ВС зробив висновок щодо початку перебігу позовної давності

Для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи з порушенням її прав, а й об’єктивна можливість цієї особи знати про обставини їх порушення.

Верховний Суд України

Іменем України
Постанова

29 жовтня 2014 року                                                   м.Київ                                                   №6-152цс14

Судові палати у цивільних і господарських справах Верховного Суду України в складі:

головуючого — Яреми А.Г.,

суддів: Барбари В.П., Берднік І.С., Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Гуля В.С., Ємця А.А., Лященко Н.П., Колесника П.І., Потильчака О.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Шицького І.Б.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Харківської міської ради до Особи 14, Особи 15,Управління Державного комітету із земельних ресурсів у м.Харкові, треті особи: Головне управління Державного комітету із земельних ресурсів у Харківській області, Особа 16, про визнання недійсними державних актів на право приватної власності на землю й договору купівлі-продажу земельної ділянки, приведення земельної ділянки в придатний для використання стан, повернення земельної ділянки територіальній громаді та за зустрічним позовом Особи 14 до Харківської міської ради, треті особи: Головне управління Державного комітету із земельних ресурсів у Харківській області, Особа 16, про визнання рішень Харківської міської ради такими, що не відповідають чинному законодавству, за заявою Особи 14 про перегляд Верховним Судом ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3.07.2013,

ВСТАНОВИЛИ:

У серпні 2011 року заступник прокурора м.Харкова в інтересах Харківської міської ради звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати недійсними: державний акт на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,1179 га, розташовану за Адресою 1, виданий 7.11.2001 за №4240 на ім’я Особи 15; договір купівлі-продажу земельної ділянки від 29.11.2001, укладений між Особою 15 і Особою 14; державний акт на право приватної власності на зазначену земельну ділянку, виданий 10.12.2001 за №4127 на ім’я Особи 14, а також зобов’язати Особу 14 повернути зазначену земельну ділянку у власність територіальної громади м.Харкова.

18.01.2012 Харківська міська рада самостійно звернулася до суду з позовом, в якому просила визнати недійсними: державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1179 га, розташовану за Адресою 1, виданий 7.11.2001 за №4240 на ім’я Особи 15; договір купівлі-продажу земельної ділянки від 29.11.2001, укладений міжОсобою 15 і Особою 14; державний акт на право приватної власності на зазначену земельну ділянку, виданий 10.12.2001 за №4127 на ім’я Особи 14; рішення виконавчого комітету Дзержинської районної ради народних депутатів м.Харкова від 20.03.97 №54/6 про надання дозволу Особі 14 на будівництво гаража на земельній ділянці, наданій для садівництва та розташованій за Адресою 2; державний акт на право приватної власності на земельну ділянку, розташовану за Адресою 2, виданий 5.12.96 №776 на ім’я Особи 14; свідоцтво про право власності на гараж від 22.02.99 №8, видане виконавчим комітетом Дзержинської районної ради м.Харкова. Крім того, просила зобов’язати Особу 14 повернути земельну ділянку, розташовану за Адресою 1, у власність територіальної громади; звільнити земельну ділянку площею 0,1189 га, розташовану за Адресою 2, демонтувати гараж та інше нерухоме майно, розміщене на зазначеній земельній ділянці, і привести її до попереднього стану.

25.01.2012 прокуратура м.Харкова подала заяву про відмову від позову.

Особа 14 звернувся до суду із зустрічним позовом, в якому просив визнати рішення Харківської міської ради від 6.07.2011 таким, що не відповідає чинному законодавству.

Рішенням Дзержинського районного суду м.Харкова від 30.03.2012, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м.Харкова від 18.03.2013, позов Харківської міської ради задоволено, в задоволенні зустрічного позову Особі 14 відмовлено.

Ухвалою ВСС від 3.07.2013 касаційну скаргу Особи 14 відхилено.

У заяві про перегляд судових рішень Особа 14 порушує питання про скасування ухвали

ВСС від 3.07.2013 та направлення справи на новий касаційний розгляд із підстав неоднакового застосування норм матеріального права, а саме: ст.41 Конституції, ст.140 Земельного кодексу (тут і далі в редакції 2001 р.), стст.257, 267 ЦК.

