РІШЕННЯ ЄСПЛ ЩОДО ВИЛУЧЕННЯ ЗАЯВИ З РЕЄСТРУ СПРАВ НЕ Є ПІДСТАВОЮ ДЛЯ ПЕРЕГЛЯДУ СУДОВОГО РІШЕННЯ ВЕРХОВНИМ СУДОМ УКРАЇНИ

Відповідно до статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом є підставою для подання заяви про перегляд судових рішень.

До ВСУ звернулась особа з заявою про перегляд рішень судів у справі за його позовом до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Пенсійного фонду України про визнання дій неправомірними та зобов’язання до вчинення дій, відшкодування моральної шкоди.

Позивач з 2006 року судився з приводу відмови у призначенні йому пенсії за вислугу років та, крім того, просив відшкодувати йому моральну шкоду.

Апеляційний суд у 2014 році частково задовольнив позов. ВАСУ у 2014 році залишив постанову апеляції без змін.

Заявник просив ВСУ скасувати постановлені судові рішення та задовольнити позов.

Позивач вказував, що ЄСПЛ встановлено порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом, - статей 6 і 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Заявник посилався на рішення ЄСПЛ від 29 вересня 2016 року у справі «Любомир Костянтинович Буняк проти України та 3 інші заяви», в якому Суд взяв до уваги умови декларацій Уряду держави-відповідача та засоби забезпечення дотримання зазначених у них зобов’язань та вирішив вилучити заяви (зокрема, заяву позивача) з реєстру справ відповідно до підпункту «с» пункту 1 статті 37 Конвенції. За цим рішенням Суду «Уряд визнав надмірну тривалість цивільних проваджень і відсутність у національному законодавстві ефективних засобів юридичного захисту. Уряд запропонував виплатити заявникам суми, наведені в таблиці у додатку (заявник – 1 620 євро), та закликав Суд вилучити заяви з реєстру справ відповідно до підпункту «с» пункту 1 статті 37 Конвенції».

ВСУ вирішив закрити провадження про перегляд Верховним Судом України судових рішень за заявою особи. Суд зазначив, що відповідно до статті 1 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» виконання рішення Суду включає в себе: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.

Згідно зі статтею 10 Закону з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції і протоколів до неї (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні Суду. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.

Відповідно до обставин справи ЄСПЛ вирішив, що подальший розгляд заяв є невиправданим з огляду на характер визнань, які містяться в деклараціях Уряду, а також запропоновану суму відшкодування, яка є співмірною із сумами, що присуджуються у подібних справах.

ВСУ дійшов висновку, що заявлені особою порушення конвенційних положень, їх зміст, обсяг та межі, обраний ЄСПЛ вид завершення розгляду заяви – рішення про вилучення заяви із реєстру справ, в якому немає суджень та/чи висновків про існування порушень конвенційних прав заявника під час розгляду справи судом за його позовом, усунення (відновлення) яких потребує втручання в рішення, постановлені національними судами, не є тими передумовами, що у своїй єдності уможливлюють відкриття процедури перегляду оспорених рішень Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 237 КАС.

Суд вказав, що у розумінні цієї норми підставами перегляду має бути встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, у формі рішення по суті порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом (ухвала від 24.04.2017 у справі № 21-446а17).