Верховним Судом залишено без змін рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області

У грудні 2017 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання права власності на спадкове майно.

Позов обгрунтований тим, що 23 листопада 2007 року батько позивачів ОСОБА_4 зареєстрував шлюб з ОСОБА_3. За час їх спільного проживання за спільні кошти та спільною працею розпочато будівництво житлового будинку за адресою:  Адреса – 1.                   

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер. Після його смерті відкрилась спадщина на все майно, зокрема, на незавершене будівництво-житловий будинок з господарськими будівлями. За відсутності правовстановлюючих документів на ім'я їх батька на вказаний будинок нотаріус відмовив позивачам у видачі свідоцтва про право на спадщину.

Просили визнати незавершене будівництво житлового будинку з господарськими будівлями за адресою: АДРЕСА_1 , спільною сумісною власністю ОСОБА_4 та ОСОБА_3 ; визнати за кожним із позивачів майнові права забудовника по 1/4 частини цього незавершеного будівництва житлового будинку з господарськими будівлями  в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 .

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 03 липня 2018 року позов задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2  в порядку спадкування за законом право власності за кожним по 1/5 частині будівельних матеріалів та конструктивних елементів, із яких складається самочинно збудований будинок з погосподарськими будівлями, за адресою: АДРЕСА_1 , після смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Постановою Київського апеляційного суду від 04 грудня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 03 липня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Відмовивши у позові, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що суд першої інстанції, ухваливши рішення про визнання за кожним із позивачів в порядку спадкування за законом права власності на 1/5 частини будівельних матеріалів та конструктивних елементів, із яких складається самочинно збудований будинок, самостійно змінив спосіб захисту їх прав, оскільки останні з такими вимогами не зверталися, а просили визнати за ними майнові права забудовника на частину незавершеного будівництва житлового будинку.

Постановою Верховного Суду від 17 червня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду  від 04 грудня 2018 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постановою Київського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 03 липня 2018 року залишено без змін.

У грудні 2020 року ОСОБА_3  звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 03 липня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року, просила скасувати оскаржувані судові рішення, ухвалити нове рішення про відмову в позові.

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними, ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.

Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи. Відмовлено у зупиненні дії рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 03 липня 2018 року.

У січні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку що, відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Спір виник між сторонами щодо спадкування будинку після смерті ОСОБА_4 , батька позивачів.

Згідно з частиною другою статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Відповідно до пункту 6 рішення Конституційного Суду від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 до членів сім`ї належать особи, які постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, а й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках. Обов`язковою умовою для визнання їх членами сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт.

Згідно з частинами першою, другою статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення в них прав та обов`язків подружжя.

Відповідно до частини 1 статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Згідно з частиною першою статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

Верховний Суд зауважує, що проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема, права спільної сумісної власності на майно.

Для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні наведеному визначенню.

Так, при встановленні факту наявності у осіб спільного побуту необхідно враховувати ознаки, визначені у понятті домогосподарства.

Домогосподарство є сукупність осіб, які спільно проживають в одному житловому приміщенні або його частині, забезпечують себе всім необхідним для життя, ведуть спільне господарство, повністю або частково об`єднують та витрачають кошти.

Взаємність прав та обов`язків передбачає наявність як у жінки, так і у чоловіка особистих немайнових і майнових прав та обов`язків, які можуть випливати, зокрема, із нормативно - правових актів, договорів, укладених між ними, звичаїв. Для встановлення цього факту важливе значення має з`ясування місця і часу такого проживання. Підтвердженням цього може бути їх реєстрація за таким місцем проживання, показання свідків, представників житлово-експлуатаційної організації. Щодо часу проживання необхідно зазначити, що за своєю природою проживання однією сім`єю спрямоване на довготривалі відносини.

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 643/6799/17, провадження № 61-1623св19.

Згідно з матеріалами справи, заперечуючи проти позову, ОСОБА_3 зазначала, що вона з померлим  ОСОБА_4 до реєстрації шлюбу як подружжя не проживала, встановити факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу позивачі не просили.

Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частини другої статті 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним із найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З урахуванням предмета та підстав позову у цій справі суд мав встановити, зокрема такі обставини, чи відповідач і ОСОБА_4  проживали однією сім`єю, не перебувавши у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, яке майно вони набули за час спільного проживання.

Встановлення обставин, які входять до предмета доказування, не потребує пред`явлення позивачами окремої  відповідної позовної вимоги.

Суди дійшли правильного висновку, що факт проживання однією сім`єю ОСОБА_3 та ОСОБА_4 без реєстрації шлюбу підлягав установленню судом на підставі наявних у справі доказів.

Суди дослідивши докази у справи у сукупності з іншими матеріалами справи, зокрема показаннями свідків, встановили, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 проживали разом з моменту початку будівництва будинку, з 2005 року і до моменту реєстрації шлюбу, до 2007 року.

Відповідно до статей 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (стаття 1217 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1226 ЦК України частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах.

Згідно зі статтею 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Відповідно до частин другої, третьої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає  з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). У разі необхідності особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, може укласти договір щодо об`єкта незавершеного будівництва після проведення державної реєстрації права власності на нього відповідно до закону.

Верховний Суд виходить з того, що якщо будівництво здійснювалось згідно із законом, то у разі смерті забудовника до завершення будівництва його права та обов`язки, як забудовника входять до складу спадщини на підставі статті 1216 ЦК України. Самочинно збудовані житлові будинки, будівлі, споруди, інше нерухоме майно не є об`єктом права власності, тому таке майно не входить до складу спадщини.

Згідно зі частиною другою статті 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

За змістом вказаних норм матеріального права, право власності на самочинно збудовані житлові будинки, будівлі, споруди, інше майно не набувають як особи, які здійснили це будівництво, так і їхні спадкоємці.

Права спадкоємців щодо самочинно збудованого майна визначаються судом відповідно до положень статей 376, 1218 ЦК України, за змістом яких у разі здійснення спадкодавцем самочинного будівництва до спадкоємців переходить право власності на будівельні матеріали, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва.

Спадкоємець не позбавлений права звернутись із позовними вимогами про визнання права власності на об`єкти самочинного будівництва в порядку спадкування. Це узгоджується з частинами третьою і п`ятою статті 376 ЦК України і нормами про спадкування та склад спадщини (статті 1216, 1218 ЦК України ).

Якщо право звернутися з вимогою про визнання права власності на об`єкти самочинного будівництва відповідно до чинного законодавства (частини третьої і п`ятої статті 376 ЦК України ) належало спадкодавцеві, воно також належить спадкоємцеві, який прийняв спадщину.

Право вимагати визнання права власності на самочинно збудоване майно відповідно до частин  третьої і п`ятої статті 376 ЦК України є суб`єктивним цивільним правом, яке переходить у порядку спадкування відповідно до статей 1216, 1218 ЦК України.

Суди встановили, що будинок, який є спадковим майном, є самочинним.

Верховний Суд зазначає, що системний аналіз норм статті 376, 1218 ЦК України дає підстави дійти висновку, що якщо будівництво здійснювалося згідно із  законом, то  у разі смерті забудовника до завершення будівництва його права та обов`язки як забудовника входять до складу спадщини.

Позивачі, звернувшись до суду з позовом, посилались на те, що вони є спадкоємцями першої черги за законом і після смерті спадкодавця залишилось спадкове майно у вигляді незавершеного будівництвом житлового будинку. Також, крім визнання за ними права на майнові права забудовника, просили визнати за ними право на оформлення права власності на частки у незавершеному будівництві, з посиланням на те, що їм належить по 1/4 частці.

Суди, при визначенні частки на спадкове майно, врахували, що після смерті ОСОБА_4 батьки померлого відмовились від своєї частки на користь дітей померлого, а на відповідну половину спадкового майна ОСОБА_4 претендує безпосередньо його дружина, яка є відповідачем.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Суди, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Відповідний правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 у справі № 917/1739/17, провадження № 12-161гс19, від 25 червня 2019 у справі № 924/1473/15, провадження № 12-15гс19.

Отже, саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Суди встановили, що 20 жовтня 2004 року рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області шлюб між батьками позивачів батьком ОСОБА_4 та матір`ю ОСОБА_10 розірвано.

