Узагальнення судової практики розгляду суддями Бориспільського міськрайонного суду Київської області справ щодо втрати особою права користування житлом

розгляду суддями Бориспільського міськрайонного суду Київської області

 справ щодо втрати особою права користування житлом

На виконання листа Апеляційного суду Київської області від 07 лютого 2017 року №07-15/1/2016 Бориспільським міськрайонним судом Київської області проведено узагальнення судової практики у справах щодо втрати особою права користування житлом, на підставі ст.405 Цивільного кодексу України за період 2016 років.

Здійснення людиною свого природного права на життя пов’язано з багатьма факторами, серед яких одне із чільних місць посідає наявність у неї житла. Втрата людиною житла створює реальну загрозу для її фізичного та соціального буття. Саме тому Конституція України у ст. 30 проголошує недоторканність житла. Але юридичний зміст недоторканності житла не зводиться лише до неможливості незаконного проникнення у житло особи, його основний сенс – забезпечення стабільності відносин власності чи оренди, об’єктом яких є житло – будинок, квартира, кімната у гуртожитку тощо. Стабільність цих відносин забезпечується різноманітними цивільно-правовими засобами, зокрема чітким законодавчим закріпленням підстав примусового припинення права на житло.

Конституція України у ст. 47 проголошує, що кожен має право на житло. Держава гарантує не тільки свободу його придбання, але й можливість стабільного користування житлом, його недоторканість, а також недопущення примусового позбавлення житла, не інакше, як на підставі закону і за рішенням суду.

Глава 23 Цивільного кодексу України встановлює, що громадянин, який став власником житла, має право розпоряджатися ним на свій розсуд. Однак, як зазначено в ст. 13 ч. 3 Конституції України, власність зобов’язує, вона не повинна використовуватись на шкоду людині, суспільству. Тому право власності на житло охороняється правом лише настільки, наскільки його реалізація відповідає імперативним нормам закону.

Пленум Верховного Суду України у постанові «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» від 12.04.1985 року № 2 підкреслив, що правильний і своєчасний розгляд житлових спорів є гарантією реального здійснення конституційного права особи на житло, захисту прав і охоронюваних законом інтересів державних органів, підприємств, установ, організацій у здійсненні покладених на них завдань щодо управління житловим фондом, його експлуатації і збереження. Досконалий розгляд житлових спорів є запорукою своєчасного, реального здійснення конституційного права громадян на житло і зміцнення законності у житлових правовідносинах.

Реалізація встановлених конституційних гарантій, поряд з іншими, відображається в збереженні житла за його власниками без обмежень, та в гарантії збереження житла в державному та комунальну житлову фонді за тимчасово відсутніми громадянами протягом шести місяців (ст. 71 ЖК УРСР), членів сім’ї власника жилого приміщення протягом року (ст. 405 ЦК України). Не проживання у жилому приміщенні понад встановлений строк без поважних причин, дають підстави для визнання цих осіб в судовому порядку такими, що втратили права користування ним (ст. 72 ЖК УРСР, ст. 405 ЦК України).

Вищевказана категорії справ є досить поширеною у судової практиці.

У 2016 році суддями Бориспільського міськрайонного суду Київської області  було розглянуто 28 цивільних справ, спори яких стосувались визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням. Розглянуто у 2016 році 28 цивільних справ даної категорії, з ухваленням рішення 23, з яких задоволено позовні вимоги в 19 справах. У 5 справах позов залишено без розгляду. Подано у 5 цивільних справах апеляційні скарги, без змін залишено 4 рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області.

Метою проведення узагальнення практики розгляду справ даної категорії є виявлення упущень і типових помилок у вирішенні справ про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщення, визначення шляхів усунення виявлених порушень, формуванням правильної й однакової практики вирішення зазначеної категорії спорів.

Нормативно-правова база, що регулює даний вид правовідносин.

Правова регламентація житлових правовідносин здійснюється Конституцією України; Житловим кодексом УРСР, Цивільним кодексом України, Цивільним процесуальним кодексом України, Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», та іншими нормативно-правовими актами України з житлових питань.

