Верховним Судом залишено без змін рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області

У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності.

В обґрунтування своїх вимог зазначав, що з 27 лютого 1998 року до 15 квітня 2009 року він перебував у шлюбі з ОСОБА_2 , під час якого ними за спільні кошти подружжя було придбано квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (далі - квартира). Право власності на квартиру зареєстровано за відповідачем.

Після розірвання шлюбу до вересня 2017 року позивач та відповідач продовжували проживати разом та вести спільне господарство і виховувати синів: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Посилаючись на те, що з вересня 2017 року між сторонами виникли суперечки щодо користування та проживання у спірній квартирі, відповідач не визнає право позивача на спірну квартиру, ОСОБА_1 просив суд визнати за ним право власності на 1/2 частку квартири.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 21 січня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, відповідач подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати рішення та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Постановою Київського апеляційного суду від 02 листопада 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 21 січня 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності.

У липні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду  від 02 листопада 2021 року та залишити в силі рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 21 січня 2021 року.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Фактичні обставини справи, встановленні судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 27 лютого 1998 року  перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірваний рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 15 квітня 2009 року. Від шлюбу сторони мають двох синів: ОСОБА_4 та ОСОБА_3.

Реєстрацію розірвання шлюбу в Бориспільському міському відділі державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Київській області було здійснено 15 листопада 2013 року, що  підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 , актовий запис № 114.

Згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 11 травня  2006 року спірна квартира належить ОСОБА_2 на підставі рішення виконавчого комітету Бориспільської міської ради від 11 квітня 2006 року № 269.

10 червня 2008 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є АТ «Райффайзен Банк Аваль», та ОСОБА_2 укладено кредитний договір № 014/6435/82/72715, відповідно до умов якого банк надав позичальнику  кредит у розмірі 75 000,00 дол. США, строком до 10 червня  2017 року.

10 червня 2008 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є АТ «Райффайзен Банк Аваль», та ОСОБА_2 укладено додаткову угоду  № 1 до кредитного договору.

10 червня 2008 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є АТ «Райффайзен Банк Аваль», та ОСОБА_2 укладено іпотечний договір № 014/6435/82/72715, за яким для забезпечення належного виконання грошових зобов`язань ОСОБА_2 передала в іпотеку банку спірну квартиру.

Також 10 червня 2008 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є АТ «Райффайзен Банк Аваль», та ОСОБА_1 укладено договір поруки № 1, відповідно до умов якого ОСОБА_1 зобов`язався відповідати перед банком за неналежне виконання ОСОБА_2 зобов`язань щодо повернення кредиту, сплати відсотків за користування ним та пені.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 24 жовтня 2013 року у справі № 359/8268/13, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 18 грудня 2013 року, в рахунок погашення боргу за кредитним договором від 10 червня 2008 року № 014/6435/82/72715 у розмірі 526 954,67 грн звернено стягнення на спірну квартиру шляхом продажу її на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження». Рішення суду набрало законної сили.

Ухвалою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 01 жовтня 2019 року роз`яснено рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 24 жовтня 2013 року із зазначенням того, що у випадку стягнення з ОСОБА_1 суми заборгованості за кредитним договором у розмірі 526 945,67 грн, потреба у зверненні стягнення на квартиру буде відсутня, оскільки зобов`язання перед АТ «Райффайзен Банк Аваль» буде виконаним.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим, зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя у судовому порядку у разі оспорювання ним поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Зазначена правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження  № 14-325цс18).

Отже, у сімейному законодавстві України встановлено спростовну презумпцію спільності майна подружжя, яка полягає у тому, що майно, набуте за час шлюбу, вважається об`єктом права спільної сумісної власності (виключення зазначені у статті 57 СК України), допоки одним із подружжя, який це заперечує, не доведено інше.

За змістом статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя (частини перша, друга статті 65 СК України).

Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї (частина четверта статті 65 СК України).

Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).

Аналогічні норми містить частина друга статті 372 ЦК України.

Системне тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку, що майно, яке є об`єктом права спільної сумісної власності, належить подружжю з моменту його набуття, незалежно від того, за ким із подружжя здійснена реєстрація права.

До складу майна, що підлягає поділу, входить як майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, так і те, що знаходиться у третіх осіб. Разом з тим при поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї.

При поділі майна подружжя шляхом визначення часток кожного із подружжя майно відбувається зміна режиму права спільної власності - зі спільної сумісної власності на спільну часткову власність.

Таким чином, вирішуючи спори між подружжям про поділ майна, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції на підставі належних доказів, дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірна квартира є спільною сумісною власністю, оскільки вона набута за час перебування сторін у шлюбі, а тому підлягає поділу в рівних частках.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції про поділ спільного майна подружжя, апеляційний суд, враховуючи пояснення третьої сторони АТ «Райффайзен Банк Аваль», дійшов помилкового висновку про неможливість поділу спірної квартири між подружжям з підстав її перебування в іпотеці банку та звернення на неї стягнення за судовим рішенням.

Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно з частиною шостою статті 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Відповідно до частин першої, другої статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

За змістом цієї норми на особу, до якої перейшло право власності на майно, обтяжене іпотекою, навіть у випадках, коли до її відома не було доведено інформацію про обтяження майна іпотекою, переходять всі права та обов`язки іпотекодавця.

