Узагальнення практики вирішення судами процесуальних питань, пов’язаних із виконанням судових рішень у цивільних справах (розділ VI Цивільного процесуального кодексу України)

Узагальнення практики вирішення судами процесуальних питань, пов’язаних із виконанням судових рішень у цивільних справах

(розділ VI Цивільного процесуального кодексу України)

 

На виконання завдання Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ проведено узагальнення практики вирішення судами Київської області процесуальних питань, пов’язаних з виконанням судових рішень у цивільних справах за 2013 рік та перше півріччя 2014 року.

Метою дослідження було вивчення практики застосування місцевими судами Київської області та Апеляційним судом Київської області вимог, передбачених розділом VI Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК України), а також виокремлення спірних та проблемних питань, що виникають в судах під час вирішення вказаних процесуальних питань.

При проведенні даного узагальнення було використано наступну нормативну базу, а саме :   Конституцію   України,   Цивільний кодекс  України, Цивільний процесуальний кодекс України, Закон України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 року, Закон України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» від 21.01.1994 року, Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 року, Інструкцію з організації примусового виконання рішень, затверджену наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 року, а також цивільні справи,  надіслані місцевими судами Київської області та судові рішення Апеляційного суду Київської області, розглянуті протягом звітного періоду.

Конституцією України (ч.5 ст.124) закріплено те, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України.

Розділ VI ЦПК України закріплює процесуальний порядок вирішення судами питань, пов’язаних з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб).

Виконання рішення суду є невід’ємною частиною права на справедливий суд, а правильне застосування судами процесуального законодавства, пов’язаного з виконанням судових рішень, є визначальним з огляду на дотримання законних прав людини і громадянина.

При проведенні даного узагальнення встановлено те, що у судів Київської області загалом не виникає помилок при застосуванні вимог законодавства, що регулює виконання судового рішення. Проте, результатами зазначеного аналізу виявлено наявність у судів окремих проблемних та спірних питань, що призводить іноді  до  невірного  застосування норм права та скасування  таких рішень судом апеляційної інстанції. 

 

Аналіз статистичних даних

 

Як   вбачається   з   даних,  відображених   у статистичному звіті  (Форма №2-ц), місцевими судами Київської області протягом 2013 року розглянуто 5020 клопотань, заяв, подань у порядку виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб). З них: повернуто – 375 заяв, 126 заяв залишено без розгляду, задоволено - 2882 заяв, у задоволенні 1616 заяв відмовлено. Таким чином, місцевими судами Київської області більшість заяв у порядку виконання судових рішень було задоволено, що становить 57,4% від загальної кількості розглянутих протягом 2013 року заяв у порядку виконання судових рішень.

Якщо порівняти вказані вище показники із аналогічними показниками за 2012 рік, то варто вказати, що місцевими судами Київської області протягом 2012 року розглянуто менше на 2320 заяв (на 46%) у порядку виконання судових рішень, а саме: розглянуто - 2700 заяв. З них: повернуто – 216 заяв, 17 заяв залишено без розгляду, задоволено - 1805 заяв, у задоволенні 582 заяв відмовлено.

Протягом першого півріччя 2014 року місцевими судами Київської області розглянуто 2966 клопотань, заяв, подань у порядку виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб). З них: повернуто –  133 заяв,  53 заяви залишено без розгляду, задоволено -  1335 заяв, у задоволенні 1441 заяви відмовлено.

Аналіз статистичних показників перегляду Апеляційним судом Київської області судових рішень місцевих судів у порядку їх виконання проводився на основі даних, відображених програмою Д-3.

Так, Апеляційним судом Київської області протягом 2013 року розглянуто незначну кількість апеляційних скарг на рішення місцевих судів у порядку виконання, зокрема: 43 апеляційні скарги було розглянуто на ухвали місцевих судів про відстрочку та розстрочку, зміну чи встановлення способу і порядку виконання рішення (з них: 28 ухвал залишено без змін, 5 ухвал скасовано з передачею питання на розгляд суду першої інстанції, 7 ухвал скасовано з постановленням нової ухвали, 1 ухвалу скасовано з передачею справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, 2 ухвали змінено); 9 скарг - на ухвали про примусове проникнення до житла (з них: 5 ухвал залишено без змін, 3 ухвали скасовано з передачею питання на розгляд суду першої інстанції, 1 ухвалу скасовано з постановленням нової ухвали); 11 скарг -  на ухвали з питань видачі дублікату виконавчого листа (з них: 6 ухвал залишено без змін, 2 ухвали скасовано з передачею питання на розгляд суду першої інстанції, 1 ухвалу скасовано з постановленням нової ухвали, 2 ухвали скасовано з передачею справи для продовження розгляду до суду першої інстанції).

Протягом першого півріччя 2014 року Апеляційним судом Київської області розглянуто 27 апеляційних скарг на ухвали місцевих судів про відстрочку та розстрочку, зміну чи встановлення способу і порядку виконання рішення (з них: 21 ухвалу залишено без змін, 5 ухвал скасовано з передачею питання на розгляд суду першої інстанції, 1 ухвалу скасовано з постановленням нової ухвали); 3 скарги - на ухвали про примусове проникнення до житла (з них: 2 ухвали залишено без змін, 1 ухвалу скасовано з постановленням нової ухвали); 10 скарг - на ухвали з питань видачі дублікату виконавчого листа (з них: 2 ухвали залишено без змін, 7 ухвал скасовано з передачею питання на розгляд суду першої інстанції, 1 ухвалу скасовано з постановленням нової ухвали).

 

Підсудність та юрисдикція судів щодо вирішення справ, що пов’язані з виконанням судових рішень

 

Ч.1 ст.368 ЦПК України встановлено, що питання, пов’язані зі зверненням судового рішення до виконання, вирішує місцевий суд, який розглянув справу.

Узагальненням встановлено те, що у судів Київської області не виникало проблем при визначенні підсудності справ при вирішенні питань, пов’язаних зі зверненням судових рішень до виконання.

Суди, встановивши те, що заява не є підсудною вказаному суду, повертали її заявнику. Наприклад, ухвалою судді Бородянського районного суду від 02.04.2014 року подання головного державного виконавця відділу ДВС Бородянського РУЮ Київської області про заміну сторони виконавчого провадження, повернуто для його подачі до Солом’янського районного суду м. Києва.

Встановлено, що справу, на виконання рішення у якій видано виконавчий лист, розглянув Солом’янський районний суд м. Києва, а тому дана справа не була підсудна Бородянському районному суду.

Проте, встановлено випадок, за якого судом невірно застосовано правила підсудності, зокрема, ухвалою Сквирського районного суду від 03 грудня 2013 року у справі за заявою О. до С., треті особи - відділ ДВС Дарницького РУЮ міста Києва, відділ ДВС Сквирського РУЮ Київської області про зняття арешту з майна та оголошення заборони на його відчуження у незавершеному виконавчому провадженні, - заяву О. повернуто заявнику на підставі п.4 ч.3 ст.121 ЦПК України.

Як вбачається з матеріалів справи, постановляючи ухвалу про повернення заяви О., суд першої інстанції виходив з того, що позови про зняття арешту з майна пред'являються за місцем його знаходження. Однак суд не звернув уваги на те, що О. звернувся із заявою про зняття арешту з майна та оголошення заборони на його відчуження у незавершеному виконавчому провадженні, а не з позовом про зняття арешту з майна.

Ухвалу Сквирського районного суду від 03 грудня 2013 року скасовано ухвалою Апеляційного суду Київської області від 14.01.2014 року та направлено заяву О. до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.

Також встановлено поодинокі випадки повернення подань державних виконавців у справах про вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України через їх непідсудність.

Наприклад, подання державного виконавця відділу ДВС Володарського РУЮ про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України було повернуто через його непідсудність Володарському районному суду.

Як вбачається з матеріалів справи, суд першої інстанції, повертаючи подання, виходив з того, що виконавчий лист виконувався у Відділі ДВС Обухівського МУЮ.

Справи, що надійшли для аналізу судової практики, свідчать про те, що суди в цілому дотримуються вимог щодо юрисдикції зазначеної категорії справ.

Проте, мають місце поодинокі випадки у яких рішення судів першої інстанції було скасовано Апеляційним судом Київської області на підставі  недотримання ними вимог юрисдикції судів.

Так, ухвалою Славутицького міського суду від 30.10.2013 року відмовлено у задоволенні подання Головного державного виконавця ВДВС Славутицького МУЮ в Київській області про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами. Відмовляючи у задоволенні подання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, суд виходив з того, що така частка вже визначена і становить 33/200 частки цього майна.

