УЗАГАЛЬНЕННЯ судової практики причин скасування та зміни апеляційним судом Київської області в 2013 році рішень Бориспільського міськрайонного суду Київської області

 

УЗАГАЛЬНЕННЯ

судової практики причин скасування та зміни

апеляційним судом Київської області в 2013 році

рішень Бориспільського міськрайонного суду Київської області

 

В ході проведення аналізу встановлено, що основними причинами скасування судових рішень залишається: порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

 

№2/1005/1484/2012         Головуючий у І інстанції Мельник О.О.

за позовом Лагутіної Наталії Леонідівни до Васильєвої Людмили Олександрівни про припинення права власності на частку у спільному майні, визнання права власності на частину нерухомого майна, виплату компенсації та за зустрічним позовом Васильєвої Людмили Олександрівни  до Лагутіної Наталії Леонідівни про припинення права власності на частку у спільному майні, визнання права власності на частину нерухомого майна, виплату компенсації.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 08 жовтня 2012 року позов Лагцтіної Н.Л.  задоволено повністю. У задоволенні зустрічного позову відмовлено. Додатковим рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 17 жовтня 2012 року повернуто Васильєвій М.І. грошові кошти у розмірі 72 001 грн., внесених нею на депозитний рахунок.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 28.01.2013 року рішення від 08.10.2012 року,  яким позовні вимоги  Лагутіної Н.Л. про припинення права власності на частку у спільному майні, визнання права власності на частку у спільному майні, виплату компенсації та за зустрічним позовом  Васильєвої Н.Л. про припинення права власності на частку у спільному майні, визнання права власності на частину нерухомого майна, виплату компенсації, у частині  припинення права власності Васильєвої  Л.О. на 1/10 частину будинку, виплаті її компенсації скасував у цій частині ухвалити нове - про відмову у позові.У решті рішення залишити без змін.

 Суд апеляційної інстанції виходив із того, що ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог Лагутіної Н.Л., суд першої інстанції у повній мірі викладеного не врахував, зокрема, відсутність у ОСОБА_2 іншого житла для проживання, вартість земельної складової у визначенні належної їй частки майна, що значно зменшило розмір грошової компенсації, можливість виділення її частки, що становить 5,67 ( 17,4 + 9,8 + 18,2 + 11,3 : 10 ) кв.м., житлової площі у будинку із проведенням компенсації на користь інших осіб, можливість переобладнання одного із приміщень в жиле і т. і., ту обставину, що вона користується жилим приміщенням та несе витрати щодо його утримання, має у власності 1/10 частину домоволодіння, а не 1/5, як заявлено у первісних позовних вимогах.          

         Не звернув уваги суд і на ту обставину, що співвласником спірного домоволодіння у 1/2 його частини є Момот Я.М. , який не був залучений до участі у справі в якості позивача згідно вимог ст. 365 ЦК України.

         Судом першої інстанції не надано належної оцінки і тому факту, що домоволодіння по ½ частина якого належить Васильєвій Л.О. на підставі договору-купівлі-продажу від 08 лютого 2001 року, з 2010 року по теперішній час займає Лугова О.П., а іншої квартири №33, частина якої значиться за нею ж на праві власності, у названому будинку не існує ( а.с. 108, 110, 189 ).

Викладене, у сукупності, на переконання апеляційного суду, свідчить про те, що припинення права на частку у спільному майні завдасть істотної шкоди інтересам Васильєвої Л.О., а тому, заявлені вимоги з цього приводу не можуть бути задоволені.

 

Справа 2/1005/2599/2012     Головуючий у І інстанції Мельник О.О.

за позовом Приватного підприємства „Регіон Кепітал” до Ясинського Юрія Володимировича, Публічного акціонерного товариства „Піреус Банк МКБ”, треті особи - відділ примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України, Приватне підприємство „Сіті Ріелті” про визнання права власності на майно, звільнення майна з-під арешту та виключення з акту опису й арешту майна.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 18 грудня 2012 року позов задоволено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 04.04.2013 року скасував рішення від 18.12.2012 року та ухвалив нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що відповідно до вимог ст. ст. 125, 126 ЗК України право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цих прав, а позивач не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження державної реєстрації прав власності на 21 земельну ділянку, які 05.09.2012 року описано і накладено арешт, то у нього не виникло право власності на ці земельні ділянки і суд першої інстанції дійшов безпідставного висновку про визнання за позивачем права власності на зазначені земельні ділянки і про звільнення їх з-під арешту та виключення з акту опису й арешту майна.

 

Справа № 2-2452/2010   Головуючий у І інстанції Мельник О.О.

за позовом Каморного О.В. до Герасимчука М.Є. про розірвання договору доручення та за зустрічним позовом Герасимчука М.Є. до Каморного О.В.  про визнання майнових прав.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 18 червня 2010 року зустрічний позов Герасимчука М.Є. задоволено. Визнано за ним майнове право на отримання права власності на нерухоме майно у вигляді нежитлового приміщення, що виникло з договору № 43/17-25 про дольову участь у будівництві від 08 квітня 2002 року. В задоволенні позову Каморного О.В. про розірвання договору доручення - відмовлено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 08.07.2013 року рішення від 18.06.2010 року в частині задоволення зустрічного позову - скасував та ухвалити в цій частині нове рішення, яким в задоволенні зустрічного позову про визнання майнових прав - відмовлено.В іншій частині рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 18 червня  2010 року - залишити без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що порушуючи перед судом питання про визнання за ним майнових прав за договором, учасником якого він не являється, посилався на укладення між ним та Каморним О.В. 12 березня 2002 року договору доручення, відповідно до умов якого останній зобов’язався від імені та за рахунок Герасимчука М.Є. з метою набуття останнім у майбутньому права власності на об'єкт нерухомості (нежитлове приміщення) здійснювати пошук об'єкту нерухомості, вести переговори з власниками та/або продавцями об'єктів нерухомості, які відповідають вимогам, які встановлені даним договором та від імені, в інтересах та за рахунок відповідача укласти з власником вибраного об’єкту нерухомості договір, результатом виконання якого буде набуття відповідачем права власності на об’єкт нерухомості. Однак з матеріалів справи вбачається, що договір про дольову участь від 08 квітня 2002 року № 43/17-25 укладений між АТ ХК «Київміськбуд» та Каморним О.В., який діяв від свого імені, а не в інтересах Герасимчука М.Є. на що в рішенні посилається суд, створюючи тим самим права та обов»язки виключно для себе, що підтверджується змістом договору, а також тією обставиною, що кошти в розмірі 175 454,00 грн. на підставі договору були сплачені Каморним О.В., а не Герасимчуком М.Є. (а.с.18, 21), що спростовує посилання суду на те, що договір про дольову участь укладений Каморним О.В. в інтересах Герасимчука М.Є. за грошові кошти останнього.  При цьому правових підстав, встановлених законом, для визнання за ним майнових прав на нежитлове приміщення на підставі договору, учасником якого він не є, Герасимчук М.Є. суду не навів та доказами не підтвердив, в зв’язку з чим висновок суду першої інстанції про задоволення його позову є незаконним та необґрунтованим. Факт виконання Камоним О.В. на підставі договору доручення обов’язків по пошуку об’єктів нерухомості, проведенню переговорів з власниками або продавцями нерухомості та укладенню від імені Герасимчука М.Є. з власником вибраного об’єкту нерухомості договору, сам по собі не може бути підставою для визнання за Герасимчуком М.Є. в судовому порядку майнових прав на нерухомість, що є предметом договору, учасником якого він не являється.

 

2-1743/09   Головуючий у І інстанції Бондаренко І.А.

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Інтерінвест-Буд" до Зубрицького В.Ю., третя особа - товариство з обмеженою відповідальністю "КУА "КРУАР" ПВІФ "ЦЕНТР-ІНВЕСТ" про зобов'язання  вчинити дії.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 02 липня 2009 року позов задоволено. Визнано за ТОВ"Інтерінвест-Буд" право власності на об'єкт незавершеного будівництва.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 17.09.2013 року скасував рішення від 02.07.2009 року та ухалив нове, яким в задоволенні позову відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що з матеріалів справи вбачається, що між позивачем та Зубрицьким В.Ю. було укладено договір про відступлення права вимоги від 05.08.2008 року.            

Відповідно до умов даного договору позивачу було передано право вимоги, що належало Зубрицькому В.Ю. за договором купівлі-продажу облігацій та резервування квартир в другому пусковому комплексі «ЖК «Космополітан: Парк Пушкіна», який був підписаний між ТОВ «КУА «КРУА» ПВІФ «Центр-Інвест» та Зубрицьким В.Ю., тобто на майно, яке мають створити.         

Таким чином в порушення вимог ст. 331 ЦК України суд першої інстанції визнав право на  нерухоме майно, що не ввежено в експлуатацію.Крім того суд не з"ясував чи не перебуває спірне майно у заставі. Як вбачається з матеріалів справи, що 04.11.2003 року між ЗАТ «Транспортник» як замовник та ЗАТ «Центрбудінвест»як інвестором було укладено договір №02/1 про участь в будівництві житлового комплексу на земельній ділянці.          

Пунктом 3.3 договору №02/1 передбачено, що сторони здійснюють будівництво об'єкта на умовах сумісно дольової участі, відповідно до яких замовник отримує у власність 11%, інвестор - 89% всієї площі житлових та нежитлових приміщень, а також підземної стоянки для автомобілів.         

Згідно п. 1.4 договору №02/1 фінансування комплексу робіт по проектуванню і будівництву ведеться за рахунок власних коштів інвестора та коштів, залучених від третіх юридичних та фізичних осіб.           

05.07.2007 року між ЗАТ «Центрбудінвест» та ВАТ «КБ «Надра» було укладено договір застави майнових прав №23/5/2004/840-К/102 (а.с. 83-84).           

28.02.2012 року між ЗАТ «Центрбудінвест» та ПАТ «КБ «Надра» було укладено договір №б/н, відповідно до п. 1.1 ЗАТ «Центрбудінвест» передає, а ПАТ «КБ «Надра» набуває право, що витікає з договору №02/1 про участь в будівництві житлового комплексу і складається з права вимоги передачі у власність ПАТ «КБ «Надра» 89%  всієї площі житлових та нежитлових приміщень, а також підземної стоянки для автомобілів та інших споруд об'єкту (а.с.85-86).       

Таким чином випливає, що будівництво зазначеного об'єкту відбувалось за рахунок кредиту, виданого ПАТ «КБ «Надра». За таких обставин суд вирішив питання про право на майно, яке відповідно до до ст. 17 ЗУ «Про заставу», ст. 586 ЦК України, щодо розпорядження таким майном, а саме предметом застави, належить лише заставодавцю та може бути реалізоване ним виключно за згодою заставодержателя.          

Оскільки, ні ТОВ «КУА «КРУА» ПВІФ «Центр-Інвест», ні Зубрицький В.Ю. не були заставодавцями або заставодержателями, то вони не мали права укладати договір про передачу позивачу права власності на спірний об'єкт.          

 

2-4110/2010  Грловуючий у І інстанції Бондаренко І.А.

За  позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Деснянськпарксервіс» до Суворкіна Г.В., третя особа: Відкрите акціонерне товариство «ДОК - 3» про спонукання до виконання зобов'язання та визнання права власності на нерухоме майно.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 листопада 2010 року позов ТОВ  «Деснянськпарксервіс» задоволено. Зобовґязано Суворкіна Г.В. належним чином виконати свої обов'язки за договором - доручення від 14.09.2010 та здійснити всі дії, спрямовані на забезпечення державної реєстрації права власності на нежитлові будівлі.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 14 лютого 2013 року скасував рішення від 19.11.2010 року та ухвалив нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що суд першої інстанції помилково прийшов до висновку, що позивачу належать на праві власності нежитлові будівлі.

Ухвалюючи вказанне рішення про задоволення позовних вимог позивача, суд першої інстанції керувався положеннями ст. 392 ЦК України, відповідно до яких власник майна може предявити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється, або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який посвідчує його право власності.

Проте з такими висновками суду першої інстанції погодитися не можна виходячи з наступного.

Визнання права власності, як спосіб судового захисту, передбачено за підстав, визначених статтею 392 Цивільного кодексу України, за якою з позовом про визнання права власності може звертатися власник майна, чиї права не визнаються, порушуються чи оспорюються.

Судова колегія вважає за необхідне скасувати рішення суду першої інстанції, оскільки при його ухваленні, були порушені норми процесуального права, оскільки судом не було встановлено, чи набув позивач усі повноваження власника - володіти, користуватися, розпоряджатися річчю та в чому полягає порушення його права власності відповідачем.

Крім того, судом першої інстанції не звернуто увагу, що позивач заявляючи вимоги про визнання права власності, не надав суду належних доказів того, що він є власником нежитлових будівель, крім того позивач не надав суду доказів в чому полягає суть порушення нібито набутих ним прав власності.

Крім того, оскільки КП «Київський метрополітен» не було залучено до участі у розгляді справи, підприємство було позбавлено права захистити свої інтереси в суді.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що доводи, викладені в апеляційній скарзі ПАТ КБ «ПриватБанк», обґрунтовані, в зв'язку з чим апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції - скасуванню з ухваленням по справі нового рішення про відмову в задоволенні позову в зв'язку з невідповідністю висновків суду обставинам справи та неправильним застосуванням судом норм матеріального права відповідно до п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України.

 

Справа № 2-1810/10   Головуючий у І інстанції Бондаренко І.А.

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Промторгінвестбуд» до  Лютневого С.С. про визнання права власності на нежилі приміщення.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 27 травня 2010 року позов задоволено.

Ухвалою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 08 червня 2010 року в рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 27 травня 2010 року виправлено описку, а саме, викладено текст рішення в наступній формі: «нежила будівля загальною площею 388,8 квадратних метрів, що розташована за адресою: м. Київ, вул. Дегтярівська,25-Л» читати як «нежила будівля загальною площею 388,8 квадратних метрів, що розташована за адресою: м. Київ, вул. Дегтярівська,25-А(Літ.Жжі).

Апеляційний суд Київської області рішенням від 02.09.2013 року скасував рішення від 27.05.2010 року та ухвалив нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що при апеляційному розгляді справи встановлено, що 26 червня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «Комерційний банк «Надра» (далі - ВАТ КБ «Надра») та товариством з обмеженою відповідальністю «Керен» було укладено кредитний договір № 25/2/2007/840-К/75 про надання кредитної лінії з вільним режимом кредитування, за яким банк надав позичальнику кредит на суму 50 000 000 доларів США зі сплатою 13,9% річних з терміном погашення кредиту до 26 червня 2009 року (а.с.67-71).

В забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором 4 лютого 2008 року між ВАТ КБ «Надра» та закритим акціонерним товариством «Транспортник» (далі - ЗАТ «Транспортник») було укладено договір іпотеки, за яким іпотекодавець передав банку в іпотеку належне йому нерухоме майно цілісного майнового комплексу загальною площею 15 391,40 кв.м., що розташоване м. Київ, вул. Дегтярівська,25-А. Предмет іпотеки належить ЗАТ «Транспортник» на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 30 червня 1994 року №124, укладеного між регіональним відділенням Фонду державного майна України та організацією орендарів Київського автотранспортного підприємства 13001, правонаступником якого є іпотекодавець. Даний договір іпотеки посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу та зареєстрований в реєстрі за №324. Також нотаріусом накладено заборону відчуження вказаного цілісного майнового комплексу до припинення договору іпотеки, про що здійснено запис в реєстрі за № 325 (а.с. 82-84).

Таким чином, на час ухвалення судом оскаржуваного рішення, нерухоме майно цілісного майнового комплексу загальною площею 15 391,40 кв.м., складовою частиною якого є нежилі будівлі площами: 185,1 кв.м., 49,2 кв.м., 108,0 кв.м. та 388,8 кв.м, що розташовані в м. Києві, вул. Дегтярівська,25-А, належали на праві власності ЗАТ «Транспортник», які останній передав в іпотеку ВАТ КБ «Надра», перейменованого в подальшому у публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра».

Відповідно до ч.3 ст.9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя, зокрема, відчужувати предмет іпотеки.

Однак суд першої інстанції, вирішуючи даний спір, вказані обставини справи не з'ясував, ПАТ КБ «Надра» до участі у розгляді справи не залучив, у зв'язку з чим  порушив права іпотекодержателя на спірне майно.

Крім того, суд першої інстанції не звернув уваги на те, що зазначені вище нежилі будівлі розташовані за адресою: м. Київ, вул. Дегтярівська,25-А, а тому даний позов ТОВ «Промторгінвестбуд» згідно з ч.1 ст.114 ЦПК України не підсудний Бориспільському міськрайонному суду Київської області.

За таких обставин рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам ст.213 ЦПК України щодо його законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст.309 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду та ухвалення нового рішення про відмову в позові  ТОВ «Промторгінвестбуд» з наведених вище підстав.  

Відповідно до ч.1 ст.88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати.

 

Справа № 22-ц-7022/12   Головуючий у І інстанції Бондаренко І.А.

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Деснянськпарксервіс» до Суворкіна Г.В. , третя особа: Відкрите акціонерне товариство «ДОК - 3» про спонукання до виконання зобов'язання та визнання права власності на нерухоме майно.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 листопада 2010 року позов ТОВ  «Деснянськпарксервіс» задоволено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 14.02.2013 року скасував рішення від 19.11.2010 року та ухвалив нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що судом не було встановлено, чи набув позивач усі повноваження власника - володіти, користуватися, розпоряджатися річчю та в чому полягає порушення його права власності відповідачем.

Крім того, судом першої інстанції не звернуто увагу, що позивач заявляючи вимоги про визнання права власності, не надав суду належних доказів того, що він є власником нежитлових будівель, які знаходяться за адресою: м. Київ, вул. Межигірська,78, крім того позивач не надав суду доказів в чому полягає суть порушення нібито набутих ним прав власності.

Крім того, оскільки КП «Київський метрополітен» не було залучено до участі у розгляді справи, підприємство було позбавлено права захистити свої інтереси в суді.

 

 

2/359/4837/2013-ц  Головуючий у І інстанції Кабанячий Ю.В.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 серпня 2013 року задоволено позов Єрмакова А.І. та визнано за Єрмаковим Анатолієм Івановичем право власності на ½ частину домоволодіння. Стягнуто з Пасічника Олексія Миколайовича  на користь Єрмаковим Анатолієм Івановичем, штрафу в розмірі  21000 грн. 00 коп. та  3% річних від простроченої суми в розмірі 7500 грн.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 12 листопада 2013 року скасував рішення від 19.08.2013 року та ухвалив нове про відмову у задоволенні позову.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що суд першої інстанції під час ухвалення рішення не визначився з характером спірних правовідносин та нормою права, яка підлягає застосуванню, та застосував до спірних відносин 186, 509, 526, , 527 ЦК України, які не передбачають підстав для визнання права власності на об’єкт нерухомості. При цьому суд не врахував, що мирова угода сторін. Визнана ухвалою суду від 19.05.2010 року. Ухваливши рішення про задоволення позову, суд не врахував, що чинним законодавством не передбачена можливість виконання мирової угоди шляхом пред’явлення нового позову щодо виконання умов цієї угоди.