Роз’яснення окремих питань, що можуть виникати під час розгляду цієї категорії справ містяться у Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» від 12 квітня 1985 року №2; Листі Верховного Суду України від 26 травня 2001 року про викладення правових позицій щодо розгляду судами окремих категорій судових справ (Житлове право).

Необхідно також враховувати тлумачення категоріального апарату, які були надані в рішенні Конституційного суду України у справі за конституційними поданнями Служби безпеки України, Державного комітету нафтової, газової та нафтопереробної промисловості України, Міністерства фінансів України щодо офіційного тлумачення положень пункту 6 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», частин четвертої і п'ятої статті 22 Закону України «Про міліцію» та частини шостої статті 22 Закону України «Про пожежну безпеку» (справа про офіційне тлумачення терміна «член сім'ї»).

Застосування різних нормативних документів створює складнощі в правовому регулюванні питань, які виникають у житлових відносинах.

Окрім того, слід звернути увагу на норми міжнародного законодавства, які регулюють дану сферу правовідносин. Правова позиція Європейського суду з прав людини, відповідно до п. 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі – Конвенція), яка гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Це покладає на Україну в особі її державних органів зобов’язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21.02.1990 р.). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986 р.), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999 р.).

Пункт 2 ст. 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в п. 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров’я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у п. 2 ст. 8 Конвенції.

Особливості застосування норм матеріального та процесуального права при розгляді цивільних справ про визнання особою такою, що втратила право на користування житлом та виселення.

Статті 61-70 ЖК України передбачають і встановлюють порядок користування жилими приміщеннями в будинках державного і громадського житлового фонду.

Поряд з цим нормами глави 59 ЦК України встановлюється порядок користування житлом за договором найму (оренди).

Особливим інститутом житлового права є збереження житла за тимчасово відсутніми. Порядок збереження житла за тимчасово відсутніми членами сім’ї наймача житла державного, комінального житлового фонду визначено ст. 71 ЖК України, а їхні права та обов’язки - ст. 78 ЖК України, які встановлюють випадки збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадинами. У той же час, умови збереження житла за цивільним законодавством визначаються строками встановленими за згодою сторін, абсолютне право власності на житло не обмежується ні строками, ні територією.

В Україні виникають питання щодо житла, яке не використовується власниками протягом досить тривалого часу. Так, деякі власники вже змінили місце проживання на території України на територію інших держав. Якщо такі співвласники багатоквартирного житлового будинку не беруть участі в його утриманні протягом певного часу, наприклад 3-х років, то необхідно ставити питання про використання житла не за призначенням.

ЖК поширив правила щодо збереження житла також наймачів, членів їх сімей. Зберігається право на житло (за всіма особами, які зникли безвісти) протягом шести місяців – з моменту зникнення особи до дня набрання законної сили рішення суду про оголошення її безвісти відсутньою або померлою.

Відповідно до ст. 71 ЖК України за тимчасової відсутності наймача або членів сім’ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім ’ ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк, за заявою відсутнього, може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору – судом. Тимчасова відсутність особи може биту безперервною, але не повинна перевищувати шести місяців.

Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності . тимчасова відсутність наймача, членів його сім’ї не потребує згоди інших членів сім’ї. Не має значення і причина відсутності, якщо остання не перевищила шість місяців.

У разі відсутності особи понад шість місяців при розгляді позову про визнання її такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини справи, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. Якщо тимчасова відсутність особи перевищила шість місяців, члени сім’ї, навіть колишні, а також наймодавець, мають право звернутись із позовом про визнання її такою, що втратила право на користування жилим приміщенням.

Так, значну кількість таких позовів становлять позови власників житла (громадян) до осіб, які користувалися житлом на правах сім ’ ї власника, і в даний час перестали бути членом сім ’ ї. При розгляді таких спорів суди застосовують норми ст. 71, 72 ЖК України, що вважається помилковою.