Як вбачається з матеріалів справи, дане подання подано з підстав, передбачених ст.ст.5, 11 Закону України "Про виконавче провадження" та ст.379 ЦПК України.

Зведене виконавче провадження відкрито на підставі виконавчих листів, виданих у адміністративних справах на підставі постанов Київського окружного адміністративного суду та наказів Господарського суду Київської області.

В даному поданні головним державним виконавцем ставилося питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, яке пов’язане з виконанням судових рішень в адміністративних та господарських справах, а не зі зверненням судового рішення до виконання в цивільній справі.

Ухвалу Славутицького міського суду від 30 жовтня 2013 року скасовано ухвалою Апеляційного суду Київської області від 19.12.2012 року, а провадження у справі закрито.

Інший приклад вбачається зі справи Броварського міськрайонного суду. Ухвалою Броварського міськрайонного суду від 25 грудня 2012 року у справі за поданням головного державного виконавця ВДВС Броварського МУЮ про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України О. подання головного державного виконавця задоволено.

З матеріалів справи вбачається, що на виконанні ДВС знаходилася ухвала Господарського суду Київської області про затвердження мирової угоди, згідно умов якої фізична особа-підприємець О. зобов'язаний повернути ТОВ "Т." грошові кошти.

Подання державного виконавця щодо тимчасового обмеження виїзду за межі України боржника у виконавчому провадженні за ухвалою Господарського суду Київської області не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Ухвалу Броварського міськрайонного суду від 25 грудня 2012 року скасовано ухвалою Апеляційного суду Київської області від 01.04.2013 року, а провадження у справі закрито.

 

Оформлення виконавчого листа, виправлення помилки в ньому та визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню

 

Ч.1 ст.369 ЦПК України передбачено, що виконавчий лист має відповідати вимогам до виконавчого документу, встановленим Законом України «Про виконавче провадження».

Як встановлено проведеним узагальненням, суди відмовляють у задоволенні заяв про виправлення помилок у виконавчому листі, якщо наявність таких не вбачається відповідно до вимог, встановлених  Законом України «Про виконавче провадження».

Так, наприклад, заочним рішенням Бориспільського міськрайонного суду від 15 грудня 2010 року у справі за позовом ПАТ "Р." в особі Київської регіональної дирекції до О. про стягнення суми заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на майно, позовні вимоги ПАТ "Р." задоволено в повному обсязі. На виконання вказаного рішення 06 грудня 2012 року Бориспільський міськрайонний суд видав виконавчий лист, в якому позивач виявив помилку, в результаті чого представником позивача була подана заява про виправлення допущеної помилки при його оформленні.

Ухвалою Бориспільського міськрайонного суду від 09 грудня 2013 року в задоволенні заяви відмовлено.

Як вбачається з матеріалів справи, постановляючи ухвалу про відмову у задоволенні заяви про виправлення помилки у виконавчому листі, суд першої інстанції виходив з того, що при оформленні та видачі виконавчого листа Бориспільським міськрайонним судом помилок допущено не було і виконавчий лист відповідав вимогам, встановленим Законом України "Про виконавче провадження".

Як видно з матеріалів справи, із заявою про видачу виконавчого листа ПАТ "Р." звернувся 04 грудня 2012 року і виконавчий лист по справі               №2-4166/2010 Бориспільським міськрайонним судом виданий 06 грудня 2012 року.

На час видачі виконавчого листа Законом України "Про виконавче провадження" строк його пред’явлення до виконання встановлено - один рік.

Суд обґрунтовано відхилив доводи ПАТ "Р." про наявність допущеної судом описки у виконавчому листі щодо зазначеного строку пред’явлення його до виконання, а саме "один рік", замість "трьох років".

Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 07.04.2014 року ухвалу Бориспільського міськрайонного суду від 09 грудня 2013 року залишено без змін.

Інший приклад вбачається з матеріалів справи Вишгородського районного суду за позовом О. до ТОВ "А."П." про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої злочином.

Ухвалою Вишгородського районного суду від 09 грудня 2013 року у задоволенні заяви про виправлення описки у виконавчому листі відмовлено.

Як вбачається з матеріалів справи, постановляючи ухвалу про відмову у задоволенні заяви про виправлення описки у виконавчому листі, суд першої інстанції виходив з того, що зазначення у виконавчому листі фактичного місця знаходження боржника, а не місця його реєстрації, не суперечить вимогам Закону України "Про виконавче провадження".

Ухвалу Вишгородського районного суду від 09 грудня 2013 року залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 11.02.2014 року.

Проте, виявлено випадок, в якому судом було помилково відмовлено у задоволенні заяви про виправлення помилки у виконавчому листі.

Так, ухвалою Бориспільського міськрайонного суду від 04 вересня 2012 року у справі за заявою ПАТ «В.» про виправлення помилки у виконавчому листі у справі за позовом ПАТ «В.» до О. про стягнення заборгованості, - в задоволенні заяви про виправлення описки відмовлено.

Як вбачається з матеріалів справи, відмовляючи у виправленні помилки, суд першої інстанції дійшов висновку, що на момент видачі виконавчого листа, а саме - 15.06.2012 року, діяв Закон України "Про виконавче провадження" в редакції від 08.03.2011 року.

Однак в п.1 ч.1 ст.21 Закону України "Про виконавче провадження" в редакції від 09.09.2010 року вказано, що строк пред'явлення виконавчих листів становить 3 роки.

Відповідно до п.2 ст.5 ЦК України акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

Оскільки рішення Бориспільського міськрайонного суду, ухвалене 02 грудня 2010 року, то станом на той час діяв Закон у редакції від 09.09.2010 року.

Ухвалу Бориспільського міськрайонного суду від 04 вересня 2012 року скасовано ухвалою Апеляційного суду Київської області від 28.01.2013 року та направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Однією із проблем, яку було виявлено під час проведення узагальнення практики вирішення судами питань про виправлення помилки у виконавчому листі є відмова державного виконавця у відкритті виконавчого провадження через відсутність зазначення ідентифікаційного номера боржника.

Так, відповідно до п.6 ч.1 ст.26 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження у разі невідповідності виконавчого документу вимогам, передбаченим статтею 18 цього Закону.

Ст.18 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено вимоги до виконавчого документу та, зокрема те, що у виконавчому документі повинен зазначатися індивідуальний ідентифікаційний номер стягувача та боржника (фізичної особи).

Узагальненням встановлено, що при зверненні до суду із заявою про виправлення у виконавчому документі помилки шляхом внесення даних про ідентифікаційний код боржника суд з метою належного оформлення виконавчого документу та дотримання вимог ст.369 ЦПК України надсилає запит до Міністерства доходів і зборів України. Однак, нерідко на такий запит надходить негативна відповідь через неможливість ідентифікувати особу. Інших дій для можливості з’ясувати ідентифікаційний номер особи суд не вчиняє. У таких випадках виконавчі листи видаються без його зазначення.

З проведеного узагальнення вбачається, що суди під час розгляду заяв про виправлення помилки у виконавчому документі шляхом внесення ідентифікаційного номера у тих випадках, коли Міністерством доходів і зборів України не було надано  інформації про ідентифікаційний номер відмовляли в задоволенні даної заяви.

Наприклад, заочним рішенням Ірпінського міського суду від 08.10.2013 року було задоволено позовні вимоги у цивільній справі за позовом М(Т)СБУ до В. та стягнуто на його користь в порядку регресу матеріальну шкоду, судові витрати та витрати на правову допомогу. Рішення набрало законної сили 11.11.2013 року.

Як вбачається з матеріалів справи, 12.05.2014 року за письмовою заявою представника позивача за довіреністю було видано виконавчий лист та довідку у відповідь на електронний запит Міністерства доходів і зборів України від 05.05.2014 року про неможливість надання РНОКПП відносно В.

 26.06.2014 року до Ірпінського міського суду надійшла заява від представника М(Т)СБУ про виправлення помилки у виконавчому листі, шляхом внесення у відповідну його графу ідентифікаційного номера боржника. Після отримання повторної довідки у відповідь на електронний запит Міністерства доходів і зборів України від 28.05.2014 року про неможливість однозначного ідентифікування В. ухвалою Ірпінського міського суду від 05.06.2014 року було відмовлено в задоволенні заяви М(Т)СБУ про виправлення описки.