 

Головуючий у І інстанції Завірюха О.В.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 18 травня 2010 року позов Єзерської О.М.  задоволено та визнано квартиру особистою приватною власністю.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 07 березня 2013 року скасував рішення від 18.05.2010 року та ухвалив нове про відмову у задоволенні позову.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що із матеріалів справи вбачається, що позивач не надала суду будь-яких належних, допустимих доказів щодо своїх прав на звернення до суду відповідно до вимог ст. 3 ЦПК України. Встановлено, що на час звернення до суду із зазначеним позовом, а також на час ухвалення рішення судом першої інстанції право власності позивача на квартиру відповідачем  не було порушено і ним не  оспорювалось. Колегія суддів дійшла висновку, що правових підстав для задоволення позову та  визнання судом першої інстанції за позивачем права особистої приватної власності на зазначену вище квартиру не було, а тому рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у позові.

 

Справа № 1005/3700/2012   Головуючий у І інстанції Чирка С.С.

за позовом Кривошеї О.В. до Каландія В.А., Публічного акціонерного товариства «Ерсте Банк» про витребування майна з чужого незаконного володіння, визнання недійсним свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів ( аукціону ).

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 20 грудня 2012 року позов задоволено. 

Апеляційний суд Київської області рішенням від 03.06.2013 року рішення від 20.12.2013 року скасував та ухвалив нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, викладеного не врахував та помилково виходив із необхідності захисту права власності ОСОБА_2, майно якої вибуло із власності поза її волею і керувався положеннями ст.ст. 256, 251, 261, 388 ЦК України. Як встановлено, спірне майно Публічним акціонерним товариством «Ерсте Банк» було придбано саме у такий спосіб ( на підставі рішення третейського суду та виконавчого листа, виданого Дніпровським районним судом м. Києва від 26 грудня 2008 року ), а тому, не може бути витребувано у добросовісного набувача ( а.с. 215 ). Окрім цього, ухвалюючи рішення про визнання свідоцтва недійсним, суд першої інстанції не зазначив ні обставин, які явилися підставою для задоволення позову у цій частині, ні правової норми, яка служила основою для такого судового рішення. Суд апеляційної інстанції, виходячи із викладеного, законної сили правових актів, які були підставою для видачі свідоцтва, відсутності обґрунтованих підстав для визнання його недійсним, вважає безпідставними і ці заявлені позовні вимоги. При цьому, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне ухвалити нове рішення за позовом про відмову у його задоволенні, оскільки зазначені позовні вимоги заявлені необґрунтовано, а відтак не може бути витребувано майно від добросовісного набувача, продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень з дотриманням норм чинного законодавства у цій сфері. А тому, враховуючи наведене та у відповідності до ст. 88 ч. 5 ЦПК України, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне змінити встановлений судом першої інстанції розподіл судових витрат, згідно якого підлягає до стягнення із Кривошеї О.В. на користь Публічного акціонерного товариства «Ерсте Банк» судовий збір у розмірі 1 720,50 грн.

 

Справа № 2/359/692/13 Головуючий у І інстанції Журавський В.В.

за позовом  Степанець Валентини Григорівни до Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробнича компанія «Фарелл», Державного підприємства Міністерства оборони України «Укрвійськбуд», Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами та адміністрування недержавних пенсійних фондів «Фінансова компанія «Партнер-Капітал», Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська мандатна компанія» про розірвання договору про бронювання цільового об»єкту нерухомості та змін до нього, розірвання договору купівлі-продажу цінних паперів, стягнення грошових коштів та пені.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 05 червня 2013 року задоволено позов Степанець Валентини Григорівни та розірвав договір про бронювання цільового об'єкту нерухомості, про внесення змін і доповнень, купівлі-продажу цінних паперів. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами та адміністрування недержавних пенсійних фондів «Фінансова компанія «Партнер-Капітал» на користь Степанець Валентини Григорівни 443 292 грн. 00 коп.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 07 листопада 2013 року скасував рішення від 05.06.2013 року, та відмовлено в позові.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що суд першої  інстанції прийшов до висновку, що відповідачем 2 порушено строки будівництва будинку, разом з тим, суд не дослідив у повному обсязі правовідносини, які існували між сторонами, не з'ясував обов'язки сторін цих правовідносин, не взяв до уваги специфіку обігу та погашення цільових облігацій, не дослідив стан виконання укладених договорів, не встановив наявність вини відповідача 3 у порушенні зобов'язання, що є підставою для притягнення до відповідальності, не дослідив стан виконання обов'язків Відповідачами 1 та 2, не зазначив, яке право позивача було порушено та не надав належну оцінку діям відповідачів 1 та 2  з приводу дотримання порядку погашення цільових облігацій, що призвело до того, що за прострочення строків виконання умов договора з боку відповідача 2, неналежні  дії відповідача 2,  повинен нести відповідальність Відповідач 3, допустив розірвання договору, який вже був припинений шляхом повного виконання сторонами обов'язків, визначених цим договором, не зазначив чи повинен нести відповідальність Відповідач 3 за порушення допущені Відповідачем 2, не дав оцінку необхідності застосування реституції, застосовуючи відповідний пункт договору.

            Такі дії суду першої інстанції призвели до неправомірного застосування ч. 2 ст. 612, ст. 651 ЦК України (застосування норм матеріального права, які не повинні бути застосовані) по відношенню до Відповідача З, порушують норми процесуального права, а саме: ст.ст. 213, 214, 215 ЦПК України, Постанову Пленуму ВСУ від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», зокрема абзац 2 п. 11. 22 квітня 2008 року між Позивачем та Відповідачами 1, 3, 4 було укладено договір купівлі - продажу цінних паперів №03/02-к/2іЗ-В від 22.04.2008 року.

 

Справа №2/359/295/2013  Головуючий у першій інстанції Борець Є.О.

за позовом Павліча Володимира Миколайовича до товариства з обмеженою відповідальністю «Холдингова компанія «Київінвест-буд», товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами та адмініструванню недер-жавних пенсійних фондів «Фінансова компанія «Партнер-Капітал»та товариства з обмеженою відповідальніс-тю «Українська мандатна компанія»про розірвання договору бронювання об’єкта нерухомості та договору купівлі-продажу цінних паперів, про стягнення грошових коштів.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 21.01.2013  року в задоволенні позову відмовлено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 17 квітня 2013 року скасував рішення від 21.01.2013 року, та задоволено позов.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що 17.04.2008 року Павліч А.М., ТОВ»КУА та АНПФ Фінансова компанія «Партнер-Капітал» та ТОВ «Українська мандатна компанія» уклали договір купівлі-продажу цінних паперів. Згідно договору ТОВ»КУА та АНПФ Фінансова компанія «Партнер-Капітал» забовязалось перадати у власність Павліч А.М. 10750 облігацій ТОВ «ХК «Київсінвестбуд», а Павліч А.М. зобовязалась прийняти та оплатити їх. В той же день Павліч А.М. та ТОВ "ХК "Київінвестбуд" уклали договір бронювання об'єкта нерухомості № 1-Е/В/. Згідно з п.1.1 та п.1.2 цього договору після погашення облігацій ТОВ "ХК "Київінвестбуд" зобов'язалось передати Павліч А.М. нежиле офісне приміщення №1 площею 107,5 кв.м. по вул. Київський шлях, 28 в м. Борисполі.

Відповідно до п. 1.4 договору бронювання об'єкта нерухомості запланований (орієнтовний) термін завершення будівництва: IV квартал 2009 року.

Порядок погашення облігацій встановлений у проспекті емісії облігацій ТОВ "ХК "Київінвестбуд", у відповідності до абз.2 п.15.1 та абз.12 п.15.2 якого погашення облігацій серії Е було заплановано на період часу з 31 березня 2012 року до 30 червня 2012 року. Для здійснення процедури погашення Павліч А.М. повинна була в цей період часу перерахувати належні їй облігації в депозитарій на рахунок ТОВ "ХК "Київінвестбуд". Після цього вона набувала право на отримання нежилого офісного приміщення №1 площею 107,5 кв.м. по вул. Київський шлях, 28 в м. Борисполі.

Протягом квітня - вересня 2008 року Павліч А.М. сплатила ТОВ "КУА та АНПФ "Фінансова компанія "Партнер-Капітал" грошові кошти у розмірі 1106880 гривень. У такий спосіб вона набула право власності на 9224 облігації ТОВ "ХК "Київінвестбуд", що становило 85,8% облігацій, які вона зобов'язалась придбати за договором купівлі-продажу цінних паперів. Ці обставини підтверджуються копією довідки ТОВ "КУА та АНПФ "Фінансова компанія "Партнер-Капітал" та копіями платіжних доручень.

18 травня 2010 року Павліч А.М. померла. В порядку спадкування за законом Павліч В.М. набув право власності на 9224 облігації ТОВ "ХК "Київінвестбуд".

14.02.2011 року між позивачем та ПАТ "Укрсоцбанк" укладено договір №19/11 про відкриття рахунку у цінних паперах та позивачем отримано виписку про стан рахунку у цінних паперах №075687, яка відповідно до ч. 4 ст. 5 Закону України "Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні" є документом на підтвердження його права власності на цінні папери (облігації) в кількості 9224 штук.

У такий спосіб до позивача перейшли всі права та обов'язки, які мала Павліч А.М. на підставі договору купівлі-продажу цінних паперів, договору бронювання об'єкту нерухомості та проспекту емісії облігацій ТОВ "ХК "Київінвестбуд".

Суд зазначив, що у позивача не виникло права на отримання офісного приміщення, оскільки він не придбав решту 14,2% облігацій.

Проте, позивач не заявляв вимоги про отримання нежилого офісного приміщення площею 107,5 кв.м. по вул. Київський шлях, 28 в м. Борисполі.

Підставою звернення до суду було порушення ТОВ "ХК "Київінвестбуд" строків введення об'єкта нерухомості в експлуатацію і як наслідок розірвання спірних договорів та стягнення грошових коштів.

Відповідно   до   п.   1.4   договору   бронювання   об'єкта   нерухомості запланований (орієнтовний) термін завершення будівництва:   IV квартал 2009 року.

Договором бронювання Об'єкта нерухомості від 17.04.2008 року не передбачено   право   забудовника   змінювати   дату   введення   будівництва   в експлуатацію в односторонньому порядку.

Встановлено, що будівництво об'єкта нерухомості зупинене у 2008 році, ступінь готовності об'єкта на час вирішення спору судом становить 19,5 %.

Оскільки будівництво зупинене, то придбавати решту облігацій ТОВ "ХК "Київінвестбуд"   в кількості 14,2%  у позивача не було   підстав.

Крім того, відповідно до п. 15.2 Проспекту емісії у випадку перерахування кількості облігацій, що не відповідає дійсному договору бронювання, емітент має право передати у власність будь-яке приміщення відповідно до кількості облігацій, пред'явлених до погашення.

Тобто, власник облігацій не позбавляється права на одержання у власність приміщення через придбання меншої кількості облігацій, ніж передбачено договором.

Тому не можна визнати обгрунтованим висновок суду про те, що у позивача не виникло права на приміщення, оскільки він не придбав решту 14,2% облігацій.

Щодо непред'явлення до погашення облігацій в кількості 9224 шт. шляхом перерахування їх в депозитарій на рахунок ТОВ "ХК "Київінвестбуд" в період з 31.03.2012 року по 30.06.2012 року встановлено наступне.

Відповідно до п. 15.2. Проспекту емісії погашення облігацій їх власникам відбувається шляхом оформлення права власності на житлове або нежитлове приміщення відповідної кількості квадратних метрів в залежності від кількості облігацій.

Відповідно до п.п. 3.1.1 договору бронювання об'єкта нерухомості від 17.04.2008 року інвестор має право пред'явити Забудовнику для погашення придбані облігації та отримати у власність обраний та заброньований за Інвестором на підставі Договору Об'єкта нерухомості у строки, визначені цим договором, після здачі Об'єкта будівництва в експлуатацію.

Відповідно до п. 4.1.7. договору бронювання об'єкта нерухомості забудовник зобов'язаний після введення об'єкта будівництва в експлуатацію здійснити погашення облігацій в порядку, встановленому цим договором та інформацією.

Відповідно до п. 4.2.2. договору бронювання об'єкта нерухомості інвестор зобов'язаний у строки, визначені цим договором та інформацією, пред'явити забудовнику для погашення придбані за договором купівлі-продажу цінних паперів облігації і прийняти у власність збудований об'єкт нерухомості на умовах, визначених цим договором та інформацією.

Відповідно до п. 5.2 договору бронювання об'єкта нерухомості погашення облігацій відбудеться з 31.03.2012 року по 30.06.2012 року.

Відповідно до п. 5.4 договору бронювання об'єкта нерухомості погашення облігацій до моменту прийняття Державною приймальною (технічною) комісією будинку в експлуатацію не передбачається.

З наведеного вбачається, що пунктом 5.4 договору передбачався термін погашення облігацій за умови дотримання строку прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію, оскільки відповідно до пункту 5.4. договору виключається погашення облігацій до моменту прийняття будинку в експлуатацію. Також усіма наведеними вище пунктами Проспекту емісії та договору бронювання об'єкта нерухомості передбачено погашення облігацій саме шляхом передачі інвестору у власність збудованого приміщення.

Оскільки на час вирішення спору судом об'єкт будівництва по вул. Київський шлях, 28 в м. Бориспіль в експлуатацію не введено, ступінь готовності об'єкта становить 19,5 %, будівництво об'єкта зупенено у 2008 році, то у позивача не виникло ні права ні підстав для пред'явлення ТОВ "ХК "Київінвестбуд" для погашення придбаних облігацій у строки, зазначені у п. 5.2 договору бронювання об'єкта нерухомості.

На порушення умов п.п. 1.4, п.п 4.1.6 договору бронювання Об'єкта нерухомості від 17.04.2008 року, ТОВ "Холдингова компанія "Київінвестбуд" свої зобов'язання не виконала.

Відповідно до п.п. 10.3 Договору купівлі-продажу цінних паперів всі зміни, доповнення і додатки до цього Договору здійснюються в письмовій формі, підписуються належним чином уповноваженими представниками Сторін і є невід'ємною частиною цього Договору.

Таким чином зміна запланованого терміну здачі Об'єкта будівництва в експлуатацію не може бути здійснена ТОВ «ХК «Київінвестбуд» в односторонньому порядку.

ТОВ «ХК «Київінвестбуд» істотно порушив умови п.п. 1.4, п.п 4.1.6 договору бронювання Об'єкта нерухомості від 17.04.2008 року.

Оскільки з боку відповідача ТОВ "Холдингова компанія "Київінвестбуд" має місце істотне порушення умов договору бронювання об'єкта нерухомості від 17.04.2008 року в частині виконання своїх зобов'язань щодо строку закінчення будівництва та передачі позивачу офісного приміщення у власність, то відповідно до ч. 2 ст. 651 ЦК України даний договір та договір купівлі -продажу цінних паперів   від 17.04.2008 року підлягають розірванню.

З відповідача на користь позивача також необхідно стягнути понесені позивачем витрати на судовий збір в сумі 3219 грн., сплачені при подачі позовної заяви та 1721 грн. , сплачені при подачі апеляційної скарги, всього 4940 грн. судових витрат.

 

Справа № 2/359/431/13   Головуючий у І інстанції Муранова-Лесів І.В.

за позовом Поліщука С.В. до Баклан Р.В. та Баклан Ю.С. про стягнення боргу за договором позики.  

Заочним рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 29 січня 2013 року позов задоволено повністю, стягнуто з відповідачів солідарно на користь позивача борг за договором позики в сумі 3000 доларів США, що на день ухвалення рішення суду за офіційним курсом долару США становить 23979 грн.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 27.06.2013 року рішення від 29.01.2013 року скасував і ухвалити нове, яким позов задовольнив частково. Стягнуто з Баклана Р.В. на користь Поліщука С.В. заборгованість за договором позики в розмірі 3000 доларів США.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що вважає безпідставними висновки суду першої інстанції про те, що отримані в борг за договором позики кошти відповідачем Бакланом Р.В. стали предметом їх спільної сумісної власності подружжя з відповідачкою Баклан Ю.С., отже їх зобов'язання щодо повернення коштів є неподільним, оскільки всупереч вимогам ст. ст. 10, 57-60 ЦПК України належних та допустимих доказів на підтвердження цих обставин позивач суду не надав. Крім того, суд дійшов безпідставного висновку про солідарну відповідальність обох відповідачів, оскільки із розписки про одержання Бакланом Р.В. в борг грошових коштів не вбачається солідарного обов'язку боржників у розумінні ст. 543 ЦК України, якою керувався суд, вирішуючи даний спір. Таким чином, колегія суддів  приходить до висновку, що доводи апеляційної скарги заслуговують на увагу, висновки суду не відповідають обставинам справи, рішення суду ухвалено з порушенням норм матеріального і процесуального права і підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення.

 

Справа № 2/359/172/13   Головуючий у І інстанції Величко В.П.

за позовною заявою Хохлова Сергія Івановича до Візе Василя Івановича про стягнення боргу за розпискою та за зустрічним позовом Візе Василя Івановича до Хохлова Сергія Івановича про припинення зобов’язання переданням відступного.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 04 лютого 2013 року первісний позов задоволено в повному обсязі. У задоволенні зустрічного позову відмовлено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 25.04.2013 року рішення від 04.02.2013 року змінив в частині розміру процентів за договором позики.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що стягуючи проценти за користування коштами за період із 23 вересня 2011 року по 23 вересня 2012 року, суд не звернув уваги, що проценти за цей період обраховані позивачем не від суми позики 159860 грн., а від суми 175846 грн., яка включає як позику, так і проценти в розмірі 15986 грн. за попередній рік (Із 23 вересня 2010 року по 23 вересня 2011 року). Такий розрахунок є помилковим і суперечить вимогам ст.1048 ЦК України, відповідно до якої позикодавець має право на одержання від позичальника процентів саме від суми позики, а не від інших сум.

З огляду на вимоги закону колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції у вказаній частині не грунтується на вимогах закону і підлягає зміні із стягненням на користь позивача процентів за користування коштами за період із 23 вересня 2011 року по 23 вересня 2012 року в розмірі 15986 грн., що становить 10 % річних згідно договору позики.

 

 2/1005/741/2012 Головуючий у І інстанції Кабанячий Ю.В.

за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ЄВРОБАНК»до Боровик Наталії Петрівни, Боровик Михайла Івановича, третя особа без самостійних вимог КП «Житлово-експлуатаційна контора №1», Боровик Сергія Михайловича,  про стягнення заборгованості, звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 01 червня 2012 року позов задоволено. Ухвалено стягнути солідарно із Боровик Н.П., Боровика М.І.на користь ПАТ «Євробанк» борг за договором кредиту в сумі 409330,95 грн. та судові витрати, в рахунок погашення боргу звернути стягнення на предмет іпотеки квартиру шляхом її продажу з прилюдних торгів відповідно до Закону України «Про виконавче провадження», зобов'язано КП «Житлово-експлуатаційна контора № 1» зняти з реєстрації та виселено із квартири.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 21 лютого 2013 року скасував рішення від 01.06.2012 року та ухвалив нове рішення, яким позов задоволено частково.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що задовольняючи позов в повному обсязі, суд допустив порушення норм матеріального і процесуального права, що виражається в наступному.        Колегія суддів вважає, що одночасне стягнення боргу з позичальниці і майнового поручителя та звернення стягнення на передану обома відповідачами в іпотеку квартиру, має наслідком стягнення в подвійному розмірі. За таких обставин з огляду на предмет позовних вимог, заявлених в суді першої інстанції, відповідно до положень закону та роз'яснень п.42 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» підлягають до задоволення вимоги позивача про повернення боргу за договором кредиту шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Вимоги позивача про зобов'язання КП «Житлово-експлуатаційна контора № 1» зняти з реєстрації у спірній квартирі задоволенню не підлягають, як такі, що не грунтуються на вимогах закону і заявлені позивачем не до належної особи.

