Аналіз причин скасування у касаційному порядку судових рішень Бориспільського міськрайонного суду Київської області у 2013 році та вжиття заходів щодо недопущення у подальшій роботі подібних помилок

Аналіз причин скасування у касаційному порядку судових рішень Бориспільського міськрайонного суду Київської області у 2013 році та вжиття заходів щодо недопущення у подальшій роботі подібних помилок.

У 2013 році в касаційному порядку було оскаржено 34 судових рішень, ухвалених та постановлених суддями Бориспільського міськрайонного суду Київської області.

Наслідки перегляду судових рішень у кримінальному судочинстві характеризуються наступним чином:

            За результатами розгляду кримінальних справ в касаційному порядку оскаржено 2 судових рішення, з яких: змінено – 1, залишено без змін – 1.

            Так, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ задовольнив касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, на постанову Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 16 липня 2012 року щодо Москвіної О.В., якою кримінальну справу щодо останньої закрито у зв’язку з відсутністю в її діях складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 201 КК України. В апеляційному порядку справа не переглядалась. Органом досудового слідства Москвіна О.В. обвинувачувалась в тому, що вона 09 серпня 2009 року літаком авіакомпанії «Аеро-Світ», рейсом № 266 з Туреччини (м. Стамбул) здійснила переміщення через митний кордон України товарів загальною вартістю 886 172,45 грн., що становило великий розмір, з приховуванням їх від митного контролю. У касаційній скарзі прокурор порушував питання про зміну судового рішення щодо Москвіної О.В. через неправильне  застосування кримінального закону та просив  уточнити резолютивну частину постанови, вказавши, що кримінальну справу щодо останньої закрито за відсутністю в її діяннях складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 201 КК України, у зв'язку з декриміналізацією. Свої вимоги прокурор мотивував тим, що суд, закриваючи справу щодо Москвіної О.В. за відсутністю в її діяннях складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 201 КК України, неправильно застосував кримінальний закон, а саме ст. 5 КК України. Колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню на таких підставах. У Законі України від  15 листопада 2011  року № 4025-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо гуманізації відповідальності за правопорушення у сфері господарської діяльності», який набрав чинності 17 січня 2012 року, ст. 201 КК (контрабанда) викладено у новій редакції. За новою редакцією цієї правової норми кримінально караною контрабандою є переміщення через митний кордон України поза митним контролем або з   приховуванням   від митного контролю культурних цінностей, отруйних, сильнодіючих, вибухових речовин, радіоактивних матеріалів, зброї та боєприпасів (крім гладкоствольної мисливської зброї та бойових припасів до неї), а також спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації. Відповідно до матеріалів кримінальної справи Москвіна О.В. таких речей через митний кордон України не переміщувала. Відповідно до вимог ч. 1 ст. 5 КК України закон про кримінальну відповідальність, що скасовує злочинність діяння, пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають показання або відбули покарання, але мають судимість. З огляду на викладене суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність в діях Москвіної О.В. на час розгляду справи складу злочину, передбаченого ч. 1 ст.201 КК України. Проте, місцевий суд всупереч вищезазначеної норми закону закрив справу на підставі ч. 1 ст. 282 КПК України (1960 року) лише у зв'язку з відсутністю складу злочину у діяннях Москвіної О.В., не зазначивши про декриміналізацію діяння, а тому постановлене судове рішення підлягає зміні.

Протягом вказаного вище періоду до Вищого спеціалізованого суду України оскаржено 26 судових рішень цивільного судочинства Бориспільського міськрайонного суду Київської області, з яких: 24 рішення та 2 ухвали.

За результатами касаційного розгляду з 26 судових рішень залишено без змін - 6. 

Детальний аналіз скасованих та змінених судових рішень:

 Основними причинами скасування та зміни рішень та ухвал Бориспільського міськрайонного суду Київської області в 2013 році стали порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення порядку встановленого для вирішення питання.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущених строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Однією з найбільш поширених причин для скасування рішень Бориспільського міськрайонного суду по цивільних справах в першому півріччі 2013 року було порушення або неправильне застосування матеріального чи процесуального права.

Також, причиною скасування рішень Бориспільського міськрайонного суду в цивільних справах стало неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи, тобто неправильне визначення суддями предмета доказування чи не з’ясування обставин, якими обґрунтовуються вимоги та заперечення або інші фактичні дані, неправильна кваліфікація правовідносин, з приводу яких виник спір.

Підстава недоведеності  обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, а також невідповідність висновків суду обставинам справи, також були причинами скасування рішень по цивільних справах.

1. Так, ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 22 травня 2012 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 25 липня 2012 року в цивільній справі за позовом публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» в особі філії «Ватутінське відділення Промінвестбанку у м. Київ» до Нечай Валентини Анатоліївни та Нечай Анни Володимирівни про звернення стягнення на предмет іпотеки скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 22 травня 2012 року позовні вимоги задоволено. Стягнуто у солідарному порядку з Нечай В.А. та Нечай А.В. на користь ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» в особі філії «Ватутінське відділення ПАТ «Промінвестбанк в м. Київ» заборгованість в розмірі 88 125 євро, що в перерахунку по курсу НБУ станом на 9 січня 2011 року становить 936 115,83 грн. В рахунок погашення заборгованості звернуто стягнення на^земельну ділянку площею 0,1244 гектарів, кадастровий номер 3220883201:01:016:0088, яка розташована на вул. Польовій в с. Гора, на території Гірської сільської ради Бориспільського району Київської області, яка належить: в частині 3/4 Нечай В.А., в частині 1/4 Нечай А.В., та передана в іпотеку згідно з Іпотечним договором, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мироник О.В. 27 червня 2007 року за реєстровим номером № 3490 з визначенням способу реалізації предмета іпотеки шляхом продажу на прилюдних торгах за початковою ціною, визначеною у межах процедури і виконавчого провадження. Стягнуто з Нечай В.А. та Нечай А.В. на користь ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» в особі філії «Ватутінське відділення ПАТ «Промінвестбанк в м. Київ» судові витрати. Ухвалою апеляційного суду Київської області від 25 липня 2012 року рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 22 травня 2012 року залишено без змін. У касаційній скарзі Нечай В.А. просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог, мотивуючи свої вимоги порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що вимоги про виконання основного зобов'язання відповідачами не виконуються, а на прохання про погашення простроченої заборгованості відповідачі не реагують, тому позивач набув в зв'язку з цим право звернення стягнення на предмет іпотеки. Однак, у матеріалах справи відсутні дані, які б свідчили, що судом пропонувалось подати докази для встановлення обсягу спадкового майна і його вартості на момент смерті спадкодавця на підтвердження пред'явлення вимог до відповідачів як спадкоємців відповідно до ст. ст. 1281, 1282 ЦК України. Судом також не з'ясовано, коли саме позивачу стало відомо про смерть кредитора боржника за договором іпотеки, коли звернулись до спадкоємців з вимогою про погашення заборгованості та не з'ясовано сума заборгованості на момент смерті боржника. Вказані обставини мають значення для з'ясування питання про те, чи не позбавлений банк права вимоги до відповідачок, яка сума підлягає погашенню за рахунок переданого в іпотеку майна у випадку встановлення підстав для звернення стягнення на нього. Крім того, суди помилково дійшли висновку про солідарне стягнення заборгованості з відповідачів, оскільки солідарний обов'язок виникає виключно на підставі договору або закону, а відповідальність відповідачів виникає лише в розмірі отриманого спадкового майна. На порушення норм ст. ст. 212-214 ЦПК України суди на викладене уваги не звернули, не надали їм оцінку в сукупності з іншими доказами, та не встановили обставини справи, на підтвердження яких ці докази надано. Належним чином не визначили обсяг відповідальності відповідачів як спадкоємців перед кредитором, чим порушив положення ст. 1282 ЦК України. За таких обставин, коли фактичні обставини, що мають значення для справи, не встановлені, ухвалені судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених судових рішень із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

2. Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 20 жовтня 2008 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 11 лютого 2009 року в цивільній справі за позовом Бориспільського міжрайонного прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної ради та в інтересах Левун Антоніни Тимофіївни до Бориспільської районної державної адміністрації Київської області, товариства з обмеженою відповідальністю «Візит-Аеро», треті особи: Вертелецький Іван Петрович, Вошкулат Іван Костянтинович, Вошкулат Марія Іванівна, Вошкулат Марія Павлівна, Кисіль Микола Григорович, Кисельова Віра Петрівна, Корнієнко Надія Степанівна, Кришень Марія Пилипівна, Лавріненко Софія Гаврилівна, Пелешенко Ганна Петрівна, Погибко Надія Іванівна, Попович Микола Іванович, Степуренко Микола Іванович, Тимченко Наталія Миколаївна, Фартух Алік Якимович, Цибка Антоніна Василівна, Шелудько Валентина Василівна, Шум Іван Михайлович, Шум Надія Тимофіївна, Ярмак Надія Василівна, Ярмак Олена Олегівна, про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки позовні вимоги Бориспільського міжрайонного прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної ради та в інтересах Левун А.Т. задоволено. Поновлено прокурору строк позовної давності для звернення до суду з вищезазначеним позовом. Визнано недійсним договір оренди земельної; ділянки площею 136,17 га в адміністративних межах Мартусівськог сільської ради Бориспільського району Київської області для ведення підсобного сільського господарств від 16.11.2004 року, укладений між Бориспільською районною державною адміністрацією Київської області та ТОВ «Візит-Аеро». Вирішено питання про розподіл судових витрат.                     

Ухвалою   Верховного   Суду   України   від  30   червня   2009   року вищезазначені рішення суду першої та апеляційної інстанції залишені без змін. 10 лютого 2012 року ТОВ «Візит-Аеро» звернулося до суду із заявою про перегляд у зв'язку з нововиявленими обставинами і рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 20 жовтня 2008 року, посилаючись на те, що постановою Київського апеляційного господарського суду від 27.12.2011 року було скасовано рішення Господарського суду Київської області від 12.10.2011 року, позов ТОВ «Візит-Аеро» задоволено, встановлено незаконність та скасовано розпорядження Бориспільської районної державної адміністрації Київської області № 4662 від 03.07.2008 року «Про скасування розпорядження голови Бориспільської районної державної адміністрації Київської області № 951 від 12.11.2004 року». Оскільки ці обставини є істотними для справи, які не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи, тому є нововиявленими, просив задовольнити заяву та скасувати рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 20 жовтня 2008 року про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки. Ухвалою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 20 серпня 2012 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 24 жовтня 2012 року, у задоволенні заяви ТОВ «Візит-Аеро» про перегляд у зв'язку з нововиявленими обставинами рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 20 жовтня 2008 року відмовлено. У касаційній скарзі ТОВ «Візит-Аеро» просить скасувати оскаржувані ухвали та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, мотивуючи свою вимогу порушенням судами попередніх інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга товариства з обмеженою відповідальністю «Візит-Аеро» на ухвалу Бориспільського міськрайонного   суду   Київської   області від 20 серпня 2012 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 24 жовтня 2012 року підлягає задоволенню з таких підстав. Відмовляючи у задоволенні заяви про перегляд судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що істотних обставин, які не були і не могли бути відомі заявникові на момент розгляду справи у заяві не наведено, а ті обставини, на які він (заявник) посилається не можуть вважатися нововиявленими. Звертаючись із заявою про перегляд вказаного рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами, заявник зазначав, що постановою Київського апеляційного господарського суду від 27.12.2011 року було скасовано розпорядження Бориспільської районної державної адміністрації Київської області № 4662 від 03.07.2008 року «Про скасування розпорядження голови Бориспільської районної державної адміністрації Київської області № 951 від 12.11.2004 року». Оскільки ці обставини є істотними для справи, не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи, тому є нововиявленими в розумінні ст. 361 ЦПК України, просив задовольнити заяву та скасувати рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 20 жовтня 2008 року про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки.  Суди попередніх інстанцій, відмовляючи у задоволенні заяви ТОВ «Візит-Аеро» про перегляд у зв'язку з нововиявленими обставинами рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 20 жовтня 2008 року, вищезазначеного не врахували, у порушення вимог ст. ст. 213, 361, 365 ЦПК України не звернули уваги та не дали належної оцінки тому факту, що, скасовуючи у судовому порядку розпорядження голови Бориспільської РДА № 4662 від 03.07.2008 року, апеляційний господарський суд тим самим встановив незаконність зазначеного розпорядження на момент його видання, а тому цей юридичний факт (незаконність розпорядження голови Бориспільської РДА № 4662 від 03.07.2008 року), який існував на час розгляду справи, але не був і не міг бути відомий заявнику, є істотним, тобто таким, що міг вплинути на висновки суду при ухваленні судового рішення, про перегляд якого ставиться питання у заяві ТОВ «Візит-Аеро». За таких обставин, ухвали судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню, а питання щодо розгляду заяви про перегляд у зв'язку з нововиявленими обставинами рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 20 жовтня 2008 року направленню на новий розгляд до цього суду.

