Узагальнення судової практики на тему: «Про окремі питання судової практики, що виникають при застосуванні судами рекомендаційних роз’яснень, викладених у постанові Пленуму Верховного Суду України"

Узагальнення судової практики

Бориспільського міськрайонного суду Київської області на тему:

«Про окремі питання судової практики, що виникають при застосуванні судами рекомендаційних роз’яснень, викладених у постанові Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».

На виконання листа апеляційного суду Київської області №07-13/14/2016 від 13.04.2016 року Бориспільським міськрайонним судом Київської області проводиться аналіз на тему: «Про окремі питання судової практики, що виникають при застосуванні судами рекомендаційних роз’яснень, викладених у постанові Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».

Метою проведення узагальнення є виявлення причини помилок, що допускаються судом при розгляді даної категорії справ, навести найбільш характерні приклади, а також складні та спірні питання, що виникають при застосуванні рекомендаційних роз’яснень, викладених у зазначеній постанові Пленуму Верховного Суду України та запропонувати можливі шляхи їх вирішення.

Протягом 2015 року судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області застосовували рекомендаційні роз’ясненя, викладені у постанові Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».

Відповідно до ст.16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із способів захисту цивільних прав та інтересів. Підстави, умови, правові наслідки недійсності правочинів визначаються нормами гл. 16 ЦК України «Правочини» (статті 215-236).

Поняття недійсності правочину визначене у ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п’ятою та шостою статті 203 ЦК України.

Загальні вимоги щодо недійсності правочину сформульовані в ст. 215 ЦК, в якій записано таке.

1. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

2. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

3. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області в своїй практиці застосовують рекомендаційні роз’яснення викладені у зазначеній постанові Пленому Верховного Суду України.

Протягом 2014-2015 років було ухвалено понад 10 рішень з застосуванням вище зазначеної постанови, з них в позовні вимоги були задоволені в одному випадку, в інших випадках відмовлено.

Позивач П.-сь М.П. звернувся до суду з позовом про визнання недійсними договорів дарування, яким просив визнати недійсними договір дарування житлового будинку та  договір дарування земельної ділянки укладених між ним і відповідачем Щ.-ка С.Я.та посвідчений приватним нотаріусом Бориспільського міського нотаріального округу Київської області.

В обґрунтування своїх вимог зазначив, що на даний час йому 73 роки. Він часто хворіє і потребую стороннього догляду. Він страждає на хронічний цукровий діабет та хронічний простатит. Має проблеми з порушенням координації та страждає провалами в пам’яті з діагнозом: прогресуючий перебіг, вестибюлярно-координаторні стато-динамічні порушення інтелектуально-мнестичне зниження, судинний паркінсонізм на фоні РХП, АСТМ. Він не був одружений та не має дітей. З близьких родичів є рідна сестра з якою практично не спілкується останні десять років. Допомогу йому окрім сусідів ніхто не надає.

На початку січня 2012 р. він познайомився з Щ.-ка С.Я, яка запропонувала йому свої послуги по забезпеченню його доглядом, харчуванням, утриманням будинку та ділянки в належному стані. Замість цього вона попросила підписати договір, як йому пояснили про його утримання та подальшим набуттям його власності після його смерті.

Він погодився та 30.03.2013 року уклав з нею у приватного нотаріуса Бориспільського міського нотаріального округу Київської області договір, тексту якого не читав, вважаючи, що в ньому передбачені всі права і обов’язки, про які вони домовилися. До останнього часу, він сплачував всі комунальні платежі (світло,газ, телефон, водовідведення), що підтверджується відповідними квитанціями.

 Перші місяці після укладення договору відповідач виконувала свої зобов'язання, але з часом за останній рік включно взагалі перестала його забезпечувати продуктами харчування, припинила його відвідувати та здійснювати догляд, тому він за допомогою своїх сусідів був змушений звернутися до суду.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 28.04.2015 року позовні вимоги позивача задоволено в повному обсязі. При цьому суд виходив з того, що як роз’яснено у п. 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» обставини, щодо яких помилилася сторона правочину мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, також, що вона має істотне значення. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним. Таким чином, аналізуючи всі встановлені судом обставини справи, суд вважає, що позивач маючи похилий вік, вади здоров’я, є одинокою особою, вказане нерухоме майно є його єдиним житлом. Потребуючи постійного стороннього догляду та отримавши згоду відповідача на надання догляду взамін на перехід права власності на належне йому майно і не маючи наміру безоплатної передачі власності за життя, помилялася щодо обставин які мають істотне значення, а саме щодо юридичної правової природи договорів дарування, оскільки в нього було відсутнє волевиявлення на безоплатне відчуження будинку за своє життя.

25 вересня 2014 року заступник прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері звернувся до суду з позовом про визнання недійсним договору дарування будинку та заборони відчуження у якому просив визнати недійсним договір дарування та заборонити у будь-який спосіб відчужувати вказане нерухоме майно.

Свої вимоги обґрунтовує тим, що у провадженні прокуратури Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері перебуває кримінальне провадження № 42014110340000025 за підозрою С.-ла О.Л. у вчиненні злочину, передбаченого ч.4 ст. 369 КК України, санкція статті передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк від п’яти до десяти років з позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, з конфіскацією майна.

15 травня 2014 року С.-лу О.Л. повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 369 КК України.

19 травня 2014 року судом надано дозвіл на його затримання та доставки до суду для обрання запобіжного заходу.

В той же день, а саме 19 травня 2014 року С.-ла О.Л. оголошено в розшуку, в якому він перебуває і в теперішній час.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 лютого 2015 року позовні вимоги заступника прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері залишено без задоволення. При цьому суд виходив з того, що в пункті 4 Постанови Пленуму Верховного суду України за № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» зазначається, що судам відповідно до статті 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорюванні - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо). В пункті 8 вищевказаної Постанови зазначено, що відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. У зв'язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину. Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Згідно із статтями 210 та 640 ЦК України не є вчиненим також  правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації.

З матеріалів справи вбачається, що спірний договір дарування будинку відповідає вимогам ст.203 ЦК України, а саме: волевиявлення учасника правочину є вільним і відповідає його внутрішній волі, правочин вчинений у формі, встановленій законом, спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, його зміст не суперечить  ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, укладений сторонами при повному усвідомленні значення своїх дій, розумінні всіх обставин, які мають істотне значення, на звичайних умовах та підстав визнавати його недійсним у суду немає. Доказів протилежного позивач суду не надав.

Враховуючи вищевикладене, суд прийшов висновку про недоведеність позивачем недійсності договору дарування будинку, оскільки доводи позивача про те, що зазначений правочин суперечить інтересам держави та суспільства, а також його моральним засадам жодними належними доказами в судовому засіданні не було підтверджено.

При розгляді зазначених спорів у суддів Бориспільського міськрайонного суду не виникало проблемних та спірних питань щодо їх вирішення.

Підсумовуючи вищевикладене, слід зазначити, що розглядаючи справи даної категорії судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області дотримуються вимог матеріального та процесуального законодавства, ретельно вивчають матеріали справ, всебічно, повно і об’єктивно досліджують обставини справи, ухвалюючи кінцеве рішення у справі.

Стосовно пропозицій щодо заходів, які необхідно вжити для формування єдиної судової практики з цієї категорії справ, слід зазначити, що при розгляді справ та ухвалені рішень суддям потрібно постійно вивчати матеріали судової практики Верховного та Вищого Спеціалізованого Суду, практики Європейського суду з прав людини та обговорювати причини скасування судових рішень судами вищої інстанції.