Відповідно до положень статей 6,7,10 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (в редакції, чинній на час вирішення спору) як реєстрація фізичної особи, так і зняття з реєстрації за місцем проживання проводиться відповідним органом спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань реєстрації в областях, містах, районах, районах у містах, а також у містах Києві та Севастополі. КП «Житлово-експлуатаційна контора № 1» не є таким спеціальним органом, а відтак вимоги в цій частині необгрунтовані.

Вимоги позивача в частині виселення відповідачів та третьої особи із спірної квартири задоволенню не підлягають з таких міркувань.

Згідно із ч.4 ст.9, ст.109 ЖК України, ст.39-40 Закону України «Про іпотеку» виселення мешканців із житлового будинку чи житлового приміщення, яке є предметом іпотеки, проводиться в порядку, встановленому законом. При цьому суд за заявою іпотекодержателя одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки за наявності підстав, передбачених законом, ухвалює рішення про виселення мешканців цього житлового будинку чи житлового приміщення. При цьому примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду тільки за певних умов: якщо мешканці добровільно не звільнили житловий будинок чи житлове приміщення, на яке звернуто стягнення як на предмет іпотеки, протягом одного місяця з дня отримання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника або в інший погоджений сторонами строк.

Як вище вказувалося підстави для виселення третьої особи ОСОБА_4 відсутні, поскільки дана особа не була притягнута до участі у справі у якості відповідача, письмове повідомлення йому про виселення позивачем взагалі не направлялося.

Також відсутні і підстави для виселення відповідачів ОСОБА_3, ОСОБА_2 з огляду на те, що позивач всупереч вимогам ст.60 ЦПК України не надав суду передбачених ст.57 ЦПК України доказів про відмову відповідачів звільнити квартиру на його вимогу від 29 березня 2012 року, обмежившись лише підтвердженням факту направлдення відповідачам листа про звільнення квартири.

З огляду на те, що на час розгляду справи відсутні докази про порушення, невизнання або оспорювання прав та свобод іпотекодержателя або нового власника щодо звільнення вказаних житлових приміщень їх мешканцями (ст. 3 ЦПК України) підстави для задоволення позовних вимог Банку в частині виселення відповідачів та третьої особи із спірного будинку відсутні.

 

Головуючий у І інстанції Саган В.М.

за позовом Публічного акціонерного товариства акціонерний банк "Укргазбанк" до Жукової Н.Б., Жукова К.Л. про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки.

Заочним рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 28 вересня 2010 року позов задоволено.

Ухвалою суду від 12 листопада 2010 року заяву Жукова К.Л. про перегляд заочного рішення залишено без задоволення.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 23 січня 2013 року скасував рішення від 28.09.2010 року та ухвалив нове рішення, яким позов задоволено частково.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що вирішуючи спір, суд першої інстанції прийшов до висновку, що позичальник Жукова Н.Б. не виконує передбачених кредитним договором обовязків по поверненню кредиту шляхом внесення щомісячних платежів, має прострочену заборгованість, що у свою чергу порушує права ПАТ АБ «Укргазбанк», які підлягають до захисту, шляхом солідарного стягнення заборгованості з позичальника та поручителя та звернення стягнення на предмет іпотеки. Такі висновки суду не можна вважати цілком правильними і такими, що відповідають обставинам справи і вимогам закону. Із змісту позовної заяви вбачається, що позивач, крім звернення стягнення, просив стягнути солідарно з Жукової Н.Б. та Жукова К.Л. заборгованість за іпотечним договором.

Як роз'яснено п. 2 ч. 42 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», суд не може одночасно звернути стягнення на предмет іпотеки та стягнути суму заборгованості за кредитним договором. У такому випадку суд має зазначити в резолютивній частині рішення лише про звернення стягнення на предмет іпотеки із зазначенням суми заборгованості за кредитним договором, а сам розрахунок суми заборгованості має наводитись у мотивувальній частині рішення. Винятком є ситуація коли особа позичальника є відмінною від особи іпотекодавця з урахуванням положення статті 11 Закону України «Про іпотеку»(або статті 589 ЦК щодо заставодавця).

Таким чином, необгрунтованими є висновок суду першої інстанції про солідарне стягнення коштів з поручителя та боржника, оскільки судом звернено стягнення на предмет іпотеки, а додаткове стягнення солідарно з боржника та поручителя боргу призведе до подвійного стягнення боргу з Жукова К.Л. 

В той же час, необхідно врахувати, що договір поруки і договір іпотеки є самостійними договорами. Відповідно до ст. 553 ЦК України поручитель зобов'язався відповідати перед банком за виконання Жуковим К.Л. всіх її зобов'язань за кредитним договором, а тому задоволення вимог про стягнення боргу з поручителя та одночасне звернення стягнення на предмет іпотеки, що належить боржнику, можливе і є правильним з точки зору чинного законодаства.

З огляду на викладене, в порушення ст. ст. 213, 214 ЦПК України, суд першої інстанції не визначився із характером правовідносин, які виникли між сторонами, належним чином не перевірив доводи та заперечення сторін.

Поза увагою суду залишились також положення п.1 ч. 2 ст. 258 ЦК України, якою позовна давність до вимог про стягнення пені (неустойки) визначена строком в один рік.

Договором поруки, зокрема п. 3.2 договору, також визначена позовна давність в один рік щодо вимог по стягненню неустойки.

Суд не це уваги не звернув та стягнув з відповідачів солідарно пеню в розмірі 78 162,77 гривень нараховану банком строком з 11.09.2008 року по 16.05.2010 року.

Дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає обгрунтованими доводи апеляційної скарги щодо безпідставного стягнення пені з поручителя у вказаному розмірі без застосування визначеного законодавством та договором поруки строку позовної давності.

Відповідно до ст. 39 Закону України "Про іпотеку", у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

У порушення вимог зазначеної норми Закону, суд першої інстанції, ухвалюючи рішення не зазначив спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону та початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Обставини, пов'язані із визначенням ціни і способу реалізації предмета іпотеки не були зазначені у позовній заяві та судом першої інстанції не з'ясовувались, особам, які беруть участь у справі, не пропонувалось подати докази з приводу цих обставин (ч. 4 ст. 10 ЦПК України).

Враховуючи усі вищевикладені обставини, керуючись нормами ст. 309 ЦПК України, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про скасування рішення та ухвалення нового рішення про часткове задоволення позовних вимог, стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителя, а також стягнення з поручителя пені за неналежне виконання умов кредитного договору в межах річного строку позовної давності, та звернення стягнення на предмет іпотеки. При цьому, вирішуючи питання щодо розміру заборгованості, яка підлягає стягненню, суд виходить із наданих позивачем розрахунків.

 

Справа № 2-1508/11 Головуючий у І інстанції Величко В.П.

за позовом  Кредитної спілки „Аккорд” до Молоканова Олександра Анатолійовича про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 20 липня 2011 року позов задоволено. Стягнуто з Молоканова О.А. на користь кредитної спілки «Аккорд» заборгованість за кредитним договором №526Нм від 25.07.2005 року в сумі 6 782 грн. 55 коп. Відстрочено КС «Аккорд» сплату судового збору. Звільнено КС «Аккорд» від оплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. Стягнуто з відповідача на користь кредитної спілки «Аккорд» державне мито у розмірі 67,82 грн.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 21 лютого 2013 року скасував рішення від 20.07.2011 року в частині розподілу судових витрат та ухвалити в цій частині нове рішення, яким стягнути з відповідача в доход держави 67 грн. 82 коп. державного мита та 120 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.  В іншій частині рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 20 липня 2011 року залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, допустив помилку в частині розподілу судових витрат, в зв»язку з чим рішення суду в цій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення, виходячи з наступного.

            Так, суд першої інстанції, відстрочуючи позивачу в рішенні сплату судового збору, одночасно стягнув з відповідача державне мито в розмірі 67,82 грн. саме на користь позивача, хоча мито в даній ситуації підлягає стягненню в доход держави на підставі ч. 3 ст. 88 ЦПК України, відповідно до якої, якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог.

            Необгрунтованим є і висновок суду першої інстанції про звільнення КС «Аккорд» від сплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, оскільки звільнення позивача від сплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи діючим на той час законодавством передбачено не було. При цьому, зважаючи на те, що позов КС «Аккорд» підлягає задоволенню, витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в розмірі 120 грн., які не були сплачені позивачем при подачі позову до суду, підлягають стягненню в доход держави з відповідача.

В іншій частині рішення суду підлягає залишенню без змін, як таке, що ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин справи, підтверджених доказами, перевіреними та дослідженими судом.

 

Головуючий у І інстанції Борець Є.О.

За позовом публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» до Гусейнкулієва Аловсата Беджана Огли, Маммадової Гюнай Сабир кизи, Гусейнкулієва Ільхама Аловсата Огли, Гусейнкулієва Мурада Аловсата Огли, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кравченко Ірини Сергіївни, управління Держкомзему України у Бориспільському районі та служби у справах дітей Бориспільської районної державної адміністрації про звернення стягнення на предмет іпотеки, про зобов'язання передати правоустановчі документи на предмет іпотеки та ключі від вхідних дверей жилого будинку, про визнання права на отримання дублікатів договорів купівлі-продажу та дублікату державного акта на право власності на земельну ділянку, про визнання права на підпис договорів купівлі-продажу, на отримання довідок, документів щодо предметів іпотеки та осіб, які проживають в жилому будинку, про визнання права на здійснення будь-яких платежів та подачу документів, необхідних для реєстрації права власності на предмети іпотеки, про виселення з жилого будинку.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 16 травня 2012 року позов задоволено частково. Звернуто стягнення на жилий будинок №35, по вул. Чапаєва в с.Гора, Бориспільського району, Київської області, та на земельну ділянку, площею 0,0898 га. з кадастровим номером 3220883201:01:005:0004, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування жилого будинку, яка розташована в с. Гора, Бориспільського району, Київської області шляхом продажу їх на прилюдних торгах у порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження». Виселено Гусейнкулієва Аловсата Беджана Огли, Маммадову Гюнай Сабир кизи, Гусейнкулієва Ільхама Аловсата Огли та Гусейнкулієва Мурада Аловсата Огли з жилого будонку №35 по вул. Чапаєва в с. Гора, Бориспільського району, Київської області. Стягнуто солідарно з Гусейнкулієва Аловсата Беджана Огли та Маммадової Гюнай Сабир кизи на користь Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» витрати на оплату судового збору у розмірі 2917 грн. 00 коп.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 11 лютого 2013 року скасував рішення від 16.05.2012 року в частині задоволених позовних вимог Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси і Кредит про звернення стягнення на жилий будинок, що розташований в с. Гора, Бориспільського району, Київської області по вул. Чапаєва, 35 та виселення з вказаного будинку Гусейнкулієва Аловсата Беджана Огли, Маммадової Гюнай Сабир кизи, Гусейнкулієва Ільхама Аловсата Огли, Гусейнкулієва Огли, стягнення судового збору та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог. У решті, рішення суду залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що з матеріалів справи вбачається, що, 12 листопада 2012 року Бориспільським міськрайонним судом Київської області було ухвалено рішення про відмову у задоволені позовних вимог Мамадової Г.С кизи у справі за позовом Маммадової Гюнай Сабир кизи до Гуейнкулієва Аловсата Беджан Огли, Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» в особі філії регіонального управління «Банк «Фінанси та Кредит» про визнання договорів іпотеки недійсними, яке, рішенням судової колегії у цивільних правах Апеляційного суду Київської області від 04 лютого 2013 року скасовано за апеляційною скаргою Маммадової Г.С. кизи і по даній справі ухвалено нове рішення про задоволення позовних вимог Маммадової Г.С. кизи. За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку про скасуванні рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 16 травня 2012 року в частині задоволення позовних вимог ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» про звернення стягнення на жилий будинок №35 по вул. Чапаєва в с. Гора, Бориспільського району, Київської області, виселення відповідачів з цього будинку, стягнення судового збору та ухвалення в цій частині нового рішення про відмову позивачу у задоволенні цих позовних вимог, а в іншій частині рішення суду першої інстанції необхідно залишити без змін.

 

Справа № 2/359/190/13   Головуючий у І інстанції Саган В.М.

за позовом  Хоменко Р.П. до Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про визнання боржника таким, що виконав зобов'язання за договором та зобов'язання вчинити дії.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 24 квітня 2013 року позов задоволено. Визнано зобов'язання за кредитним договором від 24 листопада 2006 року, укладеним між ПАТ КБ «ПриватБанк» і Хоменко Р.П., виконаним та зобов'язано ПАТ КБ «ПриватБанк» видати довідку про відсутність заборгованості за кредитним договором від 24 листопада 2006 року.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 11 липня 2013 року скасував рішення від 24.04.2013 року і ухвалив нове, яким відмовити у задоволенні позову.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що визнаючи зобов'язання виконаним, суд прийшов до помилкового висновку, що факт виконання зобов'язання підтверджується постановою державного виконавця про закінчення виконавчого провадження. Вказана постанова підтверджує лише факт виконання рішення суду, а не припинення зобов'язання, як помилково вважав суд.

При цьому, суд залишив поза увагою заперечення банку щодо наявності боргу за кредитним договром у позичальниці ОСОБА_2 Зокрема представник банку посилався на те, що борг за кредитним договором стягнуто із ОСОБА_2 у справі № 2-805/11 станом на 16 грудня 2010 року. Остаточне рішення у справі ухвалено 7 вересня 2011 року, а виконання судового рішення відбулося 29 березня 2012 року, за цей період згідно ст.1048 ЦК України банк продовжував нараховувати  відсотки, неустойку, та залишилося непогашеним тіло кредиту в розмірі 5756,56 грн.

Висновки суду про те, що банк не надав доказів існування у позичальниці боргу суперечать матеріалам справи, де маються надані ПриватБанком два розрахунки боргу станом на 18 грудня 2012 року (а.с.45-48) та станом на 18 січня 2013 року (а.с.58-63), які підтверджують, що зобов'язання не виконане в повному обсязі.

Задовольняючи позов суд не звернув увагу, що заявлені позивачем вимоги про визнання зобов'язання за кредитним договором виконаним та зобов'язання відповідача видати довідку про відсутність заборгованості за кредитним договором, не відповідають способам захисту судом цивільних прав та інтересів, передбаченим ст.16 ЦК України, яка не містить такого способу захисту права фізичної особи як визнання зобов'язання виконаним. Не містить такого способу захисту і інший закон чи укладений між строронами договір.

Зазначені вище порушення, які допустив суд першої інстанції, призвели до неправильного вирішення спору.

 

Провадження №2/359/10/2013  Головуючий у І інстанції Борець Є.О.

за первісним позовом публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до Козій Анни Володимирівни та Саркісяна Аршака Вартексі про стягнення боргу за договором про надання споживчого кредиту та за зустрічним позовом Козій Анни Володимирівни до публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору: Саркісян Аршак Вартексі, приватний нотаріус Бориспільського міського нотаріального округу Хміль Тетяна Михайлівна, про визнання недійсними договору про надання споживчого кредиту, договорів поруки та іпотеки, про виключення записів з Державного реєстру іпотек та Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 18.02.2013 року первісний  позов задоволено. Стягнути солідарно з Козій Анни Володимирівни та Саркісяна Аршака Вартексі на користь публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» борг за договором. У задоволенні зустрічного позову Козій Анни Володимирівни відмовлено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 03 липня 2013 року змінив рішення від 18.02.2013 року в частині стягнення заборгованості.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив  з того, що відповідач не виконав взяті на себе  зобов'язання за  кредитним договором, а тому, відповідно до умов договору позивач  має право стягнути отримані кошти за  штрафні санкції  за неналежне виконання  зобов'язання з відповідача.  При цьому суд  вважав, що стягнення має бути проведено не в доларах США, в яких надавався кредит,  а в гривні. Судова колегія погоджується з апелянтом в  тому, що такі висновки суду є помилковими. При ухваленні рішення, суд не врахував роз'яснення Пленуму Верховного Суду України  які містяться в абзаці 3 п. 14 постанови   від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі»  про те, що суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті з правовідносин, які виникли при здійсненні валютних операцій, у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192 ЦК, частина третя статті 533 ЦК; Декрет Кабінету Міністрів України від  19 лютого 1993 року № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю"). Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний закон держави не встановлює якихось обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто відповідно до законодавства, гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак у той же час обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю є Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі - Декрет КМУ).

Статтею 1054 ЦКУ передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

При цьому згідно зі ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" кошти - це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. Статті 47 та 49 цього Закону визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу.

Відповідно до ст. 5 Декрету КМУ операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі генеральної ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п. 2 ст. 5 цього ж Декрету.

Відповідно до п.2.3. Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, що затверджене Постановою Правління НБУ № 275 від 17.07.2001 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України від 21 серпня 2001 р. за № 730/5921) за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу Національного банку банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями, серед яких: неторговельні операції з валютними цінностями; операції з готівковою іноземною  валютою (купівля, продаж, обмін), що здійснюються в пунктах обміну іноземної валюти, які працюють на підставі укладених банками агентських договорів з юридичними особами-резидентами; ведення рахунків клієнтів (резидентів і нерезидентів) в іноземній валюті та  клієнтів-нерезидентів у грошовій одиниці України; залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України; залучення та  розміщення іноземної валюти на міжнародних  ринках; інші операції з валютними цінностями на валютному  ринку України.

З вищенаведеного вбачається, що уповноважені банки на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями мають право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.

Як вбачається із матеріалів справи позивач  має генеральну ліцензію та письмовий дозвіл  на вчинення валютних операцій, а тому не суперечить чинному законодавству України стягнення заборгованості за кредитним договором  в іноземній валюті, оскільки саме вона надавалась за договором і позивач просив стягнути суму у валюті.

Виходячи з того, що виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству, то наряду зі стягненням заборгованості в іноземній валюті суд має право стягнути й проценти за кредитним договором чи проценти на банківський вклад (статті 1054, 1061 ЦК України) в іноземній валюті, оскільки такий процент не є фінансовою санкцією, а є платою за користування грошима.

Таким чином, правова позиція  апелянта повністю  узгоджується з вимогами  законодавства, а тому апеляційна  скарга підлягає до задоволення, а рішення суду зміні в викладенням резолютивної частини в новій редакції.

 

Справа № 1005/739/2012 Головуючий у І інстанції Туманова К.Л.

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «АУЗ Факторинг» до  Науменко Л.Ф.  про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Заочним рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 29 листопада 2012 року у задоволенні позову ТОВ «АУЗ Факторинг» відмовлено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 27 травня 2013 року скасував рішення від 29.11.2012 року та ухвалив нове рішення, яким позов задоволено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не надано доказів про те, що договір факторингу від 26 серпня 2009 року, який укладений між ТОВ «АУЗ Факторинг» та АТ «Індустріально-Експортний Банк» набрав чинності. Проте з такими висновками суду першої інстанції не можна погодитись з наступних підстав. Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що 28 листопада 2007 року між акціонерним товариством «Індустріально-Експортний Банк» та відповідачемукладено кредитний договір №256/710256, за яким банк надав відповідачці кредит на суму 15 000 грн. зі сплатою 19 % річних з терміном погашення кредиту до 27 листопада 2010 року. Встановлено, що 26 вересня 2009 року між акціонерним товариством «Індустріально-Експортний Банк», перейменованого у подальшому в ПАТ «Індустріально-Експортний Банк», та ТОВ «АУЗ Факторинг» укладено договір факторингу № 03/09 (далі - Договір), за яким ТОВ «АУЗ Факторинг» зобов'язався передати грошові кошти в розпорядження банку за плату, а банк зобов'язався відступити ТОВ «АУЗ Факторинг» право вимоги, визначене у Реєстрі прав вимог.