3. Також скасоване рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 15 березня 2011 року та рішення апеляційного суду Київської області від 13 лютого 2013 року у цивільній справу за позовом Бедій Ганни Павлівни до Глибоцької сільської ради Бориспільського району Київської області, третя особа - Бедій Микола Васильович, про скасування рішення сільської ради. Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області 15 березня 2011 року позов задоволено. Скасовано рішення Глибоцької сільської ради Бориспільського району Київської області № 130-05-2004} 11 травня 2004 року «Про надання земельних ділянок в постійне користування для ведення особистих селянських господарств та вилучення земельних ділянок в запас сільської ради, згідно заяв», а саме, п. 9 рішення, яким вирішено надати земельну ділянку у постійне користування для ведення особистого селянського господарства площею 0, 12 га Бедію М.В та вилучити цю ж земельну ділянку у Бедій Г.П. Вирішено питання про судові витрати. Рішенням апеляційного суду Київської області від 13 лютого 2013 р, зазначене рішення міськрайонного суду скасовано й ухвалено нове рішення, яким скасовано п. 9 рішення Глибоцької сільської ради Бориспільського району Київської області № 130-05-2004 від 11 травня 2004 року про надання земельної ділянки у постійне користування для ведення особистого селянського господарства площею 0, 12 га Бедію М.В., вилучення цієї ж земельної ділянки у Бедій Г.П. У касаційних скаргах Бедій М.В. та Бедій М.М. просять ухвалені у справі судові рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. Ухвалюючи рішення та задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржуване рішення сільської ради винесено з порушенням вимог закону, оскільки чинним законодавством не передбачене право постійного користування земельною ділянкою фізичною особою. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив про те, що Бедій Г.П. мала право відчужувати належну їй на праві власності земельну ділянку лише на підставі передбачених нормами ЦК України цивільно-правових угод, а не шляхом надання згоди на її вилучення та зарахування до земель запасу сільської ради для подальшого надання іншій особі. Проте повністю погодитися з такими висновками судів не можна. Судом установлено, що Бедій Г.П. є власником жилого будинку № 19 по вулиці Мічуріна в селі Глибоке Бориспільського району Київської області, що розташований на земельній ділянці площею 0, 40 га, землекористувачем якої також є позивачка. Рішенням      виконавчого комітету Глибоцької сільської ради Бориспільського району Київської області від 21 травня 1996 року Бедій Г.П. передану у приватну власність земельну ділянку для обслуговування жилого будинку і господарських споруд площею 0, 25 га та для ведення особистого  селянського господарства площею 0,15 га. У 2003 році Бедій Г.П. написала заяву до сільською ради про надання згоди  на вилучення та передачу її сину Бедію М.В.  земельної ділянки площею господа 0, 12 га. У зв’язку з тим, що син не доглядає за нею та не допомагає по господарству, про що була між ними домовленість, позивачка звернулася до сільської ради із заявою про скасування рішення про передачу Бедію М.В. земельної ділянки. Отримавши відповідь Глибоцької сільської ради Бориспільського району Київської області, якою відмовлено у задоволенні заяви, Бедій Г.П. звернулася до суду з даним позовом. Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій на порушення в ст. ст. 212-215, 316 ЦПК України на положення ст.ст. 12,22,116,126,140-149 ЗК України, ч. 10 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування» уваги не звернули;  доводів  третьої  особи  Бедія  М.В. про те, що його мати у встановленому законом порядку відмовилася від частини належної їй земельної ділянки на його користь, а сільська рада прийняла з цього приводу законне  й  обґрунтоване  рішення  не  перевірили  й  дійшли  передчасного висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог. У порушення вимог ст. ст. 3, 10, 31, 119 ЦПК України суди у достатньому обсязі не з'ясували підстави заявленого Бедій Г.П. позові, зокрема невідповідність рішення    сільської ради вимогам чинного законодавства, не встановили та не зазначили які її права, свободи чи законні інтереси були порушені  оскаржуваним рішенням сільської ради і яким чином вони можуть бути відновлені, унаслідок чого в достатній мірі не визначилися з характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню. Крім того, поза увагою судів обох інстанцій залишився і той факт, що на час розгляду даної справи власником спірної земельної ділянки є інша особа - Бедій М.М., питання про залучення якого до участі у справі взагалі не вирішувалося. Наведені порушення норм процесуального права унеможливили встановлення фактичних обставин,  що мають значення для правильного вирішення справи, в зв’язку з чим рішення суду підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

4. Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 20 травня 2013 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Київської області від 30 липня 2013 року, позов Павленко Наталії Богданівни до Кудряшова Анатолія Олександровича, треті особи: Вишеньківська сільська рада Бориспільського району Київської області, управління земельних ресурсів у Бориспільському районі Київської області, про зобов'язання усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою, відновлення меж земельних ділянок задоволено частково. Зобов'язано Кудряшова А.О. знести сарай та частину огорожі, що зведені ним на земельній ділянці площею 0,15 га, яка належить Павленко Н.Б. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. У касаційній скарзі Кудряшов А.О. просить суд касаційної інстанції скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд де суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Задовольняючи частково позовні вимоги Павленко Н.Б., суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив із того, що порушені права позивачки, як власника земельної ділянки, підлягають захисту шляхом знесення сараю збудованого відповідачем на її земельній ділянці. Проте з такими висновками судів повністю погодитись не можна, виходячи з наступного. При ухваленні рішення суд зобов'язаний з'ясувати питання, зокрема, наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, та мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов'язково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини. Проте висновки судів не ґрунтуються на нормах закону та зроблені в неповному з'ясуванні усіх обставин у справі. Задовольняючи позовні вимоги Павленко Н.Б. суди не врахували та належним чином не перевірили доводи відповідача з того приводу, що він не захоплював частину земельної ділянки позивачки, оскільки державні акти були виготовлені вже після встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та складання плану земельної ділянки, огорожа між суміжними земельними ділянками була встановлена ще до отримання позивачкою державного акту на право власності на земельну ділянку та з того часу жодного разу не переносилась. Крім того, судами взагалі не встановлено та в рішеннях не зазначено внаслідок чого та на скільки зменшилась земельна ділянка позивачки. Зазначені розбіжності у визначенні розміру земельної ділянки позивачки судами не було усунуто. Також, надаючи перевагу усним поясненням експерта та відкидаючи письмові висновки, проведеної ним експертизи, суди на порушення вимог статті 150 ЦПК України не обговорили питання щодо призначення повторної експертизи. Частиною 1 статті 321 ЦК України встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Зобов'язуючи Кудряшова А.О. знести сарай, суди не врахували, що знесення є крайньою мірою і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності. Отже, висновок судів, що порушені права Павленко Н.Б. підлягають захисту саме шляхом зобов'язання відповідача знести сарай є передчасними, оскільки судами не обговорено питання про технічну можливість перенесення, перебудови сараю. На підставі зазначеного, рішення судів не відповідають вимогам статей 212-215 ЦПК України, оскільки судами не встановлено внаслідок чого та на скільки зменшилась земельна ділянка позивачки, чи правомірно відповідачем  збудовано спірний гараж та чи   наявна  технічна  можливість  щодо його перенесення, перебудови. Оскільки допущені судами порушення норм матеріального та процесуального права призвели до неправильного вирішення справи, рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

5. Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 20 березня 2013 року позов Видиборця Віктора Кириловича до Видиборця Миколи Кириловича, Вишеньківської сільської ради Бориспільського району Київської області, третя особа: комунальне підприємство Бориспільської районної ради Київської області «Бориспільське районне «Бюро технічної інвентаризації» про визнання права власності на частину будівельних матеріалів у порядку спадкування задоволено. Визнано за Видиборцем В.К. право власності на ½ частину будівельних матеріалів, які були використані при будівництві житлового будинку, розташованого по вул. Б. Хмельницького № 49а у с. Вишеньки Бориспільського району Київської області, у порядку спадкування. Вирішено питання про судові витрати. Рішенням апеляційного суду Київської області від 06 червня 2013 року, рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 20 березня 2013 року скасовано. У задоволенні позову відмовлено. У касаційній скарзі Видиборець М.К. просив постановити ухвалу про зміну  мотивувальної частини рішення апеляційного суду, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, та відмовити у задоволенні позову з інших підстав. У касаційній скарзі Видиборець В.К. просив скасувати рішення апеляційного суду, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Вищий спеціалізований суд України частково задовольнив касаційні скарги з таких підстав. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, виходив із того, що сторони по справі прийняли спадщину, спірний будинок є самочинним будівництвом, тому відповідно до наданих доказів позивачу належать права і обов'язки забудовника спадкового будинку та право власності на ½ частину матеріалів, обладнання тощо, які були ним використані у процесі будівництва. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у позові, суд апеляційної інстанції виходив із того, що визнаючи за позивачем право власності на частину матеріалів чи обладнання, їх не було конкретно визначено. З такими висновками судів погодитись не можна, оскільки ці висновки суперечать вимогам закону та не ґрунтуються на матеріалах справи. Судом встановлено, що 14 березня 2005 року помер батько позивача та відповідача Видиборець К.О., що підтверджується свідоцтвом про смерть, виданим відділом реєстрації смерті у м. Києві, серії І-БК № 003367 від 15 березня 2005 року. Після смерті Видиборця К.О. відкрилася спадщина на житловий будинок, розташований по вул. Б. Хмельницького № 49а у с. Вишеньки Бориспільського району Київської області, який належав йому на підставі договору купівлі-продажу від 23 січня 1989 року. Згідно зазначеного договору Видиборець К.О. купив у Ромась Ф.С. будинок для тимчасового проживання розміром 70 кв. м, розташований на присадибній ділянці радгоспу «Вишеньківський» розміром 6,12 га. Спадкоємцями після смерті Видиборця К.О, є його сини: Видиборець В.К. та Видиборець М.К., які відповідно до законодавства прийняли спадщину, зокрема: Видиборець В.К. на день смерті проживав разом зі спадкодавцем за адресою: м. Київ, вул. Срібнокільська № 22а квартира №28. Однак свідоцтво про право на спадщину спірного житлового будинку спадкоємці не отримали з підстав відсутності правовстановлюючого документу на даний будинок. Відповідно до ст. 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 06 липня 2011 року у задоволенні позовних вимог Видиборця В.К. до Видиборця М.К., Вишеньківської сільської ради Бориспільського району Київської області про визнання права власності на частину будинку з погосподарськими будівлями у порядку спадкування відмовлено. Зазначеним рішенням суду встановлено, що житловий будинок з надвірними спорудами, розташований по вул. Б. Хмельницького № 49а у с. Вишеньки Бориспільського району Київської області, є об'єктом самочинного будівництва, оскільки відсутні дані про його реєстрацію в органах БТІ, відповідність забудови санітарним та протипожежним нормативам та державним будівельним нормам. Земельна ділянка, на якій збудовано об'єкт належним чином для цієї мети не відведена. Дане рішення в апеляційному порядку не оскаржувалось та набрало законної сили. Згідно із ч. 3 ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Крім того, вказані вище обставини підтверджуються поясненнями позивача та його представника, а також наявними у справі договором купівлі-продажу, технічним та будівельним паспортами. Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані у процесі цього будівництва (створення майна). Згідно з п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30 травня 2008 № 7, якщо спадкодавцем було здійснене самочинне будівництво, до спадкоємців переходить право власності на будівельні матеріали, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва. За таких обставин висновки судів про те, що будівництво будинку за вищевказаною адресою не було завершено і не прийнято до експлуатації, а здійснено самочинно, тому не може бути об'єктом спадкування, а у спадщину переходять тільки права та обов'язки як забудовника цього будинку, а також право власності на матеріали, обладнання тощо, які були використані у процесі його будівництва, є вірними. До виникнення права власності на новозбудоване нерухоме майно право власності існує лише на матеріали, обладнання та інше майно, що було використано в процесі будівництва (ч. 3 ст. 331 ЦК України ), відтак ст. 331 ЦК України не передбачено можливості визнання права власності на недобудоване нерухоме майно в судовому порядку. При цьому, визнаючи право власності на матеріали чи обладнання, суд у своєму рішенні має зазначити (поіменувати) ці матеріали чи обладнання. Всупереч наведених норм матеріального права суд першої інстанції ухвалив рішення, яким взнав право власності на ½ частину використаних при будівництві матеріалів, без зазначення їх найменувань. Суд апеляційної інстанції, встановлюючи дані обставини, відмовив у задоволенні позову лише з тих підстав, що позивачем не зазначено поіменно матеріали та обладнання, на які він хоче визнати право власності. При цьому не врахував, що з'ясування цієї обставини судом апеляційної інстанції не є виходом за межі позовних вимог. Оскільки суди на вищевикладені обставини уваги не звернули, у порушення вимог ст. ст. 212-214 ЦПК України, не врахували норми матеріального та процесуального права, які регулюють спірні правовідносини, не встановили обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, відповідно до ст. 338 ЦПК України ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

6. Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 16 серпня 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 10 жовтня 2012 року, в задоволенні позову Колодка Сергія Анатолійовича до суб'єкта підприємницької діяльності Філоненко Лариси Віталіївни про стягнення заробітної плати відмовлено. У   касаційній   скарзі   Колодко   С.А.   просив   скасувати   судові  рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Заслухавши доповідь судді судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Суд першої інстанції, відмовляючи у позові, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що працівник у порушення умов укладеного між сторонами договору, виконав свою роботу невчасно та не у повному обсязі, а тому замовник обґрунтовано відмовив в оплаті такої роботи. Проте з такими висновками судів погодитись не можна. Судами установлено, що виник спір стосовно виконання договору про надання послуг перекладача. Відповідно до умов вказаного договору позивач зобов'язався виконувати усні/письмові переклади з української, російської мов на китайську мову (і навпаки), а відповідач своєчасно оплачувати надані йому послуги. Судами також установлено, що 26 жовтня 2010 року позивач в присутності свідка передав відповідачу частину виконаного перекладу. Відповідач в свою чергу, написала розписку зі змісту якої вбачається, що Філоненко Л.В. зобов'язалася сплатити винагороду Колодку С.А. за здійсненні ним переклад з китайської мови на російську мову. Винагорода буде сплачена після надання замовником коштів, з розрахунку 1 860 знаків з пробілами - 90 грн. Замовник ПП «Статус Ко», в свою чергу листом від 28 жовтня 2010 року повідомив про розірвання договору з відповідачем у зв'язку із невиконанням замовлення. Відповідно до цього листа, оплачувати частково виконаний переклад замовник відмовився, оскільки даний переклад позивачем був виконаний не в повному обсязі та не в обумовлений сторонами строк. Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Згідно із ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Відтак договір про надання послуг є складним зобов'язанням, що складається з двох органічно поєднаних між собою зобов'язань: по-перше, правовідношення, в якому виконавець повинен надати послугу, а замовник наділений правом вимагати виконання цього обов'язку; по-друге правовідношення, в якому замовник зобов'язаний оплатити надану послугу, а виконавець має право вимагати від замовника відповідної оплати. Суд першої інстанції у порушення вимог ст. ст. 214-215 ЦПК України на зазначені положення закону уваги не звернув; не дослідив та не врахував умови цивільно-правової угоди укладеної між сторонами, які не містять кількість та строки здачі текстів перекладу; матеріали справи не містять будь-яких додаткових угод між сторонами щодо обумовлення строків виконання позивачем роботи з перекладу текстів та їх кількості; не врахував, що виплата винагороди позивачу за виконану ним роботу не залежить від договірних відносин між СПД Філоненко Л.В. та ПП «Статус Ко», оскільки позивач з останнім у договірних відносинах не перебував, а тому дійшов до передчасного висновку про відмову в позові. З огляду на викладене постановлені судами рішення не можна вважати законними та обґрунтованими, вони підлягають скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до суду першої інстанції. 