Водночас п.3 ч.3 ст.11 Закону України «Про виконавче провадження» надає право державному виконавцю при здійсненні виконавчого провадження з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від органів, установ, організацій, посадових осіб, сторін та учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, зокрема, й конфіденційну.

Відповідно до постанови Верховного Суду України від 25.06.2014 року у справі №6-62цс14, предметом якої була скарга ПАТ на дії державного виконавця, суд зробив правовий висновок про те, що відсутність у виконавчому документі ідентифікаційного номера боржника не є підставою для відмови державним виконавцем у відкритті виконавчого провадження.

Ч.3 ст.369 ЦПК України передбачено, що суд розглядає заяву в десятиденний строк у судовому засіданні з повідомленням стягувача та боржника і постановляє ухвалу.

Проведеним узагальненням встановлено, що суди Київської області дотримувались зазначеної вище норми і у переважній більшості випадків розглядали заяви у десятиденний строк з обов’язковим повідомленням зазначених осіб.

Проте, виявлено окремі випадки, коли судом першої інстанції розглянуто вказані заяви без повідомлення учасників процесу.

Наприклад, ухвалою Вишгородського районного суду від 08 жовтня 2013 року у справі за позовом ДП "Н." в особі відокремленого підрозділу "З." до приватного нотаріуса Вишгородського нотаріального округу Київської області О., третя особа - Товариство з додатковою відповідальністю "Т.", про визнання недійсною та скасування постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії та зобов'язання вчинити нотаріальну дію у задоволенні заяви про виправлення помилки у виконавчому листі відмовлено.

З матеріалів справи вбачається, що заява ДП "Н." в особі відокремленого підрозділу "З." про виправлення помилки у виконавчому листі була розглянута з порушенням вимог ч.3 ст.369 ЦПК України, оскільки ні стягувач, ні боржник не були повідомлені про час і місце судового засідання 8 жовтня 2013 року.

Ухвалу Вишгородського районного суду від 08 жовтня 2013 року скасовано ухвалою Апеляційного суду Київської області від 21.01.2014 року та передано питання на новий розгляд до суду першої інстанції.

Інший приклад вбачається з ухвали Бориспільського міськрайонного суду від 09 грудня 2013 року в справі за заявою О., заінтересована особа: Відділ ДВС Оболонського РУЮ в м. Києві, про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню у задоволенні заяви відмовлено.

Як вбачається з матеріалів справи, відмовляючи у задоволенні заяви про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, суд першої інстанції виходив з того, що заявником не наведено жодної з підстав, передбачених ч.4 ст.369 ЦПК України для визнання вказаного виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню.

Так, 16 травня 2002 року із заявника стягнуто аліменти. Як зазначав заявник, 16 травня 2013 року судом було видано виконавчий лист, який не відповідав вимогам діючого законодавства. Також зазначав, що йому нічого не було відомо про рішення суду про стягнення з нього аліментів.

Крім того встановлено, що справа була розглянута без участі заявника.

Ухвалу Бориспільського міськрайонного суду від 09 грудня 2013 року скасовано ухвалою Апеляційного суду Київської області від 04.03.2014 року, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Закон передбачає можливість визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, якщо він виданий компетентним судом і є належним виконавчим документом, однак наявними є обставини, які виключають необхідність проведення виконавчих дій за цим виконавчим документом.

Ч.4 ст.369 ЦПК України передбачено підстави для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню.

Встановлено, що суди відмовляли заявникам у визнанні виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, якщо заявником не було надано доказів про наявність обставин, передбачених ч.4 ст.369 ЦПК України.

Наприклад, ухвалою Броварського міськрайонного суду від 29 листопада 2012 року у справі за позовом О. до С., треті особи: Б., А. про зменшення розміру аліментів та звільнення від сплати заборгованості за аліментами та за зустрічним позовом Б. до С., треті особи: відділ ДВС Солом'янського РУЮ у місті Києві, відділ опіки та піклування Броварської міської ради Київської області, про стягнення заборгованості по аліментам у задоволенні заяви С. про визнання виконавчого листа Броварського міськрайонного суду від 25 січня 2012 року таким, що не підлягає виконанню, відмовлено.

Як вбачається з матеріалів справи, відмовляючи у задоволенні заяви С. про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, суд першої інстанції виходив з того, що матеріали справи не містили даних, що вказаний виконавчий лист видано помилково або якщо обов'язок боржника відсутній повністю чи частково у зв'язку з його припиненням добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин.

Ухвалу Броварського міськрайонного суду від 29 листопада 2012 року залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 21.01.2013 року.

Проте, встановлено поодинокі випадки, за яких суди неправомірно визнавали виконавчі листи такими, що не підлягають виконанню.

Наприклад, ухвалою Обухівського районного суду від 12 листопада 2013 року заяву Г. про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, задоволено.

Визнано виконавчий лист про стягнення з Г. на користь ВАТ "М."  заборгованість таким, що не підлягає виконанню.

Як вбачається з матеріалів справи, постановляючи ухвалу про задоволення заяви Г. про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, суд першої інстанції посилався на те, що заборгованість ТОВ "А." перед банком відсутня, оскільки така заборгованість вважається погашеною на підставі ухвали господарського суду міста Києва від 21.05.2013 року, відповідно до якої визнано таким, що не підлягає виконанню наказ Господарського суду про стягнення заборгованості.

Проте, судом помилково було прийнято за основу той факт, що заборгованість відповідача була погашеною і у зв’язку з цим зобов’язання припинено, та в результаті чого неправомірно застосовано до вказаних правовідносин положення ч.2 ст.369 ЦПК України.

Ухвалу Обухівського районного суду від 12 листопада 2013 року скасовано ухвалою Апеляційного суду Київської області від 26.12.2013 року  і передано питання про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Інший приклад вбачається з матеріалів справи за заявою ФГ «М.», СТОВ «С.», ПСТ «Д.», ФГ «А.» та інших про визнання виконавчих листів такими, що не підлягають виконанню.

Як вбачається з матеріалів справи, ухвалою Києво-Святошинського районного суду від 23 листопада 2012 року заяву задоволено та визнано таким, що не підлягає виконанню, виконавчий лист, виданий Києво-Святошинським районним судом від 18 листопада 2009 року в частині солідарного стягнення з поручителів заборгованості.

Постановляючи ухвалу про задоволення заяви про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, суд першої інстанції виходив з того, що рішенням Києво-Святошинського районного суду від 15.05.2012 року у справі встановлено, що порука заявників припинилась на підставі ч.1 ст.559 ЦК України, а тому обов’язок заявників щодо сплати на користь АБ «С.» заборгованості за договором кредитної лінії від 09 листопада 2007 року був відсутній.

Як вбачається з матеріалів справи, судове рішення від 22.09.2009 року відповідачами не оскаржувалось в тому числі і з мотивів припинення поруки. Зазначені обставини існували на момент постановлення рішення і відповідачі мали можливість заперечувати проти позову із зазначених підстав як в суді першої інстанції, так і в апеляційній чи касаційній інстанції.

Таким чином, правовідносини, що склались між банком та заявниками з моменту ухвалення рішення про стягнення боргу не змінювались, тобто не виникало будь-яких обставин, які б свідчили, що з моменту постановлення рішення обов’язок боржника перестав існувати повністю або частково у зв’язку з його припиненням добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин.

Ухвалу Києво-Святошинського районного суду від 23 листопада 2012 року скасовано ухвалою Апеляційного суду Київської області від 06.02.2013 року та постановлено нову ухвалу, якою в задоволенні заяви ФГ «М.» та інших про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, відмовлено.

Встановлено випадок, за якого державним виконавцем відділу ДВС було відкрито виконавче провадження з виконання виконавчого листа, виданого на підставі рішення суду, яке не набрало законної сили.

Так, ухвалою Бородянського районного суду від 14.10.2013 року заяву М. про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню задоволено.

Як вбачається з матеріалів справи, постановою про відкриття виконавчого провадження від 09.08.2013 року державним виконавцем відділу ДВС Бородянського РУЮ відкрито виконавче провадження з виконання виконавчого листа, виданого Бородянським районним судом 15.07.2013 року. Виконавчий лист виданий на підставі рішення Бородянського районного суду від 04.07.2013 року. Відповідно до ч.3 ст.70, ч.1 ст.294 ЦПК України останнім днем строку подачі апеляційної скарги було 15.07.2013 року.

