до ч.2 ст. 156 ЦПК України, справа має бути призначена до розгляду не пізніше семи днів після закінчення дій підготовки справи до судового розгляду.

Відповідно до ч.7 ст. 130 ЦПК України попереднє судове засідання не є обов'язковим. Питання про необхідність його проведення вирішується суддею під час відкриття провадження у справі.

При цьому варто зазначити, що ЦПК України не встановлює строків призначення справ до судового розгляду у випадку коли не проводиться попередній розгляд, а відповідно, і не можуть провадитися дії по підготовці справи до судового розгляду, крім розгляду заяв про забезпечення позову та забезпечення доказів.

Вбачається, що семиденний строк призначення справи до судового розгляду, передбачений ст.156 ЦПК України, не стосується випадків, коли справа до попереднього розгляду не призначається, а отже підготовчі дії у справі не проводяться. Семиденний строк призначення справи до судового розгляду з моменту відкриття провадження не забезпечить своєчасного повідомлення (за 3 доби до дати слухання справи) учасників про дату та місце судового розгляду, не кажучи про повернення до суду відомостей про отримання особами, які беруть участь у справі судової повістки, що беззаперечно призведе до відкладення слухання справи.

Отже, справа має бути призначена до судового розгляду в такий термін, щоб забезпечити її розгляд протягом строків, встановлених ст. 157 ЦПК України.

Основними причинами порушення строків розгляду цивільних справ, передбачених ст.157 ЦПК України були відкладення їх розгляду через неявку в судове засідання однієї із сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, про яких нема відомостей, що їм вручені судові повістки, тривале проведення судово-психіатричної експертизи та за інших підстав.

Відповідно до ст. 27 ЦПК України учасники судового розгляду повинні добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов'язки. При цьому дієвого механізму впливу на невиконання учасниками процесу покладених на них процесуальних обов'язків законодавством не передбачено.

Єдиним правовим засобом впливу на осіб, які з неповажних або необгрунтованих підстав не з'являються в судове засідання, є застосування до них адміністративного штрафу за санкцією ст. 185-3 КУпАП.

Нерідкі випадки, коли учасники процесу без поважних причин не з'являються до суду, надаючи заяви з проханням відкласти слухання справи у зв'язку з хворобою, зайнятістю у іншому процесі, тощо. При цьому, нерідко в подальшому поважність причин неявки в судове засідання ними не підтверджується.

Однак, зазначене є не єдиними проблемами порушення судами строків розгляду цивільних справ. Важливу роль в цьому відіграє недобросовісне виконання учасниками процесу своїх процесуальних обов'язків, а також не кваліфікованість їх представників.

Систематичними є випадки, коли учасники процесу з'являються до суду непідготовленими до розгляду справи, зловживаючи своїми процесуальними правами, подають в день призначення слухання справи заяви про необхідність ознайомлення з матеріалами справи, надання до суду додаткових доказів, тощо.

Перехід від активності суду до реальної реалізації принципу змагальності сторін, тобто до відносної пасивності суду та активності сторін, обумовлює залежність досягнення процесуальної мети від діяльності останніх

Тому розгляд справ в установлені законом строки, залежить, як від добросовісного ставлення учасників процесу та їх представників до виконання покладених на них процесуальних обов'язків, так і від діяльності суду. Усе у комплексі створить належні умови для своєчасного вирішення цивільних справ.

6. Рішення суду в справах про визнання  громадянина  обмежено дієздатним чи недієздатним повинно відповідати вимогам ст.203 ЦПК.  В резолютивній частині рішення слід зазначати лише  висновок  суду про  визнання  громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним або про відмову в задоволенні заявлених про це вимог. Вирішення інших  питань  (наприклад,  про призначення опікуна або піклувальника) до компетенції суду не входить.

Після набрання  рішенням  законної сили суд повинен надіслати копію його органові опіки та піклування  для  призначення  опікуна або піклувальника,  а також у разі потреби надіслати копію рішення за  місцем  роботи  чи   проживання   особи,   визнаної   обмежено дієздатною,   для   організації   і   здійснення  контролю  за  її поведінкою.

У судовій практиці виникло питання про те, чи необхідно у резолютивній частині судового рішення вказувати, у чому конкретно повинно виявлятися обмеження в дієздатності. Одні зазначають про необхідність зазначення у судовому рішенні, у чому конкретно виявляється обмеження дієздатності: у забороні укладення угоди по розпорядженню майном, отримувати заробітну плату, пенсію, стіпендію або інші види доходів та розпоряджатися ними. Інші вважають, що такі рекомендації, навпаки, призведуть до труднощів у виконанні рішення і тому в резолютивній частині рішення слід вказувати лише про обмеження фізичної особи в дієздатності.

Вирішити це спірне питання можна лише з урахуванням вимог, які пред'являються до судового рішення як до акта правосуддя в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним.

Суть проблеми зводиться до правильного формулювання резолютивної частини рішення з урахуванням вимог до його ясності, як самостійної вимоги, поряд із законністю, обґрунтованістю та повнотою.

З метою дотримання вимог ясності судового рішення достатньо, як правило, навести формулу ст. 36 ЦК, яка розкриває зміст обмеження дієздатності. Разом з тим іноді необхідно конкретизувати обмеження по укладенню певних угод особою, визнаною обмежено дієздатною.

Як відомо, деякі правочини потребують нотаріального підтвердження (купівля-продаж будинку) або спеціальної реєстрації (купівля-продаж автомобіля). Тому при наявності таких об'єктів власності у особи, визнаної обмежено дієздатною, в судовому рішенні необхідно вказати про заборону укладати угоди з цього приводу без згоди піклувальника. Рішення у таких випадках повинно направлятися органам, управомоченим підтверджувати укладення угод або проводити реєстрацію.

В резолютивній частині судового рішення про визнання фізичної особи недієздатною достатньо сформулювати висновок суду по суті.

7. За  загальним  правилом  громадянин вважається  недієздатним  з  часу  набрання законної сили рішенням суду про визнання його недієздатним.

У тих  випадках,  коли  від  часу  виникнення  недієздатності залежать певні правові наслідки,  суд на прохання осіб, які беруть участь  у  справі,  з  урахуванням  висновку  судово-психіатричної експертизи й інших даних про психічний стан громадянина, в рішенні може зазначити, з якого часу громадянин є недієздатним.

8.

В судовій практиці трапляються випадки, коли при розгляді справ щодо визнання недійсності правочинів постає питання про те, чи була визнана особа недієздатною після вчинення оспорюваного правочину.

При розгляді   справ  за  позовами  про  визнання  недійсними заповітів  на  підставі статті 225,  частини другої статті 1257 ЦК України  суд  відповідно  до  статті  145  ЦПК України за клопотанням  хоча  б  однієї  зі  сторін  зобов'язаний  призначити посмертну    судово-психіатричну    експертизу.   Висновок   такої експертизи має стосуватися стану особи  саме  на  момент  вчинення правочину.

З’ясування належності тієї чи іншої справи до цієї групи може здійснюватися за ознаками, визначеними поняттям і суттю окремого провадження.

9. За період 2012 р. перше півріччя 2014 р. в провадженні Бориспільського міськрайонного суду Київської області ухвалених рішень про передачу особи, до якої застосовувалися примусові заходи медичного характеру в порядку ст.ст. 94, 95 КК України, опікунам не було, оскільки дана категорія справ не надходила.