На обгрунтування заяви Особа 14 додав постанову Вищого господарського суду від 22.11.2006, ухвали ВСС від 28.05.2014, 12.03.2014, 12.02.2014, 11.09.2013, 17.10.2012 та 14.12.2011, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовані зазначені правові норми.

Ухвалою ВСС від 1.09.2014 справу допущено до провадження Верховного Суду в порядку гл.3 розд.V Цивільного процесуального кодексу.

Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних і господарських справах ВС уважають, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст.353 ЦПК Верховний Суд переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом.

За положеннями п.1 ч.1 ст.355 ЦПК, підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло за собою ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

За змістом ст.360⁴ ЦПК, суд задовольняє заяву про перегляд справи Верхов­ним Судом і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої п.1 ч.1 ст.355 ЦПК, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що рішенням Виконавчого комітету Харківської міської ради народних депутатів від 13.04.94 №167 «Про надання у користування земельної ділянки за Адресою 2 для садівництва» Особі 14 надано в постійне користування земельну ділянку площею орієнтовно 1000 м² за рахунок вільної від забудови міської землі, яка прилягає до його присадибної ділянки за Адресою 2 і розташована в охоронній зоні ліній електропередач ВЛ-110 кВ Іванівка — Сокольники.

На підставі вказаного рішення 23.07.94 Особі 14 видано державний акт на право постійного користування зазначеною земельною ділянкою площею 0,1189 га для ведення садівництва, зареєстрований у книзі записів реєстрації державних актів на право постійного користування землею за №01.

Рішенням Виконавчого комітету Харківської міської ради народних депутатів від 13.04.94 №167 «Про надання в користування земельної ділянки за Адресою 2 для садівництва» Особі 15 надано в постійне користування земельну ділянку площею орієнтовно 1000 м² за рахунок вільної від забудови міської землі, яка прилягає до північного схилу Саржиного яру й розташована в охоронній зоні ліній електропередач ВЛ-110 кВ Іванівка — Сокольники.

На підставі вказаного рішення 27.04.95 Особі 15 видано державний акт на право постійного користування земельною ділянкою площею 0,1200 га для ведення садівництва, розташованою за Адресою 2, зареєстрований у книзі записів реєстрації державних актів на право постійного користування землею за №02.

Рішенням виконавчого комітету Харківської міської ради народних депутатів від 9.10.96 №1004 «Про передачу гр.Особі 14 у приватну власність земельної ділянки за Адресою 2 для ведення садівництва» Особі 14 передано в приватну власність земельну ділянку площею 1000 м², розташовану за Адресою 2 для ведення садівництва.

На підставі зазначеного рішення 5.12.96 Особі 14 видано державний акт на право приватної власності на землю загальною площею 0,1189 га за Адресою 2 для ведення садівництва, зареєстрований у книзі записів реєстрації державних актів на право постійного користування землею за №776.

Рішенням виконавчого комітету Дзержинської районної ради народних депутатів м.Харкова від 20.03.97 №54/6Особі 14 дозволено будівництво гаража розміром 7 х 6 м² на земельній ділянці, наданій для садівництва та розташованій за Адресою 2 згідно з проектом, узгодженим із районним архітектором.

На підставі рішення виконавчого комітету Дзержинської районної ради м.Харкова від 26.01.99 №17/7 22.02.99Особі 14 видано свідоцтво №8 на право власності на гараж літ. «А» площею 
41,4 м², розташований на приватній садовій ділянці за Адресою 2.

Рішенням виконавчого комітету Харківської міської ради народних депутатів від 24.10.2001 №1925 «Про передачу громадянину України Особі 15 у приватну власність земельної ділянки за Адресою 1 для ведення садівництва» надано Особі 15 у приватну власність земельну ділянку площею 1179, 2 м² за Адресою 1.

На підставі цього рішення 7.11.2001 Особі 15 видано державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1179 га, розташовану за Адресою 1.

29.11.2001 Особа 14 і Особа 15 уклали договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,1179 га, розташованої за Адресою 1.

На підставі зазначеного договору 10.12.2001 Особі 14 видано державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1179 га, розташовану за Адресою 1.

Прокуратурою м.Харкова та Голов­ним управлінням Державного комітету із земельних ресурсів у Харківській області проведено перевірку дотримання вимог земельного законодавства щодо порушень земельного законодавства Харківською міською радою під час надання в користування та у власність земельних ділянок, розташованих за Адресою 1.