В ході узагальнення було звернуто увагу на відсутність чіткого визначення інших причин для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, відповідно до ч.4 ст.369 ЦПК України, що викликає труднощі у судів під час застосування вказаної норми. У зв’язку з цим доцільно було б надати роз’яснення судам та визначити перелік інших причин, відповідно до ч.4 ст.369 ЦПК України.

 

 

 

Видача дубліката виконавчого листа

 

На основі відповідей, наданих місцевими судами Київської області встановлено те, що у переважній більшості випадків заяви про видачу дубліката виконавчого листа задовольнялись судами.

Однією з основних причин втрати виконавчих листів, як зазначали стягувачі у своїх заявах про видачу дубліката, була втрата виконавчого листа під час пересилки.

Разом з тим, суди відмовляли у задоволенні заяв про видачу дубліката виконавчого листа у випадках, якщо доводи, викладені в заявах, не підтверджувались доказами, які б вказували на необхідність видачі такого дубліката. Так, у справі 382/2188/13-ц Яготинський районний суд заявнику в задоволенні заяви відмовив з підстав того, що в своїй заяві КС «П.» зазначив, що з боржника на користь кредитної спілки стягнуто кошти та видано виконавчий лист. Але так як боржник ще й працював, то просив видати дублікат виконавчого листа, посилаючись на ст.370 ЦПК України.

Відповідно до вимог ст.370 ЦПК України суд, який видав виконавчий лист про стягнення аліментів, має право за поданням державного виконавця у разі встановлення кількох місць роботи чи отримання доходів боржника видати дублікат виконавчого листа.

Так як вказана норма закону передбачає видачу дублікату виконавчого листа в разі якщо боржник має кілька місць роботи лише у справах про стягнення аліментів у задоволенні заяви КС «П.» було відмовлено.

Встановлено те, що в поодиноких випадках суди приходили до передчасних висновків щодо наявності або відсутності підстав для задоволення заяв про видачу дубліката виконавчого листа.

Наприклад, ухвалою Обухівського районного суду від 14 січня 2014 року ПАТ "Банк "Ф." відмовлено в задоволенні заяви про видачу дубліката виконавчого листа та поновлення строку пред'явлення виконавчого листа до виконання.

Як вбачається з матеріалів справи, відмовляючи в задоволенні заяви, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав суду доказів втрати виконавчого листа і з матеріалів справи не вбачалося, що виконавчі листи направлялися на адресу ВДВС Обухівського МУЮ та були втрачені при пересилці, а тому були відсутні підстави для видачі виконавчого листа та поновлення строку пред'явлення до виконання.

Проте, у матеріалах справи були наявні заяви про примусове виконання рішення суду №4739/1, №4737/1 від 28 травня 2013 року на адресу ВДВС Обухівського МУЮ в Київській області, згідно яких до заяв додавалися оригінали виконавчих листів.

19 серпня 2013 року ПАТ "Банк "Ф." направив заяви до ВДВС Обухівського МУЮ в Київській області, в яких просив повідомити про хід виконання рішення суду та надіслати на адресу стягувача копії постанов державного виконавця.

06 грудня 2013 року ВДВС Обухівського МУЮ направив на адресу ПАТ "Банк "Ф." лист, в якому повідомив, що станом на 01 грудня 2013 року згідно книг вхідної кореспонденції виконавчих листів про стягнення з О. та С. заборгованості на користь ПАТ "Банк "Ф." на виконанні не перебувало.

Крім того, як вбачається з матеріалів справи, апелянтом було надано виписку з журналу 2013 року (том №2, том №3 вихідної кореспонденції від 16 січня 2014 року) про направлення виконавчих листів до ВДВС Обухівського МУЮ в Київській області 19 серпня 2013 року за вихідним №7393/1 .

Ухвалу Обухівського районного суду від 14 січня 2014 року скасовано ухвалою Апеляційного суду Київської області від 11.03.2014 року з передачею питання на новий розгляд до суду першої інстанції.

Інший приклад вбачається з ухвали Макарівського районного суду від 19 серпня 2013 року, відповідно до якої заяву О. про видачу дубліката виконавчого листа у справі за позовом О. до С. про розірвання шлюбу та стягнення аліментів задоволено.

З матеріалів справи вбачається, що рішенням Макарівського районного суду від 23 березня 2009 року задоволено позов О. до С. про розірвання шлюбу та стягнення аліментів, розірвано шлюб між сторонами та стягнуто з С. на користь О. на утримання сина Б. аліменти, починаючи від 14 січня 2009 року і до повноліття дитини.

26 березня 2009 року постановою головного державного виконавця відкрито виконавче провадження про стягнення аліментів за вказаним рішенням. 08 квітня 2009 року О. звернулася до відділу ДВС із заявою про повернення виконавчого листа про стягнення аліментів, у зв'язку з чим виконавче провадження було закінчено 08 квітня 2009 року, про що прийнято постанову.

Таким чином, суд першої інстанції залишив поза увагою ті обставини, що постановою головного державного виконавця відділу ДВС Макарівського РУЮ  від 08 квітня 2009 року відповідно до п.9 ст.37 Закону України "Про виконавче провадження" закінчено виконавче провадження згідно заяви стягувача від 08 квітня 2009 року. Стягувач дану постанову про закінчення виконавчого провадження не оскаржувала.

Ухвалу Макарівського районного суду від 19 серпня 2013 року скасовано ухвалою Апеляційного суду Київської області від 08.10.2013 року та постановлено нову ухвалу, якою відмовлено О. у задоволенні її заяви про видачу дубліката виконавчого листа.

В окремих випадках, як встановлено узагальненням, заяви про видачу дубліката виконавчого листа поверталися, оскільки в порушення вимог, передбачених ст.370 ЦПК України державний виконавець звертався до суду з відповідною заявою замість того щоб звертатися до суду з поданням.

 

 

 

 

Поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання

 

Статтею 371 ЦПК України передбачено можливість поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання з причин, визнаних судом поважними.

Встановлено, що суди поновлювали пропущені строки на підставі оцінки доказів, що підтверджували поважність причин їх пропуску, а також відмовляли у їх поновленні у випадках, де вбачалася відсутність поважних причин пропуску строку пред’явлення виконавчого документа до виконання.

Наприклад, на підставі рішення Васильківського міськрайонного суду від 17 серпня 2011 року у справі за позовом ПАТ "Р." в особі Київської регіональної дирекції до О., А. про стягнення заборгованості за кредитним договором  судом було видано 24 жовтня 2011 року чотири виконавчі листи на стягнення боргу у примусовому порядку з відповідачів.

У квітні 2013 року ПАТ "Р." звернувся до Васильківського міськрайонного суду із заявою про поновлення строків пред'явлення виконавчих листів. В обґрунтування поданої заяви посилався на те, що після того як банком були підготовлені та направлені заяви до підрозділу примусового виконання рішень ВДВС ГУЮ у Київській області про відкриття виконавчого провадження стосовно відповідачів за первісним позовом від О. надійшла заява про можливість добровільної виплати боргу за кредитним договором шляхом передачі майна, що є предметом договору іпотеки.

Ухвалою Васильківського міськрайонного суду від 17.05.2013 року у задоволенні заяви ПАТ "Р." про поновлення строку для пред'явлення виконавчих листів до виконання відмовлено.

Як вбачається з матеріалів справи, постановляючи ухвалу про відмову у задоволенні заяви про поновлення строку для пред'явлення виконавчого листа до виконання, суд першої інстанції керувався п.2 ч.1 ст.22 Закону України "Про виконавче провадження", відповідно до якого виконавчі документи можуть бути пред'явлені до виконання протягом одного року.

Суд першої інстанції встановив, що реальних перешкод для звернення виконавчих листів до виконання у визначений законом строк не виявлено, а проведення переговорів з боржником про добровільне виконання рішення суду на думку суду не було перешкодою для звернення виконавчих листів до примусового виконання в порядку, визначеному Законом України "Про виконавче провадження".

Інший приклад вбачається з ухвали Макарівського районного суду від 18.03.2014 року за заявою ПАТ «В.», заінтересована особа: К. про поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання. Відповідно до зазначеної ухвали заяву ПАТ «В.» було задоволено та поновлено пропущений строк для пред’явлення до виконання виконавчого листа.

Як вбачається з матеріалів справи, 28.08.2012 року Макарівським районним судом було видано виконавчий лист на виконання рішення Макарівського районного суду від 16.06.2011 року про стягнення заборгованості за кредитним договором з К. на користь ПАТ «В.».

