ВСУ зробив висновок щодо призначення покарання

Нове особливе правило призначення покарання у вигляді штрафу має розглядатися як таке, що в аспекті ч.2 ст.5 КК посилює кримінальну відповідальність. До такого висновку дійшов ВСУ в постанові від 30 жовтня 2014 р. №5-26кс14.

Верховний Суд України

Іменем України
Постанова

30 жовтня 2014 року                                                   м.Київ                                                    №5-26кс14

Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду у складі:

головуючого — заступника Голови Верховного Суду — секретаря Судової палати у кримінальних справах ВС Редьки А.І.,

суддів: Вус С.М., Глоса Л.Ф., Гошовської Т.В., Заголдного В.В., Кліменко М.Р., Ковтюк Є.І., Короткевича М.Є., Косарєва В.І., Кузьменко О.Т., Пивовара В.Ф., Пошви Б.М., Скотаря А.М., Школярова В.Ф.,

за участю начальника відділу участі прокурорів у перегляді судових рішень Верховним Судом Курапова М.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні кримінальну справу за заявою засудженого Особи 16 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17.06.2014

щодо Особи 16,

ВСТАНОВИЛА:

Вироком Ленінського районного суду м.Миколаєва від 13.12.2012 Особу 16, Інформація 1, такого, що не має судимості, засуджено за: ч.3 ст.212 Кримінального кодексу (у редакції закону від 15.11.2011 №4025-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо гуманізації відповідальності за правопорушення у сфері господарської діяльності») з урахуванням вимог ч.2 ст.53 КК (у редакції закону від 15.11.2011 №4025-VI) до штрафу у розмірі 2165252 грн. із позбавленням права обіймати посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих і адміністративно-господарських функцій, на строк 3 роки з конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого; ч.2 ст.366 КК (у редакції закону від 5.04.2001) — до позбавлення волі на строк 4 роки з позбавленням права обіймати посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих і адміністративно-господарських функцій, на строк 2 роки.

На підставі ч.1 ст.70 КК Особі 16 призначено позбавлення волі на строк 4 роки з позбавленням права обіймати посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих і адміністративно-господарських функцій, на строк 3 роки з конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого.

Особу 16 визнано винним у тому, що він, будучи директором ТОВ «Атлант лайт», склав завідомо неправдиву декларацію про податок на додану вартість за квітень 2008 року, подав її до Державної податкової інспекції Ленінського району в м.Миколаєві й у такий спосіб ухилився від сплати 2165252 грн.

податку, що призвело до фактичного ненадходження до бюджету коштів у особливо великих розмірах.

Апеляційний суд Миколаївської області ухвалою від 5.11.2013 вирок щодо Особи 16 змінив: перекваліфікував дії засудженого з ч.2 ст.366 КК (у редакції закону від 5.04.2001) на ч.1 ст.366 КК (у редакції закону від 1.05.2008), на підставі ст.49 КК звільнив Особу 16 від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності й постановив вважати його засудженим за ч.3 ст.212 КК (у редакції закону від 15.11.2011 №4025-VI) з урахуванням положень ч.2 ст.53 КК (у редакції закону від 15.11.2011 №4025-VI) до штрафу в розмірі 2165252 грн. із позбавленням права обіймати посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих і адміністративно-господарських функцій, на строк 3 роки з конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого.

У решті вирок залишено без змін.

Колегія суддів судової палати у кримінальних справах ВСС ухвалою від 17.06.2014 зазначені судові рішення щодо Особи 16 залишила без змін.

У заяві засуджений Особа 16 просить скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах ВСС від 17.06.2014 та направити справу на новий касаційний розгляд. Стверджує, що підставою для такого рішення є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь, що потягло за собою ухвалення різних за змістом судових рішень. Зазначає, що оскільки на момент його засудження закон від 15.11.2011 №4025-VI

«Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо гуманізації відповідальності за правопорушення у сфері господарської діяльності» набрав чинності і норма ч.3 ст.212 КК зазнала змін у бік пом’якшення, то з урахуванням вимог ст.5 КК про зворотну дію закону про кримінальну відповідальність у часі караність діяння мала визначатись не тільки в межах «нової» редакції санкції ч.3 ст.212 КК, а й з урахуванням положень ч.2 ст.53 КК у редакції, що діяла на момент учинення ним цього суспільно небезпечного діяння.

На підтвердження заяви Особа 16 посилається на ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах ВСС від 26.11.2013. У цьому рішенні касаційний суд дійшов висновку, що при вирішенні питання про караність діяння, передбаченого ч.3 ст.212 КК, яке особа вчинила до набрання чинності законом від 15.11.2011 №4025-VI, належить орієнтуватись на положення ст.5 КК і визначатись у межах санкції ч.3 ст.212 КК у редакції закону від 15.11.2011 №4025-VI з урахуванням положень ч.2 ст.53 КК у редакції, що діяла на момент скоєння зазначеного злочину.

