Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Позивач звернувся до суду з позовом про визнання правочину дійсним та визнання права власності. Вказував, що у 1991 році на підставі договору купівлі-продажу він придбав 17/100 частини нежитлової будівлі, договір купівлі-продажу в нотаріальній конторі не посвідчувався, тобто законним чином не оформив право власності. З огляду на зазначене, просив визнати цей правочин дійсним та визнати право власності на нерухоме майно.
Згодом позивач вирішив змінити підстави позову. Посилався на те, що вищевказаними приміщеннями він увесь час з 1991 року користувався і продовжує відкрито, добросовісно та безперервно володіти та користуватись, доглядає та утримує їх, постійно робить поточний ремонт, ним укладено договори електропостачання, у зв’язку з чим просив визнати за ним право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, яке він придбав, на підставі договору купівлі-продажу, але нотаріально не оформив.
Суд першої інстанції позов частково задовольнив та визнав за позивачем право приватної власності на нежитлові приміщення. Суд послався на те, що на час укладання договору право власності підлягало державній реєстрації органами БТІ, однак позивачем право власності зареєстровано не було. З указаного часу позивач добросовісно та безперервно володіє та відкрито користується вищезазначеним нерухомим майном. Обставин, які б свідчили про недобросовісність володіння позивача, чи про його переривання судом не встановлено. Вказане, на думку суду, є підставою для визнання за позивачем права власності за набувальною давністю.
Суд апеляційної інстанції з таким вирішенням справи не погодився. Рішення суду в частині задоволення позову скасував.
Апеляційний суд зазначив, що положення щодо набувальної давності закріплені у ЦК України, зокрема, як первісний спосіб набуття права власності, оскільки права набувача залежать не від волевиявлення попереднього власника, а від сукупності обставин, зазначених у ч. 1 ст. 344 ЦК України - добросовісності заволодіння, відкритості та безперервності подальшого володіння річчю протягом певного строку.
Суд вказав, що для правильного вирішення спору, пов'язаного з правом власності в силу набувальної давності, слід належним чином встановлювати обставини, що мають значення для справи, та враховувати, зокрема, наступне:
- задоволення судом вимог про визнання за володільцем права власності на нерухоме майно на підставі ст. 344 ЦК України можливе лише за наявності необхідних умов: добросовісності заволодіння, відкритості, безперервності, безтитульності володіння;
- за набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено;
- відлік строку набувальної давності починається з моменту заволодіння нерухомим майном; у випадку коли володілець заволодів майном на підставі певного договору з його власником, строк набувальної власності обчислюється з моменту спливу строку позовної давності.
Застосування набувальної давності передбачає відсутність титулу (підстави) для виникнення права власності в момент захоплення (заволодіння) чужою річчю.
Оскільки позивач, як підставу для задоволення позову зазначав, що спірну частину нежитлової будівлі він отримав на підставі договору купівлі-продажу, тобто підставно, вказане виключає можливість застосування набувальної давності, положення ст. 344 ЦК України до спірних відносин застосуванню не підлягають (рішення апеляційного суду Вінницької області від 29.09.2016 у справі № 126/3733/15-ц).
З такою позицією погодився і ВССУ та залишив рішення апеляційного суду без змін (ухвала від 15.02.2017).
_03_03.png)