03.09.2012 року ПАТ «В.» було отримано рішення суду та виконавчий лист у вказаній справі, які було відправлено судом 30.08.2012 року, про що свідчить відмітка банку з вхідним номером на супровідному листі. Таким чином, причиною пропущення строку звернення до органів ДВС став той факт, що виконавчий лист було видано вже з пропущенням терміну для пред’явлення до виконання.

Проте, в поодиноких випадках суди не повною мірою з’ясовували обставини справи та докази, якими підтверджувався пропуск строку пред’явлення виконавчого документа до виконання та приходили до помилкових висновків.

Так, ухвалою Бориспільського міськрайонного суду від 30 листопада 2012 року у справі за позовом ПАТ «Банк «Ф.» в особі філії «Центральне регіональне управління» до О. про стягнення заборгованості за кредитним договором у задоволенні заяви в поновленні строку пред'явлення виконавчого документа до виконання ПАТ «Банк «Ф.» відмовлено.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено Апеляційним судом Київської області, відмовляючи у задоволенні заяви про поновлення строку для пред'явлення виконавчих листів до виконання, суд першої інстанції не звернув увагу на те, що 14 липня 2011 року на адресу Бориспільського міськрайонного суду надійшла заява ПАТ «Банк «Ф.», в якій позивач просив видати завірену копію рішення суду та виконавчі листи по даній справі, які відповідно до змісту виконавчих листів видані 28 липня 2011 року. В той же час з наявного в матеріалах справи супровідного листа Бориспільського міськрайонного суду вбачається, що зазначені виконавчі листи були направлені на адресу ПАТ «Банк «Ф.» 24 вересня 2012 року.

Також суд першої інстанції не перевірив чи вручалася відповідачці копія рішення суду, яка не була присутня у судовому засіданні під час його проголошення і чи набрало дане рішення суду законної сили з огляду на вимоги ч.1 ст.223 та ч.1 ст.294 ЦПК України, що є обов'язковою передумовою для видачі виконавчого документа.

Ухвалу Бориспільського міськрайонного суду від 30 листопада 2012 року про відмову в поновленні строку пред'явлення виконавчого документа до виконання скасовано ухвалою Апеляційного суду Київської області від 11.02.2013 року з передачею питання на новий розгляд до того ж суду.

Також аналізом рішень місцевих судів, скасованих відповідними судовими рішеннями Апеляційного суду Київської області встановлено, що вказані рішення в поодиноких випадках скасовувались на підставі порушення вимог  ч.2 ст.371 ЦПК України (через неповідомлення сторони, що бере участь у справі).

 

 

 

Відстрочка і розстрочка виконання, зміна чи встановлення способу і порядку виконання

 

Розгляд питання про відстрочку і розстрочку виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання рішення відбувається у судовому засіданні за заявою державного виконавця або за заявою сторони виконавчого провадження. При цьому законодавцем відзначається винятковість випадків щодо можливості відстрочити, розстрочити виконання, змінити чи встановити спосіб і порядок виконання рішення.

З результатів аналізу справ, у яких судами вирішувалось питання про відстрочку і розстрочку виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання рішення вбачається, що найбільш поширеними підставами, на які вказували заявники для застосування положень ст.373 ЦПК України, були: скрутне фінансове становище, втрата роботи, погіршення стану здоров’я, перебування на лікуванні, зміна погодних умов, пов’язаних із настанням осінньо-зимового періоду, перебування на утриманні малолітніх, неповнолітніх дітей, інших непрацездатних осіб тощо.

Так, проведеним узагальненням встановлено те, що місцеві суди на виконання ст.373 ЦПК України у випадках, якщо заявниками не було подано належних доказів, які б підтверджували наявність обставин, що утруднюють виконання рішення, відмовляли заявникам про відстрочку і розстрочку виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання.

Наприклад, ухвалою Фастівського міськрайонного суду від 18 вересня 2013 року в задоволенні заяви ДТГО "П." про розстрочку виконання рішення Апеляційного суду Київської області від 27 листопада 2012 року відмовлено.

Як вбачається з матеріалів справи, відмовляючи в задоволенні заяви про розстрочку виконання рішення суду апеляційної інстанції, суд першої інстанції виходив з того, що заявником не було подано доказів, які б підтверджували виняткові причини неможливості оплати коштів за вказаним рішенням суду, а скрутне матеріальне становище, зокрема, посилання заявника на дефіцит коштів на підприємстві, у зв'язку з виплатою кредитів та фінансування підприємства лише за рахунок оплати громадянами за проїзд, не є винятковою обставиною.

Крім того, з моменту вступу в законну силу рішення суду (27.11.2012 року), заявником (боржником) не було здійснено жодної виплати на погашення заборгованості перед громадянами, чим порушено їх законні права, щодо своєчасного отримання заробітної плати.

Законодавець, надаючи можливість встановлення відстрочки та розстрочки виконання, зміни чи встановлення способу і порядку виконання рішення, безпосереднього визначення зазначених правових категорій не зазначає, у зв'язку з чим вони залишаються поняттями оціночними, що нерідко призводить до ускладнень при їх застосуванні.

Наприклад, ухвалою Вишгородського районного суду від 11 лютого 2013 року заяву К. про відстрочку виконання рішення, заінтересована особа: Відділ ДВС Вишгородського РУЮ Київської області, у справі за позовом О. до К. про зобов'язання вчинити дії задоволено.

Як вбачається з матеріалів справи, 30 січня 2013 року К. звернувся до суду із заявою про відстрочення виконання вказаного рішення до 15 квітня 2013 у зв'язку з неможливістю проведення фактичних дій стосовно демонтування будівельних конструкцій на земельній ділянці стягувача через несприятливі погодні умови в зимовий період, що обмежує доступ спеціальної техніки.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що дані обставини є підставою для розстрочки виконання рішення у розумінні положень ст.373 ЦПК України, скоротивши цей строк до завершення зимового періоду з урахуванням часу відлиги.

Ухвалою Васильківського міськрайонного суду від 09 січня 2014 року у задоволенні заяви П. про відстрочку виконання рішення суду у справі за позовом І. до П. про знесення самочинного будівництва, зобов'язання вчинити дії по відновленню приміщень та приведення земельної ділянки у придатний для користування стан було відмовлено.

Як вбачається зі змісту заяви, П. просив відстрочити виконання рішення Апеляційного суду Київської області від 27 лютого 2013 року до 01 травня 2014 року, тобто на зимовий період до закінчення опалювального сезону, посилаючись на те, що виконати рішення про знесення прибудови до будинку неможливо у зв'язку зі зміною погодних умов, які супроводжувалися постійними дощами та різким зниженням температури.

Відмовляючи у задоволенні заяви про відстрочку виконання рішення, суд першої інстанції виходив з того, що заявником не було надано доводів в обґрунтування того, що добудова до будинку та його частина будинку мають спільну з'єднану з будинком систему опалення та електропостачання.

Встановлено окремі випадки, у яких місцевими судами  задовольнялися заяви на підставі ст.373 ЦПК України з підстав наявності у заявника на утриманні малолітніх, неповнолітніх дітей.

Наприклад, ухвалою Бориспільського міськрайонного суду від 05 жовтня 2012 року заяву О. про відстрочку виконання рішення Апеляційного суду Київської області від 24 грудня 2004 року задоволено.

Як вбачається з матеріалів справи, постановляючи ухвалу про задоволення заяви, суд вважав винятковими обставинами наявність у заявника малолітніх дітей та відсутність житла, придатного для їх проживання.

Ухвалою Ржищівського міського суду від 23 травня 2013 року заяву О., С. задоволено і розстрочено виконання рішення Ржищівського міського суду від 02 червня 2011 року зі сплатою щомісячно по 1600 грн. не пізніше 25 числа кожного місяця до повного погашення заборгованості.

Як вбачається з матеріалів справи, задовольняючи заяву про розстрочку виконання рішення суду про стягнення заборгованості за кредитним договором, суд першої інстанції виходив з того, що боржники мали неповнолітню дочку, яка перебувала на їхньому утриманні, перебували на обліку як безробітні в Ржищівському міському центрі зайнятості з 29 березня 2013 року, а належний О. транспортний засіб, на який накладено арешт, пошкоджено внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, що з огляду на вимоги ст.373 ЦПК України є обставинами для розстрочки виконання рішення суду.