Причиною для розірвання шлюбу, який тривав більше ніж 27 років стало те, що їхній батько станом на жовтень 2004 року вже почав проживати окремо від матері з іншою жінкою відповідачем у справі ОСОБА_3 , та почав з нею вести спільне господарство, а саме: розпочав будівництво житлового будинку з господарськими будівлями, який мав намір використовувати для їх спільного проживання.

23 листопада 2007 року ОСОБА_4 зареєстрував шлюб з ОСОБА_3 .

За час спільного їх проживання за спільні кошти та спільною працею розпочато будівництво житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Суди встановили, що за час спільного проживання та шлюбу батька ОСОБА_4  і ОСОБА_3 житловий будинок з господарськими будівлями не введено в експлуатацію відповідно до законодавства та не отримано документів, які засвідчують право власності на житловий будинок.

Після смерті батька позивачів відкрилась спадщина на все його майно, зокрема, на незавершене будівництво - житловий будинок з господарськими будівлями.

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно з частиною другою статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України право спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Аналогічна правова норма міститься у частині першій статті 61 СК України, відповідно до якої об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Згідно з частиною другою статті 328 ЦК України право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Житловий будинок з господарськими будівлями за адресою: АДРЕСА_1 , який побудований батьком позивачів, є спільною сумісною власністю ОСОБА_4 та ОСОБА_3 в рівних частках.

Суди дійшли правильного висновку, що самочинне будівництво будинку за адресою: АДРЕСА_1 , здійснювалося відповідачем ОСОБА_3 спільно зі спадкодавцем ОСОБА_4 , тому є об`єктом їх спільної сумісної власності. Крім того, суди обґрунтовано зазначили, що невідповідність назви вулиці в офіційній адресі,яка була зазначена в досліджених судом документах, не впливає на правильність висновків, оскільки, незважаючи на виявлені помилки, сторони не вказують на те, що спірний об'єкт самочинного будівництва є іншим ніж той, щодо якого здійснюється розгляд справи.

Суди дійшли обґрунтованого висновку, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , як діти спадкодавця ОСОБА_4 , мають право на спадкування за законом всіх прав та обов`язків, що належали їхньому батьку, зокрема, щодо незавершеного будівництва житлового будинку з господарськими будівлями за адресою: АДРЕСА_1, в порядку спадкування, як спадкоємці першої черги спадкування.

Встановивши обставини справи та оцінивши докази у справі, суди дійшли  висновку про визнання за кожним з позивачів право власності на 1/5 частини будівельних матеріалів та конструктивних елементів, з яких складається самочинно збудований будинок з погосподарськими будівлями, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Доводи касаційної скарги, що будинок ОСОБА_3 побудувала сама за власні кошти, частину з яких вона позичала в сусідів, факт спільного проживання відповідача і ОСОБА_4 суди встановили на підставі неналежних доказів, не спростовують висновки судів, оскільки показання свідків  є належним доказом у справі, суд оцінив їх з іншими доказами у справі, а належних та допустимих доказів, які б підтвердили факт побудови будинку лише відповідачем та за її кошти, вона не надала. Крім того, суди встановили, що ОСОБА_3 не працювала.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з судовими рішеннями у справі та необхідності переоцінки доказів у справі, проте встановлення обставин справи  і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 зазначила, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 129/2115/15-ц, провадження № 61-2080св18, від 19 березня 2020 року у справі № 303/2865/17, провадження № 61-43499св18, від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15-ц, провадження № 61-30273св18, від 30 жовтня 2019 року у справі № 643/6799/17, провадження № 61-1623св19, від 25 січня 2018 року у справі № 337-5266/15-ц, провадження № 61-1678св17; у постанові Верховного Суду України від 12 грудня 2012 року у справі № 6-148цс12, від 08 червня 2016 року у справі № 6-2253цс16.