7. Так, ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 20 лютого 2012 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 24 вересня 2012 року в цивільній справі за позовом публічного акціонерного товариства «Сведбанк» до Івасюк Людмили Андріївни, третя особа - Калиновський Олександр Зіновійович, про звернення стягнення на предмет іпотеки скасовано, а справу передано до суду першої інстанції на новий розгляд. Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 20 лютого 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 24 вересня 2012 року, позов задоволено. Стягнуто з Івасюк Л.А. на користь ПАТ «Сведбанк» заборгованість за кредитним договором від 02 лютого 2007 року у розмірі 3 979 648 доларів США 54 центи та 141 373 грн. 54 коп. шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме земельні ділянки. Задовольняючи позовні вимоги ПАТ «Сведбанк», суд першої інстанції, із висновками якого погодився і апеляційний суд, керувався тим, що між сторонами існують правовідносини, що випливають із кредитного договору.  Івасюк Л.А. свої зобов'язання за кредитним договором не виконувала належним чином, у результаті чого виникла заборгованість, на погашення якої звернуто стягнення на передані у іпотеку земельні ділянки. Касаційна скарга містить посилання на порушення судами першої та апеляційної інстанції вимог цивільного процесуального закону щодо порядку розгляду цивільних справ, а саме, належного повідомлення сторони про час та місце розгляду справи та про притягнення до участі у справі усіх осіб, питання про права та обов'язки яких є предметом розгляду. Відповідно до ч. 1 ст. 158 ЦПК України розгляд судом цивільної справи відбувається у судовому засіданні з обов'язковим повідомленням осіб, які беруть участь у справі. У статтях 74-76 ЦПК України врегульовано порядок вручення судових повісток. У ч. 1 ст. 76 ЦПК України передбачено, що судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку. Тобто, належним повідомленням особи, яка бере участь у справі, є її розписка про отримання судової повістки. Матеріали цивільної справи не містять розписок відповідачки про отримання нею судових повісток суду апеляційної інстанції. Рекомендовані повідомлення про вручення поштового відправлення містять додаток - конверт, у якому знаходяться судові повістки та відмітку про повернення поштового відправлення без вручення - за закінченням терміну зберігання. Також відсутні підтвердження вручення Івасюк Л.А. телеграми, що відправлялася судом першої інстанції та судом апеляційної інстанції. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 169 ЦПК України суд відкладає розгляд справи в межах строків, встановлених статтею 157 цього Кодексу, у разі неявки в судове засідання однієї із сторін або будь-кого з інших осіб, які беруть участь у справі, про яких нема відомостей, що їм вручені судові повістки. З матеріалів цивільної справи вбачається, що ні суд першої інстанції, ні суд апеляційної інстанції не дотрималися вимог чинного цивільного процесуального закону з приводу належного повідомлення сторони у справі про час та місце розгляду справи та порядок ухвалення судового рішення, чим, окрім іншого, порушено і вимоги ст. 6 Європейської Конвенції з прав людини та основоположних свобод.

8. Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 30 травня 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 11 жовтня 2012 року, в задоволенні позову Бориспільського міжрайонного прокурора Київської області в інтересах держави в особі Бориспільської районної державної адміністрації та Головного управління Держкомзему у Київській області, до Старівської сільської ради, Щербини Романа Олексійовича, Захандревича Олександра Леонідовича, Іващенка Андрія Юрійовича, Ліщенко Олени Миколаївни, Іващенко Наталії Олексіївни, Мартинової Антоніни Миколаївни, Михайленко Галини Юхимівни, Глушко Настасії Юхимівни, третя особа - управління Держкомзему у Бориспільському районі, про скасування рішень органу місцевого самоврядування та визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що Старівська сільська рада Бориспільського району Київської області, приймаючи оспорювані рішення діяла в межах своїх повноважень відповідно до Закону України  «Про місцеве самоврядування» та ЗК України, державні акти на право власності на земельні ділянки не суперечать вимогам ч. ч. 7, 8 ст. 118 ЗК України, відповідачі у встановленому законом порядку набули право власності на земельні ділянки, а тому відсутні правові підстави для скасування рішень та визнання недійсними державних актів. У поданій касаційній скарзі Бориспільський міжрайонний прокурор Київської області в інтересах держави в особі Бориспільської районної державної адміністрації та Головного управління Держкомзему у Київській області, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, ухвалені у справі судові рішення просить скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що скарга підлягає частковому задоволенню на таких підставах. Судами встановлено, що 17 травня 2007 року Старівська сільська рада Бориспільського району Київської області прийняла рішення № 858-12-У, № 891-12-У, № 887-12-У та № 1133-14-У, якими передала у власність Іващенка А. Ю., Глушко Н. Ю., Михайленко Г. Ю. та Захандревича О. Л. земельні ділянки площею 0,25 га кожному, що розташовані в с. Старе Бориспільського району Київської області. 13 вересня 2007 року Старівська сільська рада Бориспільського району Київської області прийняла рішення № 1370-16-У, № 1455-16-У, № 1456-16-У та № 1457-16-У, якими передала у власність Ліщенко О. М., Мартинової А. М., Щербини Р. О. та Іващенко Н. О. земельні ділянки площею 0,25 га кожному, що розташовані в с. Старе Бориспільського району Київської області. На підставі зазначених рішень вказаним громадянам були видані державні акти на право власності на земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд. Обґрунтовуючи підставність позову, прокурор посилався на те, що спірні земельні ділянки знаходяться за межами с. Старе Бориспільського району Київської області, тому повноваження щодо розпорядження ними належать Бориспільській районній державній адміністрації, а не Старівській сільській раді Бориспільського району Київської області. Оскільки відповідачі не зверталася до Бориспільської районної державної адміністрації із заявами про передачу вказаних земельних ділянок їм у приватну власність, то оспорювані рішення та державні акти є недійсними. Так, згідно з листом управління Держкомзему у Бориспільському районі Київської області № 4663  від  14 листопада 2011 року земельні ділянки, відведені у власність громадянам Щербині Р. О., Захандревичу О. Л., Іващенку А. Ю., Ліщенко О. М., Іващенко Н. О., Мартиновій А. М., Михайленко Г. Ю., Глушко Н. Ю. знаходяться за межами с. Старе Бориспільського району Київської області. Про це ж саме зазначено і у довідках землевпорядника та голови Старівської сільської ради Бориспільського району Київської області № 122 від 20 квітня 2012 року та № 549 від 26 грудня 2011 року. Відповідно до листа відділу містобудування та архітектури Бориспільської районної державної адміністрації № 1046 від 11 червня 2012 року межі с. Старе не розширювались, зміни до генерального плану с. Старе не вносились. В той же час, відмовляючи у задоволенні позову, суд посилаючись на те, що прокурор не надав доказів на підтвердження наявності плану та встановлення меж села Старе Бориспільського району Київської області та земель, які розташовані за межами вказаного населеного пункту, на порушення ст. ст. 212-214, ч. 4 ст.10 ЦПК України, на зазначене уваги не звернув, не роз'яснив сторонам право на подачу клопотань про витребування необхідних доказів з метою встановлення меж земель села Старе, належної оцінки доводам прокурора не дав та не врахував, що відсутність доказів про розмежування земель населеного пункту може бути підставою для визнання незаконними рішень органу місцевого самоврядування про передачу спірних земельних ділянок громадянам та визнання недійсними державних актів про право на землю, як таких що видані на підставі рішення про їх передачу у власність не уповноваженим органом. Залишаючи без змін зазначене рішення суду першої інстанції, у порушення ст. 303 ЦПК України на вказане не звернув уваги і апеляційний суд. Зазначені порушення процесуального закону унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та є відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України підставою для скасування ухвалених у даній справі судових рішень та передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

9. Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 22 червня 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 26 вересня 2012 року, в задоволенні позову Сампаз Саффета до товариства з обмеженою відповідальністю «Догуш Аларко Єда», третя особа - керівник товариства з обмеженою відповідальністю «Догуш Аларко Єда», про стягнення заборгованості по заробітній платі та компенсації за невикористану відпустку та відшкодування моральної шкоди відмовлено. Висновки судів про відмову в задоволенні позову в частині стягнення заборгованості по заробітній платі є правильними та ґрунтуються на вимогах закону. Однак, установивши, що при звільненні Сампаз Саффету виплату всіх сум, що належать йому підприємством не проведено, суди дійшли передчасного висновку про відсутність підстав для застосування ст. 11 КЗпП України. Відповідно до ч. 1 ст. 166 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити про це працівника перед виплатою зазначених сум. Частиною 1 ст. 117 КЗпП України визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору (ч. 2 ст. 117 КЗпП України). Непроведення розрахунку з працівником у день звільнення або, якщо в цей день він не був на роботі, наступного дня після його звернення з вимогою про розрахунок є підставою для застосування відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України. У цьому разі перебіг тримісячного строку звернення до суду (ст. 225 КЗпП України) починається з наступного дня після проведення зазначених виплат незалежно від тривалості затримки розрахунку (п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці»). Таким чином, передбачений ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови виплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу. Відмовляючи в задоволенні позову в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суди виходили із того, що частина заробітної плати була сплачена, а частина заробітної плати депонована. Проте суди не врахували положення ст. 116 КЗпП України, що за будь-яких умов при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Разом із тим, судові рішення в частині вирішення позову про відшкодування моральної шкоди також підлягають скасування, оскільки вирішення вказаного питання пов'язане з вирішенням позову про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку. Отже, у порушення ст. ст. 212-214 ЦПК України суди на зазначені вище положення закону та обставини справи уваги не звернули, належним чином не перевірили доводи позивача про невиплату відповідачем усіх сум належних йому при звільненні, не встановили за яких підстав частина заробітної плати не була сплачена позивачу, а депонована, та дійшли передчасного висновку про відсутність підстав для застосування ст. 117 КЗпП України. З огляду на викладене постановлені судами рішення в частині відмови в позові про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та відшкодування моральної шкоди не можна вважати законними та обґрунтованими, вони підлягають скасуванню в цій частині, а справа - передачі на новий розгляд до суду першої інстанції. 

10. Також рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 14 травня 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 12 вересня 2012 року позов Карацюби Олега Олександровича до Мірошниченко Ганни Петрівни про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою задоволено. Зобов'язано Мірошниченко Г.П. не чинити перешкоди Карацюбі О.О. у користуванні належними йому на праві власності земельними ділянками за адресою: Київська область, Бориспільський район, с. Велика Олександрівна, вул. Грушевського. У касаційній скарзі Мірошниченко Г.П. просить скасувати оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення про відмову в позові, посилаючись на порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Задовольняючи   позовні   вимоги,   суд   першої  інстанції,   з   висновками якого погодився і апеляційний суд, керувався нормами ст. ст. 96, 103, 126, 152, 158 ЗК України і виходив з доведеності та обґрунтованості заявлених позовних вимог. З матеріалів справи вбачається, що позивач володіє на праві приватної власності 14 земельними ділянками розміром 0,1 га кожна по вул. Грушевського в с. Велика Олександрівка Бориспільського району Київської області із призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд. На підставі державного акту на право приватної власності на землю від 13 липня 2001 року, Мірошниченко Г.П. володіє на праві приватної власності земельною ділянкою площею 2.372 га, що розташована на території Великоолександрівської сільської ради, згідно з планом. 21 червня 2010 року приватним підприємством «Сміла-Геосервіс» було закріплено межі зазначених земельних ділянок позивача в натурі (на місцевості) та передано Карацюбі О.О. межові знаки в кількості 75 шт., закріплено стовпчиками довжиною 1 м. Під час встановлення межових знаків 28 листопада 2011 року була присутня земельна комісія Великоолександрівської сільської ради, що підтверджується актом обстеження земельної ділянки, яка належить Карацюбі О.О. Відповідно до висновку комісії порушень виявлено не було. Геодезисти діяли в межах інструкції про встановлення меж земельної ділянки в натурі та їх закріплення межовими знаками. Державним підприємством «Київський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою» 22 грудня 2011 року було встановлено, що на вказану земельну ділянку Мірошниченко Г.П. накладається інша земельна ділянка, що належить Карацюбі О.О. Зі встановлених у справі судами обставин вбачається, що позивач, з 05 серпня 2011 року, та відповідач, з 13 липня 2001 року, є власниками земельних ділянок які частково накладаються між собою. Відповідно до вимог ст. 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. На момент розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій правовстановлюючі документи сторін у справі на вказані вище земельні ділянки не скасовано, вони є дійсними. Ці документи підтверджують рівні права позивача та відповідача на спірну частину земельної ділянки (накладення). Статтею 140 ЗК України передбачені підстави припинення права власності на земельну ділянку. Задовольняючи позовні вимоги, фактично позбавляючи відповідача права на частину належної їй на праві власності земельної ділянки, суд першої інстанції не обґрунтував рішення та не вказав підстави, визначені нормою ст. 140 ЗК України, на підставі яких Мірошниченко Г.П. було позбавлено власності. Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у п. 11 Постанови № 7 від 16 квітня 2004 року «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» (із змінами), розглядаючи позови про захист прав власників земельних ділянок і землекористувачів (про усунення перешкод у користуванні ними тощо), суд має перевіряти законність рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про передачу земельної   ділянки   іншій   особі   без   вилучення   (викупу)   її   в   позивача   в установленому порядку і за наявності для цього підстав ухвалювати рішення про його недійсність. При розгляді справи суд першої інстанції не перевірив законності рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про передачу Карацюбі О.О. земельної ділянки належної Мірошниченко Г.П. Крім того, суд належним чином не з'ясував чи було зменшено належну відповідачеві земельну ділянку саме за рахунок передачі її частини позивачеві. У разі виявлення порушення при оформленні правовстановлюючих документів на земельні ділянки сторін у справі, суд першої інстанції, за правилами положень ст. ст. 10, 11 ЦГІК України, повинен був сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, попередити сторони про вчинення або не вчинення процесуальних дій, з врахуванням того, що суд наділений правом розглядати цивільні справи лише в межах заявлених сторонами вимог (можливість порушення питання про дійсність відповідних правовстановлюючих документів сторін (сторони) у справі на землю). За таких обставин, оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідність вимогам закону, вони підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

11. Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 16 січня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 14 березня 2013 року, у задоволенні позовних вимог Дніпровського екологічного прокурора в інтересах держави в особі Державної інспекції сільського господарства України до Бориспільської районної державної адміністрації Київської області, Баркової Лілії Василівни, Безруко за Леоніда Дмитровича, Борисейко Галини Михайлівни, Бреги Бориса [Івановича, Гавриленко Надії Михайлівни, Гоша Володимира Олександровича, Дереки Сергія Володимировича, Дзюби Леоніда Аркадійовича, Єрмаксвої Ольги Павлівни, Зубчука Олександра Миколайовича, Климець Інни Миколаївни, Кононенко Надії Миколаївни, Копана Григорія Михайловича, Кравченко Ірини Сергіївни, Лозяна Сергія Йосиповича, Митька Ігоря Валентиновича, Михайлозої Лариси Ярославівни, Очеретька Олексія Сергійовича» Панченка Євгена Володимировича, Петрашенка Назарія Валерійовича, Петрик Наталії Григорівни, Поминального Олега Миколайовича, Поминального Олександра Петровича, Придатко Олександра Івановича, Савченко Олени Миколаївни, Скалевської Тетяни Миколаївни, Скорого Василя Миколайовича, Тищука Віталія Віталійовича, Усенка Ігоря Анатолійовича, Шерсткіка Сергія Андрійовича, Шульги Оксани Іванівни, Яцюти Володимира Володимировича, Яцюти Володимира Миколайовича, Ященьо Наталії Василівни, третя особа - обслуговуючий кооператив «Садове товариство «Десятинне»,   про   визнання   незаконним   та   скасування   розпорядження Бориспільської   районної   державної адміністрації, визнання недійсним виданого на його підставі державного акта на право власності на землю та повернення земельної ділянки відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, місцевий суд вважав, а апеляційний суд погодився з таким висновком, що прокурор не надав належних та допустимих доказів про належність спірної земельної ділянки до земель водного фонду. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які  посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім встановлених статтею 61 цього Кодексу. Згідно з ч. 1 ст. 179 цього ж Кодексу предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або   мають інше значення для вирішення справи (причини строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Із змісту позовних вимог вбачається, що доводи про незаконність розпорядження Бориспільської районної державної адміністрації № 06 від 12 січну 2009 про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання документів для виготовлення державних актів на nравo власності на земельні ділянки для ведення садівництва громадянам в обслуговуючому кооперативі «Садове товариство «Десятинне» на території Процівської сільської ради Бориспільського району Київської області і недійсність державних актів про право  власності  на  земельні  ділянки відповідачів обґрунтовувалися посиланнями на те, що частина цих земель знаходиться на мілководній частині водосховища та островах, а інша частина у прибережній захисній смузі. При цьому у позовній заяві не конкретизовано, які саме земельні ділянки знаходяться у прибережній захисній смузі, а які - на островах та акваторії водосховища та їх розмір. В ході розгляду справи недоліки позовної заяви де усунені і позивачем не конкретизовано, кому із відповідачів передано у власність землі мілководної частині водосховища та островів і в якому розмірі, а кому - землі прибережної захисної смуги. Розглядаючи  справу,  місцевий  суд  не  звернув  належної уваги на підстави звернення прокурора із заявленими вимогами і перевіряв лише доводи щодо незаконності розпорядження Бориспільської районної державної адміністрації № 06 від 12 січня 2009 року та право установчих документів відповідачів з підстав знаходження спірних земельних ділянок у межах прибережної смуги. Доводи прокурора про виділення відповідачам земель водосховища та островів місцевим судом не перевірялися. Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення місцевого суду, апеляційний суд не звернув уваги на неповне з'ясування місцевим судом всіх обставин у справі та порушення ним вимог ст. 11 ЦПК України і сам не усунув цих недоліків. Оскільки судами не встановлені всі обставини, які мають значення для справи і ця неповнота може бути усунена при новому розгляді у місцевому суді, то ухвалені у справі рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до місцевого суду. Таким чином, колегія суддів судової  палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу заступника Дніпровського екологічного прокурора задовольнила частково. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської; області від 16 січня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 14 березня 2013 року скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд до місцевого суду.

12. Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 21 лютого 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 18 квітня 2013 року, в задоволенні позову Куріленко Валентини Миколаївни до Черних Олександра Івановича про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки відмовлено, зустрічний позов Черних Олександра Івановича до Куріленко Валентини Миколаївни, Мартусівської сільської ради Бориспільського району Київської області, треті особи: Головне управління земельних ресурсів у Київській області, відділ земельних ресурсів Бориспільського району Київської області, про скасування рішень Мартусівської сільської ради Бориспільського району Київської області та визнання недійсними державних актів на право власності на земельну ділянку задоволено. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, обговоривши викладені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що скарга підлягає частковому задоволенню на таких підставах. Згідно з ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Зазначеним вимогам оскаржувані судові рішення не відповідають. Судом першої інстанції встановлено, що рішенням Мартусівської сільської ради Бориспільського району Київської області від 11 грудня 2009 року Куріленко В.М. надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у приватну власність для будівництва та обслуговування житлового будинку загальною площею 0,10 га по вул. Бориспільській в с. Мартусівка. Рішенням Мартусівської сільської ради Бориспільського району Київської області № 47 від 11 січня 2011 року Куріленко В.М. передано у власність земельну ділянку площею 0,085 га в с. Мартусівка Бориспільського району Київської області по вул. Бориспільській з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд. 26 травня 2011 року Куріленко В.М. на підставі вищевказаного рішення отримала державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 250886. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що земельна ділянка була надана Куріленко В.М. з порушенням вимог діючого земельного законодавства, оскільки ця ділянка належала на праві власності громадянці Вертелецькій Г.М. спадщину після смерті якої прийняв відповідач Черних О.І. Проте такого висновку суди дійшли у порушення норм процесуального права, оскільки обставини, встановлені судами, не підтверджені належними та допустимими доказами. Рішенням Виконавчого комітету Ревненської сільської ради народних депутатів № 23/7 від 02 грудня 1997 року Вертелецькій Г.М. для обслуговування житлового будинку та для ведення підсобного господарства на підставі ст. 6 Земельного кодексу України і ст. 6 Декрету Кабінету Міністрів України «Про приватизацію землі» була передана у приватну власність земельна ділянка площею 0,40 га (0,25 га - для обслуговування житлового будинку та 0,15 га для ведення особистого підсобного господарства). Відповідно до ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Згідно з ч. 1 ст. 22 ЗК України 1990 року право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Документи, що посвідчують право на земельну ділянку, визначені ст. 23 ЗК України 1990 року. Проте дію ст. 23 зупинено відносно власників земельних ділянок, визначених Декретом Кабінету Міністрів України № 15-92 від 26 грудня 1992 року «Про приватизацію земельних ділянок». Пунктом 3 Декрету встановлено, що право приватної власності громадян на земельні ділянки, передані їм для цілей, передбачених ст. 1 цього Декрету, а саме: ведення особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва, посвідчується відповідною радою народних депутатів, про що робиться запис у земельно-кадастрових документах, з наступною видачею державного акта на право приватної власності на землю. Отже, п. 3 Декрету визначено порядок посвідчення права приватної власності громадян на земельні ділянки та документи, що посвідчують право на земельну ділянку. Таким документом може бути відповідний запис у земельно-кадастрових документах. Згідно з п. 7 Перехідних положень ЗК України 2001 року громадяни, що одержали у власність земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки. Згідно з п. 7 Положення про порядок ведення державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 15 від 12 січня 1993 року, чинного на момент винесення Виконавчим комітетом Ревненської сільської ради народних депутатів рішення №23/7 від 02 грудня 1997 року «Про переведення земельної ділянки у приватну власність дзе ведення особистого підсобно господарства», до земельно-кадастрової документації належать кадастрові карти та плани (графічні і цифрові), схеми, графіки, текстові та інші матеріали, які містять відомості про межі адміністративно-територіальних утворень, межі земельних ділянок власників землі і землекористувачів, у тому числі орендарів, правовий режим земель, що перебувають у державній, колективній і приватній власності, їх кількість, якість, народногосподарську цінність та продуктивність по власниках землі і землекористувачах, населених пунктах, територіях сільських, селищних, міських, районних рад народних депутатів, областях, Республіці Крим та Україні в цілому. Земельно-кадастрова документація включає книги реєстрації державних актів на право колективної, приватної власності на землю, право постійного користування землею, договорів на тимчасове користування землею, у тому числі на умовах оренди. Земельно-кадастрова документація ведеться згідно з інструкцією ведення державного земельного кадастру, затверджуваною Держкомземом. Встановивши обставину щодо набуття Вертелецькою Г.М. права власності на спірну земельну ділянку площею 0,40 га по вул. Жовтневій, 28 у с. Мартусівка Бориспільського району Київської області, суди помилково вважали цю обставину підтвердженою записом у земельно-кадастрових документах, копія яких знаходиться на аркушах справи 86-89 т. 1, що не відповідає дійсності, оскільки на вказаних аркушах до матеріалів справи підшиті витяги з журналу обліку розмноження шифротелеграм, зміст яких взагалі не містить жодних відомостей про межі земельних ділянок власників землі і землекористувачів та будь-якої інформації, передбаченої земельно-кадастровою документацією. За таких обставин, вказаний доказ не є належним оскільки не містить інформацію щодо предмета доказування. Не містить також інформації щодо предмета доказування довідка Виконавчого комітету Мартусівської сільської ради № 552  від  14 серпня 2007  року, оскільки не містить інформацію про те, яке саме право на спірну земельну ділянку виникло у Вертелецької Г.М., на підставі чого таке право виникло, та в яких межах. Таким чином, рішення в частині відмови у задоволенні вимог Куріленко В.М. та в частині задоволення вимог Черних О.І. щодо скасування рішення Мартусівської сільської ради № 47 3-ої сесії 4-го скликання від 11 січня 2011 року про надання у власність земельної ділянки Куріленко В.М. та скасування, виданого на її ім'я державного акта на право власності на цю ділянку, судом першої інстанції ухвалено з порушенням статей 58, 213 ЦПК України на основі обставин, які не підтверджені належними доказами. Також не відповідає вимогам статей 213, 214 ЦПК України рішення з частині   скасування  рішення  Мартусівської  сільської  ради від 18 квітня 2008  року № 269-20-Ш про надання Черних О.І. земельної ділянки площею 0,10 га у с. Мартусівка Бориспільського району у Київській області, оскільки задовольняючи позов у цій частині, місцевий суд взагалі не встановив, які права позивача порушені цим рішенням, який закон був порушений сільською радою при винесенні нею оспорюваного рішення, та на підставі якої норми права порушене право  позивача підлягає захистові шляхом  скасування рішення сільської ради про надання йому земельної ділянки. Переглядаючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд у порушення вимог ст. 303 ЦПК України на зазначені положення закону та обставини справи уваги не звернув, не перевірив законність ухваленого рішення та у межах своїх повноважень не усунув допущених судом недоліків. Таким чином, неповне з'ясування обставин справи унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення спору і ці порушення були допущені як місцевим, так і апеляційним судами, тому оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

13. Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 7 грудня 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 17 квітня 2013 року, позов Наджафова Разіма Гаміда-огли до публічного акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк», третя особа - Наджафова Наталія Вікторівна, про визнання правовідносин поруки припиненими задоволено частково. Визнано правовідносини, які виникли між Наджафовим Р.Г.- огли та ЗАТ «Перший український міжнародний банк» на підставі договору поруки від 17 квітня 2008 року, припиненими з 21 жовтня 2009 року. У задоволенні іншої частини позову відмовлено. У касаційній скарзі ПАТ «Перший український міжнародний банк» просить судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити з підстав неправильного застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, задовольняючи частково позовні вимоги виходив із того, що банком відповідно до умов кредитного договору застосовано право вимагати повернення кредиту достроково, вимога до поручителя не була пред'явлена протягом шести місяців з дня виникнення права вимоги, тому порука відповідно до ч. 4 ст. 559 ЦК України, є припиненою. Проте погодитися з такими висновками судів не можна. Установлено, що 17 квітня 2008 року ПАТ «Перший український міжнародний банк» уклав з Наджафовою Н.В. кредитний договір, за умовами якого банк надав останній кредит у розмірі 222 тис. доларів з кінцевим терміном повернення 17 квітня 2028 року та зі сплатою 13,99 % річних. Того ж дня між банком та Наджафовим Р.Г.- огли укладено договір поруки, за умовами якого позивач зобов'язався відповідати за кредитними зобов'язаннями Наджафової Н.В. У зв'язку з тим, що Наджафова Н.В. припинила повернення кредитних коштів, 20 березня 2009 року банк направив їй вимогу про повернення кредиту у повному розмірі та сплати всіх відсотків за користування ним.  Суди дійшли висновку, що з 20 березня 2009 року почався перебіг строку повернення основного зобов'язання, а отже, 20 жовтня 2009 року закінчився шестимісячний строк пред'явлення вимоги до поручителя -Наджафова Р.Г. - огли. 16 листопада 2009 року ПАТ «Перший Український міжнародний банк» надіслав Наджафову Р.Г. — огли вимогу про добровільне повернення кредиту в повному розмірі та сплати всіх відсотків за користування ним. Відповідно до п. 6.1 договору поруки порука за цим договором припиняється з припиненням зобов'язання, а також в інших випадках, передбачених чинним законодавством України. Частиною 1 ст. 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Статтею 553 ЦК України встановлено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (ч. 1 ст. 554 ЦК України). Згідно з ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Сама по собі умова договору про дію поруки до повного виконання позичальником зобов'язання перед кредитодавцем або до повного виконання поручителем взятих на себе зобов'язань не може розглядатися як установлення строку дії поруки, оскільки це не відповідає вимогам ст. 252 ЦК України, згідно з якою строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати. При вирішенні таких спорів суд має враховувати, що згідно зі ст. 526 ЦК зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Отже, якщо кредитним договором не визначено інші умови виконання основного зобов'язання, то у разі неналежного виконання позичальником своїх зобов'язань за цим договором строк пред'явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів має обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов'язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов'язання у повному обсязі або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. Таким строком не може бути лише несплата чергового платежу. Пред'явленням вимоги до поручителя є як направлення/вручення йому вимоги про погашення боргу (залежно від умов договору), так і пред'явлення до  нього позову.  При цьому в разі пред'явлення  вимоги до поручителя кредитор може звернутися до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання. Зі змісту договору поруки вбачається, що строк її припинення не встановлено, тому згідно з вимогами вищевказаних норм матеріального права, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання, настання строку виконання зобов'язання у повному обсязі або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково не пред'явить вимоги до поручителя. Отже, підставою для припинення договору поруки може бути недотримання кредитором строку звернення до суду з вимогами до поручителя. Відповідно до пункту 24 постанови від 30 березня 2012 року № 5 Пленуму Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" від 30 березня 2012 року, відповідно до ч. 4 ст. 559 ЦК порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Пред'явленням вимоги до поручителя є як направлення/вручення йому вимоги про погашення боргу (залежно від умов договору), так і пред'явлення до нього позову. При цьому в разі пред'явлення вимоги до поручителя кредитор може звернутися до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання. Таким чином, посилання Наджафова Р.Г. - огли про сплив шестимісячного строку для пред'явлення вимоги про повернення боргу 20 жовтня 2009 року є передчасним, оскільки строк дії основного зобов'язання встановлений кредитним договором та визначений до 17 квітня 2028 року. Однак, суди попередніх інстанції на порушення вимог ст. ст. 212-215, 315 ЦПК України на зазначене уваги не звернули, доводів сторін належним чином не перевірили, не з'ясували коли саме спливає шестимісячний строк пред'явлення вимоги та допустив порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення ним фактичних обставин справи та перешкодили перевірці обставин, що призвело до передчасного висновку про задоволення позову.

14. Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 11 квітня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 10 червня 2013 року, у задоволенні позову відкритого акціонерного товариства «Домобудівний комбінат № 1 імені М.В. Співака» до Милінчука Петра Петровича, Управління Держкомзему в Бориспільському районі Київської області, Бориспільської районної державної адміністрації Київської області про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування розпорядження, зобов'язання вчинити певні дії відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову ВАТ «ДБК № 1 імені М.В. Співака», суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що фактично у позивача є право на постійне користування земельною ділянкою, але ним воно не реалізовано, немає державної реєстрації речового права та кадастрового номера земельної ділянки, а також відсутні відомості про земельну ділянку позивача в базі Державного земельного кадастру. Колегією суддів Вищого спеціалізованого суду України рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 11 квітня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 10 червня 2013 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Судами попередніх інстанцій установлено, що в 1991 році виконавчим комітетом Бориспільської районної ради Київської області ВАТ «ДБК № 1 імені М.В. Співака» було видано державний акт на право користування землею. Розпорядженням Бориспільської районної державної адміністрації Київської області від 4 квітня 2011 року № 852 Милінчуку П.П. надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у користування на умовах довгострокової оренди для сінокосіння на території Гнідинської сільської ради Бориспільського району Київської області, якій був присвоєний кадастровий номер, розроблена (технічна документація та межі земельної ділянки внесені до державного земельного кадастру. Згідно з ч. З ст. 98 Земельного кодексу України (далі - ЗК України у редакції 1990 року), який діяв на час отримання позивачем державного акта на право постійного користування на землю, порядок ведення державного земельного кадастру встановлюється Радою Міністрів Української РСР. Так, державний акт на право постійного користування земельною ділянкою площею 6,3 га був виданий позивачу 15 квітня 1991 року. Таким чином, на момент отримання ВАТ «ДБК № 1 імені М.В. Співака» вказаного державного акта реєстрація права користування землею в державному земельному кадастрі не велася. Статтею 22 ЗК України (у редакції 1990 року) передбачено, що право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Відповідно до положень ст. 23 ЗК України (у редакції 1990 року) право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів. Отже,  відповідно  до  норм як раніше діючого, так і діючого  земельного законодавства України виникнення права власності та права користування земельною ділянкою здійснюється після отримання її власником або землекористувачем -   документа, що посвідчує право власності чи право користування земельною ділянкою та його державної реєстрації. Відповідно до ч. 3 ст. 30 ЗК України (у редакції 1990 року) при передачі підприємствами, установами і організаціями будівель та споруд іншим підприємствам, установами і організаціям разом з цими об'єктами до них переходить право користування земельною ділянкою, на якій знаходяться зазначені будівлі та споруди. Аналогічна норма міститься і у ч. 2 ст. 120 нині діючого ЗК України. Пункт 6 Перехідних положень ЗК України визначає, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них. Проте обов'язок переоформлення права користування земельною ділянкою, який міститься у п. 6 Перехідних положень ЗК України, визнаний неконституційним на підставі рішення Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року. Разом з цим п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 2 квітня 2002 року № 449 «Про затвердження форми державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою» встановлює, що раніше видані державні акти на право приватної власності на землю, державні акти на право власності на землю, державні акти на право власності на земельну ділянку та державні акти на право постійного користування землею залишаються чинними і підлягають заміні у разі добровільного звернення громадян або юридичних осіб. З матеріалів справи вбачається, що рішенням апеляційного суду Київської області від 3 листопада 2011 року та постановою Київського апеляційного господарського суду від 15 липня 2011 року, яка залишена без змін постановою Вищого господарського суду України від 15 листопада 2011 року, було встановлено факт чинності державного акта на право постійного користування позивачем земельною ділянкою площею 6,3 га від 15 квітня 1991 року, а право позивача на постійне користування земельною ділянкою, наданою йому на підставі державного акта від 15 квітня 1991 року, підтверджується в самих оскаржуваних рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій, які зазначили, що фактично у ВАТ «ДБК '-.№ 1 імені М.В. Співака» є право на постійне користування земельною ділянкою, аіе воно ним не реалізовано. Отже, право постійного користування земельною ділянкою, набуте ВАТ «ДБК № 1 імені М.В. Співака» в установленому законом порядку, не втрачається, а зберігається до його належного переоформлення. Згідно із ч. 5 ст. 116 ЗК України надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом. Таким чином, спірну земельну ділянку спочатку потрібно було вилучити у встановленому законом порядку у позивача, а потім вирішувати питання про надання ш її іншим особам. Проте суди в порушення ст. ст. 212-214 ЦПК України на викладене уваги не звернули, не встановили фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та дійшли передчасного висновку про відмову в задоволенні позову ВАТ «ДБК № 1 імені М.В. Співака». Також суди не врахували, що рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 8 квітня 2009 року не є преюдиційним фактом для обставин цієї справи, навіть, якщо взяти з нього посилання про втрату чинності державного акта на право постійного користування ВАТ «ДБК № 1 імені М.В. Співака» земельною ділянкою площею 6,3 га від 15 квітня 1991 року, то це не означає, що позивачем втрачається право на користування та переоформлення спірної земельної ділянки та її не треба вилучати у позивача, оскільки він фактично користувався земельною ділянкою до передачі її Милінчуку П.П. За таких обставин ухвалені у справі судові рішення не можуть вважатись законними й обґрунтованими, тому відповідно до ст. 338 ЦПК України вони підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

15. Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 30 серпня 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 20 грудня 2012 року, позов Дніпровського екологічного прокурора в інтересах держави в особі Державної інспекції сільського господарства до Бориспільської районної державної адміністрації Київської області, Шевченка Михайла Михайловича про визнання незаконним та скасування розпорядження Бориспільської районної державної адміністрації Київської області, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, повернення земельної ділянки задоволено частково. Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 697501, виданий Шевченку М.М., цільовим призначенням якої є ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Процівської сільської ради Бориспільського району Київської області, площею 2 га, кадастровий номер земельної ділянки 3220886000:03:002:0949, зареєстрований 24 березня 2010 року в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею, договорів оренди землі за №011093800981. Провадження у справі щодо позовних вимог про визнання незаконним та скасування розпорядження Бориспільської районної державної адміністрації Київської області - закрито. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 30 серпня 2012 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 20 грудня 2012 року в частині вирішення позовних вимог про визнання незаконним та скасування розпорядження Бориспільської районної державної адміністрації Київської області, повернення земельної ділянки скасувала, справу в цій частині направила на новий розгляд до суду першої інстанції. Судами встановлено, що на виконання постанови Київського окружного адміністративного суд від 7 липня 2009 року розпорядженням Бориспільської районної державної адміністрації від 6 серпня 2009 року № 2553 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 2 га у власність Шевченку М.М. для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Процівської сільської ради Бориспільського району Київської області. На підставі зазначеного розпорядження Шевченку М.М. виданий держаний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 697501, зареєстрований у держаному земельному кадастрі 24 березня 2010 року. Згідно висновку Дніпровського басейнового управління водних ресурсів від 23 квітня 2012 року земельна ділянка, надана Шевченку М.М., розташована в межах Процівської сільської ради Бориспільського району Київської області і знаходиться в прибережній захисній смузі Канівського водосховища. Відповідно  до   висновку  спеціаліста  від  23   квітня   2012  року земельна ділянка,  виділена Шевченку М.М.,  частково  є  акваторією Канівського водосховища; прибережні захисні смуги та острови згідно зі ст. 4 Водного кодексу України відносяться до земель водного фонду. Постановою    Київського    апеляційного    адміністративного    від 10 травня 2012 року постанова Київського окружного адміністративного суд від 7 липня 2009 року, на підставі якої прийнято розпорядження Бориспільської районної державної адміністрації Київської області від 6 серпня 2009 року   №2553,  скасована та ухвалена нова постанова про відмову у задоволенні позову. На виконання постанови Київського        апеляційного адміністративного  суду  від   10  травня  2012  року     розпорядженням Бориспільської районної державної адміністрації Бориспільської області 9  серпня  2012  року  скасовано розпорядження  Бориспільської районної   державної   адміністрації   Київської   області   від   6   серпня 2009 року №2553. Закриваючи провадження у справі в частині визнання незаконним та скасування розпорядження Бориспільської районної державної адміністрації Київської області від 6 серпня 2009 року № 2553, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з відсутності предмета спору, оскільки зазначене розпорядження скасоване розпорядженням цього ж органу. Відмовляючи у задоволенні позову в частині повернення земельної ділянки суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із відсутності правових підстав для повернення спірної земельної ділянки державі, оскільки позивачем не надано доказів на підтвердження використання або розпорядження Шевченком М.М. спірною земельною ділянкою, обставин щодо її відчуження чи перебування у інших осіб позивачем не надано. З такими висновками судів попередніх інстанцій погодитись не можна. Відповідно до ст. 6 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Органи державної виконавчої влади діють виключно в межах, встановлених Конституцією, і у відповідності до законів України. Так, організацію, повноваження та порядок діяльності місцевих державних адміністрацій визначає Закон України «Про місцеві державні адміністрації». Згідно зі ст. 1 вказаного Закону місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади. Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах наданих повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ст. 6 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» на виконання Конституції України, законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, власних і делегованих повноважень голова місцевої державної адміністрацій в межах своїх повноважень видає розпорядження. Розпорядження голів місцевих державних адміністрацій, прийняті в межах їх компетенції, є обов’язковими для виконання на відповідній території всіма органами, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами та громадянами. Разом з тим, згідно ч. 3 ст. 43 Закону України «Про місцеві державні адміністрації, що суперечить Конституції України, законам України, рішенням Конституційного Суду України, іншим актам законодавства або є недоцільними, неекономними, неефективними за очікуваними чи фактичними результатами, скасовуються Президентом України, головою місцевої державної адміністрації вищого рівня або в судовому порядку. Без визнання недійсним розпорядження державної адміністрації про надання земельної ділянки неможливе визнання недійсним державного акта на неї. Відомостей про скасування Президентом України, головою місцевої державної адміністрації вищого рівня чи у судовому порядку оспорення позивачем розпорядження матеріали справи не містять. Закриваючи провадження у справі суд першої інстанції в порушення вимог ст.ст. 205, 213, 214 ЦПК України на вищенаведені норми закону у ваги не звернув, не визначився із характером спірних правовідносин, не дав їм належної оцінки з урахуванням норм матеріального права, якими регулюються дані правовідносини, невірно розтлумачив зміст ст. 205 ЦПК України та не зазначивши конкретного його пункту і пославшись на відсутність предмета спору дійшов до помилкового висновку про закриття провадження у справі в частині визнання незаконним та скасування розпорядження Бориспільської районної державної адміністрації Київської області від 6 серпня 2009 року № 2553. Встановлено, що земельна ділянка незаконно набута Шевченком М.М. у власність і визначивши недійсним державний акт на право власності на спірну земельну ділянку, суд першої інстанції безпідставно відмовив у поверненні земельної ділянки його власникові, від якого вона незаконно вибула. Суд апеляційної інстанції на порушення норм матеріального та процесуального права, допущені судом першої інстанції уваги не звернув в порушення ст. 303 ЦПК України доводів апеляційної скарги не перевірив і помилково залишив рішення суду першої інстанції без змін, обмежившись лише нормально висновком про ухвалення судом першої інстанції рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Допущені судами при вирішені спору порушення норм процесуального права унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, тому судові рішення у частині вирішення вимог про визнання незаконним та скасування розпорядження Бориспільської районної державної адміністрації Київської області, повернення земельної ділянки не можуть вважатись обґрунтованими та в силу ст. 338 ЦПК України підлягають скасуванню з направленням справи у цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