Відповідно до п.4.1 договору право вимоги переходить від банку до ТОВ «АУЗ Факторинг» з моменту підписання ними відповідного додатку з Реєстром прав вимог. Реєстр прав вимог має бути підписаний сторонами в термін до 2 робочих днів після настання події, яка визначена у п. 8.1 цього договору як відкладальна умова. При апеляційному розгляді справи представник позивача, посилаючись на те, що позивач не був присутнім у суді першої інстанції при розгляді справи, на підтвердження набрання чинності договору факторингу №03/09 від 26 вересня 2009 року надав лист ПАТ «Індустріально-Експортний Банк» від 12 листопада 2009 року та додаток № 1 до договору факторингу № 03/09 від 26 вересня 2009 року, який підписаний генеральним директором ТОВ «АУЗ Факторинг» та в.о. голови правління АТ «Індустріально-Експортний Банк».

Як вбачається з листа ПАТ «Індустріально-Експортний Банк» від 12 листопада 2009 року рішенням Комісії з питань нагляду та регулювання діяльності банків Національного банку України від 23 вересня 2009 року за №536А затверджено «Програму фінансового оздоровлення ПАТ «Індустріально-Експортний Банк» (а.с.86). Отже, враховуючи, що за договором факторингу № 03/09 від 26 вересня 2009 року, який набрав чинності, до ТОВ «АУЗ Факторинг» перейшло право вимоги до відповідача за кредитним договором від 28 листопада 2007 року, за яким відповідачка має заборгованість, то колегія суддів вважає, що позов ТОВ «АУЗ Факторинг» підлягає задоволенню.

 

Справа № 1005/11666/2012 Головуючий у І інстанції Вознюк С.М.

за позовом публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний банк» до  Булави А.В., Нікіфорової С.І. про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду від 17 січня 2013 року позов задоволено частково. Стягнуто на користь позивача з відповідача Булави А.В. 54838,31 грн. заборгованості за кредитним договором та судові витрати в розмірі 548,38 коп. У задоволенні вимог, заявлених до Нікіфорової С.І.  відмовлено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 27 травня 2013 року скасував рішення від 17.01.2013 року та ухвалив нове рішення, яким позов задоволено в повному обсязі.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, позивач не повідомив відповідача - поручителя про додатковий договір від 19.12.2008 року до кредитного договору від 05.05.2008 року, укладений між банком та Булавою А.В. щодо збільшення відсоткової ставки, що свідчить про припинення поруки не ґрунтується на матеріалах справи та вимогах закону.

Як вже зазначалося, відповідно до умов договору поруки поручитель погоджується з тим, що при внесені будь-яких змін у Кредитний договір у тому числі, якщо такі зміни збільшують обсяг відповідальності поручителя, такі зміни розповсюджуються на договір поруки і на поручителя і не є підставою для припинення поруки ( а.с.18).

В силу ст..554 ЦК України у разі порушення боржником зобов»язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Зі змісту договору поруки (п.1.1) встановлено, що у разі невиконання зобов»язань за кредитним договором, поручитель несе солідарну відповідальність перед кредитором.

Пунктом 2.1 договору поруки передбачено, що поручитель зобов»язується у разі невиконання та/або порушення боржником своїх зобов»язань перед кредитором погасити протягом 30 днів з моменту отримання повідомлення кредитора про невиконання боржником своїх зобов»язань по кредиту, відсоткам, комісії та штрафних санкцій.

Як видно з матеріалів справи, позивачем на ім»я відповідачів 06.11.2012 року направлено листи-вимоги за вих..9550 про повернення заборгованості за кредитним договором. Відповідач Булава А.В.  лист банку отримав, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення. Лист на імя Нікіфорової С.І. повернувся за закінченням терміну зберігання (а.с.26,66-68).

Згідно роз»ясень Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», а саме п.24 пред»явленням вимоги до поручителя є як направлення/вручення йому вимоги про погашення боргу (залежно від умов договору), так і пред»явлення до нього позову. При цьому в разі пред»явлення вимоги до поручителя кредитор може звернутися до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов»язання.

По матеріалам справи встановлено, що строк виконання кредитних зобов»язань Булава А.В. умовами договору визначено-05.05.2015 рік, листи-повідомлення боржнику та поручителю надіслано банком 06.11.2012 року, позов про стягнення заборгованості з відповідачів заявлено 06.12.2012 року (а.с.1,6, 26,66-68).

 

Справа № 1005/10074/2012 Головуючий у І інстанції Мельник О.О.

за позовом Публічного акціонерного товариства «БТА БАНК» до Нагорного В.М. про звернення стягнення на предмет іпотеки, припинення права власності та визнання права власності.

Рішенням суду позов задоволено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 14 травня 2013 року скасував рішення від 23.11.2012 року та ухвалив нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що справа судом розглянута у відсутності сторін. Відповідач просив направити на його адресу копію ухвали про відкриття провадження у справі і повідомляв, що іншим рішенням суду з нього стягнуто заборгованість в розмірі 4 767 767 грн. 12 коп. за цим же кредитним договором. До апеляційної скарги відповідач надав рішення Дніпровського райсуду м. Київ від 6 червня 2011 року про стягнення з нього заборгованості в розмірі 4 767 767 грн. 12 коп. за даним кредитним договором. В рішенні суду зазначено, що заборгованість стягнуто станом на 23 листопада 2011 року. В ході апеляційного розгляду представник позивача надав постанову державного виконавця від 30 березня 2012 року про відкриття виконавчого провадження на стягнення з відповідача указаної суми боргу.

Крім того, як встановлено з п.3.5 договору Іпотеки відповідач зобов'язався на протязі дев'яти місяців виготовити Державний акт про право власності на земельну ділянку, а на протязі одного місяця провести реєстрація прав власності на садовий будинок в органах БТІ. Сторони зобов'язались внести доповнення до даного договору Іпотеки, після виконання вказаних умов договору, однак по даний час зміни до договору Іпотеки не внесені.

Також встановлено, що повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки направлено відповідачу, але ним не отримано. Представник позивача при розгляді справи апеляційним судом підтвердив, що в загальну суму боргу входить і сума стягнута Дніпровським райсудом.

За таких обставин на думку колегії одночасне стягнення боргу в сумі 4 767 767 грн. 12 коп. за рішенням Дніпровського райсуду м. Київ та звернення стягнення на предмет іпотеки даним рішенням є подвійним стягненням, що не передбачено нормами діючого законодавства.

Така ж думка висловлена і в п. 42 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин».

Неповно з'ясувавши обставини справи, суд не звернув увагу на вказану обставину, неправильно застосував норми матеріального права, тому апеляційну скаргу з цих підстав слід задовільнити, рішення суду скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні вимог.

 

2/359/65/2013 Головуючий у І інстанції Чирка С.С.

за позовом  Публічного акціонерного товариства “Райффайзен банк Аваль” в особі Київської регіональної дирекції АТ “Райффайзен банк Аваль” до  Кисленко Тетяни Гаврилівни та Романової Олени Миколаївни  про звернення стягнення на нерухоме майно.

Рішенням суду позов задоволено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 23 квітня  2013 року змінив рішення від 29.01.2013 року.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що  суд першої інстанції не звернув уваги на позовні вимоги позивача, який просив звернути стягнення на предмет іпотеки у рахунок погашення заборгованості у сумі 1 099 723, 32 грн.

Згідно ст.39 ЗУ «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються, зокрема, загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки. За таких обставин, рішення суду в цій частині підлягає зміні.

 

2/359/227/2013                 Головуючий у І інстанції Журавський В.В.

за позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра»до Молоканова Олександра Анатолійовича про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Рішенням суду позов задовольнити у повному обсязі. Стягнуто з Молоканова Олександра Анатолійовича заборгованість в сумі 9781 гривню 06 копійок та 214 гривень 60 копійок судового збору.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 27.03.2013 року скасував рішення від 10.01.2013 року та ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив частково.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що суд не врахував того, що позивачем пропущений строк позовної давності щодо  вимог пені та штрафу.

Відповідно до ст. 259 Цивільного кодексу України позовна давність з один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Позивач звернувся до суду з позовом 6 листопада 2012 року.

З наданого позивачем розрахунку вбачається, що неустойка нарахована за період 17 вересня 2008 року по 22 листопада 2011 року.

Позивачем пропущений строк позовної давності для звернення з вимогами про стягнення неустойки за період з 17 вересня 2008 року по 22 листопада 2011 року.

Позивач не заявляв вимог про стягнення неустойки за період з 6 листопада 2011 року по 6 листопада 2012 року і не зазначив розміру та розрахунку неустойки за період з 6 листопада 2011 року по 6 листопада 2012 року.

Пунктом 31 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішення спорів, що виникають із кредитних правовідносин» роз'яснено, що враховуючи положення пункту 7 частини тринадцятої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", суди мають виходити з того, що у спорах щодо споживчого кредитування кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув. У зв'язку із цим позовна давність за позовом про повернення споживчого кредиту застосовується незалежно від наявності заяви сторони у спорі.

Оскільки зі спливом строків позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо), положення пункту 7 частини тринадцятої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" застосовуються й до додаткових вимог банку (іншої фінансової установи). За таких обставин необхідно відмовити позивачу у задоволенні вимог про стягнення неустойки.

 

359/794/2013 Головуючий у І інстанції Саган В.М.

за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Надра» до Галай Любові Анатоліївни, Галая Миколи Миколайовича про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 грудня 2011 року позов задоволено.

Апеляційний суд Київської області ухвалою від 09.04. 2013 року змінив рішення від 19.12.2011 року  в частині  стягнення судового збору.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що ухвалюючи рішення про стягнення солідарно із відповідачів судових витрат у розмірі 755,10 грн. судового збору та 120 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, суд першої інстанції не врахував положень ст. 541 ЦК України, згідно якої солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.

При цьому, обов'язок по сплаті судового збору не є солідарним. За таких обставин, рішення у цій частині підлягає зміні у відповідності до положень ст. 309 ЦПК України.

 

Справа № 1005/7520/2012   Головуючий у І інстанції Величко В.П.

за позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» до Гусєва В.В. про стягнення заборгованості.

Заочним рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від   26 вересня 2012 року позов задоволено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 05.03.2013 року скасував рішення від 26.09.2012 року та ухвалив нове рішення, яким відмовив в задоволенні позовних вимог в частині стягнення пені та штрафу.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що позивачем пропущено строк позовної давності.

Відповідно до ч. 1 ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно ч. 1 ст. 257 цього Кодексу загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

У відповідності до п. 1 ч. 2 ст. 258 цього Кодексу позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

За правилом ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Постановою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 30 березня 2012 року  "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" визначено, що враховуючи положення пункту 7 частини тринадцятої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", суди мають виходити з того, що у спорах щодо споживчого кредитування кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув. У зв'язку із цим позовна давність за позовом про повернення споживчого кредиту застосовується незалежно від наявності заяви сторони у спорі.

Оскільки зі спливом строків позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо), положення пункту 7 частини тринадцятої статті   11 Закону України "Про захист прав споживачів" застосовуються й до додаткових вимог банку (іншої фінансової установи).

Як вбачається з матеріалів  справи, про порушення свого права банк дізнався          20.09.2008 року, коли відповідач не сплатив черговий платіж по поверненню кредиту.

Тому вимогу про стягнення з відповідача пені та штрафу позивач повинен був пред'явити до 20.09.2009 року. Оскільки даний строк позивачем пропущено, то в задоволенні вимог в частині стягнення з відповідача пені та штрафу слід відмовити.

 

Справа № 22-ц-6442/12   Головуючий у І інстанції Борець Є.О.

за позовом кредитної спілки «Реал Кредит»до  Синяченко О.М., Мажуги О.О. про стягнення боргу за кредитним договором.

Заочним рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 13 вересня 2012 року позов кредитної спілки  «Реал Кредит»задоволено частково. Стягнуто солідарно з відповідачів на користь кредитної спілки «Реал Кредит»заборгованість за кредитним договором у розмірі 42 916 грн. 66 коп. У задоволенні позову в іншій частині відмовлено. Також стягнуто солідарно з відповідачів в дохід держави судовий збір у розмірі 429 грн. 20 коп.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 28.01.2013 року скасував рішення від 13.09.2012 року та ухвалив нове рішення,  яким позов задовольнив частково.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що з договору поруки вбачається, що в ньому не встановлено строку, після якого порука припиняється, а умова, передбачена пунктом 4.1 договору поруки про те, що зобов'язання за цим договором припиняються одночасно з припиненням забезпечених порукою зобов'язань позичальника не є встановленим сторонами строком припинення дії поруки, оскільки суперечить ч.1 ст. 251 та ч.1 ст. 252 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми ч.4 ст. 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

У кредитному договорі строк виконання основного зобов'язання чітко визначений -до 12 вересня 2009 року (пункт 2.1).

За таких обставин у кредитної спілки «Реал Кредит»виникло право пред'явити вимогу до поручителя про виконання порушеного зобов'язання боржника  щодо повернення кредиту, починаючи з 12 вересня 2009 року, протягом наступних 6 місяців.

Таку вимогу до поручителя кредитна спілка «Реал Кредит»не пред'явила, однак, як вбачається з матеріалів справи, у жовтні 2009 року позивач звернувся до Постійно діючого Третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Альянс»з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором.  Рішенням цього ж суду від 12 січня 2010 року позов задоволено, однак ухвалою  апеляційного суду м.Києва від 16 серпня 2011 року дане рішення третейського суду  скасовано. Лише 24 лютого 2012 року кредитна спілка «Реал Кредит»звернулася з позовом до суду до поручителя про стягнення заборгованості, тобто вже після спливу, встановленого ч.4 ст. 559 ЦК України, шестимісячного строку.      

Суд першої інстанції, в порушення вимог ст.212-215 ЦПК України на вказані вимоги закону та обставини справи уваги не звернув та дійшов помилкового  висновку про стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителя ОСОБА_3

За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду в частині стягнення заборгованості з поручителя підлягає скасуванню на підставі ст.309 ЦПК України у зв'язку з порушенням судом норм матеріального та процесуального права, з ухваленням нового рішення про відмову у позові в цій частині.

Крім того, колегія суддів вважає, що, висновки суду першої інстанції про зменшення заборгованості за процентами за користування кредитом, є необґрунтованими, виходячи з наступного.

Встановлено, що розмір заборгованості  Синяченко О.М. за кредитним договором  становить 192 035 грн. 96 коп., з яких: 22 916 грн. 66 коп. - заборгованість за кредитом, 60 460 грн. 38 коп. - заборгованість за процентами, 83 645 грн. 81 коп. - пеня та 25 013 грн. 11 коп. - штраф.

Згідно з ч.1 ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець)  зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник  зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до ч.1 ст.1056-1 ЦК України процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором.

Пунктом 27 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» передбачено, що положення частини третьої статті 551 ЦК України про зменшення розміру неустойки може бути застосовано судом лише за заявою відповідача до відсотків, які нараховуються як неустойка, і не може бути застосовано до сум, які нараховуються згідно з частиною другою статті 625 ЦК, які мають іншу правову природу. При цьому проценти, які підлягають сплаті згідно з положеннями статей 1054, 1056-1 ЦК, у такому порядку не підлягають зменшенню через неспівмірність із розміром основного боргу, оскільки вони є платою за користування грошима і підлягають сплаті боржником за правилами основного грошового боргу.

Однак суд першої інстанції вказані положення постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ при розгляді справи не врахував. Тому рішення суду в частині зменшення заборгованості за процентами за користування кредитом до 20 000 грн. підлягає скасуванню на підставі ст.309 ЦПК України у зв'язку з порушенням судом норм матеріального права, з ухваленням нового рішення про задоволення позову в цій частині.

Також колегія суддів вважає, що суд першої інстанції помилково дійшов висновку про  відмову у стягненні неустойки, посилаючись на те, що розмір боргу за кредитом значно перевищує розмір отриманого кредиту і таке співвідношення є нерозумним та несправедливим.

Відповідно до ч.1 ст.546 та ст.549 ЦК України виконання зобов'язання забезпечується, зокрема, неустойкою, яка визначається як пеня та штраф і є грошовою сумою або іншим майном, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення зобов'язання  (п.3 ч.2 ст.611 ЦК України)

Згідно з ч. 3 ст. 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Положеннями ст. 616 ЦК України передбачено право суду за певних умов зменшити розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника.

Правовий аналіз вказаних норм свідчить про те, що значне перевищення розміру неустойки над розміром боргу за кредитним договором є підставою для зменшення розміру неустойки (за заявою боржника), а не підставою для відмови у позові про її стягнення.

Як зазначалось вище, заборгованість за кредитом становить 22 916 грн. 66 коп., заборгованість за процентами - 60 460 грн. 38 коп., а нарахована позивачем пеня становить  83 645 грн. 81 коп. та штраф - 25 013 грн. 11 коп., що не є значним перевищенням розміру боргу.

Таким чином рішення суду в частині відмови у стягненні пені та штрафу підлягає скасуванню на підставі ст.309 ЦПК України у зв'язку з порушенням судом норм матеріального права.  

Разом з тим, відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік.

Суд першої інстанції не застосував до вимог про стягнення неустойки позовну давність за заявою відповідачки (а.с. 54-60).

Колегія суддів вважає, що в разі пропущення річного строку неустойка може бути обрахована за останній рік невиконання основного зобов'язання, в межах строку позовної давності за основним зобов'язанням. У зв'язку з цим, неустойка підлягає нарахуванню з 24 лютого 2011 року по 15 лютого 2012 року, а тому за вказаний період розмір пені становить 81 583 грн. 31 коп. (22916,66*356*1%), а розмір штрафу - 25 013 грн. 11 коп.(83377,04*30%).      

Таким чином, враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку про задоволення позову кредитної спілки «Реал Кредит»частково та стягнення з відповідачки на користь кредитної спілки «Реал Кредит»заборгованість за кредитом у розмірі 22 916 грн. 66 коп., заборгованість за процентами у розмірі  60 460 грн. 38 коп., пеню у розмірі 81 583 грн. 30 коп. та штраф у розмірі 25013  грн. 11 коп.

Відповідно до ч.3 ст.88 ЦПК України, якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Оскільки колегія суддів скасовує рішення суду першої інстанції і позов кредитної спілки «Реал Кредит»задовольняє частково, яка згідно ухвали суду першої інстанції не сплачувала судовий збір, то судовий збір підлягає стягненню з ОСОБА_2 в дохід держави.

 

Справа № 2/1005/611/12   Головуючий у І інстанції Левченко А.В.

За позовом Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» про стягнення заборгованості за кредитним договором, звернення стягнення на предмет іпотеки.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 28 лютого 2012 року позов частково задоволено, стягнуто із відповідачівна користь ПАТ «Універсал Банк» заборгованість за кредитним договором, в іншій частині позову відмовлено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 03.12.2013 року скасував рішення від 28.02.2012 року в частині відмови в задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки і стягнення судових витрат та ухвалити в цій частині нове рішення. В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 010-2902/756-0428 від 16 листопада 2007 року в розмірі в розмірі 626367,01 грн., звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме нерухоме майно - земельну ділянку, яка розташована за адресою: Київська область, Бориспільський район, с. Вишеньки, загальною площею 0,1517 га., цільове призначення: для будівництва та обслуговування жилого будинку, кадастровий номер земельної ділянки: 3220881300:03:005:0541, шляхом продажу предмета іпотеки на публічних торгах у межах процедури виконавчого провадження за початковою ціною 392158 грн. Стягнути із відповідачів  на користь Публічного акціонерного товариства "Універсал Банк" судові витрати в розмірі 606 грн. із кожного. В іншій частині рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 28 лютого 2012 року залишити без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що одночасне задоволення вимог про стягнення заборгованості із відповідачів та звернення стягнення на предмет іпотеки, належному ОСОБА_3, тягне за собою подвійне стягнення, не ґрунтується на вимогах закону і є безпідставним, рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає скасуванню.

