Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
У грудні 2015 року Особа 8 звернувся до суду з указаним позовом, в якому просить визнати договір фінансового лізингу недійсним та стягнути грошові коштів.
Свої вимоги позивач обґрунтував тим, що з 07 жовтня 1973 року перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_9 15 грудня 2015 року вона дізналася, що 06 жовтня 2015 року між ОСОБА_9 та товариством з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш Авто» (далі - ТОВ «Лізингова компанія «Ваш Авто») укладено договір фінансового лізингу, згідно з яким відповідач зобов'язався сплатити лізингові платежі за придбання предмета лізингу - транспортного засобу Hyundai ІХ3, вартість якого на момент підписання договору становила 28 408,7 доларів США (653 400 гривень). На виконання умов договору відповідачем внесено на рахунок товариства перший лізинговий платіж в сумі 90 000 гривень. Посилаючись на те, що договір фінансового лізингу укладений без її згоди, просила суд визнати його недійсним та застосувати реституцію, стягнувши з ТОВ «Лізингова компанія «Ваш Авто» на її користь 90 000 гривень.
Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 12 лютого 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 16 травня 2016 року, позов задоволено. Визнано договір фінансового лізингу №000919 від 06.10.2015 року, укладений між ОСОБА_9 та ТОВ «Лізингова компанія «Ваш Авто» - недійсним. Застосовано реституцію та стягнуто з ТОВ «Лізингова компанія «Ваш Авто» на користь ОСОБА_8 90 000,00 грн. та 900,00 грн. судових витрат, а всього 90 900,00 грн
Ухвалою апеляційного суду Київської області від 16 травня 2016 року рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 12 лютого 2016 року залишено без змін.
Не погоджуючись з ухваленими по справі рішеннями суду представник ТОВ «Лізингова компанія «Ваш Авто» звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій просить просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду і ухвалити нове рішення про відмову у позові, мотивуючи свою вимогу порушенням судаминорм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш Авто» задоволено частково. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 12 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 16 травня 2016 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
При цьому суд виходив з того, що ухвалюючи рішення, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що укладений між відповідачами договір фінансового лізингу виходить за межі дрібного побутового, а тому на його укладення та розпорядження спільним майном потрібна згода іншого з подружжя, яку отримано не було та, врахувавши, що товариством не надано ліцензії на право здійснення фінансових операцій, що вважав самостійною підставою для визнання правочину недійсним згідно з ч. 1 ст. 227 ЦК України, дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позову із застосуванням наслідків, передбачених ст. 216 ЦК України.
Проте з такими висновками судів погодитись не можна.
Статтями 213, 214, 316 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або керуючись загальними засадами і змістом законодавства України.
Обґрунтованим визнається рішення, у якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.
Вимоги до рішення суду апеляційної інстанції викладені у ст. 316 ЦПК України.
У мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 4 ст. 60 ЦПК).
Вказаним вимогам оскаржувані судові рішення не відповідають.
Судами встановлено, що 06 жовтня 2015 року між ОСОБА_9 та ТОВ «Лізингова компанія «ВАШ АВТО» укладено договір фінансового лізингу № 000919, відповідно до п.1.3 якого лізингодавець взяв на себе зобов'язання придбати предмет лізингу (автомобіль марки Hyundai IX35) у власність та передати предмет лізингу у користування лізингоодержувачу на строк та на умовах, передбачених договором. Предмет лізингу є власністю лізингодавця до моменту переоформлення права власності на предмет лізингу на лізингоодержувача згідно з умовами даного договору (п. 1.6 договору).
Згідно з п. 1.7 Договору передбачено, що предмет лізингу передається в користування лізингоодержувачеві протягом строку, який становить не більше 120 робочих днів з моменту сплати лізингоодержувачем на рахунок лізингодавця: адміністративного платежу, авансового платежу, комісії за передачу предмета лізингу, у разі наявності сплати різниці - до сплаченого авансового платежу на умовах викладених у п. 9.4 ст. 9 Договору, або різниці до сплаченого авансового платежу на умовах, викладених у п. 9.6 ст. 9 Договору.
06 жовтня 2015 року на виконання умов договору ОСОБА_10 сплачено на користь товариства 90 000 гривень. Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_8 та ОСОБА_9 перебувають у зареєстрованому шлюбі з 07 жовтня 1973 року.
Відповідно до ст. 65 СК України визначено, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.
Разом з цим,відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.
Так, п. 6 ст. 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до ч. 2 ст.369 ЦК України та ч. 2 ст.65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Разом з тим, відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
З аналізу зазначених норм закону та з урахуванням того, що предметом спірного договору є придбання майна у власність, слід дійти висновку, що укладення відповідачем договору фінансового лізингу не є розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя, а тому висновок суду першої інстанції про вчинення оспорюваного правочину в порушення ст. 65 СК України без отримання письмової згоди іншого з подружжя є помилковим.
Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суд на вказані порушення уваги не звернув та помилково залишив рішення суду першої інстанції без змін.
На підставі наведеного вище колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду підлягають скасуванню з підстав передбачених ст. 338 ЦПК України з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.