За результатами перевірки прокуратурою м.Харкова на підставі ст.20 закону «Про прокуратуру» 1.07.2011 внесено протести, на підставі яких рішенням Харківської міської ради від 6.07.2011 №324/11 «Про розгляд протестів прокурора м.Харкова» протести прокурора задоволено й скасовано такі рішення:

— рішення виконавчого комітету Харківської міської ради від 24.10.2001 №1925 «Про передачу громадянину України Особі 15 у приватну власність земельної ділянки за Адресою 1 для ведення садівництва»;

— рішення виконавчого комітету Харківської міської ради від 13.04.94 №167 «Про надання у користування земельної ділянки за Адресою 2  для садівництва»;

— рішення виконавчого комітету Харківської міської ради від 9.10.96 №1004 «Про передачу гр. Особі 14 у приватну власність земельної ділянки за Адресою 2 для ведення садівництва».

Задовольняючи позов Харківської міської ради, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що під час передання Особі 15 та Особі 14 у постійне користування, а потім і у власність земельних ділянок для ведення садівництва були порушені вимоги чинного на той час земельного законодавства, а саме:

орган, який ухвалив рішення про передання земельних ділянок у користування, не мав відповідних для цього повноважень;

не була виготовлена технічна документація для передання земельних ділянок у користування;

землі перебували в охоронній зоні високовольтної лінії;

на час укладення договору купівлі-продажу законодавством було заборонено відчуження земельних ділянок;

земельна ділянка в межах міста використовувалась не за цільовим призначенням, що є підставою для визнання зазначених рішень державних органів, державних актів на право власності на земельні ділянки та договору купівлі-продажу недійсними.

Вирішуючи питання про застосування позовної давності, суд виходив з того, що Харківська міська рада пред’явила позов, не пропустивши цього строку, обчислюючи його від дня, коли вона довідалася з протесту прокурора про порушення свого права.

Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову Особі 14, суди виходили з його необгрунтованості, пославшись на те, що цей позов, по суті, є запереченням на позов Харківської міської ради.

Ухвалюючи рішення, яке переглядається, суди керувались нормами стст.3, 6, 7, 10, 19, 35, 67 ЗК 1990 року, ч.2 ст.17 ЗК (у редакції, чинній на 29.11.2001), стст.48, 71 ЦК Української РСР 1963 року, ст.261 ЦК 2004 року, які на час виникнення спірних правовідносин регулювали питання щодо строків позовної давності, повноважень органів влади у сфері земельних відносин, порядку надання громадянам у користування та у власність земельних ділянок, підстав визнання договорів недійсними, й не застосовували норму ст.140 ЗК 2001 року, яка передбачає загальні підстави припинення права власності на землю.

Разом з тим у наданих Особі 14 для порівняння судових рішеннях, а саме:

— в ухвалі від 28.05.2014, скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову про визнання недійсними державних актів на право власності на землю, ВСС виходив з недоведеності факту порушення земельного законодавства, зокрема ст.118 ЗК, при наданні відповідачам у власність земельних ділянок та відсутності підстав для визнання недійсними виданих їм державних актів на право власності на земельні ділянки й зазначив, що скасування головою обласної державної адміністрації розпорядження голови районної державної адміністрації про затвердження проекту землеустрою не належить до передбачених ст.140 ЗК підстав припинення права власності на землю;

— в ухвалі від 12.03.2014, скасовуючи рішення апеляційного суду із залишенням у силі рішення суду першої інстанції про відмову в позові про визнання недійсним державного акта на право власності на землю, касаційний суд зазначив, що оскільки земельна ділянка набута відповідачем правомірно на підставі судового рішення, а передбачені ст.140 ЗК підстави для припинення права власності відсутні, то відсутні й підстави для визнання недійсними державних актів на право власності на землю;

— в ухвалі від 12.02.2014, залишаючи без змін рішення апеляційного суду про відмову в задоволенні позову про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, ВСС виходив з того, що підстави припинення права власності на землю, передбачені ст.140 ЗК, яка не встановлює такої підстави, як скасування органом місцевого самоврядування своїх попередніх рішень про надання земельної ділянки, та зазначив, що відповідно до ст.261 ЦК перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила;