Відповідно до п. 5.2.5 кредитного договору, сторони погодили, що у випадку прострочення сплати чергового платежу за кредитом та/або процентів за користування кредитом понад двох місяців та направлення кредитором на адресу позичальника повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту і не усунення позичальником порушень умов за цим договором протягом тридцяти календарних днів з дати відправлення кредитором вищевказаного повідомлення (вимоги) позичальнику, вважати термін повернення кредиту таким, що настав на 31 календарний день з дати відправлення кредитором позичальнику повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту.

Відповідно до п. 4 іпотечного договору, звернення стягнення здійснюється іпотекодержателем у випадках та на підставах, передбачених законодавством України: у разі порушення будь-якого основного зобов'язання, що забезпечене іпотекою за цим договором, та/або будь-якого зобов'язання іпотекодавця за цим договором. Звернення стягнення здійснюється на підставах рішення суду, або виконавчого напису нотаріуса, або застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, або за договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя.

Згідно п. 1.2 іпотечного договору, ринкова вартість предмету іпотеки, згідно звіту незалежного суб'єкта оціночної діяльності, становить 392158 грн.

Оскільки сторони погодили підстави та порядок звернення стягнення на предмет іпотеки у випадку порушення вимог кредитного договору, розмір заборгованості 79480,13 швейцарських франків, що за офіційним курсом НБУ складає 626367,01 грн., перевищує вартість предмета іпотеки за оцінкою сторін - 392158 грн., вартість іпотечного майна співмірна сумі заборгованості, на предмет іпотеки в передбаченому законом порядку має бути звернуто стягнення.

Відповідно до ст. 39 Закону України «Про іпотеку», у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.пріоритет

Відповідно до ст. 43 Закону України «Про іпотеку», початкова ціна продажу предмета іпотеки встановлюється рішенням суду або за згодою між іпотекодавцем та іпотекодержателем.

Враховуючи, що в матеріалах справи відсутні інші докази, суд визначає початкову ціну згідно договору іпотеки за згодою між іпотекодавцем та іпотекодержателем в розмірі  392158 грн.

З огляду на викладене рішення суду першої інстанції про відмову у зверненні стягнення на предмет іпотеки підлягає скасуванню із ухваленням в цій частині нового рішення про задоволення позову про звернення стягнення не предмет іпотеки, належний Кравцю О.Л., шляхом проведення прилюдних торгів.

При цьому колегія суддів не погоджується із доводами апеляційної скарги, що в частині задоволення вимог до Лендьєл В.В. про стягнення коштів необхідно відмовити, оскільки позичальник та поручитель як солідарні боржники залишаються зобов'язаними, доки їхній обов'язок не буде виконаний в повному обсязі, а майновий поручитель (іпотекодавець) відповідає винятково в межах вартості предмету іпотеки, тобто в межах 392158 грн.

Колегія суддів також вважає помилковими висновки суду першої інстанції щодо солідарного стягнення із відповідачів судових витрат в розмірі 1820 грн.

Відповідно до вимог ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Покладення судом солідарного обов'язку по сплаті судових витрат не ґрунтуються на вимогах закону та є неправильним.

 

Справа № 1005/5637/2012   Головуючий у І інстанції Саган В.М.

за позовом Публічного акціонерного товариства «Мета Банк» до Довгалюка І.М., Довгалюк О.В.,, третя особа: правління ДАІ ГУМВС України в Київській області про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки та за зустрічним позовом Довгалюк О.В. до Публічного акціонерного товариства «Мета Банк», третя особа: ОСОБА_1 про визнання припиненим договір поруки від 08.10.2007 року.

Заочним рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 28 травня 2013 року позов задоволено частково. Стягнуто солідарно з відповідачів на користь Публічного акціонерного товариства «Мета Банк» заборгованість за кредитним договором  в розмірі 311 998 грн. 61 коп. та понесені судові витрати: 1700 грн. державного мита та 120 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 600900566516А від 08.10.2007року звернуто стягнення на предмет застави- автомобіль марки GREAT WALL HOVER.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 12.11.2013 року скасував рішення від 28.05.2012 року в частині звернення стягнення на предмет застави скасувати та ухвалити нове. Відмовити в задоволенні позовних вимог в частині звернення стягнення на предмет застави - автомобіль марки GRET WALL HOVER. В іншій частині рішення залишити без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що висновки суду не відповідають вимогам чинного законодавства, оскільки суд першої інстанції не звернув увагу на положення п.42 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають з кредитних відносин», відповідно до яких, суд не може одночасно звернути стягнення на предмет застави та стягнути суми заборгованості за кредитним договором. Проте, суд першої інстанції не взяв це до уваги  та прийшов до помилкового висновку про звернення стягнення на предмет застави та одночасно стягнення суми заборгованості за кредитним договором.

 

Справа № 2/359/519/113   Головуючий у І інстанції Журавський В.В.

за позовом Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до  Мусієнка Ю.Г., Лимара Д.В., Піренко Є.А. про стягнення боргу за кредитним договором та звернення стягнення на заставлене майно.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 3 квітня 2012 року позов задоволено в повному обсязі.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 26.09.2013 року скасував рішення від 03.04.2013 року в частині звернення стягнення на предмет іпотеки та в частині розподілу судових витрат скасувати і ухвалити нове.В рахунок погашення боргу перед Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» за кредитним договором, звернути стягнення на предмет іпотеки у вигляді житлового будинку загальною площею 70,2 кв.м. Стягнути із відповідачів на користь Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» судові витрати в сумі 1073 гривні з кожного.В решті рішення залишити без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що відповідно до положень ч.1 ст.39 Закону України «Про іпотеку» колегія суддів вважає за необхідне визначити у рішенні: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; відомості про предмет іпотеки, в тому числі початкову ціну на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. При цьому колегія суддів враховує, що банком дотримані положення ст.35 Закону України «Про іпотеку» в частині направлення відповідачам, в тому числі іпотекодавцю Піренко ЄюА. письмових вимог про усунення порушень від 16 жовтня 2012 року. Також, суд вважає за необхідне скасувати рішення в частині розподілу судових витрат і ухвалити в цій частині нове, поскільки суд допустив порушення норм процесуального права, стягнувши судові витрати солідарно, хоча судові витрати підлягають стягненню в частках.

Відповідно до положень ст.88 ЦПК України суд покладає на відповідачів судові витрати в рівних частинах.

 

Справа № 2/359/1774/13   Головуючий у І інстанції Туманова К.Л

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» до Бурковської Л.С, Гири В.М. про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 14 серпня 2013 року позов задоволено.

            Апеляційний суд Київської області рішенням від 21.10.2013 року змінив рішення від 14.08.2013 року в частині стягнення в солідарному порядку судового збору змінити.  В іншій части ні рішення суду залишити без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що підлягає зміні рішення суду першої інстанції в частині стягнення з відповідачів на користь позивача судові витрати у солідарному порядку, оскільки відповідно до ст. 541 ЦК України солідарний обов’язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов»язання, разом з тим солідарний порядок стягнення судових витрат цивільним процесуальним кодексом України не передбачено. Витрати позивача, пов'язані зі сплатою судового збору та витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи підлягають стягненню з відповідачів з кожного окремо у рівних частинах. 

 

Справа № 359/3884/13-ц   Головуючий у І інстанції Саган В.М.

за позовом  публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" до Мелікян Р.С., Мелікян А.С. про стягнення боргу.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 03.07.2013 року у задоволенні позову відмовлено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 21.10.2013 року скасував рішення від 03.07.2013 року та ухвалив нове рішення, яким у задоволені позову публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що рішення суду не відповідає вказаним вимогам ЦПК.

    У ході розгляду справи, суд не був позбавлений можливості оглянути оригінал кредитного договору №11142191000 від 16.04.2007 року у повному обсязі, у т.ч. ознайомитися із змістом розділу 2 та розділу 3 даного договору .

Висновок суду про те, що позивачем було змінено процентну ставку за користування кредитом є голослівним. Будь-які дані про те, що ПАТ «УкрСиббанком» та, в подальшому,  ПАТ «Дельта Банк» здійснювалася зміна процентної ставки по договору №11142191000 від 16.04.2007 року та вносилися відповідні зміни до умов кредитного договору матеріали справи не містять.

  Суд залишив поза увагою також ту обставину, що предметом заявлених позовних вимог було стягнення з відповідачів заборгованості в сумі 526064,74 грн.( за курсом НБУ на час звернення до суду). Згідно розрахунку заборгованості за кредитним договором  №11142191000 від 16.04.2007 року, наданого позивачем на обґрунтування позовних вимог,  розрахунок заборгованості здійснювався з урахуванням відсоткової ставки за користування кредитом   в розмірі 12%, а не 13,4 %.

  Відповідно до вимог ЦПК України, суд повинен був з’ясувати розмір заборгованості відповідачки за кредитним договором №11142191000 від 16.04.2007 року на час укладання договору купівлі-продажу прав вимоги між  ПАТ «УкрСиббанком» та ПАТ «Дельта Банк» , а саме станом на 08.12.2011 року.

Зазначений позивачем в позовній заяві  розмір відсоткової ставки за користування кредитом, без з»ясування дійсних обставин справи та перевірки розрахунку заборгованості, на думку колегії, не може бути підставою як до задоволення позовних вимог, так і для відмови в задоволенні позову. 

            Як вже зазначалося, 16.04.2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» та МелікянР.С. укладено кредитний договір №11142191000, згідно умов якого банк надав останній кредитні кошти у розмірі 49 000,00 доларів США на строк до 16.04.2014 року, з виплатою 12%  річних. Погашення кредитного боргу  здійснювалося згідно графіку погашення кредиту, що невід»мною частиною договору (а.с.12-22).На забезпечення кредитних зобов»язань позичальника між банком та Мелікян А.С. укладено договір поруки №108580 від 16.04.2007 року (а.с.23-24).

            Позичальник належним чином свої зобов»язання не виконувала та допустила заборгованість по сплаті кредиту, відсотків за користування кредитом та іншим виплатам, встановленим кредитним договором, що підтверджується розрахунком заборгованості.

             08.12.2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта Банк» було укладено Договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, відповідно до якого, до останнього перейшло право вимоги до боржників за кредитними  договорами та забезпечувальними договорами, у т.ч. і по борговим зобов»язанням відповідачів боржника та поручителя за кредитним договором №11142191000 від що16.04.2007 року та договором поруки №108580 від 16.04.2007 року (а.с.35- 36, 11).

Відповідно до ст..516 ЦК України зміна кредитора у зобов»язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Якщо боржник  не був письмово повідомлений про зміну кредитора у зобов»язання, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків.

Згідно ч.2 ст.517 ЦК України боржник має право не виконувати свого обов»язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов»язанні.

Як видно з матеріалів справи, ПАТ «ДельтаБанк» після підписання 08.12.2011 року договору купівлі-продажу прав вимоги за кредитами зазначені вимоги закону стосовно надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов»язанні не виконав, докази цьому матеріалі справи не містять. Своїм правом надати відповідні пояснення та  докази щодо цього при апеляційному розгляді справи не скористався. Будучи належним чином повідомленим про час та місце слухання справи, в судове засідання представник позивача не з»явився.

            Надані позивачем  листи - досудові вимоги від 16.10.2012 року на ім.»я  відповідачів щодо сплати простроченої заборгованості за кредитним договором від 16.04.2007 року (без будь-яких додатків)  доказами, переходу до нового кредитора прав у зобов»язанні в розумінні ст..517 ЦК України не являються. За змістом, вказані листи є претензіями про сплату боргу та надіслані на ім.»я боржників майже через рік після укладання договору  купівлі-продажу прав вимоги. Крім того, відповідачі заперечували, що вони отримували зазначені  листи-претензії.

За таких обставин, відповідно до положень ч.2 ст.517 ЦК України боржник вправі був не виконувати свої кредитні зобов»язання перед новим кредитором - ПАТ «ДельтаБанк», а у позивача (нового кредитора), в свою чергу, відсутні підстави для стягнення заборгованості ( у т.ч. і штрафні санкції за користування кредитом ) станом на березень 2013 року.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що у задоволенні позву   позивачу необхідно відмовити.

           

Справа № 1005/11567/12   Головуючий у І інстанції Борець Є.О.

за позовом Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк»до  Щегель Тетяни Миколаївни про стягнення боргу за договором на відкриття карткового рахунку та обслуговування платіжної картки.

Рішенням суду позов задоволено частково. Стягнуто з відповідачки на користь позивача борг по тілу кредиту в розмірі 1664 грн. Вирішено питання про стягнення судового збору.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 08.10.2013 року скасував рішення від 24.01.2013 року та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги задоволено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що скільки судом першої інстанції не враховано п.п. 1.3 Тарифів на обслуговування платіжних карток, які є невід'ємною частиною договору та з якими відповідачка була ознайомлена. Як випливає з вказаного пункту тарифів, це тариф за обслуговування кредитного ліміту у разі наявності заборгованості за рахунком, а не штрафна санкція. Пунктом 3.1 тарифів передбачений штраф за прострочену заборгованість обов'язково мінімального платежу в розмірі 0,01 %, але не менше та/або не більше 50 грн. за кожен факт прострочення, що становить 150 грн.

Відповідно до ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно ст. 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Виходячи зі змісту ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

За встановлених обставин колегія приходить до висновку, що  сума боргу в розмірі - 2415 грн. є платою  за обслуговування кредитного ліміту, що передбачена Кредитним Договором і підлягає стягненню з відповідачки.  Діюче законодавство не передбачає звільнення отримувача кредиту від сплати вказаного виду витрат. Пеня в розмірі 150 відсотків не перевищує розмір збитків і тому також підлягає стягненню.

Відповідно до ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення є невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права.

 

Справа № 359/23/10/13   Головуючий у І інстанції Вознюк С.М.

за позовом Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Надра" до Щетиніної О.М. про стягнення заборгованості за договором про комплексне банківське обслуговування фізичних осіб.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 08 квітня 2013 року у задоволенні позову відмовлено. оскільки трирічний строк позовної давності за вимогами, що випливають з умов договору від 11.10.2007 року на відкриття карткового рахунку та обслуговування платіжної картки, закінчився 11.10.2011 року, тому позовні вимоги щодо стягнення заборгованості по договору від 11.10.2007 року на загальну суму 11841,64 грн. заявлені позивачем з пропуском строку позовної давності і позивач у позові не зазначив причини пропуску строку та не заявляв клопотання про поновлення строку.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 10.10.2013 року скасував рішення від 08.04.2013 року та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги задоволено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що строк дії даного договору є необмежений і припиняє свою дію тільки у випадку розірвання його будь-якою стороною відповідно до умов п. 17 договору. За таких обставин, оскільки жодна із сторін не вчинила визначених умовами договору дій, направлених на розірвання чи припинення дії договору, то колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов безпідставного висновку про застосування до даних правовідносин строку позовної давності.  Встановлено, що відповідачка не виконує своїх обов'язків за даним договором, у зв'язку з чим станом на 01.01.2013 року виникла заборгованість перед банком в розмірі 11612,24 грн., яка підлягає стягненню з неї на користь банку.Відповідно до вимог ст. 88 ЦПК України судові витрати підлягають стягненню з відповідачки на користь позивача.

 

Справа № 2/1005/875/12   Головуючий у І інстанції Криворучко І.В.

за позовом публічного акціонерного товариства «ПроКредитБанк» до Бибик В.І., Науменка О.А., Білик Г.Г. про стягнення заборгованості.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 липня 2012 року позов задоволено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 21.08.2013 року змінив рішення від 10.07.2013 року в частині стягнення пені. Ухвалив в цій частині нове рішення. У позові про стягненні пені – відмовлено. В іншій частині рішення залишити без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що з розрахунку заборгованості по пені, наданого Позивачем, вбачається, що останній нараховував пеню в сумі 39 715,15 грн., за період з 17.11.2008р. по 17.03.2011р.

Відповідно до п.1 ч.2 ст.258 ЦК України до позовних вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік.

Згідно з ч.5 ст.261 ЦК України за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання.

Оскільки по кредитному договору між сторонами не визначено строк сплати нарахованої пені, що нараховується щоденно, - перебіг строку позовної давності для стягнення пені починається з наступного дня, після дня її нарахування.

З матеріалів справи також вбачається, що позовна заява подана банком 12.03.2012 року, а оскільки Позивачем пред'явлено вимогу про стягнення пені за період з 17.11.2008  по 12.03.2011р., за якою сплинув строк позовної давності, вимоги Позивача в частині стягнення заборгованості по пені підлягають частковому задоволенню, щодо стягнення пені, нарахованої за період з 12.03.2011р. по 17.03.2011р. (6 днів), у сумі 768,10грн.(18963,41грн. (загальна прострочена сума за кредитом) + 2 257,64грн. (загальна сума прострочених процентів) + 4 382,30грн. (загальна сума процентів за фактичне користування кредитом ) х 0,5% (розмір пені, визначений  кредитним договором) х6 (кількість днів, за які повинна нараховуватись пеня) = 768,10грн.).       

Отже, в задоволенні вимог позивача щодо стягнення  пені у сумі 38 947,05 (39 715,15 грн. - 768,10 грн. = 38 947,05грн.) має бути відмовлено.

 

 Провадження № 2/1005/1280/2012    Головуючий у І інстанції Журавський В.В.

за позовом Маммадової Гюнай Сабир Кизи до Гусейнкулієва Аловсата Беджан Огли, Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит»в особі філії Центрального регіонального управління про визнання договорів іпотеки недійсними.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 12 листопада 2012 року у задоволенні позову відмовлено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 04 лютого 2013 року скасував рішення від 12.12.2012 року, та ухвалив нове, яким позов про визнання договорів іпотеки недійсними задовольнив

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач діяв в інтересах сім'ї та спірні іпотечні договори створюють обов'язки для другого з подружжя, тобто позивачки.  Однак з такими висновками суду першої інстанції погодитись не можна, виходячи з наступного.

Частиною 3 ст. 65 СК України встановлено, що для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

 Встановлено, що згоди дружина відповідача не надавала, а при передачі житлового будинку та земельної ділянки в іпотеку взагалі Гусейнкулієв Аловсата Беджан Огли приховав, що це майно придбане у шлюбі. Отже, враховуючи наведені вище вимоги закону та встановлені обставини справи, колегія суддів вважає, що майно, яке перебуває у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за згодою усіх співвласників, а підставою для визнання недійсним правочину щодо розпорядження таким майном, зокрема, є відсутність у співвласника, який вчинив цей правочин, згоди інших співвласників на його укладення. За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для  задоволення позову.  Однак суд першої інстанції в порушення вимог ст.ст.213-215 ЦПК України на вказані вище норми закону уваги не звернув  та дійшов помилкового висновку про відмову у позові.

 

Справа № 1005/10980/2012    Головуючий у І інстанції Вознюк С.М.

за позовом Бук В.В. до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», Бук С.А. про визнання недійсним договору поруки та його розірвання.