Стаття 16 ЦК України передбачає способи захисту цивільних прав і інтересів осіб. Виходячи з загальних положень права власності, власнику належить права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Захист права власності регулюється нормами Цивільного кодексу України.

Зміст ст. 405 ЦК України передбачає, що члени сім ’ ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право користування цим житлом. Право користування житлом втрачає член сім ’ ї власника у разі відсутності без поважних причин понад один рік.

Цивільне законодавство не передбачає збереження права користування житлом за громадянами, які хоча і правомірно вселилися у спірну квартиру власника, але на час розгляду справи не є членом його сім’ї. Тому в даному в випадку власник повинен звертатися до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні правом власності, а не про визнання особи такою, що втратила право користування житлом.

Проте, суд захищаючи права власності громадян, усуває перешкоди у користуванні цією власністю шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Серед даної категорії справ, найбільшу їх масу становлять саме позови про визнання колишніх членів сім’ї такими, що втратили право на користування житлом після розірвання шлюбу.

Так, в провадженні суду перебувала справа за позовом Р.-ов А.О. про визнання такою що втратила право на користування житлом Р.-ва Л.В. з суті позовних вимог вбачається, що відповідач з весни 2013 року не проживає у даній квартирі, не сплачує плату за користування жилим приміщенням і комунальні послуги, не несе інших витрат по утриманню будинку та не приймає участі у спільному побуті, не є членом сім’ї позивача. Після розірвання шлюбу з квартири не вибула, не знялася з реєстрації. Їх шлюб з відповідачем розірвано, після чого вона виїхала з квартири вивезла всі свої речі.  Даний позов задоволено.

Ще одним прикладом може служити позов Б.-ар Н.В. до цивільного чоловіка С.-ва Г.М. про визнання останього таким, що втратив право на користування житлом. Позовні вимоги мотивував тим, що з  січня по серпень 2015 року, позивач проживала разом з відповідачем в цивільному шлюбі, але відносини в них не склалися та з зазначеного часу вони разом не проживають та не ведуть спільного господарства. У зв’язку з тим, що відповідач добровільно з реєстраційного обліку не знявся, вона змушена звернутися до суду із позовом про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Позовні вимоги задоволено повністю.

Окрім колишнього подружжя визнають такими, що втратили право на користування житлом може бути визнано й інших членів сім’ї, родини.

Так, в провадженні суду знаходилась цивільна справа в якій позивач просила визнати такою що втратила право на користування квартирою колишню невістку, яка після розлучення з її сином виїхала з квартири, ухиляється від припинення реєстрації місця проживання в цій квартирі. Тому позивач просиласуд визнати відповідача такою, що втратила право користування квартирою. Позовні вимоги задоволено повністю.

Невід’ємною умовою становлення правової держави є дотримання прав і свобод громадянина, особливо тих, що гарантовані Конституцією. В умовах сьогодення у суспільстві все більш зміцнюється та виходить на перший план розуміння права на житло, як одного з природних і невід'ємних прав людини. Так, права людини, що невідривно пов'язані з житловими, встановлені та захищаються низкою нормативних актів, що діють в Україні.

При розгляді зазначених спорів у суддів Бориспільського міськрайонного суду не виникало проблемних та спірних питань щодо їх вирішення.

Підсумовуючи вищевикладене, слід зазначити, що розглядаючи справи даної категорії судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області дотримуються вимог матеріального та процесуального законодавства, ретельно вивчають матеріали справ, всебічно, повно і об’єктивно досліджують обставини справи, ухвалюючи кінцеве рішення у справі, про що свідчить наявність лише однієї апеляційної скарги.

Стосовно пропозицій щодо заходів, які необхідно вжити для формування єдиної судової практики з цієї категорії справ, слід зазначити, що при розгляді справ та ухвалені рішень суддям потрібно постійно вивчати матеріали судової практики Верховного та Вищого Спеціалізованого Суду, практики Європейського суду з прав людини та обговорювати причини скасування судових рішень судами вищої інстанції.