Проте, наявність у заявників О. та С. малолітньої дитини, а також перебування заявників на обліку як безробітних не є винятковими обставинами, які з огляду на вимоги ст.373 ЦПК України є підставами для розстрочки виконання рішення суду. Пошкодження належного боржникам автомобіля також не є підставами для розстрочки виконання рішення суду.

Тому ухвалу Ржищівського міського суду від 23 травня 2013 року скасовано ухвалою Апеляційного суду Київської області від 08.10.2013 року та постановлено нову, якою відмовлено О., С. у задоволенні заяви про розстрочку виконання рішення.

 

Вирішення питання про оголошення розшуку боржника або дитини

 

Як вбачається з результатів проведеного узагальнення та відповідей, наданих місцевими судами Київської області, протягом звітного періоду місцевими судами питання про оголошення розшуку боржника або дитини вирішувались у незначній кількості.

В результаті проведеного аналізу встановлено, що в своїх поданнях державні виконавці посилались на вимоги ст.40 Закону України «Про виконавче провадження» та просили оголосити розшук боржника для належного та своєчасного виконання рішень суду.

Слід відмітити, що при розгляді зазначеної категорії справ державні виконавці проводять всі необхідні дії для встановлення місця проживання, перебування чи місцезнаходження боржника.

Наприклад ухвалою Макарівського районного суду від 22.04.2014 року подання державного виконавця ВДВС Макарівського РУЮ Київської області про оголошення розшуку А. задоволено.

Як вбачається з матеріалів справи, державний виконавець ВДВС Макарівського РУЮ Київської області звернувся до суду з вказаним поданням, посилаючись на те, що у відділі на виконанні знаходиться виконавчий лист про стягнення з А. на користь Б. аліментів на утримання неповнолітньої дитини. Боржник ухилявся від сплати аліментів і вжитими заходами встановити місце роботи та проживання його було неможливо. За запитами майно в боржника було відсутнє, на обліку в УПФУ не перебував, в ДПІ та Ощадбанку рахунки відсутні, Держземагенства – земельні ділянки не рахуються і згідно довідки Королівської сільської ради за зазначеною адресою у виконавчому листі не проживає та згідно довідки адресного бюро по м. Києву та Київській області не зареєстрований та не значиться.

 Разом з тим, в поодиноких випадках встановлено, що суди відмовляли у задоволенні заяв про оголошення розшуку боржника, так як державні виконавці не виконували всіх дій, що передбачені п.3.12 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 року.

Наприклад, ухвалою Яготинського районного суду  від 28.05.2014 року за поданням відділу ДВС Яготинського РУЮ Київської області про оголошення розшуку боржника Л. в задоволенні подання відмовлено.

Як вбачається з матеріалів справи, звертаючись до суду про розшук боржника Л., державний виконавець не повністю виконав вимоги п.3.12 Інструкції з організації примусового виконання рішень, зокрема: не направлено запити до Яготинського районного центру зайнятості, комісії з цінних паперів та фондового ринку, банків, Державної казначейської служби України, бюро технічної інвентаризації, нотаріату, органів статистики, а на запити до відділу Держземагенства у Яготинському районі Київської області та управління технагляду охорони праці та пожежної безпеки Держсільгосподарства відповіді на час подачі подання про оголошення розшуку відносно боржника не було отримано. Крім цього, з матеріалів виконавчого провадження не вбачається отримання Л. постанови про відкриття виконавчого провадження та направлення запиту до органів МВС України щодо місця реєстрації боржниці. З інформаційної довідки з Реєстру прав власності на нерухоме майно вбачалось, що Л. на праві приватної власності мала об’єкти нерухомого майна. З акту державного виконавця вбачалось, що за адресою А. не розшукано.

Інший приклад вбачається зі справи Яготинського районного суду. Ухвалою Яготинського районного суду від 12.06.2014 року у задоволенні подання державного виконавця Д. про оголошення розшуку боржника Ш. відмовлено.

Як вбачається з матеріалів справи, звертаючись до суду з поданням про розшук боржника Ш. державним виконавцем не було зроблено запити до відповідних територіальних органів МВС України щодо місця реєстрації боржника і не отримано інформації від учасників виконавчого провадження та інших осіб про можливі місця перебування боржника.

Також варто вказати на приклад, який вбачається з ухвали Тетіївського районного суду від 17.09.2013 року, відповідно до якої в задоволенні подання державного виконавця відділу ДВС Тетіївського РУЮ про оголошення розшуку платника аліментів П. відмовлено.

Як вбачається з матеріалів справи, державний виконавець звернувся до суду з поданням про оголошення розшуку боржника П., посилаючись на те, що він мав заборгованість по сплаті аліментів на утримання дитини, не погашав її і його місце перебування було невідоме.

Проте, судом встановлено те, що державний виконавець відповідних виконавчих дій не провів.

Таким чином, перевіривши практику розгляду справ про оголошення розшуку боржника, можна зробити висновок, що однією із причин виникнення проблем при виконанні рішень суду є відсутність боржника за вказаною у виконавчому документі адресою і невиконання державними виконавцями вимог Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року.

 

Вирішення питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння особи

 

Відповідно до ч.1, 2 ст.30 Конституції України кожному гарантується недоторканість  житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.

Встановлено, що суди під час вирішення питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння особи з’ясовували чи державним виконавцем в ході примусового виконання рішення суду вчинявся повний обсяг заходів, направлених на належне повідомлення боржників про проведення виконавчих дій.

Узагальнення вказаних справ показало, що у місцевих судів проблемних питань під час вирішення подань про примусове проникнення до житла чи іншого володіння особи не виникало.

Проте, виявлено поодинокі випадки помилкової відмови судів у задоволенні подань про примусове проникнення до житла чи іншого володіння особи на основі неповного з’ясування фактичних обставин справ.

Наприклад, ухвалою Обухівського районного суду від 14.03.2014 року у справі за поданням відділу ДВС Обухівського МУЮ Київської області про примусове проникнення до житла боржників Л. та М., заінтересована особа ПАТ КБ «П.» відділ ДВС Обухівського МРУЮ, у задоволенні подання відмовлено.

Як вбачається з матеріалів справи, постановляючи ухвалу про відмову в задоволенні подання, суд виходив з того, що державний виконавець не надав доказів свідомого ухилення боржника від примусового виконання  рішення суду.

Проте, відповідно до виконавчого листа, виданого Обухівським районним судом, державним виконавцем винесено постанову про відкриття виконавчого провадження щодо солідарного стягнення з Л. та М. заборгованості за кредитними договором. У процесі здійснення виконавчого провадження державним виконавцем направлено лист  керівництву боржника про факт невиконання рішення суду та з проханням ознайомити М. під розписку з постановою про відкриття виконавчого провадження, однак вказаний лист ДВС та повторний аналогічний лист залишався поза увагою керівництва боржника. Окрім того, державним виконавцем неодноразово направлялася відповідна постанова про відкриття виконавчого провадження на адресу боржника та 27.08.2013 року була отримана особисто. Боржник не скористалася своїм правом самостійно виконати рішення суду  у встановлений законом строк і як результат не надала державному виконавцю документальне підтвердження про повне або часткове виконання рішення суду. Крім того, М. не надала у добровільному порядку доступ до належного їй житлового приміщення, про що свідчать відповідні акти державного виконавця.

Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 13.05.2014 року ухвалу Обухівського районного суду від 14.03.2014 року скасовано та постановлено нову ухвалу, якою подання задоволено.

З проведеного аналізу також встановлено, що в окремих випадках при зверненні до суду з поданням про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника – фізичної особи, у якої знаходиться майно боржника, державні виконавці не надають належних та допустимих доказів належності (хто є власником) такого майна. В такому разі у судів виникає питання: чи має право суд, враховуючи необхідність негайного розгляду такого подання, надати державному виконавцю строк для усунення недоліків та надання необхідних відомостей щодо власника майна? Чи потрібно відмовляти в задоволенні такого подання, посилаючись саме на відсутність даних про власника житла чи іншого володіння?

 

Вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України

 

Відповідно до ст.33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишити територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» передбачено підстави для тимчасових обмежень у праві виїзду громадян України за кордон.

З результатів проведеного узагальнення вбачається, що вказана категорія справ протягом звітного періоду була однією із найбільш поширених, в порівнянні з іншими справами, в яких судами вирішувались процесуальні питання, пов’язані з виконанням судових рішень.