Ухвалою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 11 лютого 2013 року позов ПАТ «УкрСиббанк» до Бук С.А, Бук В.В.  про стягнення заборгованості за кредитним договором залишено без розгляду.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 11 лютого 2013 року позов Бук В.В. частково задоволено, визнано недійсним договір поруки, в іншій частині позову відмовлено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 27.08.2013 року скасував рішення від 11.02.2013 року, та ухвалив нове, яким відмовив Бук В.В. в задоволенні позову до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», Бук С.А. про визнання недійсним договору поруки та його розірвання.

           Суд апеляційної інстанції виходив із того, що оцінюючи доведеність позовних вимог Бук В.В. про визнання договору поруки недійсним, колегія суддів враховує, що відповідно до ст. ст. 203, 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, зокрема те, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Разом із тим, під час розгляду справи позивачем не надано доказів, якими вона обґрунтовує ті обставини, що договір поруки нею не був прочитаний і його суть їй не була зрозуміла, дані доводи спростовуються п. 5.1 договору поруки від 20 жовтня 2008 року, згідно якого, уклавши цей договір, поручитель підтверджує, що повністю розуміє всі умови основного договору та цього договору, свої права та обов'язки за договором та погоджується з ними.

Також безпідставними і необґрунтованими є доводи про належність іншій особі підписів, виконаних на договорі поруки, при цьому клопотань про призначення почеркознавчої експертизи позивачем не заявлялося.

Таким чином позовні вимоги про визнання договору поруки недійсним не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи та не підлягають до задоволення.

Зокрема додатковою угодою № 1 від 06 лютого 2009 року, за умов якої було перенесено строки виконання зобов'язань на іншу дату пізніше, встановлено розмір ануітентного платежу, змінена кінцева дата повернення кредиту. Також 06 лютого 2009 року між АТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 було укладено додаткову угоду № 1 до договору поруки, відповідно до якої ОСОБА_1 надала згоду на зміну терміну виконання основного зобов'язання. Але при підписанні додаткової угоди № 1 до кредитного договору від 06 лютого 2009 року процентна ставка не збільшувалась і залишилась саме такою, яка була вказана в кредитному договорі, таким чином суд першої інстанції дійшов безпідставного висновку про збільшення обсягу відповідальності позивача за зустрічним позовом.

Помилковими колегія суддів вважає висновки суду першої інстанції щодо вирішення вимог про розірвання договору поруки, оскільки, як вбачається із змісту позовної заяви, вимоги про розірвання договору поруки позивачем взагалі заявлені не були. При цьому колегія суддів враховує, що згідно п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги.

За таких обставин суд необґрунтовано та безпідставно задовольнив позов Бук В.В. визнавши недійсним договір поруки, а тому рішення суду першої інстанції про задоволення позову підлягає скасуванню із ухваленням нового рішення по суті позовних вимог.

 

 

 

Справа № 359/1100/13-ц   Головуючий у І інстанції Величко В.П

за позовом Мотрича А.С., Мотрича Є.С. до Бондаренка В.С.  про стягнення коштів та за зустрічним позовом  Бондаренка В.С. до Мотрича А.С., Мотрича Є.С. про стягнення заборгованості.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 03 липня 2013 року у задоволенні зустрічного позову відмовлено. Первісний позов задоволено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 10.09.2013 року скасував ухвалу від 03.07.2013 року та ухвалив нове, яким в задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що у первісному позові позивачі зазначають, що Бондаренко В.С.  здійснив послугу, але не здійснив оплату. Проте виходячи із вказаних у первісному позові обставин та розписки (а.с. 10 ) фактично зазначено, що Бондаренко В.С. є і виконавцем послуг, оскільки мав розпаювати землю, а також ще і за цю послугу, що ним начебто надається здійснити за це оплату, що з нормами ст. 901 ЦК України не узгоджується, оскільки одна особа не може бути одночасно і виконавцем і замовником послуг.

Крім того ця обставина надання послуг Бондаренко В.С. спростовується і тим, що він до землі фермерського господарства не має ніякого відношення. Питання розпаювання землі пов'язано з вчиненням юридично значущих дій, про те на вчинення таких дій, які у встановленому законодавством порядку можуть бути надані лише належною для цього особою і у формі нотаріально посвідченої довіреності, Бондаренко В.С. ніхто не уповноважував. Про вказані обставини сторони не заперечували, документів про спростування цього в матеріалах справи не має.

При цьому розписки, на які посилаються сторони, які начебто підтверджують укладення договору про надання послуг складені 29.04.2009 року та 30.04.2009 року вже після того, як відповідно до розпоряджень Бориспільської районної державної адміністрації земля вже була розпайована ще у 2008 році за заявами членів фермерського господарства.

Виготовлення технічної документації здійснювалося не Бондаренком В.С. і не  Мотрич С.А., а на підставі договору, який був укладений Мотрич С.А., як головою, який діяв від імені фермерського господарства ''Весна'' як замовником та  ТОВ Науково-виробнича фірма ''Фастівзем'', що здійснювало виготовлення технічної документації.

Таким чином з наявних у матеріалах справи доказів вбачається, що фактично між Бондаренком В.С.  та Мотрич С.А., який був головою фермерського господарства, був укладений договір купівлі-продажу землі, де покупцем виступав Бондаренко В.С., а продавцем Мотрич С.А., який в якості завдатка по розписці від 29.04.2009 року (а.с. 38 ) узяв у покупця завдаток в розмірі 27600 доларів США для розпайовки землі та передачі її Бондаренку В.С. шляхом передачі чотирьох державних актів на землю, за що останній мав ще протягом двох років розрахуватися платою в розмірі 500000 доларів США протягом двох років.

За таких встановлених апеляційною інстанцією обставин дані правовідносини не регулюються тими правовими нормами, які заявлені як підстави для задоволення як первісного, так і зустрічного позову, що вказує на безпідставність позовних вимог в зв'язку з чим такі вимоги задоволенню не підлягають, а рішення судду підлягає скасуванню. 

 

№2/1005/168/2012           Головуючий у І інстанції Кабанячий Ю.В.

за позовом Рудь Валентини Сергіївни до Бахмач Володимира Вікторовича, третя особа без самостійних вимог приватний нотаріус Бориспільського нотаріального округу Козій А.В. про визнання договору дарування недійсним.

Рішення суду від 19.12.2012 року поновлено Рудь Валентині Сергіївні строк позовної давності звернення до суду щодо визнання недійсним договору дарування укладеного 20.11.2008 р.  між Рудь В.С. та Бахмач В.В. У задоволенні позову та заяві про злочин- відмовлено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 22 квітня 2013 року скасував рішення від 019.12.2012 року в частині вирішення заяви про злочин.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що оскільки відповідно до ст.ст.1, 4 ЦПК України  завданням цивільного судочинства є розгляд заяви та вирішення цивільних справ у спосіб визначений законом, разом з тим вирішення заяв і повідомлень про злочин є завданням кримінального судочинства, тому рішення в частині відмови у задоволення заяви про злочин підлягає скасуванню.

 

Справа № 2/1005/1587/2012       Головуючий у І інстанції Левченко А.В.

за позовною заявою Деркача Валентина Олександровича до Долгашевої Лідії Олександрівни, треті особи державний нотаріус Бориспільської міської державної нотаріальної контори Сіпко Людмила Миколаївна, приватний нотаріус Бориспільського міського нотаріального округу Хміль Тетяна Михайлівна про визнання права на спадщину, визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом та визнання недійсним договору дарування.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 14 листопада 2012 року позов задоволено та визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину  за законом на ім.»я Деркач Ольги Василівни, видане в.о. державного нотаріуса Бориспільської міської державної нотаріальної контори Київської області Сіпко Л.М. 02.04.1997 р., за реєстровим № 691, спадкова справа №22, в частині права на 1\3 частину на житловий будинок по вул.. Жукова,14 в м.Бориспіль Київської області. Визнано недійсним договір дарування 2\3 частин домоволодіння , укладений між Деркач Ольгою Василівною та Долгашевою Лідією Олександрівною , посвідчений приватним нотаріусом Бориспільського міського нотаріального округу Хміль Т.М., реєстровий № 4421. Визнано за Деркач Валентином Олександровичем  право на спадкування  1\3 частини житлового будинку  по вул.. Жукова,14 в м.Борисполі Київської області в порядку спадкування після смерті мого батька Деркач Олександра Івановича, що помер 31.07.1997 року.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 20 лютого 2013 року скасував рішення від 14.11.2012 року та ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив частково.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що колегія суддів з висновком не може погодитися, про те що задовольняючи позовні вимоги у повному обсязі суд першої інстанції виходив з того, що Деркач О.В. фактично успадкувала 1/3 частину житлового будинку, а інша 1/3 частина спадкового майна була успадкована позивачем, а тому здійснювати відчуження 1/3 частини домоволодіння Деркач О.В. не мала права.

  Відповідно до ст.22 Кодексу про шлюб та сім'ю  України (чинного на час укладення шлюбу між Деркачем О.І. та Деркач О.В.) майно, нажите  подружжям  за час шлюбу, є його спільною сумісною  власністю.  Кожен  з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

 Відповідно до свідоцтва про право власності на житловий будинок від 31 липня 1978 року за №3986, 2/3 частини житлового будинку, розташованого за адресою, належали померлому Деркачу О.І.

Оскільки оспорюваний житловий будинок був збудований відповідно до технічного паспорту у 1952 році, а Деркачем О.І. та Деркач О.В.(батьки позивача і відповідачки) перебували у шлюбі від 11 жовтня 1950 року (а.с.74), то 2/3 частин вказаного житлового будинку, розташованого за адресою, були об'єктом спільної сумісної власності подружжя, що не заперечується позивачем по справі Деркачом В.О.

Таким чином, після смерті Деркача О.І. відкрилась спадщина, до якої увійшло 1/3 частина домоволодіння.

 Після смерті Деркача О.І. було відкрито дві спадкові справи за номерами 22 і 84.

У спадковій справі за №84, незважаючи на роз'яснення ст.22 Кодексу про шлюб та сім'ю України, нотаріусом не було виконано своїх обов'язків щодо видачі частки у спільній сумісній власності, набутої у шлюбі, що становить 1/2 від 2/3, зареєстрованих за померлим і 2 квітня 1997 року державним нотаріусом Бориспільської міської державної нотаріальної контори Київської області Сіпко Л.М. неправомірно видано свідоцтво про право на спадщину за законом за реєстровим №691 у розмірі 2/3 частин замість видачі свідоцтва про право на частку у спільній сумісній власності на 1/3 частину будинку, яке  нотаріус зобов'язаний був видати Деркач О.В. і на 1/6 частину домоволодіння за адресою, в порядку спадкування за законом.  

Враховуючи вищенаведене, Деркача О.В. належала 1/2 частина домоволодіння (1/3+1/6), якою вона і мала право розпоряджатися, а не 2/3 частинами, подарованими нею відповідачці Долгашевій Л.О.

З огляду на вищенаведене, колегія суддів приходить до висновку щодо необхідності скасування рішення і ухвалення нового, яким позов Деркача В.О. задовольнити частково.

Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом на ім'я Деркач О.В., видане виконуючим обов'язки державного нотаріуса Бориспільської міської державної нотаріальної контори Київської області Сіпко Л.М. 2 квітня 1997 року за реєстровим №691 (спадкова справа №22), в частині права спадкування на 1\6 частину на житловий будинок.

Визнано недійсним договір дарування в частині дарування 1/6 частини житлового будинку та визнано за Деркачом В.О. право на спадкування 1\6 частини житлового будинку в порядку спадкування після смерті його батька.

 

Справа № 2/359/2574/13   Головуючий у І інстанції Величко В.П.

за позовом Коляки Р.К. до Коляки І.В., Коляки Т.М. про визнання договору дарування земельної ділянки недійсним.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 12 серпня 2013 року позов задоволено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 01.10.2013 року скасував рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 12.08.2013 року та ухвалив нову, яким в задоволенні позову відмовлено повністю.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що судом встановлено, що крім даного позову, позивачка звернулась до суду з позовною заявою до  Коляки І.В. про визнання права власності на 1/2 частину будівельних матеріалів і конструктивних елементів житлового будинку, що збудований на спірній земельній ділянці (а.с.15-16), де в позовній заяві вона вказала, що будинок не введений в експлуатацію, право власності на нього не зареєстровано. При цьому в обґрунтування позовних вимог в даній справі позивачка вказує про порушення учасниками договору дарування її право власності на ½ житлового будинку та унеможливлює перехід до позивачки права власності на 1/2  спірної земельної ділянки. Дані твердження позивачки не узгоджуються з нормами Земельного  Кодексу України, оскільки відповідно до ч.4 ст.120 ЗК України, у разі набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду кількома особами, право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності  житлового будинку, будівлі або споруди. Право власності на житловий будинок виникає з моменту державної реєстрації, оскільки згідно ч.2,3 ст.331 ЦК України, право власності на нерухоме майно підлягає державній реєстрації.

Оскільки право власності на будинок у позивачки не виникло, її право на земельну ділянку під будинком, та земельну ділянку необхідну для його обслуговування  не  може бути порушено. Тому позов не підлягає до задоволення.

 

№2/1005/2470/2012             Головуючий у І інстанції Муранова-Лесів І.В.

за позовом Сандуляка Леонтія Івановича до Приватного акціонерного товариства «Спеціалізована пересувна механізована колона №241», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Публічне акціонерне товариство «АЕС Київобленерго», про визнання дій незаконними та зобов’язання вчинити певні дії, відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 листопада 2012 року позов Сандуляка Л.І. задоволено частково. Визнано незаконними дії ПАТ «Спеціалізована пересувна механізована колона №241» щодо надання послуг позивачу з водопостачання з порушенням вимог п.2.1 договору про надання послуг з водопостачання та водовідведення № 15 від 21 липня 2004 року. Зобов'язано відповідача зробити перерахунок розміру оплати за надані позивачу послуги з водопостачання за вересень 2012 року з урахуванням відсутності водопостачання з 10 по 14 вересня 2012 року. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ПАТ «Спеціалізована пересувна механізована колона №241» на користь позивача  витрати на правову допомогу у розмірі 1 118 грн., а на користь держави судовий збір у розмірі 107 грн. 30 коп.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 04 лютого 2013 року рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 листопада 2012 року в  частині задоволення позову про зобов'язання зробити перерахунок оплати  за надані послуги з водопостачання за вересень 2012 року з урахуванням відсутності водопостачання з 10 по 14 вересня 2012 року скасувати та ухвалити нове рішення в цій частині. В позові Сандуляка Л.І. до приватного акціонерного товариства "Спеціалізована пересувна механізована колона №241" про зобов'язання зробити перерахунок оплати послуги з  водопостачання за вересень 2012 року з урахуванням відсутності водопостачання з 10 по 14 вересня 2012 року відмовити. В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що рішенням Сенківської сільської ради Бориспільського району Київської області від 31 жовтня 2011 року затверджено тарифи на водопостачання з 1 грудня 2012 року згідно з плановою калькуляцією наданою ВАТ  «Спеціалізована пересувна механізована колона №241» з розрахунку водопостачання для населення - 14, 88 грн. за 1 куб.м.(а.с.35). Згідно з наказом ПАТ «Спеціалізована пересувна механізована колона №241» від          10 січня 2012 року № 35 з 17 січня 2012 року у селах Сеньківської сільської ради вартість         1 куб.м. води  для населення становить 14 грн. 88 коп. (а.с.36).  З наявної в матеріалах справи квитанції на оплату послуг з водопостачання та водовідведення за вересень 2012 року (а.с.73) вбачається, що позивачу з урахуванням встановленого тарифу (14,88 грн.) та пільги позивача (39,58 грн.) грн. за вказаний місяць нараховано до сплати 118 грн. 74 коп., однак він сплатив лише 98 грн. 95 коп., недоплативши 19 грн. 78 коп., тобто вартість неотриманих послуг з водопостачання  2 особам за період з       10 по 14 вересня 2012 року.  Разом з тим, як вбачається з квитанції на сплату послуг з водопостачання та водовідведення за жовтень 2012 року (а.с.28, 74) позивачу за вказаний місяць нараховано до сплати 118 грн. 75 коп. з урахуванням недоплачених ним коштів згідно з квитанцією за  вересень 2012 року у сумі 19 грн. 78 коп.Таким чином відповідачем у жовтні 2012 року позивачу фактично зроблено перерахунок неотриманих послуг з водопостачання на 2 осіб (позивач і його дружина) за вказаний період, який становить 19 грн. 78 коп. Однак суд першої інстанції в порушення вимог ст.ст.213-214 ЦПК України зазначених обставин не з'ясував та обмежився лише даними квитанції на сплату послуг з водопостачання та водовідведення, нарахованих позивачу лише за жовтень 2012 року, у зв'язку з чим помилково зобов'язав відповідача здійснити перерахунок оплати за надані послуги з водопостачання за вересень 2012 року з урахуванням відсутності водопостачання з  10 по 14 вересня 2012 року. Тому рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає скасуванню на підставі ст.309 ЦПК України у зв'язку з порушенням судом норм процесуального права, з ухваленням нового рішення про відмову у позові у зв'язку з його необгрунтованістю.

 

Справа № 359/6523/13-ц   Головуючий у І інстанції Вознюк С.М.

за позовом  Стріховської В.Є. до комунального підприємства водопровідно-каналізаційного господарства «Бориспільводоканал» про скасування сум заборгованості та зобов'язання вчинити дії.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 08 липня 2013 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 06 лютого 2013 року рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 08 липня 2013 року скасував та ухвалив нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (ст. 16 ЦК України).

Відповідно до вимог ст. 4 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Статтею 16 ЦК України не передбачено такого способу захисту, як списання судом сум нарахованих виконавцем послуг споживачам цих послуг

Разом з тим, виходячи із загальних засад цивільного законодавства та судочинства, права особи на захист у суді порушених або невизнаних прав, меж здійснення особою цивільних прав і виконання цивільних обов'язків (ст.ст. 3, 6, 12 - 15, 20 ЦК України, ст.ст. 3-5 ЦПК України) можна дійти висновку про те, що в разі невизнання споживачем права виробника, (виконавця) послуг сум заборгованості по наданим послугам  споживачу вправі заперечувати їх правильність нарахування в разі подачі відповідного позову до суду  виробником ( виконавцем) послуг.

Крім того стаття 16 ЦК України, Закон України «Про захист прав споживачів» також  не передбачає такого способу захисту порушеного права як визнання дій недержавних закладів або підприємств недійсними та зобов'язання здійснити конкретні дії, а тому в позові слід відмовити з підстав відсутності такого способу захисту права.

Враховуючи викладене колегія суддів приходить до висновку про необхідність скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову за безпідставністю заявлених позовних вимог.

 

2/1005/1581/2012       Головуючий у І інстанції Ткаченко Д.В.

