Блог керівника прес-офісу Вищої ради правосуддя Володимира Гуржи для Lb.ua
Ми живемо у світі, де традиційна інституційна легітимність надзвичайно хитка, а недовіра є не просто сумнівом, а автоматизованою реакцією. Люди здебільшого не вірять фактам, тому що не вірять голосам, які їх озвучують, а через це інституції не сприймаються надійними. У цій новій реальності, довіру створюють не статус, чи посада, а наратив — спосіб, яким ми організовуємо і надаємо сенс досвіду через історії. Можливість, яку він відкриває — звʼязати абстрактні терміни з повсякденним людським досвідом.
Як ефективно комунікувати з суспільством у посттоталітарному контексті, де недовіра до інститутів, не є наслідком раціонального аналізу, а має символічну, емоційну та культурну природу? Сьогодні факти самі по собі не переконують, доки не вбудовані у символи, історії та емоції. Переконує те, як вони інтерпретовані, хто їх говорить і як вони подані.
Ми забуваємо, що вийшли з тоталітарної держави де переконливість політичного проєкту замінялась репресивністю, а відповідно довіри до інститутів не могло бути. Був страх. А коли за цілком логічними аргументами криється травма, апеляція до раціонального не працює. Вже не працює стара модель: «ми — влада, ми — праві, слухайте нас». Тепер важливіше: хто ти, як ти живеш, які історії розповідаєш, чи торкаєшся серця.
Тому люди не просто сумніваються в системі правосуддя — вони не очікують від неї справедливості, бо минуле та масова культура сформували це як «очевидне». Така недовіра має символічну природу, і тому боротися з нею лише фактами, цифрами чи офіційними повідомленнями не достатньо ефективно.
«Культура — це спосіб співпраці задля досягнення спільних цілей, якого дотримувалися так часто і так успішно, що люди навіть не замислюються над тим, щоб спробувати чинити по-іншому. У разі сформованої культури люди самостійно робитимуть усе потрібне для досягнення успіху». (Едґар Шайн).
В цьому контексті культура і є тією самою очевидністю. А «робити все потрібне для успіху» – це неспоживання послуг системи правосуддя, через апатію. В уявленні певних спільнот все повʼязане з правосуддям відбувалось так часто і так погано, що краще не звʼязуватись. Відповідно апатія - це емоційний стан глибоко вкорінений у повсякденній інфраструктурі людського життя, уявлення, що наявна модель правосуддя не вирішує їх щоденних проблем. І насправді це відкриває великий потенціал для глибинних змін.
Ми потребуємо фундаментального зсуву: замість того, щоб боротися з «не такими думками» у суспільстві, комунікації судової влади мають працювати з моделями сприйняття, що лежать в основі поведінки.
Ми можемо скільки завгодно показувати зростання позитивної тональності публікацій, охоплення, кількість лайків і т.д., але якщо не змінюються патерни поведінки людей — це просто цифри, які нічого не вартують. Навіть якщо багато хто побачить ваш пост, лайкне чи поширить — це ще не означає, що люди змінять свою думку про суддів або почнуть діяти інакше.
Тому наш ключовий виклик — подолати «очевидність» через переосмислення комунікації, як «інтервенції» в культуру, а не просто «роз’яснення фактів». Цей підхід приводить суд в логіку де довіра базується не на уявному статусі, а на діалозі, коли чують й відповідають. Перемагає не той, хто оперує тільки фактами, а той, чий наратив став частиною повсякденного життя людей.
Це вимагає від фахівців з комунікації роботи не тільки з аргументами, а з історіями, які резонують із досвідом аудиторії, та формами через які їх розповідати. Це не означає, що потрібно відмовитись від логіки і фактів – це абсурд. Потрібна відмова від ілюзій, що все можна виправити фактами: має прийти розуміння, що людство в тому числі живе у символах, історіях, емоціях. Виграє не той, хто просто сказав щось правильне, а той, чий образ стане «фоном мислення».
Недовіра — це не інтелектуальний стан, а афективний. Люди здебільшого не вірять не тому, що мають факти проти конкретного рішення, а тому, що мають попередній досвід травми, зради, приниження. Відповідно факти не працюють, якщо люди не вірять у їх достовірність. Ідея не впливає на людину, якщо вона її не розуміє. А от історії, які торкаються емоцій, формують нові уявлення. Саме тому комунікація суду має бути не тільки поясненням фактів, а переосмисленням того, як формується віра у справедливість.
