Верховний Суд України висловився з приводу удаваності договору дарування

Верховним Судом України переглянуто рішення судів у цивільній справі за позовом особи про виселення відповідача з квартири та за зустрічним позовом про визнання недійсним договору дарування квартири. 

Позивач за первісним позовом зазначала, що відповідно до договору дарування квартири 2003 року вона є власником спірної квартири, проте особа, яка подарувала їй свою квартиру, перешкоджає у володінні та користуванні власністю, а вимоги про добровільне звільнення квартири проігнорувала.

В обґрунтування зустрічного позову позивач посилалась, що договір дарування було укладено для забезпечення виконання третьої особою перед відповідачем договору позики, наміру дарувати квартиру вона не мала, спірна квартира є її єдиним місцем проживання, вона несе витрати з її утримання, а з відповідачем до укладення договору не була знайома.

Судами первісний позов задоволено, у задоволенні зустрічного позову відмовлено та виселено особу з квартири, щодо якої було укладено договір дарування.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання договору дарування квартири недійсним та задовольняючи позов про виселення, суди виходили з того, що під час укладення оспорюваного договору дарування було дотримано всіх вимог, необхідних для чинності правочину відповідно до вимог цивільного законодавства України, яке діяло на час укладення оспорюваної угоди, а особа не надала належних доказів того, що договір було укладено внаслідок помилки та всупереч її волі. Не надано також доказів того, що договір укладено під впливом обману з боку обдарованого.

Верховний Суд України скасував рішення судів, справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції та вказав на обставини, які підлягають встановленню та оцінці у даній справі.

Відповідно до частини другої статті 58 ЦК УРСР, на підставі якої заявлено позов, якщо угоду укладено з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

Свої позовні вимоги вчиненням правочину під впливом помилки чи обману позивач за зустрічним позовом не обґрунтовувала.

Відповідно до статті 243 ЦК УРСР (чинної на час виникнення спірних правовідносин) за договором дарування одна сторона передає другій стороні майно у власність і він вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.

Судом установлено, що позивач за зустрічним позовом ніколи не передавала спірну квартиру відповідачу за зустрічним позовом, а весь час сама продовжувала в ній проживати, іншого житла не має. Також ВСУ зазначив, що судами не встановлено обставини, а обдарованою за спірним договором не наведено жодних мотивів передачі їй у дар квартири, з якою вона навіть не була знайома.

У правовій позиції, висловленій Верховним Судом України, зазначено, що оскільки головним елементом правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, що підлягав установленню судами є дійсна спрямованість волі сторін на укладення договору дарування та з’ясування питання про те, чи не укладена ця угода з метою приховати іншу угоду та яку саме (постанова від 21.12.2016 у справі № 6-167цс16).

Вказану справу ВСУ розглянуто із застосуванням ЦК УРСР, оскільки спірні правовідносини виникли у 2003 році та відповідно регулювались ЦК УРСР. Cтаття 235 Цивільного кодексу України також передбачає, що удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Поряд з цим, на відміну від статті 243 ЦК УРСР,  відповідно до статті 717 ЦК України договором дарування може бути передбачено обов’язок дарувальника передати безоплатно майно (дарунок) у власність в майбутньому.