— в ухвалі від 11.09.2013, залишаючи без змін рішення апеляційного суду в справі про поділ спільного майна подружжя, суд касаційної інстанції на підставі стст.261, 267 ЦК дійшов висновку про пропуск позивачем позовної давності, про який заявлено стороною у спорі, і зазначив, що відповідно до ст.261 ЦК перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила;

— ухвалюючи 17.10.2012 рішення про відмову в позові у справі про визнання недійсними розпоряджень, державних актів на право власності на землю та договорів купівлі-продажу земельних ділянок, ВСС виходив з факту правомірності розпорядження Київською обласною державною адміністрацією земельними ділянками площею до 1 га зі зміною їх цільового призначення та виданням на них державних актів. Крім того, суд зазначив, що «самі по собі допущені органами публічної влади порушення при наданні особам земельних ділянок не можуть бути безумовною підставою для визнання недійсними розпоряджень про передачу цих земельних ділянок та їх повернення державі в порушення права власності набувачів»;

— в ухвалі від 14.12.2011, залишаючи без змін судове рішення про відмову в задоволенні позову про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, суд касаційної інстанції виходив з того, що ст.140 ЗК містить вичерпний перелік підстав припинення права власності на землю, до якого не належать випадки скасування рішення органу виконавчої влади, згідно з яким надавалась земельна ділянка й видавався державний акт на право власності на земельну ділянку;

— у постанові від 22.11.2006 у справі про припинення права власності на земельну ділянку ВГС відповідно до положень стст.13, 41 Конституції, ст.321 ЦК щодо непорушності права власності дійшов висновку про те, що припинення права власності на земельну ділянку може мати місце лише за наявності підстав, передбачених законом, а саме: ст.378 ЦК і ст.140 ЗК, у той час як законність рішень органів виконавчої влади щодо надання земельних ділянок та правомірність видання державного акта на право власності на землю не були предметом цього спору.

Отже, в наданих для порівняння судових рішеннях від 28.05.2014, 12.03.2014, 12.02.2014, 17.10.2012, 14.12.2011, на відміну від судового рішення, яке переглядається, суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що підстави припинення права власності на земельну ділянку, передбачені ст.140 ЗК, є виключними, отже, порушення земельного законодавства з боку органу публічної влади під час надання земельної ділянки у власність або ж під час укладення договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення особи — набувача цього майна, якщо ця особа жодних порушень не вчиняла, у тому числі й у разі скасування як незаконного рішення органу влади про надання земельної ділянки.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме — ст.140 ЗК 2001 року, стст.257, 261, 267 ЦК, що потягло за собою ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначених норм матеріального права, судові палати у цивільних і господарських справах ВС виходять із такого.

Підстави та порядок примусового припинення права власності на земельну ділянку з 1.01.2002 визначені в гл.22 ЗК 2001 року. Ці норми передбачають підстави припинення прав (права власності та права користування) на земельні ділянки як у добровільному, так і примусовому порядку, з об’єктивних і суб’єктивних причин, а також за наявності та за відсутності вини власників і землекористувачів.

Перелік підстав припинення права власності на земельну ділянку визначений у ст.140 ЗК 2001 року і є вичерпним:

а) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку;

б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;

в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника;

г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;

ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

д) конфіскація за рішенням суду;

е) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим кодексом.

Орган виконавчої влади або місцевого самоврядування має право прийняти рішення про припинення права власності на земельну ділянку чи право користування нею лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених стст.140—149 ЗК 2001 року.

Аналіз ст.140 ЗК 2001 року дає підстави для висновку про те, що зазначена норма підлягає застосуванню тільки до тих правовідносин, коли право власності на земельну ділянку набуто особою правомірно — із передбачених законом підстав та в передбаченому законом порядку.

Такий висновок узгоджується з іншими правовими нормами.

Так, згідно з ч.2 ст.78 ЗК 2001 року право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції, цього кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Правові підстави набуття права власності та права користування земельною ділянкою до 1.01.2002 визначалися стст.6, 7 ЗК 1990 року, які обгрунтовано застосовані судами до правовідносин сторін, що виникли в період з 1994 до 2001 року.