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 14 липня 2020 року № 8-р/2020 у справі за конституційною скаргою ОСОБА_5 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин першої, другої статті 23 Закону України «Про іпотеку» констатував, що іпотека є специфічним видом забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні його власника, який обмежений у правомочності самостійно розпоряджатися предметом іпотеки. Тобто іпотека обмежує такий елемент права власності, як право розпорядження нерухомим майном, яке є предметом іпотечного договору. Зазначений вид забезпечення виконання зобов`язання передбачає стимулювання боржника до належного виконання зобов`язання та запобігання негативним наслідкам, що настають у разі порушення ним свого зобов`язання. У разі порушення боржником свого зобов`язання до особи, яка передала в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання такого зобов`язання, можуть бути застосовані заходи цивільно-правової відповідальності у виді звернення стягнення на предмет іпотеки. Особливістю цього виду забезпечення виконання зобов`язання є те, що обтяження майна іпотекою відбувається незалежно від зміни власника такого майна, тому стосовно кожного наступного власника іпотечного майна виникають ризики настання відповідальності перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов`язання, зокрема звернення стягнення на предмет іпотеки.

Отже, у разі вибуття заставного майна з власності іпотекодавця, законодавством встановлено механізм захисту прав іпотекодержателя, шляхом перенесення всіх прав та обов`язків іпотекодавця на особу, до якої перейшло право власності. Отже, іпотека залишається дійсною незалежно від зміни власника майна.

Тобто, якщо в іпотеку передано майно, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та на момент такої передачі зареєстровано на праві власності за одним із подружжя, то наступний поділ цього майна з визначенням часток кожного із подружжя, не припиняє іпотеку.

Такий висновок узгоджується із положеннями статті 17 Закону України «Про іпотеку», в якій визначено підстави припинення іпотеки, якими є, зокрема, припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору, реалізація предмета іпотеки відповідно до цього Закону, набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки, визнання іпотечного договору недійсним (частина перша), а також передбачено, що відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку (частина третя).

Оскільки Законом України «Про іпотеку» не передбачено таких підстав для припинення іпотеки, як визначення часток подружжя у спільному сумісному майні, то поділ майна подружжя у такий спосіб не припиняє іпотеку й відповідно не порушує прав іпотекодержателя.

Положеннями Закону України «Про іпотеку» не заборонено володіти та користуватися переданим в іпотеку майном. У свою чергу поділ спільного майна між подружжям, в тому числі іпотечного майна, не вважається розпорядженням ним, так як в момент його передачі в іпотеку воно вже належало подружжю на праві спільної сумісної власності в силу закону.

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 10 травня 2022 року у справі № 752/8858/18 (провадження № 61-14281св21), від 24 лютого 2021 року у справі № 311/491/18 (провадження № 61-4637св19), від 08 липня 2019 року у справі № 522/17048/15-ц (провадження   № 61-33246св18).

За таких обставин висновки апеляційного суду про те, що майно, поділене між сторонами, є предметом іпотеки та впливає на права і обов`язки банку, є необґрунтованими і спростовуються змістом положень статті 23 Закону України «Про іпотеку», відповідно до якої особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором, у тому самому обсязі і на тих самих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Отже, перебування майна в іпотеці не перешкоджає його поділу між подружжям у судовому порядку та визнання права власності на нього, оскільки при поділі такого майна дія договору іпотеки не припиняється і такий поділ не є розпорядженням предметом іпотеки.

Висновки апеляційного суду про те, що рішенням першої інстанції порушено права АТ «Райффайзен Банк Аваль» є безпідставними, оскільки після визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частку спірної квартири іпотека не припинилася, позивач набув статусу іпотекодавця і несе всі його обов`язки за іпотечним договором, у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2022 року у справі № 522/26382/15 (провадження № 61-8100св21) суд касаційної інстанції вказав, що перебування спірного майна в іпотеці не перешкоджає поділу спільного майна подружжя, оскільки гарантії іпотекодержателя щодо спірного майна визначені частиною другою статті 23 Закону України «Про іпотеку», згідно з якою особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором, у тому ж обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 03 червня 2020 року у справі № 201/6412/17 (провадження № 61-27532св18),  від 04 листопада 2020 року у справі № 304/260/19 (провадження № 61-7979св20), від 02 грудня 2020 року у справі № 2-4481/08 (провадження № 61-843св19), від 19 травня 2021 року у справі № 753/4368/13-ц (провадження № 61-13169св20), від 21 грудня 2021 року у справі № 640/12604/16-ц (провадження № 61-803св21).

Отже, виходячи з вищевикладеного, суд апеляційної інстанції, перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, неправильно застосував норми матеріального права, у зв`язку із чим помилково скасував правильне по суті судове рішення.

Тому постанова апеляційного суду підлягає скасуванню.

Отже, доводи касаційної скарги є обґрунтованими і знайшли своє підтвердження.

Колегія суддів не приймає до уваги посилання банку на пропуск позивачем строку позовної давності з огляду на таке.

Щодо застосування судами попередніх інстанцій позовної давності

Статтями 256, 257 та 261 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

У частині другій статті 72 СК України та пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» визначено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України  від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15).

Отже, початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, якщо шлюб розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України).

Строк позовної давності обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права, тобто з моменту виникнення спору між ними.

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц (провадження № 61-19445св18), від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17 (провадження № 61-5400св19), від 13 лютого 2020 року в справі № 320/3072/18 (провадження № 61-5819св19).

Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Встановивши, що спір між сторонами щодо поділу майна виник у вересні 2017 року, оскільки відповідач почала чинити перешкоди в користуванні спірною квартирою, то саме з цього часу слід відраховувати позовну давність на звернення позивача з позовом до суду за захистом порушеного права. Оскільки позивач звернувся із зазначеним позовом до суду у січні 2020 року, тобто в межах строку позовної давності, то відсутні підстави для застосування позовної давності.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд постановою від 18 січня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Постанову Київського апеляційного суду від 02 листопада 2021 року скасовано.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 21 січня 2021 року залишено в силі.

Деталі за посиланням:  Постанова Верховного Суду 0