16. Цивільна справа за позовом Куковальського Володимира Олександровича, Куковальської Юлії Володимирівни, Яреми (Куковальської) Оксани Володимирівни до Саська Олександра Олександровича, Міліщука Віктора Сергійовича, третя особа - Гус Мартин Іванович, про визнання договорів купівлі-продажу земельних ділянок недійсними, визнання недійсними державних актів та визнання права власності розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 вересня 2012 року, позов задоволено. Рішенням апеляційного суду Київської області від 15 листопада 2012 року, рішення районного суду в частині задоволення вимог з підстав нікчемності правочину та з підстав обману скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову із вказаних підстав. У решті рішення суду залишено без змін. У касаційній скарзі Тищук А.В.  просить ухвалені у справі судові рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Ухвалюючи рішення та задовольняючи позов, суд першої інстанції, виходив з того, що відповідач не мав права на укладення оскаржуваних договорів купівлі-продажу земельних ділянок через відсутність вільного волевиявлення власників цих земельних ділянок, уклав такі договори унаслідок обману, а відтак оскаржувані договори купівлі-продажу є недійсними. Скасовуючи частково рішення суду першої інстанції лише в частині підстав задоволення позову, апеляційний суд виходив з того, що позивачами заявлено декілька взаємовиключних підстав для задоволення позову, при цьому суд апеляційної інстанції розглянув справу в межах заявлених позивачами вимог та залишив рішення без змін у зв'язку з відсутністю волі останніх на укладення спірних договорів купівлі-продажу земельних ділянок. Однак повністю погодитися з такими висновками суду не можна. За правилами ч. 1 ст. 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Судом установлено, що Куковальский В.О., діючи від свого імені, як власника земельної ділянки та від імені Яреми (Куковальської) О.В. і Куковальського Ю.В. за дорученням з правом передоручення, 23 травня 2010 року та 26 вересня 2010 року нотаріально оформив довіреності на ім'я Гуса М.І., за умовами яких уповноважив останнього на продаж спірних земельних ділянок й передав державні акти на право власності на ці земельні ділянки. Згода на відчуження майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, була надана дружиною позивача Куковальського В.О. Куковальською Н.М. 03 червня 2010 року. На підставі вказаних довіреностей Гус М.І., діючи від імені позивачів, 04 червня 2010 року уклав договори купівлі-продажу земельних ділянок площею - 0,2048  га та 0,2085  га, державні акти серії: ЯЕ №099282 та ЯЕ №099283 з Саськом О.О., а 05 жовтня 2010 року та 07 жовтня 2010 рою уклав договори купівлі-продажу земельних ділянок площею 0,20 п державний акт серії: ЯЕ №099288 та ЯЕ №099286 з Міліщуком B.C. Судова колегія вважає, що зазначені довіреності відповідають вимогам ст.  ст.  244,  245  ЦК  України,  і  Гус  М.І.  діяв у  межах  наданих  йому повноважень, передбачених ст. 238 ЦК України. На час укладання договорів купівлі-продажу від 04 червня 2010 року та 07 жовтня 2010 року, довіреності не були припинені чи скасовані, відповідно до вимог ст. ст. 248, 249 ЦК України. На обґрунтування позовних вимог, позивачі посилалися на те, зазначені довіреності  були надані  на виконання умов договору позички майна від 03  травня  2010 року та договору купівлі-продажу земельної ділянки з відстроченням платежу від 21 вересня 2010 року, укладених між ними та ТОВ «Вест Хаус» в особі керівника Гуса М.І.  Так, позивачами заявлено що 03 травня 2010 року між Куковальським В.О. та ТОВ «Вест Хаус» в особі керівника Гуса М.І., було укладено договір позички майна, за умовами якого Куковальський В.О. безоплатно передав ТОВ «Вест Хаус» по акту прийому-передачі майна від 08 травня 2010 року строком на 12 місяців: земельну ділянку, площею 0,2048 га, державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ №099282, що знаходиться за адресою: Київська область, Бориспільський район, Вишеньківська сільська рада; земельну  ділянку, площею 0,2085 га,   державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ №099283, що знаходиться за адресою: Київська область, Бориспільський район, Вишеньківська сільська рада; недобудований котедж за технічним проектом Архітектурного бк>ї «Лиза», загальна площа будівництва об'єкта 533,82 кв. м; недобудований котедж за технічним проектом Архітектурного бюрс «Ромар», загальна площа будівництва об'єкта 483,3 кв. м. Метою надання ТОВ «Вест Хаус» вищевказаного майна було виконання комплексу будівельно-монтажних робіт з будівництва двох котеджів, здача їх в експлуатацію, здійснення передпродажної підготовки та спільний продаж нерухомого майна третім особам. Крім того, позивачами зазначено що 21 вересня 2010 року між Куковальським В.О. та ТОВ «Вест Хаус» в особі керівника Гуса М.І., було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки з відстроченням платежу. Предметом договору було визначено наступне майно: земельна ділянка площею 0,20 га, ї^ии» «яасності на яку посвідчено державним актом на право приватної власності на земельну ділянку серії ЯЕ №099285, виданим Бориспільським районним відділом земельних ресурсів 28 березня 2007 року; земельна ділянка площею 0,26 га, прашйиасності на яку посвідчено державним актом на право приватної власності на земельну ділянку серії ЯЕ №105788, виданим Бориспільським районнишьлІдділом земельних ресурсів 28 березня 2007 року; земельна ділянка площею 0,20 га, право власності на яку посвідчено державним актом на право приватної власності на земельну ділянку серії ЯЕ №099288, виданим Бориспільським районним відділом земельних ресурсів 15 лютого 2007 року; земельна ділянка площею 0,20 га, право власності на яку посвідчено державним актом на право приватної власності на земельну ділянку серії ЯЕ №099286, виданим Бориспільським районним відділом земельних ресурсів 15 лютого 2007 року. Зазначені договори, що підтверджується матеріалами справи, були укладені у простій письмовій формі. Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, позивачі, з чим помилково погодилися суди першої та апеляційної інстанцій, вказували, що саме на виконання умов зазначених договорів, Куковальським В.О. були видані довіреності на ім'я Гуса М.І. Судова колегія вважає таке твердження є безпідставним, оскільки як умовами договору позички майна від 03 травня 2010 року та і умовами договору купівлі-продажу земельної ділянки з відстроченням платежу від 21 вересня 2010 року, не було передбачено надання Куковальським В.О. повноважень Гусу М.І., як фізичній особі, права продажу спірних земельних ділянок. У тексті довіреностей відсутні посилання, що вони видані на виконання будь-якого договору, стороною якого (яких) були б зазначені довірителі. Крім того, такі довіреності були видані не товариству, а саме фізичній особі Гусу М.І. з відповідними повноваженнями на відчуження майна, зі згоди на це дружини позивача Куковальського В.О., що унеможливлює оскарження договорів купівлі-продажу спірних земельних ділянок з підстав відсутності вільного волевиявлення власника, без скасування вказаних довіреностей, проте такі вимоги позивачами не заявлялись й дійсність довіреностей ніким із сторін не заперечувалася. Згідно із ч. 1 ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Підстави недійсності договорів визначені у ст. ст. 203, 215 ЦК України. Зі змісту зазначених правових норм вбачається, що правочин, недійсність якого прямо встановлена законом, є нікчемним. Визнання нікчемного правочину судом недійсним законом не вимагається, тобто для сторін правочину він не спричиняє правових наслідків, крім наслідків його недійсності. Суди першої та апеляційної інстанцій, задовольняючи позовні вимоги, помилково зазначили, що у власників земельних ділянок, якими були позивачі, відсутнє волевиявлення на укладення договорів купівлі-продажу земельних ділянок. Разом  з  тим,  їх  послідовні  і  цілеспрямовані  дії,  зазначені  вище, направлені на  відчуження земельних ділянок, спростовують вказані-договори. Як вбачається з матеріалів справи, договори, укладені між Куковальським В.О. та ТОВ «Вест Хаус» не відповідають вимогам чинного законодавства. Так, договір купівлі-продажу земельних ділянок з відстроченням платежу, укладений без дотримання нотаріально посвідченої форми, та без здійснення державної реєстрації. Унаслідок цього такі договори в силу вимог ст. ст. 210, 220, 640 ЦК України є нікчемними й не породжують для його сторін жодних юридичних наслідків, що в свою чергу позбавляє позивачів права посилатися на вказані угоди в обґрунтування своїх цивільних прав і обов'язків та також спростовує висновок судів щодо видання довіреностей на виконання цих договорів. Суди попередніх інстанцій на зазначене увагу не звернули і необґрунтовано зробили висновок про наявність підстав для задоволення вимог про визнання недійсними вищезгаданих договорів купівлі-продажу, не зважаючи на те, що відповідно до ст. ст. 655, 657 ЦК України, ст. 132 ЗК України, сторонами договорів купівлі-продажу від 04 червня 2010 року, 05 жовтня 2010 року, та 07 жовтня 2010 року дотримано вимоги щодо посвідчення своїх повноважень, форми та змісту договорів. У наступному, після укладання зазначених договорів, власники земельних ділянок Сасько О.О. та Міліщук B.C. відчужили придбані земельні ділянки Тищуку А.В., який є особою, права якої зачіпаються ухваленими судовими рішеннями, як власника майна, що є предметом спору, та є підставою для задоволення його касаційної скарги. Наведене свідчить про те, що судами ухвалені помилкові рішення внаслідок неправильного застосування норм матеріального права. Згідно зі ст. 341 ЦПК України суд касаційної інстанції має право скасувати судові рішення і ухвалити нове рішення або змінити рішення, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, чи не застосовано закон, який підлягав застосуванню. Виходячи із встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи, зібраних у ній доказів та з урахуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що позов з вищезазначених правових підстав є безпідставним, необґрунтованим та задоволенню не підлягає. Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, рішення суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення та зі скасуванням рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 травня 2013 року, ухваленого за результатами розгляду касаційних скарг Міліщука B.C., Саська О.О. На підставі викладеного, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 вересня 2012 року та рішення апеляційного суду Київської області від 15 листопада 2012 року скасувала і ухвалила нове рішення, яким у задоволенні позову Куковальського Володимира Олександровича, Куковальської Юлії Володимирівни, Яреми (Куковальської) Оксани Володимирівни до Саська Олександра Олександровича, Міліщука Віктора Сергійовича, третя особа - Гус Мартин Іванович, про визнання договорів купівлі-продажу земельних ділянок недійсними, визнання недійсними державних актів та визнання права власності - відмовила. Рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 травня 2013 року скасувала.

Таким чином, при ухвалені рішень в цивільних справах суддям слід давати правильну юридичну кваліфікацію правовідносинам, які потребують вирішення, застосовувати закон, який поширюється саме на ці правовідносини, правильно сприймати зміст та сутність закону, який підлягає застосуванню, та не давати йому розширене чи обмежене тлумачення. З ціллю недопущення скасування рішень суду з даних мотивів, судді повинні зазначати у судовому рішенні лише обставини та факти, які підтверджені допустимими та достатніми доказами, які не суперечать один одному, повно та правильно встановлювати обставини справи, та робити з них правильні висновки.

Наслідки перегляду судових рішень у адміністративному судочинстві характеризуються наступним чином:

Основними причинами скасування та зміни рішень Бориспільського міськрайонного суду Київської області в 2013 році в справах адміністративного судочинства стали порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права, порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

