Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
16 грудня 2016 року суддею Журавським В.В. оголошено постанову у справі за позовом ОСОБА_2 до управління соціального захисту населення Бориспільської районної державної адміністрації Київської області про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії.
Постановою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 16 грудня 2016 року адміністративний позов особи 2 залишено без задоволення.
Не погоджуючись з ухваленим рішенням у справі позивач подала апеляційну скаргу, в якій просить суд скасувати постанову Бориспільського районного суду Київської області від 16 грудня 2016 року та постановити нову про задоволення адміністративного позову. На думку апелянта, зазначену постанову суду прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 25 січня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а постанову Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 16 грудня 2016 року - без змін.
При цьому суд виходив з того, що з матеріалів справи вбачається, ОСОБА_2 є учасником бойових дій та має пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій, що підтверджується копією посвідчення серії серії НОМЕР_1, виданого на ім'я позивача.
У 2016 році позивачу було виплачено щорічну разову грошову допомогу до 05 травня у розмірі 920 гривень. Вказана обставина визнана сторонами.
Позивач вважаючи, що йому не в повному обсязі виплачено щорічну разову грошову допомогу до 05 травня, звернувся 23 вересня 2016 року до відповідача з заявою, в якій просив нарахувати та виплатити йому невиплачену частину одноразової грошової допомоги до 05 травня як учаснику бойових дій за 2016 рік у розмірі 4730 гривень (а.с.7).
Відповідач своїм листом № 7/4914 від 27 вересня 2016 року відмовив позивачу у виплаті невиплаченої частини одноразової грошової допомоги до 5 травня у розмірі 4 730 гривень та роз'яснив, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 141 від 02 березня 2016 року учасникам бойових дій надається допомога до 05 травня у розмірі 920 гривень (а.с.8).
Не погоджуючись з такою бездіяльністю відповідача, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав та законних інтересів.
З приводу даних спірних правовідносин, колегія суддів апеляційної інстанції вважає за необхідне звернути увагу на наступне.
Частиною 5 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни та гарантії їх соціального захисту» передбачено, що щорічно до 5 травня учасникам бойових дій виплачується разова грошова допомога у розмірі, який визначається Кабінетом Міністрів України в межах бюджетних призначень, встановлених законом про Державний бюджет України.
Таким чином, розмір щорічної разової грошової допомоги учасникам бойових дій до 5 травня визначається Кабінетом Міністрів України в межах бюджетних призначень, встановлених законом про Державний бюджет України.
Згідно п. 26 розділу VІ «Прикінцеві і перехідні положення» Бюджетного кодексу України встановлено, що норми і положення, серед іншого, ст.ст. 12, 13, 14, 15, 16 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Відповідно ч. 2 ст. 95 Конституції України виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків.
В Рішенні Конституційного Суду України від 26 грудня 2011 року у справі № 20-рп/2011 зазначено, що одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень. Передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави. Водночас зміст основного права не може бути порушений, що є загальновизнаним правилом. Неприпустимим також є встановлення такого правового регулювання, відповідно до якого розмір пенсій, інших соціальних виплат та допомоги буде нижчим від рівня, визначеного в частині третій статті 46 Конституції України, і не дозволить забезпечувати належні умови життя особи в суспільстві та зберігати її людську гідність, що суперечитиме статті 21 Конституції України.
Також, Конституційним Судом України у Рішенні від 25 січня 2012 року у справі № 3-рп/2012 зазначено, що суди під час вирішення справ про соціальний захист громадян керуються, зокрема, принципом законності. Цей принцип передбачає застосування судами законів України, а також нормативно-правових актів відповідних органів державної влади, виданих на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України, в тому числі нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, виданих у межах його компетенції, на основі і на виконання Бюджетного кодексу України, закону про Державний бюджет України на відповідний рік та інших законів України. Однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України виходячи з фінансових можливостей держави, яка зобов'язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України. При цьому рівень державних гарантій права на соціальний захист має відповідати Конституції України, а мета і засоби зміни механізму нарахування соціальних виплат та допомоги - принципам пропорційності і справедливості.