Встановлено, що при розгляді подань державних виконавців про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України боржників судами перевірялись обставини, що підтверджують необхідність обмежити боржника в праві виїзду за межі України, підстави ухилення боржника від виконання зобов’язань, а також можливість виїзду його за межі України (наявність закордонного паспорта), і в разі відсутності доказів, що підтверджують вказані обставини, постановлялась ухвала про відмову у задоволенні подання.

Наприклад, ухвалою Володарського районного суду від 20 грудня 2013 року в задоволенні подання державного виконавця Відділу ДВС Володарського РУЮ Київської області про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України відмовлено.

Як вбачається з матеріалів справи, відмовляючи у задоволенні подання, суд першої інстанції виходив з того, що у випадку його задоволення будуть порушені конституційні права О. на свободу пересування.

Зазначені у поданні обставини не свідчили про ухилення О., як керівника боржника - юридичної особи, від виконання зобов'язань, покладених на нього рішенням суду. Державним виконавцем не було надано жодного доказу про ухилення боржника від виконання судового рішення.

Ухвалу Володарського районного суду від 20 грудня 2013 року залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 26 лютого 2014 року.

Доведення факту зловживання процесуальними правами чи невиконання обов’язків, передбачених статтею 12 Закону України «Про виконавче провадження» під час здійснення виконавчого провадження може бути підставою для звернення до суду з поданням про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України, згідно зі статтею 377-1 ЦПК України, п. 18 ч. 3 ст. 11 Закону України «Про виконавче провадження».

Законом передбачено юридичні санкції у вигляді тимчасового обмеження у праві виїзду не за наявність факту невиконання зобов'язань, а за ухилення від їх виконання. У зв'язку з цим з метою всебічного і повного з'ясування всіх обставин справи, встановлення прав та обов'язків учасників спірних правовідносин, суд повинен з'ясувати чи дійсно особа свідомо не виконувала належні до виконання зобов'язання в повному обсязі або частково.

Вивчивши практику розгляду вказаної категорії справ, можна зробити висновок про неоднакове тлумачення судами норм права при вирішенні подань державних виконавців про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду закордон. Підставою цього є насамперед відсутність чіткого визначення в чинному законодавстві ознак ухилення боржника від виконання своїх зобов’язань.

Наприклад, ухвалою Ірпінського міського суду від 09.07.2013 року у справі за поданням ВДВС Ірпінського МУЮ Київської області (стягувач О., боржник А.) про встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду боржника за межі України подання державного виконавця задоволено і тимчасово обмежено А. виїзд за кордон України.

Як вбачається з матеріалів справи, 17.01.2013 року державним виконавцем було відкрито виконавче провадження та встановлено боржнику строк для добровільного виконання рішення суду про стягнення з А. на користь Б. суми боргу. Так як А. ухилялася від виплати Б. боргу, що підтверджувалося тим, що нею не було вчинено жодних дій на виконання рішення суду в добровільному порядку, колегія суддів Апеляційного суду Київської області погодилась з думкою суду першої інстанції про задоволення подання державного виконавця ВДВС Ірпінського МУЮ Київської області в ухвалі від 21.10.2013 року, якою ухвалу Ірпінського міського суду від 09 липня 2013 року залишено без змін.

Інший приклад вбачається з ухвали Фастівського міськрайонного суду від 12 грудня 2011 року у справі за поданням державного виконавця ВДВС Фастівського МУЮ про тимчасове обмеження виїзду за кордон О., відповідно до якої вказане подання державного виконавця було задоволено. Тимчасово обмежено виїзд за межі України громадянки України О. до повного виконання зобов'язань, покладених на неї рішенням Фастівського міськрайонного суду за виконавчим листом від 31 травня 2011 року.

Як вбачається з матеріалів справи, задовольняючи подання, суд виходив з того, що у О. були невиконані зобов'язання, а тому з метою забезпечення повного виконання рішення Фастівського міськрайонного суду від 18 травня 2011 року про стягнення з неї боргу необхідно тимчасово обмежити їй виїзд за межі України.

Встановлено, що згідно виконавчого листа, виданого 31 травня 2011 року Фастівським міськрайонним судом на підставі рішення Фастівського міськрайонного суду від 18.05.2011 року з О. та А. стягнуто солідарно на користь АТ "Банк "З." заборгованість за кредитним договором.

18.07.2011 року відкрито виконавче провадження з виконання вищезазначеного виконавчого листа.

Як убачається з матеріалів справи, згідно акту державного виконавця від 15.08.2011 року боржника не було дома, ніхто не відкрив дверей і залишено виклик в поштовій скрині.

Інших доказів на підтвердження ухилення боржника О. від виконання зобов'язань, покладених на неї рішенням Фастівського міськрайонного суду від 18.05.2011 року, державний виконавець не надав і в матеріалах справи такі докази відсутні.

Вирішуючи питання про тимчасове обмеження боржника О. у праві виїзду за межі України при виконанні судового рішення, суд першої інстанції на зазначені обставини та вимоги закону уваги не звернув, не витребував виконавче провадження і не з’ясував та не перевірив, чи ухилявся боржник О. від виконання зобов'язань, покладених на неї судовим рішенням.

Ухвалу Фастівського міськрайонного суду від 12 грудня 2011 року скасовано ухвалою Апеляційного суду Київської області від 26.09.2013 року і направлено справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Критерій достатності вжитих боржником з метою належного виконання зобов'язання заходів визначається судом. У практиці судів Київської області траплялися поодинокі випадки формального підходу до з’ясування обставин справи та мотивування судових рішень про обмеження права виїзду за межі України лише двома складовими: наявністю статусу боржника у виконавчому провадженні та непогашенням боргу в добровільному порядку.

Проведеним узагальненням встановлено, що місцеві суди Київської області відкривали провадження у справі за поданнями посадових осіб ДВС, перевіривши при цьому, чи повноважною особою воно було подано.

Аналіз практики застосування судами ст.377-1 ЦПК України засвідчив, що у більшості випадків державні виконавці зверталися до судів з поданнями, зміст і форма яких не викликала зауважень.

 Проте, виявлено поодинокі випадки того, що зміст та форма подань державного виконавця у зазначених справах не повністю відповідали вимогам, передбаченим розділом XI Інструкції з організації примусового виконання рішень від 02.04.2012 року, що перешкоджало виконанню судом вимог ч.2 ст.377-1 ЦПК України щодо негайного розгляду подання.

Наприклад, у справі Ржищівського міського суду за поданням ВДВС Ржищівського МУЮ про тимчасове обмеження у праві виїзду боржника Г.С.І. за межі України подання визнано неподаним та повернуто заявнику у зв’язку з неусуненням недоліків з підстав, передбачених ст.121 ЦПК України.

Більш детального роз’яснення на думку окремих суддів у вказаній категорії справ потребує врегулювання питання часових меж обмеження боржника – фізичної особи або керівника боржника – юридичної особи у праві виїзду за межі України.

Як свідчить аналіз справ, надісланих для проведення узагальнення, вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України в багатьох випадках відбувалося без присутності державного виконавця, який подавав суду письмову заяву про розгляд подання за його відсутності, або не повідомляв суд про причини неявки. Проте, вважаємо, що вирішення вказаного питання за відсутності державного виконавця не є виправданим, оскільки саме він зобов'язаний довести суду з наданням відповідних матеріалів виконавчого провадження необхідність обмеження конституційного права боржника у виконавчому провадженні.

Проведеним аналізом встановлено поодинокі випадки розгляду місцевими судами вказаних подань одноособово, без судового засідання та без участі державного виконавця.

Так, ухвалою судді Вишгородського районного суду від 16 грудня 2013 року за поданням головного державного виконавця відділу ДВС Вишгородського РУЮ у Київській області про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України, вказане подання було задоволено. Тимчасово обмежено О. право виїзду за межі України до виконання зобов’язань.

При цьому з матеріалів справи вбачається, що подання головного державного виконавця було розглянуто не в судовому засіданні за участю державного виконавця, як цього вимагає закон, а суддею одноособово та за відсутності державного виконавця.

Ухвалу судді Вишгородського районного суду від 16 грудня 2013 року скасовано ухвалою Апеляційного суду Київської області від 27.02.2014 року та передано подання на новий розгляд до суду першої інстанції.

 

Заміна сторони виконавчого провадження

        

Під час проведення узагальнення за ст.378 ЦПК України встановлено, що суди у більшості випадків задовольняли заяви про заміну сторони виконавчого провадження її правонаступником на основі передбачених законом підстав.