Так, згідно з ч.5 ст.7 ЗК (у редакції, чинній на час прийняття рішення про надання Особі 14 у користування земельної ділянки) в постійне користування земля надається радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, зокрема громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства.

Відповідно до ч.3 ст.6 ЗК (у редакції, чинній на дату прийняття рішення про надання у власність земельних ділянок) передання земельних ділянок у власність громадян провадиться місцевими радами народних депутатів відповідно до їх компетенції за плату або безплатно.

Відповідно до ст.49 закону «Про власність», чинного на час отримання Особою 14 у власність земельних ділянок, володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, арбітражним судом, третейським судом.

Аналогічні положення містяться й у ч.2 ст.328

ЦК, відповідно до якої право власності вважається набутим правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Порядок набуття права користування чи права власності на землю регулювався гл.2 ЗК 1990 року.

Так, стст.17—19 ЗК 1990 року визначався певний порядок та підстави надання громадянам у користування або власність земельних ділянок із земель державної або комунальної власності за рішенням органів державної влади в межах їх повноважень.

Таким чином, особливість набуття права на земельні ділянки полягає в наявності чітко визначеної в законодавстві процедури, за якою в суб’єктів виникають повноваження щодо володіння, користування й розпорядження земельною ділянкою.

Таке набуття права на земельні ділянки передбачає обов’язкове прийняття уповноваженим органом держави (органом влади чи органом місцевого самоврядування) відповідного рішення, яке є обов’язковою юридичною підставою для подальшого укладення договору на відчуження земельної ділянки та юридичного оформлення відповідних прав на неї.

Органи, до повноважень яких були віднесені питання щодо регулювання земельних відносин та обсяг їх компетенції, у тому числі щодо надання земельної ділянки в користування або у власність у період з 1994 до 2001 року визначалися стст.9—12 ЗК 1990 року.

Оскільки відповідно до ч.2 ст.19 Конституції органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані

діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, то наслідком прийняття зазначеними органами, їх посадовими особами рішень із порушенням установленої законом процедури, або всупереч нормі закону, або з перевищенням своїх повноважень є визнання таких рішень недійсними (ст.112 ЗК 1990 року, ст.152 ЗК 2001 року, п.7 постанови Пленуму ВС «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 16.04.2001 №7).

Згідно із ч.3 ст.152 ЗК 2001 року захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом:

визнання прав;

відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав;

визнання угоди недійсною;

визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування;

відшкодування заподіяних збитків;

застосування інших передбачених законом способів.

Оскільки державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або місцевого самоврядування в межах їх повноважень, то у спорах, пов’язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки.

Таким чином, у разі встановлення судом неправомірного отримання особою земельної ділянки або отримання її з непередбачених законом підстав особа не набуває права власності на неї, а тому ненабуте право власності не може бути припинено відповідно до ст.140 ЗК 2001 року.

Аналогічна правова позиція щодо застосування ст.140 ЗК 2001 року висловлена в постанові ВС від 19.06.2013 №6-57цс13, яка відповідно до ч.1 ст.360⁷ ЦПК є обов’язковою для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України.

Отже, відповідно до стст.16 ЦК, 152 ЗК 2001 року способами захисту цивільних прав, у тому числі у сфері земельних правовідносин, є як примусове припинення прав на земельну ділянку (стст.140, 143—146 ЗК 2001 року), так і визнання недійсними угод (ст.152 ЗК 2001 року, ст.215 ЦК) із застосуванням реституції або віндикації в разі витребування земельної ділянки (стст.387, 388 ЦК), а також визнання недійсним акта органу виконавчої влади чи місцевого самоврядування та державного акта на право власності на земельну ділянку, виданих на підставі незаконних рішень.

Таким чином, передбачені стст.140—149 ЗК 2001 року та ст.152 ЗК 2001 року, стст.215, 216, 387, 388 ЦК способи захисту прав є різними за своєю суттю й характером, а тому їх обов’язкове одночасне застосування законом не передбачено.

