Постанова судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у справі про визнання заповіту недійсним

У вересні 2015 року ОСОБА_5 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_6 та ОСОБА_7 про визнання заповіту недійсним.

Свої вимоги ОСОБА_5 обґрунтувала тим, що ІНФОРМАЦІЯ_3 померла її мати ОСОБА_9 Вона є єдиною дочкою померлої та спадкоємцем за законом першої черги. 24 березня 2015 року вона подала приватному нотаріусу Бориспільського міського нотаріального округу Лазоренко Л.Є. заяву про прийняття спадщини та дізналась, що існує заповіт від 5 серпня 2014 року, складений на користь відповідачів, згідно з яким усе своє майно, де б воно не було і з чого б не складалось, ОСОБА_9 заповіла відповідачам. Посилаючись на те, що заповіт від імені матері підписаний не ОСОБА_9, а іншою особою, його зміст не відповідав її волі, за станом здоров'я мати не усвідомлювала значення своїх дій, на підставі статей 203, 215 та 225 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) позивачка просила визнати заповіт недійсним.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 липня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_5 відмовлено.

Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 25 жовтня 2016 року рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 липня 2016 року залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 листопада 2016 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_5 на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_5 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбачених пунктами 1 та 2 частини першої статті 355 ЦПК України підстав неоднакового застосування  судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, зокрема статті 225 ЦК України, та неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, а саме статті 145 ЦПК України.

Постановою Верховного Суду України від 13 березня 2017 року заяву ОСОБА_5 задоволено частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 листопада 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 25 жовтня 2016 року та рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 липня 2016 року в частині позовних вимог про визнання заповіту недійсним на підставі статті 225 Цивільного кодексу України скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

При цьому суд виходив з того, що відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановленому цим Кодексом.

За положеннями пунктів 1, 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ.

При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_3 у віці 64 роки померла ОСОБА_9, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1, виданим повторно Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Бориспільського міськрайонного управління юстиції у Київській області 17 березня 2015 року.

5 серпня 2014 року ОСОБА_9 склала заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Бориспільського міського нотаріального округу Лазоренко Л.Є за реєстровим № 651, яким на випадок своєї смерті зробила таке розпорядження: усе її майно, що буде належати їй на день її смерті, де б воно не знаходилось і з чого не складалось, а також все те, на що вона за законом матиме право, заповіла ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1. Позивачка ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, є дочкою ОСОБА_9

Ухвалюючи рішення про відмову в позові ОСОБА_5, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що ОСОБА_9, діючи вільно та відповідно до своєї внутрішньої волі вчинила заповіт, який було складено з дотриманням вимог щодо його форми та порядку посвідчення. Підпис на заповіті вчинений нею особисто, що підтверджується висновком судово-почеркознавчої експертизи від 6 травня 2016 року. Надана позивачкою та досліджена в судовому засіданні медична документація не містить висновків щодо наявності у спадкодавця психічного або іншого захворювання, внаслідок якого ОСОБА_9 не могла розуміти значення своїх дій та керувати ними.

Разом з тим у наданих для порівняння судових рішеннях суди виходили з того, що для визначення наявності стану, коли громадянин не міг  розуміти значення своїх дій або керувати ними на момент укладення угоди, суд призначає судово-психіатричну експертизу. Вимоги про визнання угоди недійсною з цих підстав вирішуються з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи, призначення якої є обов'язковим.

Отже, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції статті 225 ЦК України.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Для визначення наявності стану, в якому громадянин не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння та ін.) на момент укладення угоди, суд призначає судово-психіатричну експертизу. Вимоги про визнання угоди недійсною з цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, що підтверджують чи спростовують доводи про те, що в момент укладення угоди  особа не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними.

Згідно з вимогами пункту 2 частини першої статті 145 ЦПК України призначення експертизи є обов'язковим у разі заявлення клопотання про призначення експертизи хоча б однією зі сторін, якщо у справі необхідно встановити психічний стан особи.

Проте зазначені вимоги залишилися поза увагою судів.

Отже, у справі, яка переглядається, суди неправильно застосували норми статті 225 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень у частині визнання заповіту недійсним на підставі статті 225 ЦК України.

Наведені в заяві доводи щодо порушення норм процесуального права не свідчать про наявність підстав для перегляду судових рішень згідно з пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу в частині вирішення вимог про визнання заповіту недійсним на підставі статті 225 ЦК України слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.