1. Так, постановою Бориспільського міськрайоиного суду Київської області від 30.10.2012 року залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 15.01.2013, позов Шамало Ганни Яківни до Бориспільської міської ради Київської області про скасування рішення та зобов'язання вчинити дії задоволено частково. Зобов'язано Бориспільську міську раду Київської області розглянути на пленарному засіданні сесії, подане 27.04.2012 Шамало Г.Я. клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, орієнтовною площею 0,10 га по пров. Щорса, 21, у місячний термін з моменту набрання рішенням суду законної сили, в порядку та у спосіб, передбачений ст. 118 Земельного кодексу України та прийняти належне, у відповідності до чинного законодавства України рішення. У задоволенні решти позову відмовлено. Не погоджуючись зі вказаними рішеннями судів попередніх інстанцій в частині відмовленого позову, Шамало Г.Я. оскаржила їх у касаційному порядку, просила скасувати вказані судові акти в частині відмовленого позову з мотивів порушення судами норм процесуального та матеріального права, прийняти нове рішення у справі про задоволення позову повністю. Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди попередніх інстанцій не правильно установили обставини справи та застосували положення Регламенту Бориспільської міської ради VI скликання, затвердженого рішенням міської ради від 23.11.2010 № 73-2-VI (далі  - Регламент міської ради). Приймаючи рішення у частині відмовленого позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що рішення про відмову у задоволенні клопотання Шамало Г.Я. про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність відповідач не приймав, а тому підстав для задоволення позову у цій частині немає. Колегія суддів Вищого адміністративного суду України не погоджується зі вказаним висновком судів попередніх інстанцій та вважає його неправильним, а рішення в цій частині передчасними, з огляду на таке. Відповідно до абзацу 16 статті 5.1.4 Статуту територіальної громади міста Бориспіль, затвердженого рішенням Бориспільської міської ради від 24.02.2005 № 1419, Регламент міської ради визначає порядок та процедуру прийняття рішень. Пунктом 9 частини першої статті 28 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» установлено, що питання з приводу організації і здійснення землеустрою, погодження проектів землеустрою вирішуються виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради. Стаття 66 Регламенту міської ради визначає порядок прийняття рішень міської ради. Згідно з пунктом 1 статті 66 Регламенту міської ради рішення міської ради приймається відкритим голосуванням більшістю голосів «ЗА» від загального складу міської ради за винятком випадків, зазначених у регламенті. Відповідно до пункту 2 наведеної норми проект рішення або пропозиція, які не отримали необхідної більшості голосів на підтримку, вважаються відхиленими. Таке відхилення проекту рішення заноситься до протоколу пленарного засідання як рішення міської ради. Згідно з частиною першою статті 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Оскаржувані судові акти в частині відмовленого позову названим вимогам процесуального закону не відповідають у зв'язку з наступним. Відповідно до частини третьої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, па досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. Частиною першою статті 70 КАС України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Згідно з частиною четвертою статті 70 КАС України обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору. Відповідно до частин четвертої та п'ятої статті 11 Кодексу адміністративного судочинства суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає. Ураховуючи вказані положення правових норм адміністративного судочинства стосовно принципу офіційного з'ясування всіх обставин у справі та належності доказів, суду під час нового розгляду справи та вирішення спору по суті в частині визнання незаконним та скасування рішення відповідача необхідно встановити, чи у протоколі пленарного засідання Бориспільської міської ради Київської області від 19.06.2012 відображено факт відхилення проекту рішення «Про надання дозволу на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок громадянам (згідно з додатком) у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд у м. Борисполі» у зв'язку з не набранням необхідної кількості голосів, та чи є це за своєю правовою природою рішенням про відмову у задоволенні клопотання позивача. У разі відображення відповідного рішення у протоколі пленарного засідання Бориспільської міської ради Київської області від 19.06.2012 суду необхідно надати належну правову оцінку оспорюваному рішенню з урахуванням критеріїв законності рішення суб'єкта владних повноважень, передбачених частиною третьою статті 2 КАС України. Оскільки позовні вимоги у цій справі про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії є нерозривно пов'язаними між собою, у залежності від установлених обставин щодо факту прийняття рішення про відмову у задоволенні клопотання та надання належної правової оцінки цьому рішенню суду під час нового розгляду справи необхідно визначитись в обґрунтованості позову в частині зобов'язання відповідача розглянути на пленарному засіданні сесії подане 27.04.2012 Шамало Г.Я. клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, орієнтовною площею 0,10 га по пров. Щорса, 21. З огляду на викладене доводи касаційної скарги заслуговують на часткову увагу, у зв'язку з чим наявні підстави для її часткового задоволення та скасування оскаржуваних судових рішень. Зважаючи на викладене, колегія суддів дійшла висновку, , які мають значення для правильного вирішення справи. Тому постанову що судами першої та апеляційної інстанцій під час прийняття рішень по суті спору у цій справі було порушено норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 30 жовтня 2012 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2013 року в цій справі скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

2. Постановою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 04 квітня 2011 року позовні вимоги Черв'якової Парасковії Михайлівни до Ревненської сільської ради Бориспільського району Київської області про оскарження акту індивідуальної дії органу місцевого самоврядування задоволені в повному обсязі. Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 02 лютого 2012 року скасовано постанову Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 04 квітня 2011 року та ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено. Судом апеляційної інстанції правильно встановлено, що про порушення свого права позивач знала ще в кінці 2009 року при подачі заяви від 23 листопада 2009 року до управління земельних ресурсів м. Бориспіль. В цій заяві позивачка просила оформити та видати державний акт на право власності на земельну ділянку на підставі оскаржуваного рішення. Разом із тим, прийшовши до такого правильного висновку, суд апеляційної інстанції помилково відмовив в задоволенні позову, оскільки за правилами статті 100 КАС України в такому випадку суд повинен залишити позов без розгляду. Відповідно до статті 225 КАС України суд касаційної інстанції має право змінити судове рішення, якщо у справі немає необхідності досліджувати нові докази або встановлювати обставини, а судове рішення, яке змінюється, є помилковим тільки в частині. Із вказаних вище підстав Вищий адміністративний суд України касаційну скаргу Черв'якової Парасковії Михайлівни задовольнив частково. Змінив постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 02 лютого 2012 року, виклавши абзац 2 її резолютивної частини в такій редакції: «Постанову Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 04 квітня 2011 року скасувати. Позов Черв'якової Парасковії Михайлівни до Ревненської сільської ради Бориспільського району Київської області про скасування рішення Виконавчого комітету Ревненської сільської ради Бориспільського району Київської області від 02 грудня 1997  року № 23/7 «Про переведення земельної ділянки у приватну власність для ведення особистого підсобного господарства» в частині передачі Черв'яковій Парасковії Михайлівні земельної ділянки у приватну власність для обслуговування будинку, розміром 0,15 га, залишити без розгляду».

3. Постановою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 квітня 2008 року позов Василенка І.А. було задоволено повністю. Зобов'язано управління Пенсійного фонду України у м. Борисполі Київської області зарахувати в пенсійний стаж позивача роботу водієм автомобіля з 30 липня 1986 року по 31 серпня 1986 року на ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та оформити йому пільгову пенсію. Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 2 вересня 2009 року апеляційну скаргу управління Пенсійного фонду України у м. Борисполі Київської області було   залишено без задоволення, а постанову Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 квітня 2008 року - без змін. Вказуючи на допущені, на думку управління Пенсійного фонду України в м. Борисполі Київської області, судами пертої та апеляційної інстанцій порушення норм цінного процесуального та матеріального законодавства, що призвело до постановлення неправильних судових рішень, відповідач просив скасувати постановлені судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні позову. Судами першої та апеляційної інстанцій при розгляді справи по суті встановлено, що Василенко І.А. є учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у 1986 році категорії 2,  що  підтверджується  посвідченням  серії А №119975,  виданим 30 жовтня 1992 року. В довідці архівного відділу Бориспільської районної держаної адміністрації Київської області від 9 березня 2006 року за №05-04/47 зазначено про неможливість надати довідку про заробітну плату позивача по Бориспільському АТП-13264 за 1986-1991 роки у в'язку  з тим,  що  особових рахунків по заробітній  платі,  які  передані  на державне зберігання за даний період, не виявлено, а місце знаходження даних документів архівному відділу невідоме. Згідно з довідкою архівного відділу Бориспільської районної держаної адміністрації Київської області від 7 квітня 2006 року за №05-04/93 у наказах з особового складу Бориспільського АТП-11068 за 1986 рік не виявлено наказу по підприємству про направлення позивача на ліквідацію аварії на Чорнобильській АЕС в м. Прип'ять Київської області. Виконавчим комітетом Бориспільської міської ради 21 грудня 2005 року видано довідку за №48 форми №122 про період роботи позивача в зоні відчуження, відповідно до якої з 2 серпня  1986 року по 4 вересня  1986 року Василенко І.А. був безпосередньо зайнятий на роботах по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. 25 березня 2006  року  управління  Пенсійного фонду України у м. Бориспіль  Київської області відповідно до протоколу №389 відмовило Василенку І.А. в призначенні   пенсії із зменшенням пенсійного віку, встановленого для державних пенсії у зв'язку з ненаданням заявником в тримісячний термін довідки форми №122 про період перебування на ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС для вірного визначення зменшення пенсійного віку згідно з вимогами статей 15, 55 Закону України «Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» та пункту 7 «г» Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». Відповідно до положень частини 1 статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, які працювали у зоні відчуження до 1 липня 1986 року незалежно від кількості робочих Днів, а з 1 липня 1986 року по 31 грудня 1986 року не менше 5 календарних днів, пенсійний вік, встановлений для одержання державних пенсій, зменшується на 10 років. Згідно з частиною 4 статті 15 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» видача довідок про період роботи (служби) по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, а також на територіях радіоактивного забруднення, про заробітну плату за цей період здійснюється підприємствами, установами та організаціями (військкоматами), а про період проживання на територіях радіоактивного забруднення, евакуацію, відселення, самостійне переселення - органами місцевого самоврядування. Відповідно до статті 62 Закону України «Про пенсійне забезпечення» основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження  наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України. Згідно пункту 2 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення; пенсій  за відсутності трудової книжки  або  відповідних записів у  ній,  затвердженого постановою Пенсійного фонду України  від  12 серпня   1993  року № 637, у разі коли документи про трудовий стаж не збереглися, підтвердження трудового стажу здійснюється органами Пенсійного фонду на підставі показань свідків. Враховуючи викладене, суди першої та апеляційної інстанцій прийшли   до обґрунтованого висновку про те, що Василенко І.А. як учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС має право на призначення пенсії із зменшенням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської   катастрофи», оскільки в період з 30 липня 1986 року по 31 серпня 1986 року позивач працював водієм автомобіля в м. Прип'яті Київської області, що підтверджується показами свідків Юрченка П.А. та Самойлика П.С.,a також копією перепустки в закриту зону. В доводах касаційної скарги відповідач зазначає, що довідка форми №122 про період роботи Василенка І.В. в зоні відчуження в період з 2 серпня 1986 року по 4 вересня і 1986 року безпідставно видана виконавчим комітетом Бориспільської міської ради, оскільки згідно записів у трудовій книжці він в цей час працював в АТП-11068. Первинні документи, які б підтверджували факт роботи в зоні відчуження відповідачу не надавались, тому позивач не має права на призначення пенсії із зменшенням пенсійного віку. Крім того, пунктом 20 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній не передбачено підтвердження пільгового стажу в зоні відчуження показаннями свідків. На думку колегії суддів Вищого адміністративного суду України, зазначені доводи відповідача не заслуговують на увагу, оскільки єдиним документом, який підтверджує статус громадянина, що постраждав внаслідок Чорнобильської катастрофи, та дає право на пільги, компенсації, встановлені Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», у тому числі й призначення пенсії із зменшенням пенсійного віку, встановленого для одержання державних пенсій, є посвідчення учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, яке було видано позивачу 30 жовтня 1992 року. Василенко І.А. працював в зоні відчуження в період з 1 липня 1986 року по 31 грудня 1986 року понад 5 календарних днів, тому він має право на призначення пенсії із зменшенням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» як учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС в 1986 році, а рішення відповідача щодо відмови у призначенні позивачу пенсії на пільгових умовах є незаконним. Відповідно до положень частини 2 статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції, чинній на час звернення позивача з позовом до адміністративного суду, було встановлено річний строк звернення до суду, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Відповідно до частини 1 статті 100 Кодексу адміністративного судочинства України пропущення строку звернення до адміністративного суду є підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову за умови, якщо на цьому наполягає одна із сторін. Позивач звернувся до відповідача із заявою про призначення пенсії 15 грудня 2005 року. Протоколом №389 від 25 березня 2006 року відповідач відмовив позивачу в призначенні пенсії із зменшенням пенсійного віку. До суду з позовом про зобов'язання відповідача прийняти рішення про призначення пенсії позивач звернувся 22 лютого 2008 року, питання про поновлення пропущеного ним річного строку звернення до суду з адміністративним позовом не заявляв. Суди першої та апеляційної інстанцій, в порушення вимог частини 4 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до положень якої суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, не звернув уваги   на   пропущений   позивачем   строку   звернення   до   суду,   не   з’ясували   позицію відповідача щодо пропущеного строку та залишили зазначене питання невирішеним. Оскільки питання, пов'язані з пропущенням строків звернення до суду та встановлення обставин для визнання підстав його пропущення поважними або неповажними, не можуть вирішуватись судом касаційної інстанції, справа у цій частині підлягає направленню на новий судовий розгляд. Касаційну скаргу управління Пенсійного фонду України у м. Борисполі Київської області задовольнити частково. Ухвалу Київського  апеляційного адміністративного суду  від 2  вересня 2009 року скасувати. Постанову Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 квітня 2008 року змінити. Абзац другий резолютивної частини постанови викласти у такій редакції: «Зобов'язати управління Пенсійного фонду України у м. Борисполі Київської області призначити Василенку Івану Андрійовичу пенсію із зменшенням пенсійного віку, встановленого для надання державних пенсій, відповідно до статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» з 22 лютого 2007 року». У частині позовних вимог про призначення пенсії за період з дня досягнення Василенком Іваном Андрійовичем 50-річного віку до 22 лютого 2007 року справу направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

4. Так, ухвалою Вищого адміністративного суду України скасовано постанову Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 лютого 2013 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 16 травня 2013 року у справі за позовом прокурора Дарницької прокуратури з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах Міністерства оборони України, державного підприємства "Бориспільське" до Бориспільської міської ради, третя особа - товариство з обмеженою відповідальністю "Агростар Україна" про скасування рішення, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Постановою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 лютого 2013 року залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 16 травня 2013 року вказаний позов задоволено. Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, Бориспільська міська рада Київської області та товариство з обмеженою відповідальністю "Агростар Україна" звернулися з касаційними скаргами, в яких посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просять їх скасувати, в позові відмовити. Колегія суддів Вищого адміністративного суду України прийшла до висновку, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав. Як вбачається з матеріалів справи, до Бориспільського міськрайонного суду Київської області із вказаним позовом звернувся Заступник військового прокурора Дарницького гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України. З урахуванням приписів ч.2 ст.18 Кодексу адміністративного судочинства України, окружним адміністративним судам підсудні адміністративні справи, у яких однією із сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, обласна рада, Київська або Севастопольська міська рада, їх посадова особа, крім випадків, передбачених цих Кодексом, та крім справ з приводу їхніх рішень, дій чи бездіяльності у справах про адміністративні проступки та справ, які підсудні місцевим загальним судам як адміністративним судам. Тобто, враховуючи суб'єктний склад спірних правовідносин та суть спору, колегія суддів вказує на помилковість визначення позивачем предметної підсудності справи, на що суди попередньої інстанції уваги не звернули та розглянули спір по суті заявлених вимог. Поряд з цим, звертаючись до суду із вказаним позовом, прокурор просив поновити пропущений   строк   звернення   до   суду.   При   цьому,   позовна   заява   не   містить обґрунтованих причин такого пропуску строку. Тому, суд першої інстанції цих причин при розгляді справи не з'ясовував і доводів позивача щодо поважності таких причин не перевірив та не навів їх при постановленні оскаржуваного рішення. Колегія суддів вказує, що для правильного вирішення спору важливим є те, що відповідно до вимог ч. ч. 1, 2 ст. 99 КАС України (в редакції, чинній на час звернення з позовом) адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Слід також зазначити, що оцінюючи обставини, що перешкоджали здійсненню процесуального права на звернення до суду з позовом, на які заявник посилається як на поважні, суд має виходити з оцінки та аналізу всіх наведених у клопотанні доводів і з того, чи мав заявник за таких обставин можливість своєчасно реалізувати право на звернення до суду. Поряд з цим, відповідно до п.1 ч.2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Статтею 3 КАС України встановлено, що справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно з ч.2. ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів для яких законом встановлено інший порядок судового вирішення. З урахуванням зазначеного, колегія суддів вказує, що правовідносини щодо зобов'язання відповідача повернути в натурі земельну ділянку площею 5, 906 га. не є публічно-правовими та не можуть розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Зазначеним обставинам судом суди попередніх інстанцій оцінки надано не було, тобто не досліджено всіх обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Таким чином, постанова Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 лютого 3013 року та ухвала Київського апеляційного адміністративного суду від 16 травня 2013 року вказаним вимогам не відповідають, оскільки не ґрунтуються на всебічному, повному ї об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності.