Отже, посилання в заяві на те, що незастосування судом до спірних правовідносин положень ст.140 ЗК 2001 року є підставою для перегляду судового рішення, не можна визнати обгрунтованим, оскільки ст.140 ЗК 2001 року встановлено перелік підстав припинення права власності на земельну ділянку для випадків, коли право власності набуто в установленому законом порядку. Разом з тим у справі, яка переглядається, судом установлено, що Особа 14 отримав у власність земельну ділянку на підставі незаконних розпоряджень державного органу, що стало підставою для визнання судом рішень цих державних органів про надання земельних ділянок у користування й у власність і виданих на їх підставі державних актів на право власності на земельні ділянки й укладеного на їх підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсними.

За таких обставин суд обгрунтовано не застосував до спірних правовідносин норму ст.140 ЗК 2001 року, яка не підлягала застосуванню, а керувався нормами ст.152 ЗК 2001 року та ст.48 ЦК.

Доводи Особи 14 про невідповідність матеріалам справи і вимогам закону висновків суду щодо недійсності рішень органів місцевого самоврядування про надання в користування й у приватну власність спірних земельних ділянок та щодо недійсності угоди про відчуження земельної ділянки не можуть бути взяті до уваги, оскільки зазначені висновки не є відповідно до ст.355 ЦПК предметом перегляду у справі.

Разом з тим, перевіряючи доводи заяви в частині застосування судами норм стст.257, 261, 267 ЦК щодо позовної давності, судові палати у цивільних і господарських справах ВС виходять з такого.

Як установлено судом, ухвалення оскаржуваних у цій справі рішень органів місцевого самоврядування у сфері земельних відносин та укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки мало місце у період з 13.04.94 до 29.11.2001.

Чинними на той час нормами, які регулювали питання позовної давності (стст.71, 76, 80 ЦК 1963 року), передбачалося встановлення загального строку для судового захисту прав особи три роки, обов’язкове застосування судом позовної давності, перебіг якої починається з дня виникнення права на позов і сплив якої є підставою для відмови в позові.

Позовна давність, за ст.256 ЦК, — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Йдеться про те, що протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на примусовий захист свого порушеного права судом.

Згідно з ст.257 ЦК загальна позовна давність установлюється тривалістю три роки.

Відповідно до ч.6 Прикінцевих і перехідних положень ЦК 2003 року правила ЦК про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред’явлення яких, установлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим кодексом, тобто до 1.01.2004. В іншому випадку до правовідносин повинні застосовуватися норми ЦК 1963 року.

Суд зазначених положень не врахував.

Крім того, як ст.76 ЦК 1963 року, так і ст.261 ЦК 2003 року визначають, що початком перебігу строку є день, коли особа довідалась або повинна була (могла) довідатися про порушення свого права.

Таким чином, для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об’єктивні (сам факт порушення права), так і суб’єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.

Дійшовши висновку про дотримання Харківською міською радою строку звернення до суду (січень 2012 року), суд зазначив, що початок перебігу позовної давності починається з моменту, коли рада дізналася про порушення свого права, а саме — з дня отримання протестів прокурора від 1.07.2011 про усунення порушень земельного законодавства.

Зазначене свідчить про неправильність застосування судом ч.1 ст.261 ЦК, оскільки, за змістом цієї норми, для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об’єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

При цьому норма ч.1 ст.261 ЦК містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб’єктивних прав, отже, обов’язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Оскільки позивач як юридична особа набуває та здійснює свої права й обов’язки через свої органи, то його обізнаність про порушення його прав або можливість такої обізнаності слід розглядати через призму обізнаності його органів та інших осіб, до повноважень яких належав контроль у сфері земельних відносин.

Оскільки, застосовуючи ст.261 ЦК, суд зазначені правила не врахував, не можна погодитися з його висновком про дотримання позивачем позовної давності та відсутності підстав для застосування наслідків її пропуску (ст.267 ЦК).

Неправильне застосування судом норм стст.261, 267 ЦК призвело до ухвалення незаконного рішення, у зв’язку із чим це рішення підлягає скасуванню відповідно до ст.360⁴ ЦПК.

Керуючись п.1 ч.1 ст.355, ч.1 ст.360², п.1 ч.1 ст.360³, ч.1 ст.360⁴ ЦПК, судові палати у цивільних і господарських справах ВС

ПОСТАНОВИЛИ:

Заяву Особи 14 задовольнити.

Ухвалу ВСС від 3.07.2013 скасувати, справу передати на новий касаційний розгляд.

Постанова ВС є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.2 ч.1 ст.355 ЦПК