Крім того, право встановлювати законодавчі обмеження щодо виплати пенсії узгоджуються з правовою позицією Європейського суду з прав людини, викладеною у справі «Валентина Ніканорівна Великода проти України», яка полягає в тому, що зменшення розміру пенсійного забезпечення не є порушенням права власності у розумінні Протоколу №1, оскільки таке зменшення відбувається шляхом внесення законодавчих змін до акту, яким встановлено таке право власності. Крім того, суд стверджує, що перша і найважливіша вимога ст. 1 Протоколу № 1 є те, що будь-яке втручання з боку державних органів в мирне володіння майном, повинно бути законним і що воно повинне переслідувати законну мету в інтересах суспільства. Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним переслідуваній меті. Іншими словами, необхідно знайти справедливий баланс до вимог загальних інтересів спільноти та вимог захисту основних прав особистості. Необхідний баланс не буде знайдений, якщо особі або особам доводиться нести індивідуальний і надмірний тягар. При цьому Суд зазначає, що зменшення розміру пенсії очевидно було обумовлено міркуваннями економічної політики та фінансових труднощів, з якими зіткнулася держав.
Відповідно до положень статей 113 та 116 Конституції України, Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України; вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування тощо.
Повноваження Кабінету Міністрів України щодо розробки проекту закону про Державний бюджет України та забезпечення виконання відповідного закону пов'язані з його функціями, в тому числі щодо реалізації політики у сфері соціального захисту та в інших сферах. Тобто, Кабінет Міністрів України регулює порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, відповідно до Конституції та законів України.
Як убачається з матеріалів справи, в 2016 року позивачу нарахована та виплачена щорічна разова грошова допомога до 5 травня 2016 року в розмірі 920 грн., тобто відповідно до положень Бюджетного кодексу України у розмірі, визначеному постановою Кабінету Міністрів України № 141 від 02 березня 2016 року «Деякі питання виплати у 2016 році разової грошової допомоги, передбаченої Законами України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» і «Про жертви нацистських переслідувань».
Щодо посилань апелянта на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 10.02.2016 року (справа № 21-6508а15), колегія суддів звертає увагу, що правовідносини, з приводу яких висловив свою позицію Верховний Суд України у даній постанові, виникли у квітні 2014 року, за інших фактичних обставин.
Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
Згідно статті 200 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що у спірних правовідносинах відповідач здійснював свої повноваження в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України, а тому підстави до задоволення позовних вимог відсутні.
Київським апеляційним адміністративним судом залишено без змін постанову Бориспільського міськрайонного суду Київської області
5 січня 2017 року суддею Борцем Є.О. оголошено постанову у справі за позовом ОСОБА_2 до виконавчого комітету Бориспільської міської ради, треті особи, що не заявляють самостійні вимоги на предмет спору: Управління Держгеокадастру у Бориспільському районі, Управління містобудування та архітектури Бориспільської міської ради про визнання відмови у наданні інформації протиправною
Постановою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 5 січня 2017 року адміністративний позов задоволено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, відповідач виконавчий комітет Бориспільської міської ради подав апеляційну скаргу в якій просить постанову Бориспільського міськрайонного суду скасувати та ухвалити нову постанову про відмову в задоволенні позовних вимог.
Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2017 року апеляційну скаргу виконавчого комітету Бориспільської міської ради залишено без задоволення, а постанову Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 5 січня 2017 року - без змін.
При цьому суд виходив з того, що судом першої інстанції встановлено, що у вересні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до виконавчого комітету Бориспільської міської ради із запитом про надання інформації щодо наявності на території м. Бориспіль вільних земельних ділянок для забудови житлового будинку.
28 вересня 2016 року виконавчий комітет Бориспільської міської ради надіслав позивачу лист за №12-33-3471 у якому зазначив, що не може надати затребувану у запиті позивачем інформацію з посиланням на ст.1 Закону України «Про доступ до публічної інформації», оскільки у виконавчому комітеті відсутній задокументований перелік вільних земельних ділянок.
Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції послався на лист Держгеокадастру від 06.09.2016 року, який на його думку свідчить, що зазначену інформацію повинен надати виконавчий комітет Бориспільської міської ради, а також на те, що сам факт неспроможності виконавчого надати інформацію не може бути підставою для звільнення від виконання передбаченого законом обов'язку.