Судова палата у кримінальних справах ВС заслухала суддю-доповідача, пояснення прокурора про задоволення заяви із наведених у ній обгрунтувань, перевірила матеріали кримінальної справи, обговорила доводи заяви і додані до неї матеріали та встановила таке.

Вирішуючи питання щодо наявності підстав для перегляду ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах ВСС від 17.06.2014 за умовами й у порядку, передбаченому п.1 ч.1 ст.400¹² КПК 1960 року, Суд убачає, що суспільно небезпечні діяння,

щодо яких касаційним судом постановлені оскаржувана ухвала та ухвала, надана для порівняння, є подібними, але одні й ті самі норми закону про кримінальну відповідальність щодо цих діянь застосовані неоднаково.

Предметом перегляду даної справи є неоднакова правова позиція суду касаційної інстанції щодо зворотної дії закону про кримінальну відповідальність у часі.

Висновок про правильне застосування норми кримінального закону з приводу порушеного питання викладено у рішенні Суду в справі №5-6кс14.

Відповідно до зазначеного висновку при вирішенні питання про караність (у частині основного покарання) діяння, передбаченого ч.3 ст.212 КК, вчиненого особою до набрання чинності законом від 15.11.2011 №4025-VI, слід керуватися положеннями ч.3 ст.5 КК і визначатись у межах санкції ч.3 ст.212 КК у редакції закону від 15.11.2011 №4025-VI з урахуванням положень ч.2 ст.53 КК у редакції, яка діяла на момент скоєння зазначеного злочину.

Згідно з ст.400²⁵ Кримінально-процесуального кодексу 1960 року рішення Суду, ухвалене за наслідками розгляду справи про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності зазначену норму/норми закону, та для всіх судів України.

У кримінальні справі, в якій ставиться під сумнів рішення касаційного суду, встановлено,

що інкриміноване Особі 16 ухилення від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів) було вчинено у квітні 2008 року. На той час санкція ч.3 ст.212 КК взагалі не передбачала покарання у вигляді штрафу, а з набранням чинності законом від 15.11.2011 №4025-VI передбачає виключно покарання у вигляді штрафу в розмірі понад 3 тис. неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Таким чином, караність (в частині основного покарання) діяння, вчиненого суб’єктом до набрання чинності зазначеним законом, зважаючи на ч.1 ст.5 КК та вид і класифікацію покарання (штраф/позбавлення волі), передбачені ст.51 КК, має визначатись у межах нової редакції санкції ч.3 ст.212 КК — штраф у розмірі від 15 тисяч до 25 тис. н.м.д.г.

При цьому слід мати на увазі, що друге речення ч.2 ст.53 КК у редакції закону від 15.11.2011 №4025-VI, на відміну від ч.2 ст.53 КК у редакції, що діяла на момент вчинення інкримінованого Особі 16 суспільно небезпечного діяння, містить «нове» особливе правило призначення покарання у вигляді штрафу «за вчинення злочину, за який передбачене основне покарання у вигляді штрафу понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян», має розглядатися як таке, що в аспекті ч.2 ст.5 КК посилює кримінальну відповідальність — воно або зумовлює вихід за межі караності діяння в несприятливому для особи напрямку, або істотно звужує можливості суду при обранні особі міри покарання в межах караності діяння. Отже, зазначене правило не може застосовуватися до діянь, вчинених до набрання чинності законом від 15.11.2011 №4025-VI.

Незважаючи на зазначене, за результатами

розгляду справи щодо Особи 16 суди першої та апеляційної інстанцій кваліфікували його дії за ч.3 ст.212 КК у редакції закону від 15.11.2011 №4025-VI з урахуванням вимог ч.2 ст.53 КК у редакції закону від 15.11.2011 №4025-VI.

Касаційний суд погодився з таким правозастосуванням судів попередніх інстанцій і зазначені рішення щодо Особи 16 залишив без змін.

У судовому рішенні, наданому для порівняння, касаційний суд дійшов висновку про те, що положення другого речення ч.2 ст.53 КК у редакції закону від 15.11.2011 №4025-VI не можуть бути орієнтирами при призначенні покарання у вигляді штрафу, оскільки посилюють кримінальну відповідальність особи, яка скоїла злочин, передбачений ч.3 ст.212 КК, до моменту набрання чинності законом від 15.11.2011 №4025-VI.

Правова оцінка фактичних та юридичних підстав кваліфікації діянь, інкримінованих Особі 16, у зіставленні з правовою оцінкою суспільно небезпечного діяння, наданого для порівняння, дають підстави для висновку, що касаційний суд зазначені норми закону застосував неправильно.

Керуючись п.15 розд. XI «Перехідні положення» Кримінального процесуального кодексу, стст.400¹², 400²⁰, 400²¹, 400²³ КПК 1960 року, Судова палата у кримінальних справах ВС

ПОСТАНОВИЛА:

Заяву засудженого Особи 16 задовольнити.

Ухвалу ВСС від 17.06.2014 щодо Особи 16 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова є остаточною й не може бути оскаржена, крім як на підставі, передбаченій п.2 ч.1 ст.400¹² КПК.