Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Сам по собі факт придбання в період шлюбу автомобіля не є безумовною підставою для віднесення останнього до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя. Про це йдеться у постанові ВСУ від 07.09.2016 №6-801цс16, текст якої друкує «Закон і Бізнес».
Верховний Суд України
Іменем України
Постанова
7 вересня 2016 року м.Київ №6-801цс16
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
головуючого — ЛЯЩЕНКО Н.П.,
суддів: ГУМЕНЮКА В.І., РОМАНЮКА Я.М., ЯРЕМИ А.Г., ОХРІМЧУК Л.І., СІМОНЕНКО В.М.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 7 до Особи 8 про поділ спільного майна подружжя за заявою Особи 8 про перегляд Верховним Судом ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23.12.2015,
ВСТАНОВИЛА:
У січні 2015 року Особа 7 звернулася до суду з позовом до Особи 8 про поділ спільного майна подружжя, посилаючись на те, що перебувала в шлюбі з Особою 8 із 7.06.2006 до 24.01.2012, за час спільного проживання вони придбали автомобіль Mitsubishi lancer, меблі та побутову техніку. Вказане майно залишилося в користуванні відповідача, який відмовляється добровільно провести його поділ. Оскільки реальний поділ вбудованої техніки, меблів та автомобіля здійснити неможливо, позивачка просила стягнути на її користь 1/2 частину вартості зазначеного майна.
Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 26.05.2015 в задоволенні позову Особи 7 відмовлено.
Апеляційним судом Київської області від 30.09.2015 рішення суду першої інстанції в частині відмови в стягненні з відповідача компенсації половини вартості автомобіля Mitsubishi lancer, №1, скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким стягнуто з Особи 8 на користь Особи 7 компенсацію половини вартості спірного автомобіля в розмірі 66165 грн.
Ухвалою колегії суддів судової палати в цивільних справах ВСС від 23.12.2015 касаційну скаргу Особи 8 відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін.
У поданій до ВС заяві про перегляд судових рішень Особа 8 порушує питання про скасування рішень судів касаційної та апеляційної інстанцій у частині задоволених вимог і направлення справи на новий апеляційний розгляд з передбачених пп.1 та 4 ч.1 ст.355 Цивільного процесуального кодексу підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме: стст.57,
60, 65, 71 Сімейного кодексу, ч.3 ст.368 Цивільного кодексу; невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові ВС висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права.
На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень Особа 8 посилається на ухвали ВСС від 23.12.2015 (№№6-31644ск15, 6-25963ск15), 27.04.2016 та постанови ВС від 1.06, 2.10.2013, 3.06, 1.07, 16.12.2015.
Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах ВС уважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Відповідно до с.353 ЦПК Верховний Суд переглядає судові рішення в цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом.
За положеннями пп.1 та 4 ч.1 ст.355 ЦПК підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом
(судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові ВС висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права.
Згідно з ст.3604 ЦПК суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пп.1, 2, 4 ч.1 ст.355 цього кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що з 7.06.2006 до 24.01.2012 Особа 7 та Особа 8 перебували в зареєстрованому шлюбі.
У цей період Особа 8 придбав автомобіль Mitsubishi lancer, №1, за кредитним договором №5206755 від 19.01.2007.
Скасовуючи рішення першої інстанції в частині відмови в стягненні з відповідача компенсації половини вартості спірного автомобіля та
ухвалюючи в цій частині нове рішення про стягнення з Особи 8 на користь Особи 7 компенсації половини вартості спірного автомобіля, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що спірний автомобіль було придбано сторонами в період шлюбу, а тому він є спільною сумісною власністю подружжя.
Разом з тим у постановах ВС від 3.05, 1.07, 16.12.2015, наданих для підтвердження невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеним у них висновкам, та ухвалах ВСС від 23.12.2015 (№6-31644ск15), 23.12.2015 (№6-25963ск15), 27.04.2016, наданих заявником як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, міститься висновок суду про те, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, а й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи ст.60 СК та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен
установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права (стст.57 та 60 СК), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата в цивільних справах ВС виходить із такого.
Норми у стст.57, 60 СК встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя щодо належного їм майна, згідно з якими майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Майно, набуте кожним з подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.
Зокрема, відповідно до п.3 ч.1 ст.57 СК особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.
Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, а й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму ст.60 СК та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
У зв’язку з викладеним у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя це майно не може вважатися об’єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.
Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Проте суди першої та апеляційної інстанцій на наведене належної уваги не звернули та не з’ясували джерела коштів, за які було придбано автомобіль. Зокрема, встановивши, що його придбано за кредитним договором №5206755 від 19.01.2007, невід’ємною частиною якого є графік погашення кредиту, суди не з’ясували, яка частина коштів була сплачена в період шлюбу, хто та за які кошти сплачував кредит після припинення шлюбних відносин, чи повністю виплачений кредит, отриманий для придбання спірного автомобіля.
Зазначені порушення вимог закону залишилися й поза увагою суду касаційної інстанції.
За таких обставин ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Отже, у справі, яка переглядається ВС, суди неправильно застосували норми ч.3 ст.368 ЦК та стст.57, 60, 65, 71 СК, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до ст.3604 ЦПК є підставою для скасування судових рішень.
Згідно з ст.353 ЦПК Верховний Суд переглядає судові рішення в цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом. Згідно із ч.1 ст.3602 ЦПК справи розглядаються Верховним Судом за правилами, встановленими глгл.2 і 3 розд.V цього кодексу, а тому ВС не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та давати їм оцінку.
Відсутність у ВС процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з пп.«а» п.1 ч.2 ст.3604 ЦПК.
Керуючись пп.1, 4 ч.1 ст.355, п.1 ч.1, ч.3 ст.3603, ч.1, пп.«а» п.1 ч.2 ст.3604 ЦПК, Cудова палата у цивільних справах ВС
ПОСТАНОВИЛА:
Заяву Особи 8 задовольнити частково.
Ухвалу ВСС від 23.12.2015, рішення Апеляційного суду Київської області від 30.09.2015 та рішення Ірпінського міського суду Київської області від 26.05.2015 в частині стягнення компенсації половини вартості автомобіля Mitsubishi lancer скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова ВС є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК.
_03_03.png)