Велика Палата Верховного Суду у справі  № 2-7763/10, провадження № 14-197 цс 21, (пункт 101) зазначила, що задля юридичної визначеності в застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин), Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 39) конкретизувала свої висновки щодо подібності правовідносин, зазначивши таке. На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.08 лютого 2022 року

У постанові Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 129/2115/15-ц, провадження № 61-2080св18, зазначено, що суд першої інстанції, з висновком якого в цій частині погодився і суд апеляційної інстанції, у мотивувальній частині рішення не навів мотивів, з яких він бере до уваги одні докази та відхиляє інші. Зокрема, суд не врахував, що для встановлення факту спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу та визнання майна спільною сумісною власністю необхідні докази: ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання іншого майна в інтересах сім`ї. Вказані обставини суд не встановив, а показання свідків не можуть бути єдиною підставою для встановлення вказаного факту.

У постанові Верховного Суду від 19 березня 2020 року у справі № 303/2865/17, провадження № 61-43499св18,зазначено, що ухваливши оскаржувані судові рішення, суди попередніх інстанцій, дійшли правильного висновку про те, що позивач не надала належних і допустимих доказів на підтвердження факту її проживання однією сім`єю з відповідачем без реєстрації шлюбу на час придбання спірної квартири та придбання цього майна за спільні кошти, проте, суд правильно визначив, що подані позивачем докази не підтверджують факт ведення спільного господарства, наявність спільного побуту та бюджету, взаємних прав та обов`язків подружжя, набуття майна тощо.

У постанові Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15-ц, провадження № 61-30273св18, зазначено, що факт спільного відпочинку сторін, спільна присутність на святкуванні свят, пересилання відповідачем коштів на рахунок позивачки, самі по собі, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, не вказують на те, що між сторонами склались та мали місце, протягом вказаного періоду часу, усталені відносини, які притаманні подружжю.

У постанові Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 643/6799/17, провадження № 61-1623св19, зазначено, що до реєстрації шлюбу, а саме до 29 грудня 2009 року сторони не вели спільного господарства, не мали спільного сімейного бюджету та спільно не вирішували побутові проблеми. Доказів проживання однією сім`єю, спрямованого на довготривалі відносини в спірний період, крім своїх пояснень та показань свідка, яка є його сестрою, позивачем не надано.

У постанові Верховного Суду від 25 січня 2018 року у справі № 337-5266/15-ц, провадження № 61-1678св17, зазначено, що відмовивши у позові, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що посилання позивача на періодичне спільне проживання, не є достатнім для визнання факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу відповідно до статті 74 СК України, без наявності інших ознак сім`ї, враховуючи те, що суд встановив, що у період 2007-2009 років позивач  у документах вказував своє місце реєстрації, а також постійного проживання м. Токмак. Крім того, позивач не надав допустимих доказів про придбання спірного майна внаслідок спільної праці та внаслідок проживання однією сім`єю як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу у період, упродовж якого було придбано спірну квартиру.

У постанові Верховного Суду України від 12 грудня 2012 року у справі № 6-148цс12, зазначено, що стаття 74 СК України поширюється на правовідносини між чоловіком та жінкою, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, і для визнання майна, придбаного під час фактичних шлюбних відносин, спільною сумісною власністю необхідні докази: ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання іншого майна в інтересах сім`ї. Проте стаття 60 СК України презюмує, що майно, набуте під час шлюбу, належить чоловікові і жінці на праві спільної сумісної власності. У справі, яка переглядається, касаційний суд передчасно застосував до спірних правовідносин положення  статті 74 СК України, залишивши поза увагою надане свідоцтво про повторну реєстрацію шлюбу у 1998 році.      

У постанові Верховного Суду України від 08 червня 2016 року у справі № 6-2253цс16, зазначено, що особам, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти. Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов’язків, з`ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які майно було набуте), а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус сумісної власності.

Доводи заявника щодо неврахування судами висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у вказаних постановах Верховного та Верховного Суду України не заслуговують на увагу, оскільки у вказаних справах є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом щодо встановлення факту спільного проживання однією сім`єю, проте у кожній із них встановлені різні обставини з урахуванням предмета і підстав позову.

Верховний Суд також зазначає, що справа перебувала у провадженні суду з 2017 року, ухваливши рішення у справі, суди вирішили спір, виконавши завдання цивільного судочинства, доводи касаційної скарги не дають підстав для скасування судових рішень.

Постановою Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 квітня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 03 липня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року залишено без змін.