Колегія суддів погоджується із такими доводами суду першої інстанції, так як вони не ґрунтуються на нормах чинного законодавства України
Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону "Про доступ до публічної інформації" від 09.06.2013 року № 2939-17, публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.
Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 19 Закону, запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні.
Відповідно до ст. 13 вказаного Закону розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються, зокрема, суб'єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб'єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов'язковими для виконання.
Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 14 Закону України "Про доступ до публічної інформації" розпорядники інформації зобов'язані мати спеціальні структурні підрозділи або призначати відповідальних осіб для забезпечення доступу запитувачів до інформації та оприлюднення інформації.
Пунктом 4 ч. 1 ст .14 Закону України "Про доступ до публічної інформації" встановлено обов'язок розпорядника інформації визначати спеціальні місця для роботи запитувачів з документами чи їх копіями, а також надавати право запитувачам робити виписки з них, фотографувати, копіювати, сканувати їх, записувати на будь-які носії інформації тощо.
Відповідно до ст. 33 Закону України «Про місцеве самоврядування» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить, зокрема, координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів; підготовка висновків щодо надання або вилучення в установленому законом порядку земельних ділянок, що проводиться органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування; організація і здійснення землеустрою, погодження проектів землеустрою; здійснення контролю за впровадженням заходів, передбачених документацією із землеустрою.
Згідно із ч. 5 ст. 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» уповноважені органи з питань містобудування та архітектури і центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, забезпечують відкритість, доступність та повноту інформації про наявність на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці земель державної та комунальної власності, не наданих у користування, що можуть бути використані під забудову, про наявність обмежень і обтяжень земельних ділянок, містобудівні умови та обмеження в містобудівному і державному земельному кадастрах.
До моменту внесення відповідної інформації до містобудівного та державного земельного кадастрів виконавчий орган сільської, селищної, міської ради, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації або відповідний місцевий орган виконавчої влади зобов'язані надавати за запитами фізичних та юридичних осіб письмову інформацію про наявність земельних ділянок, що можуть бути використані під забудову.
З системного аналізу вказаних статей вбачається, що виконавчий комітет Бориспільської міської ради є розпорядником запитуваної інформації, яка за своїм правовим статусом є публічною.
Крім того, колегія суддів зазначає, що вищезазначені норми вказують на те, що передусім саме даний орган згідно з його компетенцією зобов'язаний володіти інформацією про земельні ділянки комунальної або державної форми власності, не надані у користування, що можуть бути використані під забудову для реалізації права на безоплатне отримання у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Такі органи також залишаються розпорядниками цієї інформації після її внесення до містобудівного та державного земельного кадастрів, якщо вона є у їхньому фактичному володінні.
Зазначена позиція була висловлена у Постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України № 10 від 29 вересня 2016 року «Про практику застосування адміністративними судами законодавства про доступ до публічної інформації».
Крім того, аналогічна правова позиція викладена в постановах ВАСУ від 12.03.2015 року у справі за № К/800/41032/14 та від 22.07.2015 року за № К/800/41647/14.
Отже, суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, прийшов до правильного висновку, що саме відповідач є розпорядником запитуваної інформації, а тому зобов'язаний надати на відповідний запит позивача інформацію про наявність на території м. Бориспіль земельних ділянок, не переданих у користування, що можуть бути використані під забудову житлового будинку.
Щодо доводів апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не вірно надав оцінку визначенням виконавчий орган і виконавчий комітет, то колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до чинного законодавства України виконавчий орган місцевого самоврядування - створюваний представницьким органом місцевого самоврядування орган, що є підконтрольним і підзвітним відповідній раді, а з питань здійснення делегованих йому повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольним відповідному органу виконавчої влади.
Виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад в Україні є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи.
Отже, виконавчим органом Бориспільської міської ради є створений ним виконавчий комітет до якого з запитом про надання інформації звернувся позивач.
Згідно зі статтею 159 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому не можуть бути підставою для скасування постанови
Отже, колегія суддів приходить до висновку, що постанова суду є законною і обґрунтованою, ухвалена з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому підстав для її скасування не має.
Відповідно до ст. ст. 198, 200 КАС України, суд апеляційної інстанції має право за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
_03_03.png)