за позовом Комунального підприємства теплових мереж “Бориспільтепломережа”до Дідок Валентини Василівни про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 07 серпня 2012 року позовні вимоги задоволено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 18.06..2013 року рішення від 07.08.2012 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позов Комунального підприємства теплових мереж "Бориспільтепломережа" задовольнив частково. Стягнути на користь Комунального підприємства теплових мереж "Бориспільтепломережа"заборгованість за оплату житлово-комунальних послуг у розмірі 7 513 грн. 39 коп.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що постановою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 01.11.2010 року зобов'язано виконавчий комітет Бориспільської міської ради встановити для відповідача -особи, яка здійснює приватну нотаріальну діяльність у приміщенні, сплату комунальних послуг за тарифами визначеними як для споживачів групи І (населення) /а.с. 22/. Зазначена постанова Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 01.11.2010 року  є чинною на даний час, а тому підлягає виконанню. Рішенням Виконавчого комітету Бориспільської міської ради від 14.11.2009 року №1288 внесено зміни в п. 5 рішення виконавчого комітету Бориспільської міської ради від 07.10.2008 року № 935 « Про надання дозволу приватному нотаріусу Бориспільського міського нотаріального округу Київської області Дідок В.В. на організацію окремого входу в квартиру для розташування у квартирі нотаріальної контори», пункт 5 викладено в новій редакції: «Суб»єкт, що здійснює нотаріальну діяльність в даному приміщенні сплачує комунальні послуги за тарифами, визначеними виконавчим комітетом міської ради, як для споживачів      I  групи». З матеріалів справи вбачається, що в період з 1.02.2010 року по 10.11.2010 року нарахування за теплопостачання  відповідачці проводилось по ІІІ групі  споживачів та нарахована сума склала 4 363,89 грн. В період з 11.11.2010 року по 1.04.2012 року нарахування за теплопостачання проводилось по І групі  споживачів та нарахована сума склала 5 409,38 грн. За період з 1.02.2010 року по 1.04.2012 року Дідок В.В. сплатила 2 259,88 грн. Таким чином  сума боргу станом на 1.05.2012 року складає 7 513,39 грн., виходячи з розрахунку 4 363,89 грн. + 5 409,38 грн. - 2 259,88 грн. = 7 513,39 грн.

 

Справа № 359/15/13-ц   Головуючий у І інстанції Левченко А.В.

За позовом комунального підприємства Броварської міської ради Київської області «Броваритепловодоенергія» до Білик Г.О., Білика О.М. про стягнення заборгованості за надані послуги з теплопостачання.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 27 лютого 2013 року позов КП Броварської міської ради Київської області «Броваритепловодоенергія» задоволено частково. Стягнуто з відповідачів солідарно на користь КП Броварської міської ради Київської області «Броваритепловодоенергія» 185 грн. 11 коп. боргу та 30 грн., витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи  та 51 грн. державного мита. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 18.06..2013 року рішення від 07.08.2012 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив частково. Стягнуто з відповідачів солідарно на користь комунального підприємства Броварської міської ради Київської області «Броваритепловодоенергія» 1450 грн. 72 коп. боргу за період з квітня 2009 року по жовтень 2010 року. Стягнуто з відповідачів солідарно на користь комунального підприємства Броварської міської ради Київської області «Броваритепловодоенергія»  41 грн. 57 коп. судових витрат по справі.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що відповідачі мають сплатити борг за надані і фактично отримані послуги з теплопостачання за період з квітня 2009 року по вересень 2010 року включно в сумі 1450 грн. 72 коп. Як встановлено в судовому засіданні такими послугами відповідачі з жовтня 2007 року по квітень 2009 року не користувалися з наведених причин. Позивачі в судовому засіданні не надали доказів того, що відповідачі починаючи з жовтня 2007 року користувалися квартирою. Відповідно до наданої позивачем довідки відповідачі зареєстрували в квартирі тільки у січні 2010 року. Крім того позивачем не в повній мірі врахована оплата за надані послуги  за період з жовтня 2010 року в сумі 4 464 грн.

 

№ 2/1005/1987/2012       Головуючий у І інстанції Туманова К.Л.

за первісним позовом комунального підприємства теплових мереж "Бориспільтепломережа" до Коротушака Андрія Івановича про стягнення заборгованості по оплаті послуг з теплопостачання та гарячого водопостачання,за зустрічним позовом Коротушака Андрія Івановича до комунального підприємства теплових мереж "Бориспільтепломережа" про визнання незаконними дій щодо нарахування оплати послуг з теплопостачання та гарячого водопостачання з урахуванням абонементної плати та стягнення моральної шкоди

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 16 жовтня 2012 року первісний позов комунального підприємства теплових мереж "Бориспільтепломережа" до Коротушака Андрія Івановича про стягнення заборгованості по оплаті послуг з теплопостачання та гарячого водопостачання задовольнити частково. Стягнуто з Коротушака Андрія Івановича на користь комунального підприємства теплових мереж "Бориспільтепломережа" заборгованість по оплаті послуг з теплопостачання та гарячого водопостачання у розмірі 3 115 гривень 29 копійок. Стягнуто з Коротушака Андрія Івановича на користь комунального підприємства теплових мереж "Бориспільтепломережа" витрати на оплату судового збору у розмірі 95 гривень 67 копійок. Зустрічний позов Коротушака Андрія Івановича до комунального підприємства теплових мереж "Бориспільтепломережа" про визнання незаконними дій щодо нарахування оплати послуг з теплопостачання та гарячого водопостачання з урахуванням абонементної плати та стягнення моральної шкоди задовольнити частково. Визнати незаконними дії комунального підприємства теплових мереж "Бориспільтепломережа" щодо нарахування Коротушаку Андрію Івановичу оплати послуг з теплопостачання та гарячого водопостачання за період з листопада 2007 року по червень 2012 року з урахуванням абонементної плати. Зобов'язати комунальне підприємство теплових мереж "Бориспільтепломережа" перерахувати Коротушаку Андрію Івановичу вартість послуг з теплопостачання та гарячого водовідведення без абонементної плати за період з 20 листопада 2007 року по 16 жовтня 2012 року. У задоволенні зустрічного позову в частині інших вимог Коротушаку Андрію Івановичу відмовити.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 09.04.2013 року рішення від 16.10.2012 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позов Комунального підприємства теплових мереж "Бориспільтепломережа" до Коротушака Андрія Івановича про стягнення заборгованості по оплаті послуг з теплопостачання та гарячого водопостачання задовольнити частково. Стягнути з Коротушака Андрія Івановича на користь Комунального підприємства теплових мереж "Бориспільтепломережа" 6677,19 грн. та судові витраті у розмірі 95,67 грн. В решті позовних вимог відмовити. В задоволенні зустрічного позову Коротушака Андрія Івановича до Комунального підприємства теплових мереж "Бориспільтепломережа" про визнання незаконними дій щодо нарахування оплати послуг з теплопостачання та гарячого водопостачання з урахуванням абонементної плати та стягнення моральної шкоди відмовити.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що статтею 7 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" та ст. 13 Закону України "Про теплопостачання" передбачено, що встановлення для відповідної територіальної громади тарифів на житлово-комунальні послуги, в тому числі на теплову енергію, віднесено до повноважень органів місцевого самоврядування.

Структура двоставкового тарифу затверджена наказом Державного комітету з будівництва, архітектури та житлової політики України №191 - від 08 вересня 2000 року. Застосування двоставкових тарифів врегульовано Порядком формування тарифів на виробництво, транспортування та постачання теплової енергії та послуги з централізованого опалення та постачання, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 10 липня 2006 року № 955. В п. 9 цього Порядку вказано, що підприємства застосовують двоставкові тарифи на теплову енергію, затверджені в установленому порядку.

Відповідно до п. 1.4. Правил розрахунку двоставкового тарифу на теплову енергію та гарячу воду», затверджених Наказом Державного комітету з будівництва та житлової політики України №191 від 08 вересня 2000 року, зареєстрованим в Міністерстві України за № 776/4997 від 02.11. 2000 року, двоставковий тариф – це тариф на послуги теплопостачання, який складається з річної вартості обслуговування одиниці приєднаного теплового навантаження абонентської плата, котра включає в себе умовно-постійну частину витрат теплопостачального підприємства, які включають в себе витрати, пов»язані з необхідністю підтримання в робочому стані джерел теплопостачання та теплових мереж та вартості одиниці спожитої енергії одиниці послуги, яка відшкодовує умовно-змінну частину витрат теплопостачального підприємства. Отже ПТН плата за приєднане теплове навантаження-це не окремий тариф за послугу, а складова частина діючого тарифу за послуги з централізованого опалення. Тому відмова відповідача оплачувати ПТН як складову частину діючого тарифу безпідставна. Таким чином заборгованість відповідача станом на 20.07.2012 року становить 6 677,19 грн., яка підлягає стягненню. В задоволенні зустрічного позову слід відмовити.

 

Справа № 359/3597/13-ц   Головуючий у І інстанції Саган В.М.

за позовом комунального підприємства теплових мереж «Бориспільтепломережа» до  Стефановича І.О. про стягнення заборгованості за теплопостачання.

Заочним рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від                             19 червня 2013 року позов задоволено. Стягнуто з відповідача на користь  КПТМ «Бориспільтепломережа» заборгованість за послуги з централізованого опалення у розмірі 4 043 грн. 36 коп., а також судовий збір у розмірі 229 грн. 40 коп.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 25.11.2013 року рішення від 19.06.2013 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позов задоволено частково. Стягнути з відповідача на користь комунального підприємства теплових мереж «Бориспільтепломережа» заборгованість за послуги з централізованого опалення у розмірі 287 (двісті вісімдесят сім) грн. 51 коп.   В іншій частині позову відмовити. Стягнути з відповідача на користь комунального підприємства теплових мереж «Бориспільтепломережа» судовий збір у розмірі 08 грн. 68 коп.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що з матеріалів справи вбачається КПТМ «Бориспільтепломережа» пред'явило позов  11 квітня 2013 року, а борг відповідача за спожиту гарячу воду у розмірі 3 755 грн. 85 коп. утворився станом на 18 липня 2008 року.

За таких обставин колегія суддів вважає, що КПТМ «Бориспільтепломережа» пропустило трирічний строк позовної давності для звернення з позовом до суду щодо стягнення боргу за спожиту гарячу воду у розмірі 3 755 грн. 85коп.

Однак суд першої інстанції, вирішуючи спір, в порушення вимог ст.ст.213,214 ЦПК України зазначені обставини не з'ясував, які мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до ч.1 ст.88 ЦПК України, якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

 

Справа № 1005/7186/2012   Головуючий у І інстанції Величко В.П.

за позовом Публічного акціонерного товариства «Київенерго» в особі Філіалу «Кабельні мережі» Публічного акціонерного товариства «Київенерго» до Коваля В.О. про стягнення заборгованості  за договором про приєднання електроустановок до електричних мереж.

Рішенням  Бориспільського  міськрайонного суду  Київської області від  18 грудня  2012 року в позові відмовлено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 15.08.2013 року рішення від 18.12.2012 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позов задоволено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що помилковим є висновок, щодо застосування строку позовної давності, оскільки відлік строку позовної давності починається з 14 жовтня 2009 року з моменту підключення електроустановок, та відповідно закінчується  14 жовтня 2012 року.

Як видно із штемпелю на конверті, ( а.с. 57) позивачем позовну заяву надіслано до суду 09 липня 2012 року, тобто до закінчення  строку позовної давності.

Враховуючи, що розрахунок плати за приєднання електроустановок до електричних мереж, відповідно до конфігурації мереж від точки забезпечення потужності до точки приєднання» сторонами було прийнято та підписано без розбіжностей. Сума розрахунку дорівнює 124 699,20 грн., підключення електроустановок установок відбулося відповідно до вимог чинного законодавства, тому колегія суддів вважає, що дана сума підлягає стягненню із відповідача в повному обсязі. Відповідно до ст. 88 ЦПК України підлягають розподілу судові витрати.

           

Справа № 2/359/714/2013   Головуючий у І інстанції Мельник О.О.

за позовом Краплини М.В. до Васянової Н.І. про відшкодування понесених витрат.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 2 квітня 2013 року позов задоволено частково. Стягнуто із кошти в розмірі 10756,50 грн. та судові витрати в сумі 229,40 грн. В решті позову відмовлено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 04.07.2013 року рішення від 02.04.2013 року в частині позовних вимог скасував і ухвалити нове, яким відмовив у задоволенні позову про відшкодування понесених витрат на встановлення меж земельної ділянки в натурі та витрат на знесення паркану. В решті рішення залишити без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що вирішуючи спір, суд залишив поза увагою, що спірні правовідносини виникли у зв'язку із примусовим виконанням судового рішення і врегульовані Законом України «Про виконавче провадження», згідно ст.1 якого виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження, яка полягає у примусовому виконанні рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом. фінансування виконавчого провадження здійснюється виключно державним виконавцем за рахунок бюджету і коштів виконавчого провадження. Стягувач не несе витрат, пов'язаних із виконанням судового рішення, а авансовані ним кошти підлягають поверненню. При цьому ці кошти повертаються державним виконавцем, а не боржником. Отже укладення Краплиною М.В. договорів із суб'єктами господарювання в процесі виконання судового рішення є діями, які остання вчинила самостійно, на власний розсуд, а відтак підстави для стягнення даних коштів із божника відсутні. Висновки суду, що дані витрати є шкодою і підлягають відшкодуванню згідно ст.1166 ЦК України безпідставні. Позивачка як стягувач не проводила авансування з метою забезпечення провадження виконавчих дій, а витратила кошти за власною ініціативою, всупереч вимогам Закону, то підстави для їх стягнення з боржника відсутні. Посилання позивачки на те, що дані кошти є шкодою, завданою їй неправомірними діями відповдіачки, необгрунтовані.

За змістом роз'яснень, викладених у п.2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 6 від 27 березня 1992 року (з послідуючими змінами і доповненнями) розглядаючи позови про відшкодування шкоди, суди повинні мати на увазі, що відповідно до ст.1166 ЦК України шкода, заподіяна особі і майну громадянина, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи.

Як вище вказувалося сплачені Краплиною М.В. кошти не є шкодою, в розумінні ст.1166 ЦК України, бо витрати виконавчого провадження здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України, а кошти сплачені позивачем  при виконанні судового рішення за власною ініціативою з метою пришвидшення його виконання.

 

Справа № 2/359/251/13   Головуючий у І інстанції Саган В.М.

позовом Федуна Ю.С. до Акціонерної енергопостачальної компанії «Київенерго» про стягнення витрат та моральної шкоди.

Рішенням Бориспільського  міськрайонного  суду  Київської  області  від   19 лютого 2013 року позов задоволено частково.

 Апеляційний суд Київської області рішенням від 13.06.2013 року рішення від 19.02.2013 року скасував та ухвалив нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що позивач не надав суду і в матеріалах справи відсутні належні докази проходження ним саме  санаторно-курортного лікування (лікувальних,   профілактичних,   відновлювальних,   оздоровчих тощо процедур) у санаторно-курортному закладі - закладі охорони здоров'я,   що  забезпечує надання      відповідних послуг лікувального, профілактичного  та реабілітаційного характеру з використанням  природних лікувальних ресурсів, оскільки курортний комплекс "Готель Пальміра Палас",   який належить ПКП " Крымские здравницы"  та курортний заклад «Санаторій ім. Гоголя», який належить ПКП «Миргород -курорт», в яких позивач перебував на відпочинку не являються санаторно-курортними лікувальними закладами, в розумінні п. 1 Постанови КМ України від 11 липня 2001 року і послуг по санаторно-курортному лікуванні позивача не надавали, що підтверджується копією листа ТОВ «Пальміра-Палас» №82 від 18 березня 2003 року. Заявляючи вимоги про стягнення витрат на побутовий та звичайний догляд позивач не довів факту надання йому платних послуг по сторонньому догляду, понесення ним витрат на сплату послуг стороннього побутового чи звичайного догляду та розмір понесених ним витрат на такий догляд. За своєю суттю витрати - це здійснені платежі, однак позивач  доказів в підтвердження понесення ним витрат на побутовий та звичайний догляд не надав, тому колегія суддів вважає, що підстави для відшкодування  таких витрат відсутні.

Згідно з пунктом 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року N 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.

Враховуючи, що у позовній заяві позивачем не зазначено в чому саме полягає завдана йому моральна шкода, якими доказами це підтверджується та не обґрунтовано її розмір, то  колегія суддів вважає, що вимоги позивача про відшкодування йому моральної шкоди також не підлягають.

Колегія суддів вважає, що позовні вимоги в частині стягнення з відповідача вартості автомобіля та збірного гаража також не можуть бути задоволені, оскільки вони були предметом розгляду у іншій цивільній справі за участю тих же сторін, і стосовно них прийняте остаточне рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 27.02.2003, яке набрало законної сили. Позивач має право вимагати від відповідача їх задоволення (виконання) лише в рамках виданого виконавчого листа. Отже наведені обставини  свідчать про те, що зазначені позовні вимоги стосуються лише зміни способу та порядку виконання судового рішення , яке набрало законної сили.

 

№ 2/359/129/2013  Головуючий у І інстанції Журавський В.В.

за позовом Усенко Олени Дмитрівни до Державного підприємства «Міжнародний аеропорт «Бориспіль», приватного підприємства «ТМД Сервіс»про солідарне відшкодування матеріальної шкоди.

Рішенням Бориспільського  міськрайонного  суду  Київської  області  від   23.01.2013 року позов задоволено частково. Стягнуто з відповідача на користь позивача 292582 грн. матеріальної шкоди та судові витрати. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 24.07.2013 року рішення від 23.01.2013 року скасував та ухвалив нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що відповідно до положень ст.хт. 936, 937, 208 ЦК України за договором зберігання одна сторона (зберігай) зобов»язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності. Договір зберігання між фізичною та юридичною особою укладається у письмовій формі.

Всупереч положенням ст.. 60 ЦПК України позивачкою по справі не надано жодного доказу, який би свідчив про те, що між нею та ДП «МА «Бориспіль» був укладений договір зберігання транспортного засобу або виникли будь-які інші правовідносини, які б зобов»язували ДП «МА «Бориспіль» зберігати належний позивачці автомобіль. Доводи позивачки про те, що автомобіль було залишено на паркувальному майданчику, розташованому на території аеропорту, у зв»язку з чим аеропорт повинен відповідати за збереження її транспортного засобу, не ґрунтуються на законі та спростовуються наявними у справі доказами, з яких вбачається, що 10 грудня 2010 року між ДП «МА «Бориспіль» та ПП «ТМД Сервіс» було укладено договір про надання права догляду аеропорту та організацію забезпечення паркування транспортних засобів. Відповідно до цього договору організацію забезпечення паркування транспортних засобів на території аеропорту здійснює ПП «ТМД Сервіс». Колегія суддів приймає до уваги ту обставину, що рішенням суду позивачці відмовлено у задоволенні позовних вимог до ПП «ТМД Сервіс» про відшкодування шкоди і в цій частині рішення суду не оскаржено.

 

 

№ 2/1005/2086/2012 Головуючий у І інстанції  Журавський В.В.

За позовом Гоголя Романа Івановича до Гоголь Ганни Іванівни про відшкодування витрат по ремонту будинку.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду від 21.11.2012 року позовні вимоги задоволені частково.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 28.03.2013 року скасував рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 21.11.2012 року та ухвалив, нове, яким в задоволенні позову відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що ухвалюючи вказане рішення, суд першої інстанції виходив з того, що під час ремонту та облаштування будинку Гоголь Р.І. витрачав власні кошти, так як брав їх в кредит на роботі, що було підтверджено поясненнями свідка. Проте, з такими висновками суду першої інстанції колегія суддів погодитися не може, зважаючи на наступне.

Відповідно до ч. 4 ст. 60 ЦПК України, доказування не можуть ґрунтуватися на припущеннях.

Разом з тим, заявлена Гоголем Р.І. сума в розмірі 30490 грн. нічим не підтверджена. Його пояснення про те, що кошти брались в кредит на роботі відповідно до договорів, та надані квитанції на придбання будівельних матеріалів, в яких вказані суми, судова колегія також критично оцінює, так як з даних договорів та квитанцій не вбачається, що вказані кошти були витрачені саме на будівництво господарських споруд та перебудову, що знаходиться за адресою: буд. № 30, вул. Леніна, село Дударків, Бориспільський район, Київської області.