5. Постановою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від, 01.02.2010 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 17.04.2012 року, адміністративний позов задоволено. Визнано протиправною відмову Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Бориспільської міської ради щодо виплати Пруд Галині Миколаївні недоотриманої щорічної допомоги на оздоровлення та одноразової грошової компенсації у розмірах відповідно до мінімальної заробітної плати, визнання її інвалідом війни 1-ї групи з видачею відповідного   посвідчення. Постановлено стягнути з Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Бориспільської міської ради на користь Пруд Галини Миколаївни недоотриману щорічну допомогу на оздоровлення за період 2000-2007 років у розмірі 8711,50 грн., різницю одноразової компенсації у розмірі 6700,70 грн.. Зобов'язано відповідача визнати позивача інвалідом війни 1-ї групи відповідно до пункту 9 частини 2 статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та видати відповідне посвідчення. Постановлено стягнути з відповідача на користь позивача грошову компенсацію за незаконно не надані пільги у розмірі 9217,44 грн. Не погоджуючись з судовими рішеннями першої та апеляційної інстанції у справі, Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Бориспільської міської ради подало до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу у якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанції та залишити позов без розгляду. Колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Судами попередніх інстанцій встановлено, що Пруд Г.М. є учасником ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС 1 категорії, інвалідом 1 групи, стала інвалідом внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи. Відповідачем була призначена та фактично виплачена грошова допомога на оздоровлення у розмірах, що передбачені постановами Кабінету Міністрів України. Відповідно до частини 4 статті 48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»від 28.02.1991 року № 796 XII (із змінами та доповненнями), позивач має право на щорічну допомогу на оздоровлення в розмірі - п'ять мінімальних заробітних плат. Відповідно до частини 7 статті 48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», розмір мінімальної заробітної плати визначається на момент виплати. Відповідно до частини першої статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я, створення єдиного порядку визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення визначені та закріплені в Законі України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Наявність у позивача права на призначення щорічної допомоги на оздоровлення в розмірі, встановленому законом, є визначальною для вирішення даного спору, крім того це право гарантується Конституцією України (частина 2 статті 46 Конституції України). Згідно з положеннями частини четвертої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу. Отже, за конституційними нормами, виходячи з пріоритетності законів над підзаконними актами, суди дійшли правильного висновку, що при визначенні розміру щорічної допомоги на оздоровлення позивачеві застосуванню підлягає стаття 48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», з якої вбачається, що під час визначення розміру виплат за основу їх нарахування береться мінімальна заробітна плата. При цьому посилання відповідача на правомірність його дій при виплаті позивачу грошової допомоги на оздоровлення відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка істотно звужує обсяг встановлених законом прав позивача, - є безпідставним. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Таким  чином, обґрунтованим є висновок судів щодо наявності правових підстав для  задоволення  позову в  частині  зобов'язання  відповідача здійснити позивачу перерахунок щорічної одноразової допомоги за шкоду заподіяну  здоров'ю за 2007 рік. Крім цього, Пруд Г.М. просила зобов'язати відповідача визнати її інвалідом війни та видати відповідне посвідчення, виплатити на її користь грошову компенсацію за ненадані пільги по оплаті комунальних послуг. Згідно з пунктом 9 частини 2 статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» до інвалідів війни належать також інваліди з числа осіб, залучених до складу формувань Цивільної оборони, які стали інвалідами внаслідок захворювань, пов'язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи. Також, у грудні 2007 року позивач звернулась до Бориспільського міського управління праці та соціального захисту населення з проханням визнати її інвалідом війни 1-ї групи та видати відповідне посвідчення. Відповідач листом від 26.12.2007 повідомив позивача, що для задоволення його   клопотань   відсутні   підстави   на  даний   час   у  зв'язку  з   невизначеністю відповідного порядку реалізації положень пункту 9 частини 2  статті  7  Закон}" України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Внаслідок виконуваних робіт позивач отримала профзахворювання, а в подальшому інвалідність, яка пов'язана з виконанням робіт по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Згідно довідки позивачу встановлено першу групу інвалідності з 13.07.2011 року у зв'язку з профзахворюваннями, пов'язаними з роботами по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, довічно. Згідно з даними довідки від 12.12.2007 року № 01-08/1188 Управління з питань надзвичайних ситуацій Київської обласної державної адміністрації Пруд Г.М. брала участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС у складі невоєнізованого формування автотранспортної служби ЦО Бориспільського району від Бориспільського АТП 31017 (АТП 13212) у період з 21 по 22 червня 1986 року. Підстава: протокол засідання Комісії з питань підтвердження участі у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи у складі формувань Цивільної оборони. З наказів начальника автооб'єднання 09033  -  начальника автотранспортної,, служби цивільної оборони (далі-ЦО) Бориспільського району від 29.06.1981 року" № 288 вбачається, що позивач був залучений у якості диспетчера до автосанітарного загону ЦО № 84. Відповідно до довідки Автотранспортної акціонерної співдружності «Славутич-Бориспіль» від 21.08.2008 №1/02-1423 Пруд Г.М. була включена до особового складу ЦО Бориспільського АТП 31017 Київського управління пасажирського автотранспорту, який відповідно до вимог розпоряджень начальника ЦО Київської області від 26.04.1986 року №01, від 30.04.1986 року № 2, від 02.05.1986 року № 9, від 03.05.1986 року № 16 та інших був залучений до проведення евакуаційних заходів із населених пунктів Чорнобильського району, в тому числі міст Прип'ять та Чорнобиль, а також інших заходів з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС з 26.04.1986 року включно 1986 рік. Таким чином, обставини справи свідчать про те, що позивач був залучений до складу формувань Цивільної оборони при ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС та став   інвалідом   внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків - Чорнобильської катастрофи. Тому за наявності документів, підтверджуючих право позивача на отримання статусу інваліда війни, дії Управління праці та соціального захисту населення, які виразилися у відмові надати такий статус і видати відповідне посвідчення, є протиправними. Також колегія суддів вважає необґрунтованим посилання відповідача на листи Міністерства праці та соціальної політики України за № 631 \0\ 15 -09\014 від 25.05.2009 року, Головного управління праці та соціального захисту населення Київської обласної державної адміністрації № 05\728 від 14.03.2008 року, якими вимагається для підтвердження залучення особи до формувань Цивільної оборони надання органам соціального захисту населення, крім довідки управління з питань надзвичайних ситуацій, додаткових документів, а саме: довідки, що містить інформацію про наказ чи розпорядження про залучення особи до формувань Цивільної оборони, займану посаду та документів про роботу, яку виконував громадянин під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Ці листи-роз'яснення носять інформаційний характер, не мають ознак нормативно-правового акту, а тому не можуть бути використані, як правова підстава, що врегульовує порядок встановлення статусу інваліда війни. Відповідно до пункту 7 Положення про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни, затвердженого постановою KM України від 12 травня 1994 року № 302, "Посвідчення інваліда війни" видаються органами праці та соціального захисту населення за місцем реєстрації громадянина. Враховуючи викладене, позивач має право на встановлення статусу інваліда війни і на отримання документа, що підтверджує зазначений статус згідно з пунктом 9 частини другої статті 7 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту". Водночас, вимоги про стягнення компенсації за ненадані пільги по оплаті комунальних послуг задоволенню не підлягають, оскільки право на вказані пільги виникають з моменту встановлення статусу інваліда війни, яким позивач не був наділений на час отримання вказаних комунальних послуг. Що стосується позовних вимог про визнання неправомірними дій щодо відмови у виплаті недоотриманої щорічної допомоги на оздоровлення за період з 2000-2006 років та одноразової компенсації відповідно до вимог статті 48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» та зобов'язання провести відповідні виплати, то їх належить залишити без розгляду у зв'язку з пропуском строку звернення з адміністративним позовом та у зв'язку з тим, що на застосуванні наслідків пропуску такого строку наполягав відповідач. Вимоги про нарахування суб'єктом владних повноважень та проведення встановлених статтею 48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», виплат є публічно-правовими, а не цивільно-правовими. У зв'язку з цим до таких вимог правила позовної давності, встановлені главою 19 Цивільного кодексу України, Віденською конвенцією «Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду 1997 року» не застосовуються. Закон України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» не встановлює строку звернення до адміністративного суду громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, оскільки відповідно до статті 90 цього Закону всі вимоги згаданого Закону застосовуються щодо будь-якого ядерного інциденту, що може статися на території України, після набрання цим Законом чинності, тобто починаючи з 21.03.1995 року. Крім того, не підлягають застосуванню до вимог у даній справі положення частини другої статті 46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», частини другої статті 87 Закону України «Про пенсійне забезпечення», оскільки зазначені приписи встановлюють строки виплати нарахованих пенсій за минулий час і не визначають строки призначення і нарахування пенсій. З огляду на викладене під час вирішення питання щодо дотримання строку звернення до адміністративного суду з позовами про нарахування та виплату пенсії громадянам, які постраждали  внаслідок  Чорнобильської   катастрофи,   судам необхідно    керуватися    нормами    статті   99   КАС    Кодексу    адміністративного судочинства України. Відповідно до частини 2 статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній на момент звернення з позовом) для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється річний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Виплата щорічної допомоги на оздоровлення за період 2000-2006 років відбулась у відповідних роках, а виплата одноразової компенсації проведена у 2001 році. Позивач звернувся з адміністративним позовом 11.01.2008 року, тобто з пропуском строку, встановленого частиною 2 статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України, в частині вимог що стосуються щорічної допомоги на оздоровлення за період 2000-2006 років та одноразової компенсації, яка була виплачена у 2001 році. Відповідно до ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, якщо обставини справи встановлені повно і правильно, але суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми матеріального чи процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення. На підставі викладеного, касаційну   скаргу   Управління   праці   та   соціального   захисту   населення виконавчого комітету Бориспільської міської ради задоволено частково. Постанову Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 01 лютого 2010 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 17 квітня 2012 року скасовано та прийнято нову постанову, якою позов задоволено частково. Визнано неправомірними дії Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Бориспільської міської ради щодо відмови провести нарахування та виплату Пруд Галині Миколаївні недоотриманої щорічної допомоги на оздоровлення відповідно до вимог ст. 48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» за 2007 рік в розмірі п'яти мінімальних заробітних плат. Зобов'язано Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Бориспільської міської ради перерахувати та виплатити Пруд Галині Миколаївні недоотриману щорічну допомогу на оздоровлення відповідно до статті 48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» за 2007 рік в розмірі п'яти мінімальних заробітних плат, за виключенням виплаченої за цей період суми. Визнати неправомірними дії Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Бориспільської міської ради щодо відмови у наданні Пруд Галині Миколаївні статусу інваліда війни 1 групи відповідно до пункту 9 частини 2 статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та видачі посвідчення інваліда війни. Зобов'язано Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Бориспільської міської ради встановити Пруд Галині Миколаївні статус інваліда війни 1 групи відповідно до пункту 9 частини 2 статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та видати посвідчення інваліда війни. Позовні вимоги в частині визнання неправомірними дій щодо відмови у виплаті недоотриманої щорічної допомоги на оздоровлення за період 2000-2006 років та одноразової компенсації відповідно до вимог ст. 48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи - залишити без розгляду. Відмовити у задоволенні позовних вимог Пруд Галині Миколаївні до Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Бориспільської міської ради про стягнення грошової компенсації за ненадані пільги у сумі 9217,44 грн. Присуджено з місцевого бюджету за місцезнаходженням відповідача (Бориспільська міська рада) на користь Пруд Галини Миколаївни понесені нею судові витрати, а саме судовий збір у сумі 3 (три) гривні 40 коп.

Підсумовуючи вищевикладене, слід зазначити, що з метою усунення виявлених недоліків, суддям слід більш ретельно вивчати матеріали справ, більш предметно підходити до застосування норм кримінального, кримінального процесуального, цивільного, цивільного процесуального та адміністративного законодавства, а також всебічно, повно і об’єктивно досліджувати обставини справи, ухвалюючи кінцеве рішення у справі.

Крім того, при розгляді справ та ухвалені рішень суддям Бориспільського міськрайонного суду Київської області потрібно постійно вивчати матеріали судової практики Верховного та Вищого Спеціалізованого Суду, практики Європейського суду з прав людини та обговорювати причини скасування судових рішень судами вищої інстанції.

З метою недопущення помилок, які стають підставою для скасування та зміни судових рішень в справах головою Бориспільського міськрайонного суду Київської області проводяться наради суддів на яких обговорюються спірні та проблемні питання.

Стан дотримання суддями Бориспільського міськрайонного суду законодавства при здійсненні правосуддя, якості та оперативності розгляду кримінальних, цивільних та адміністративних справ, й надалі буде під постійним контролем голови суду.