Проте, встановлено поодинокі випадки, коли суд першої інстанції, приходив до неправильного висновку, вирішуючи питання про заміну сторони виконавчого провадження.

Наприклад, ухвалою Обухівського районного суду від 28.01.2013 року заяву ТОВ «У.» про заміну сторони у справі за позовом ПАТ «Р.» до З., П. про визнання недійсним договорів та стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено. Постановлено замінити стягувача ПАТ «Р.» на ТОВ «У.» у виконавчому провадженні.

Як вбачається з матеріалів справи, постановляючи ухвалу, суд вважав доведеним, що згідно з умовами договору відбулося відступлення вимоги за кредитним договором, за умови якого до ТОВ «У.» перейшли права кредитора і у зв’язку з чим заявник набув права стягувача.

Проте, встановлено що кредитна заборгованість З. виникла за кредитним договором, укладеним між ПАТ «Р.» та З., а відповідно до умов договору відступлення прав вимоги мало місце за кредитним договором, укладеним між ПАТ «Р.» та позичальником К., що свідчить про те, що суд здійснив заміну стягувача у виконавчому провадженні за іншими зобов’язаннями.

Ухвалу Обухівського районного суду від 28.01.2013 року скасовано ухвалою Апеляційного суду Київської області від 25.03.2013 року.

При вирішенні питання про заміну сторони виконавчого провадження судам слід звертати увагу на правовий висновок, зроблений Верховним Судом України в постанові від 20.11.2013 року за №6-122цс13, згідно якого в порядку  ст.378 ЦПК України із заявою про заміну сторони у виконавчому провадженні вправі звертатися не тільки сторона у даному виконавчому провадженні, а й особа, яка є правонаступником сторони.

На практиці найчастіше це стосується випадків відступлення банками належного їм права вимоги за кредитними договорами, а також договорами застави (іпотеки) іншим особам на підставі договорів про відступлення права вимоги, які укладаються вже після набрання чинності судовими рішеннями, і на виконання яких відкриті виконавчі провадження.

Наприклад, ухвалою Миронівського районного суду від 09 грудня 2013 року заяву ТОВ "АНСУ" про заміну сторони виконавчого провадження залишено без задоволення.

ТОВ "АНСУ" просило замінити стягувача у виконавчому провадженні ПАТ "П." на стягувача ТОВ "АНСУ" у зв'язку з переходом до останнього прав кредитора відповідно до договору відступлення №1034/44 від 16 липня 2013 року.

Як вбачається з матеріалів справи, залишаючи без задоволення заяву ТОВ "АНСУ" про заміну сторони виконавчого провадження, суд обґрунтовував свої висновки тим, що заявник ТОВ "АНСУ" не належить до кола суб’єктів звернення до суду з вимогою про заміну сторони виконавчого провадження правонаступником, визначених ст.378 ЦПК України, заява про заміну сторони виконавчого провадження не ґрунтується на законі.

Проте, між ПАТ "П." та ТОВ "АНСУ" було укладено договір про відступлення права вимоги, за умовами якого ПАТ "П." відступило ТОВ "АНСУ" права вимоги за кредитним договором, укладеним 08.09.2008 року між ПАТ "П." та О., і ТОВ "АНСУ" набуло прав кредитора.

З урахуванням наведеного, оскільки ТОВ "АНСУ" за вказаним договором відступлення права вимоги від 16.07.2013 року набуло права грошової вимоги за кредитним договором, укладеним 08.09.2008 року між ПАТ "П." та О., то відповідно до вимог ч.5 ст.8 Закону України "Про виконавче провадження" ТОВ "АНСУ" має право звернення до суду із заявою про заміну сторони виконавчого провадження її правонаступником.

Ухвалу Миронівського районного суду від 09 грудня 2013 року скасовано ухвалою Апеляційного суду Київської області від 20.03.2014 року і передано питання на новий розгляд до суду першої інстанції.

Інший приклад вбачається з ухвали Білоцерківського міськрайонного суду від 22 листопада 2013 року у справі за заявою ТОВ "І." про заміну сторони виконавчого провадження у справі за позовом ТОВ "У." до О., третя особа: ПП "С.", про стягнення заборгованості. В задоволенні заяви про заміну сторони виконавчого провадження відмовлено.

Як вбачається з матеріалів справи, постановляючи ухвалу про відмову у задоволенні заяви про заміну сторони виконавчого провадження, суд виходив з того, що ТОВ "І." не був особою, яка відповідно до вимог Закону має право на звернення до суду з вказаною заявою, так як не був стороною у виконавчому провадженні.

Проте, ТОВ "І." є правонаступником кредитора - ТОВ "У." і мав повноважне право на звернення до суду із заявою про заміну сторони виконавчого провадження.

Ухвалу Білоцерківського міськрайонного суду від 22 листопада 2013 року скасовано ухвалою Апеляційного суду Київської області від 25.02.2014 року і постановлено нову ухвалу.

Вважаємо за доцільне на законодавчому рівні закріпити право державного виконавця вирішувати питання щодо заміни сторони виконавчого провадження, а відповідну правомочність суду обмежити випадками наявності спору щодо того, хто саме є правонаступником сторони виконавчого провадження, яка вибула, з метою зменшення навантаження на суди.

Як встановлено з аналізу, судова практика вирішення місцевими судами Київської області інших процесуальних питань, пов’язаних з виконанням судових рішень, передбачених розділом VI ЦПК України та не описаних даним узагальненням є незначною та спірних питань у судів не викликає.

Узагальненням встановлено також і інші проблемні питання, які виникають у судів Київської області під час вирішення процесуальних питань, пов’язаних з виконанням судових рішень у цивільних справах, зокрема:

- чи застосовуються до справ вказаної категорії правила ЦПК України, які передбачені для позовного провадження: відкриття провадження, відмова у відкритті провадження;

- нерідко заявники чи державні виконавці, звертаючись до суду із заявами чи поданнями, пов’язаними з виконанням судових рішень в цивільних справах, не зазначають всіх необхідних для розгляду таких заяв чи подань даних (наприклад, серію та номер закордонного паспорта особи, якщо просять обмежити її виїзд за межі України з вилученням паспорта, власника житла чи іншого володіння, якщо просять надати дозвіл на примусове проникнення, докази належності боржникові грошових коштів, що знаходять на рахунках інших осіб при вирішенні питання про звернення стягнення на ці кошти тощо).

Чи можливо, в разі наявності таких обставин, керуючись ч.8 ст.8 ЦПК України та відповідно до ст.121 цього Кодексу, постановляючи ухвалу, залишати такі заяви чи подання без руху та надавати заявникам строк для усунення недоліків, а в разі їх не усунення – повертати? Чи потрібно, відмовляти в задоволенні таких заяв чи подань, посилаючись на відсутність всіх необхідних доказів?

- якщо в заявах та поданнях не зазначено всіх осіб, які брали участь в розгляді справи, зважаючи на необхідність повідомлення судом сторін у справі та інших заінтересованих осіб про день та час розгляду заяви,  чи має право суд самостійно, виходячи з матеріалів цивільної справи, а не безпосередньо із заяви, повідомляти всіх учасників провадження, чи необхідно вимагати від заявника надання таких відомостей в заяві?

До заходів, які б сприяли поліпшенню вказаної судової практики вважаємо необхідним запропонувати наступне:

1) налагодити співпрацю з відповідними структурними підрозділами органів державних виконавчих служб, об’єднаних державних податкових інспекцій із судами, що забезпечить повноцінний захист прав людини у судовому порядку та покращить рівень належного виконання посадових обов’язків органів державної влади;

2) посилити нагляд за станом виконання судових рішень у цивільних справах з боку контролюючих органів;

3) роз’яснити проблемні питання, що виникають у судів під час застосування ними норм, передбачених розділом VI ЦПК України.

 

Висновок:

 

Отже, як вбачається з результатів проведеного узагальнення, судами Київської області в основному виконуються вимоги ЦПК України щодо вирішення процесуальних питань, пов’язаних з виконанням судових рішень. Проте, виявлено незначну кількість порушень процесуальних норм, передбачених розділом VI ЦПК України, на що необхідно звернути увагу судам.

Вивчення проблем, пов’язаних з вирішенням процесуальних питань, під час виконання судових рішень дозволяє зробити висновок про те, що на даний час виникають випадки неоднозначного підходу судів до вирішення справ у порядку, визначеному розділом VI ЦПК України, що потребує роз’яснень та відповідного законодавчого закріплення.