В першу чергу — це уявлення про те, що суд — це не знеособлений інститут, а група людей, які працюють для захисту справедливості, попри складнощі та вкорінені в культуру стереотипи. Використання історій — це апеляція до наративної логіки, яка ефективніша за раціональне доведення. Люди хочуть бачити таких самих живих людей, які роблять добро, борються з несправедливістю, мають сумління.
Завжди легко захоплюватись головним героєм, який долає шлях від невдахи до могутнього воїна, який отримує суспільне визнання, професійну гордість або відчуття внеску в добробут суспільства.
Але, якщо наш герой не такий? Не молодий і не сповнений надії. Якщо це досвідчена, втомлена людина, яка повинна проникати у всі глибини мерзенності людських вчинків, і має робити моральний вибір, кожен варіант якого не є ідеальним, гарним або приємним. А герой, попри все, вимушений залишатись сильним і стійким, навіть коли громадська думка, чи політична доцільність вимагає компромісу із совістю і законом.
І це все відбувається в суспільстві, де недовіра до влади та інститутів стала частиною культури. Суспільстві, яке за десятиріччя ментальної окупації, звикло жити з думкою, що кожен закон можна підправити вказівкою «звідти». Що всі доленосні рішення приймаються у «таємній кімнаті». А весь управлінський хаос можна легко списати на теорію змови і чергового «тіньового фантомаса». Бо це ж «очевидно» і «прості люди нічого не вирішують».
Історії суддів — це не казковий шлях героя від невдахи до тріумфатора, але сьогодні судді воюють на фронті, захищають небо, волонтерять, перераховують частину суддівської винагороди на потреби ЗСУ. Дехто вже віддав життя за Україну. Когось із них тримали в катівнях, катували, схиляли перейти на бік ворога. Але ні, вони обрали Україну. Зараз вони продовжують працювати — виносять вироки, зокрема колаборантам і воєнним злочинцям. Уперше в історії справи про воєнні злочини розглядають під час війни, а не після неї.
Чи міг хтось три з половиною роки тому уявити, що суддя, особливо з Конституційного чи Верховного Суду, може нести службу на позиції й збивати дрони? Що вони служитимуть у війську? Що, наприклад, Київський апеляційний суд перерахує близько 85 мільйонів гривень на ЗСУ з суддівської винагороди, Шостий апеляційний адміністративний суд — близько 40 мільйонів гривень, а Верховний Суд — понад 500 мільйонів гривень? Або що, наприклад, Північний апеляційний господарський суд придбає понад тисячу дронів для потреб ЗСУ? І це лише маленька частина, і величезне поле для створення наративу і нового образу судді.
Щоб поступово змінювати суспільну думку, потрібно говорити не тільки фактами, а історіями, символами, емоціями, які торкаються внутрішніх переконань. Довіра будується не через статистику, а через емоційну резонансність. Однак для реалізації цих ідей потрібні не лише стратегії, але й системні зміни у самих інститутах. Без цього навіть найефективніші наративи стануть черговою «фальшивою очевидністю».
Суд не може змінити весь світ. Але він може змінити спосіб, яким світ його сприймає. Не кажучи «ми змінилися», суд може показати це через історії і локальні перемоги. Не просити довіри — а включити людей у процес, де довіра стає очевидною. Кінцева мета — не просто змінити сприйняття, а спонукати до соціальної дії: щоб люди зверталися до суду за захистом, брали участь у діалозі, вірили та отримували справедливість.
Це вимагає створення екосистеми довіри, де суд співпрацює з медіа та локальними авторитетами, мовою, зрозумілою громаді. Не в частині відправлення правосуддя, тут жодних сторонніх втручань бути не може, а в проєктуванні свого образу назовні. А також підкреслює значення комунікації через історії успіху, через особисті приклади, через голос суддів-спікерів, які виходять за межі судового залу.
У новому світі виграє той, хто: впливає не на думку, а на уявлення. Не просить довіри, а будує її дією. Не виправдовується, а стверджує справедливість через живу участь. Бо довіра — це результат участі, а не реклами.
Володимир Гуржи , керівник пресофісу Вищої ради правосуддя
_03_03.png)