Ухвалюючи вказане рішення, суд першої інстанції посилається на розписку Гоголь Г.І. про зобов'язання виплатити Гоголю Р.І. вартість матеріалів та робіт в сумі 18182,0 грн., що були витрачені на будівництво господарських споруд та перебудову будинку за вказаною адресою, проте в матеріалах справи відсутня вказана розписка і під час розгляду справи апеляційним судом сторони визнали, що зазначеної у рішенні суду розписки на 18182,0 грн. ніколи не існувало.

В матеріалах справи є лише розписка Гоголь Г.І. про зобов'язання виплатити Гоголю РЛ. кошти в сумі 7 350, 00 грн.( а.с. 40).

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог Гоголя Р.І., суд першої інстанції виходив з вимог ст. 526 ЦК України, відповідно до якої, зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, а в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. Проте, згідно розписки від 21.08.2012 року, яка наявна в матеріалах справи, Гоголь Г.І. повністю виконала свої зобов'язання перед Гоголь Р.І.( а.с. 82).

 

Справа № 1005/11375/12   Головуючий у І інстанції Саган В.М.

за позовом Цілик З.М. до Анашина І.Г. , національної акціонерної страхової компанії «Оранта» про стягнення страхового відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 07 червня 2013 року позов задоволено частково.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 25.11.2013 року рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 07.06.2013 року в частині стягнення з національної акціонерної страхової компанії «Оранта» страхового відшкодування та витрат на правову допомогу скасувати та ухвалити нове рішення в цій частині. В позові ОСОБА_2 до національної акціонерної страхової компанії «Оранта» в частині стягнення страхового відшкодування у розмірі 122 573 грн. та витрат на правову допомогу у розмірі 1 500 грн. - відмовити. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 07 червня 2013 року в частині стягнення з національної акціонерної страхової компанії «Оранта» судового збору змінити. Стягнути з національної акціонерної страхової компанії «Оранта» на користь держави судовий збір у сумі 49 грн. 98 коп. В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що по справі встановлено та не заперечується позивачкою, що 19 березня 2012 року позивачу було виплачено страхове відшкодування у розмірі 5 653 грн. 64 коп. Тобто, НАСК «Оранта» перерахувала страхове відшкодування на рахунок ПАТ КБ «Правекс Банк» всім одержувачам сум відшкодувань згідно реєстру № 52 від 19 березня 2012 року на загальну суму 122 573 грн. 02 коп., з яких лише 5653 грн. 64 коп. призначені для виплати ОСОБА_2, а решта коштів підлягає виплаті іншим одержувачам. Однак суд першої інстанції  у порушення вимог ст.213 ЦПК України на вказані обставини належної уваги не звернув та дійшов помилкового висновку про задоволення позову в частині стягнення з НАСК «Оранта» страхового відшкодування у розмірі 122 573 грн. 02 коп.

Також колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції в частині стягнення з НАСК «Оранта» на користь позивача витрат на правову допомогу у сумі 1 500 грн., виходячи з наступного.

Згідно з ч.1 ст.11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до положень ст.ст. 3, 10, 60, 119, 212-213 ЦПК України позивач сам визначає зміст позовних вимог, викладає обставини, якими обґрунтовуються вимоги, а суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, створює необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи. Право визначення підстав та предмету позову належить виключно позивачу і суд сам за власною ініціативою їх змінити не може.

З позову вбачається, що позивачка просила стягнути з Анашина І.Г. на свою користь витрати на правову допомогу у розмірі 3 000 грн. По справі встановлено, що вимогу про стягнення витрат на правову допомогу до НАСК «Оранта» позивачка на заявляла.

Проте суд першої інстанції належним чином не з'ясував зміст заявлених позовних вимог  та безпідставно стягнув з НАСК «Оранта» на користь позивача витрати на правову допомоги у розмірі 1500 грн., оскільки таким чином вийшов за межі позовних вимог.

Оскільки колегія суддів ухвалює нове рішення і відмовляє в позові до НАСК «Оранта» в частині стягнення страхового відшкодування у розмірі 122 573 грн. та витрат на правову допомогу у розмірі 1 500 грн., то з НАСК «Оранта» підлягає стягненню на користь держави судовий збір у розмірі 49 грн. 98 коп.

 

Справа № 359/4558/2013   Головуючий у І інстанції Мельник О.О.

за позовом  Сороки С.А. до Короля Р.М., третя особа: Сорока О.А. про відшкодування матеріальних та моральних збитків, спричинених ДТП.

Рішенням від 04 вересня 2013 року Бориспільський міськрайонний суд Київської області позов задоволено частково.

             Апеляційний суд Київської області рішенням від 28.11.2013 року рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 04.09.2013 року та ухвалити нове рішення, яким             в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що в матеріалах справи не має жодного доказу того, що відповідач-апелянт Добровольський Д.М. є власником даного автомобіля.

Так, позивач пояснив, що дійсно ДТП було скоєно Король Р.М., який знаходився за кермом та був притягнутий до адміністративної відповідальності за скоєння ДТП, разом з тим, доказів того, чому саме відповідач Добровольський Д.М.повинен сплачувати матеріальну шкоду, не довів, чим порушив вимоги ст. 58 та 60 ЦПК України.

Наполягаючи на тому, що саме відповідач  Добровольський Д.М. повинен сплачувати заподіяну матеріальну шкоду, позивач посилався на те, що відповідач перебуває з  Король Р.М. у трудових відносинах. Натомість, належних доказів на підтвердження цієї обставини, не надав.

Натомість, суд першої інстанції не надав належну правову оцінку зібраним по справі доказам, а саме: на відповідь суду було надано довідки про те, що дійсно  є підприємцем, разом з тим, доказів того, що він перебуває з Король Р.М. у трудових відносинах не встановлено.

Вивчивши матеріали справи, колегія суддів прийшла до  висновку, що позивач звертаючись з позовом про стягнення матеріальних збитків саме з Добровольського Д.М., не довів його, таким чином, позов є необґрунтованим та задоволенню не підлягає.   У зв»язку з чим, не підлягають задоволенню й інші позовні вимоги про стягнення моральних збитків з Король Р.М.  

 

 

 

Справа № 2-1469/2011   Головуючий у І інстанції Криворучко І.В.

за позовом Мироненка С.Л. до Пашкурного Г.М., Пашкурної Н.П. про відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

Рішенням Бориспільського районного суду Київської області від 19 жовтня 2011 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 12.12.2012 року позов задоволено частково. Стягнуто на користь позивача матеріальну шкоди в розмірі 19012,89 грн., витрати на товарознавче дослідження в розмірі 750 грн. та судові витрати в розмірі 198 грн. В частині стягнення моральної шкоди у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ рішення Апеляційного суду Київської області від 12.12.2012 року в частині стягнення моральної шкоди скасовано та направлено на новий апеляційний розгляд.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 03.09.2013 року рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19.10.2011 року в частині відмови в задоволенні вимог про стягнення моральної шкоди скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким стягнути з 3000 грн. моральної шкоди.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що з матеріалів справи вбачається, що автомобіль позивача зазнав значних ушкоджень, що підтверджується висновком автотоварознавчого дослідження від 26.01.2011 року (а.с.16-49). Наявність ушкоджень призвело до неможливості користування автомобілем, оскільки останній потребував ремонту, на який позивач витратив тривалий перебуваючи на станції технічного обслуговування, проїзду до СТО, що призвело до втрати звичайного способу життя. Крім того сама по собі подія про завдання шкоди особистому майну не може залишити особу в звичайній душевній рівновазі, в тому числі позивач був позбавлений зручного способу пересування. Постановою Бориспільського районного суду Київської області від 28 cічня 2011 року  винним у завдані шкоди автомобілю позивача визнаний Пашкурний Г.М. , в зв'язку з чим моральна шкода підлягає стягненню з останнього на користь позивач та з урахуванням обставин справи, ступеню моральних страждань, ставлення самої винної особи, яка шкоду відшкодовувати не намагалася, суд визначає її в розмір в сумі 3000 грн.

 

Справа № 359/601/2013   Головуючий у І інстанції Чирка С.С.

за позовом Блищика О.А. до Урди О.П.  про відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 26 квітня 2013 року позовні вимоги задоволено частково

Апеляційний суд Київської області рішенням від 15.08.2013 року скасував рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 26.04.2013 року  та ухвалив нове, яким в задоволенні позову відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що судом встановлено, що 04 серпня 2010 року близько 22 години в с. Іванків Бориспільського району відбулася ДТП за участю Блищика О.А. та Урди О.П. Дана обставина визнана сторонами.

     Відповідно до постанови про відмову у порушенні кримінальної справи відносно Урди О.П. від 08 лютого 2011 року винуватцем ДТП, що мала місце 04 серпня 2010 року близько 22 години в с.Іванків Бориспільського району за участю Блищика О.А. та Урди О.П. визнано Блищика О.А.

Судом встановлено, що відповідач відшкодував позивачу в добровільному порядку витрати на лікування в розмірі 18 000 грн. (а.с. 30-31).

Згідно довідки до акту огляду МСЕК Блищику О.А. встановлено третю групу інвалідності внаслідок загального захворювання строком до 01 січня 2013 року. (а.с. 17).

З огляду на ч. 4 п.4 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №4 від 01 березня 2013 «Про деякі питання застосування судами законодавства при вирішенні спорів про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки»; ч. ч. 2,5 ст.1187 ЦК України; ч1.ст.1195 ЦК України; ч.1 ст.1168 ЦК України;  ст. 23 ЦК України та пунктом 9 постанови Пленум Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 „Про судову практику в справах про відшкодування моральної( немайнової) шкоди" колегія суддів вважає, що суд першої інстанції помилково прийшов до висновку щодо часткового задоволення позовних вимог про стягнення матеріальної шкоди в сумі 1 631 грн. 20 коп. та моральної шкоди в розмірі 2 000 грн., оскільки відповідно до постанови про відмову у порушенні кримінальної справи відносно Урди О.П. від 08 лютого 2011 року винуватцем ДТП, що мала місце 04 серпня 2010 року близько 22 години в с.Іванків Бориспільського району за участю Блищика О.А. та Урди О.П. визнано Блищика О.А.

Дана постанова позивачем Блищиком О.А. оскаржена не була.

Крім того, відповідач, в добровільному порядку, виплатив позивачу кошти в розмірі 18 000 грн. на його лікування.

 

№ 2/1005/1428/2012 Головуючий у І інстанції Левченко А.В.

за позовом Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Нова" до Василенка Василя Васильовича, Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "ПЗУ Україна" про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок дорожньо-транспортної пригоди в порядку регрессу. 

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 14 вересня 2012 року позов задоволено. Ухвалено стягнути із Василенка В.В. на користь позивача франшизу в сумі 510 грн. і судові витрати. Із ПрАТ «СК «ПЗУ Україна» стягнуто на користь позивача  4288,81 грн. та судові витрати.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 21 лютого 2013 року змінив рішення від 14.09.2012 року в частині задоволення позовних вимог до ПрАТ «СК «ПЗУ Україна» скасувати в цій частині ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Нова» до Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ПЗУ Україна» про відшкодування шкоди в порядку регресу. В решті рішення залишити без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що стягуючи із ПрАТ «СК «ПЗУ України» 4288,81 грн. на користь позивача, суд обгрунтовував свої висновки тим, що до позивача, як страховика, що виплатив страхове відшкодування ТОВ «Асканія Авто» у сумі 22711,97 грн., перейшло право вимоги до страховика винуватця ДТП - «СК «ПЗУ України», яке і має виплатити різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою. Проте, колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду, поскільки вони грунтуються на неповно з'ясованих обставинах справи, що потягло порушення норм матеріального права. Вирішуючи спір суд не взяв до уваги надані відповідачем СК «ПЗУ «Україна» письмові пояснення, де страхова компанія посилалася на те, що виплатила позивачу кошти в сумі 17913,16 грн. відповідно до калькуляції та страхового акту від 26 лютого 2010 року за домовленістю сторін. Суд не з'ясував в чому полягала така домовленість і якими доказами це підтверджується. Поскільки судом незаперечно встановлено, що 26 лютого 2010 року сторони уклали угоду № 24/02/2010, в якій зарахували взаємні регресні претензії одна до одної, в тому числі погодили, що розмір страхового відшкодування за спірним страховим випадком становить 17913,16 грн., то зобов'язання сторін відповідно до ст.601 ЦК України припинилися і підстави для стягнення відшкодування в іншому розмірі, ніж встановлено угодою сторін, відсутні.

 

Справа № 359/2158/13-ц   Головуючий у І інстанції Кабанячий Ю.В.

за позовом  Вздихалкіна М.О.  до Страхового товариства з додатковою відповідальністю "Гарантія"  про відшкодування шкод.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від  14 березня 2013 року позов задоволено частково. Стягнуто з Страхового товариства з додатковою відповідальністю «Гарантія» на користь позивача  1788 гривень 80 копійок - витрат на правову допомогу. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 11.07. 2013 року скасував рішення від 14.03.2013  року та ухвалив нове, яким у задоволенні позову відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що судом першої інстанції безпідставно ухвалено рішення про відшкодування позивачу витрат на правову допомогу в сумі 1788 грн. 80 коп. У рішенні зазначено, що позов задоволено частково, а саме, в частині відшкодування витрат на правову допомогу, тоді як відповідно до ст.79 ЦПК України витрати на правову допомогу не є позовними вимогами, а відносяться до судових витрат, які складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Саме до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на правову допомогу.

Відповідно до ст. 84 ЦПК України витрати, пов'язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги.

Зважаючи на викладене, компенсація витрат на правову допомогу у цивільних справах відшкодовується у разі ухвалення на користь позивача судового рішення, проте ОСОБА_2 фактично відмовлено у задоволені позову, а тому відсутні правові підстави для  відшкодування позивачу витрат на правову допомогу.

Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції має бути скасованим та ухвалене рішення про відмову у позові.

Враховуючи зазначене вище, а також те, що  місцевим судом порушено норми процесуального права, колегія суддів вважає, що судове рішення не може бути залишене без змін і  підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволені позову.

 

Справа № 1005/2432/12   Головуючий у І інстанції Саган В.М.

за позовом  Приватного акціонерного товариства "Акціонерна страхова компанія "Інго Україна" до Чепіль А.М., 3-я особа товариство з обмеженою відповідальністю "Лук Авіа Ойл" про відшкодування шкоди в порядку регресу.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від  12 квітня 2013 року позов задоволено частково.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 25.09.2013 року скасував рішення від 12.04.2013  року та ухвалив нове, яким позов задоволено повністю.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що судом першої інстанції при постановленні рішення було необґрунтовано зазначено, що звіт про оцінку вартості спричиненого збитку пошкодженням транспортного засобу за №107/02/08 та акт огляду транспортного засобу від 15.11.2007 року (а.с. 20) не є доказами, так як вони не мають ніякого відношення до даної справи.

Разом з тим в матеріалах справи містяться дані про те, що при складанні акту огляду автомобіля було допущено описку в даті його складання (а.с. 70). Суд першої інстанції  даний факт залишив без уваги.

Однак, відповідно до актів огляду автомобіля «Опель» від 11.12.2007 року та 15.12.2007 року, пошкодження які зафіксовані, відповідають тим, які зазначені експертом-фахівцем у своєму звіті.

Судом неповно було з'ясовано обставини, що мають значення для вірного вирішення справи, а саме те, що в вищевказаному акті огляду зазначаються ті самі пошкодження автомобіля, що і в довідках ОДАІ про ДТП.

Висновки судової автотоварознавчої експертизи не були взяті судом до уваги.

Однак відповідно до висновку експерта матеріальний збиток власнику автомобіля «Опель», внаслідок його пошкодження в ДТП, яка сталась 02.12.2007 року складає 37 200,34 грн. (т.-1, а.с. 203-207). Вартість відновлюваного ремонту автомобіля «Опель» внаслідок отриманих механічних пошкоджень, завданих ДТП, яка сталась 02.12.2007 року із врахуванням обставин, що викладені в дослідницькій частині висновку складає 50 954,12 грн.

Вказані кошти необхідно стягнути з відповідача Чепіль А.М., як винного в скоєній ДТП в порядку регресу.

Не ґрунтується на нормах закону те, що витрати за проведення експертизи в сумі 3678 грн. суд стягнув з ПрАТ «АСК «Інго Україна» на користь Чепіля А.М.

Відповідно до ч.1 ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

 

Провадження № 2/1005/1216/2012  Головуючий у І інстанції Величко В.П.

за позовом Борисенко Г.П. до Сеньківської сільської ради Бориспільського району Київської області, треті особи: управління Держкомзему у Бориспільському районі, Бориспільський районний відділ Київської обласної філії ДП «Центр державного земельного кадастру» про визнання недійсним Державного акта та зобов»язання вчинити дії.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду від  26 листопада 2012 року позов задоволено. Постановлено визнати  недійсним державний акт серії ЯЖ № 228850 на право власності на земельну ділянку, загальною площею 0,155 га, що розташована в АДРЕСА_2 з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, на ім»я ОСОБА_2, виданий 02.09.2011 року управлінням земельних ресурсів у Бориспільському районі та зареєстрований за №322088001003158 в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею,  договорів оренди землі.

Визнати недійсним рішення виконкому Сеньківської сільської ради № 204 від 05.08.2004 року «Про затвердження технічної документації по складенню державного акту на право приватної власності на землю громадянам /згідно списку, що додається».

Визнати недійсним рішення виконкому Сеньківської сільської ради № 203 від 05.08.2004 року «Про затвердження технічної документації по складенню державного акту на право приватної власності на землю громадянам/згідно списку, що додається/».

Зобов»язати Сеньківську сільську раду виконати рішення виконкому сільради № 154 від 10.07.1996 року  «Про передачу земельної ділянки у приватну власність для будівництва та обслуговування житлового будинку та ведення індивідуального підсобного господарства Борисенку Г.П.».

Стягнути з Сеньківської сільської ради на користь Борисенка Г.П. судові витрати в розмірі 109 гривень 40 копійок, та 1000 гривень за надання правової допомоги, а всього 1109 гривень 40 копійок.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 06 березня 2013 року скасував рішення від 26.11.2013 року та ухвалив нове про часткове задоволення позову Борисенка Г.П.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що  суд дійшов правильного висновку про визнання недійсним виданого позивачу державного акта на право власності на земельну ділянку.

Рішення виконкому Сеньківської сільської ради  від 10.07.1996 року  про   передачу  позивачу у власність земельної  ділянки розміром 0,25 га не скасоване.  Позивач не подавав заяву про передачу йому у власність земельної ділянки розміром 0,15 га відповідно до вимог ст. 118 Земельного кодексу України. За таких обставин суд дійшов правильного висновку про визнання недійсним рішень Сеньківської сільської ради шістнадцятої сесії четвертого скликання  № 204   від 05.08.2004 року про передачу у власність Борисенку Г.П. ділянки розміром 0,15 га. Проте, суд не врахував, що зазначеним рішенням  вирішувалося питання про передачу земельних ділянок у власність також  іншим  особам. За таких обставин вказане рішення необхідно визнати недійсним лише в частині  передачі  у власність земельної ділянки лише Борисенку Г.П. Оскільки рішенням  Сеньківської сільської ради шістнадцятої сесії четвертого скливання № 203 від 05.08.2004 року не вирішувалося питання про надання Борисенку Г.П. земельної ділянки, то висновок суду про визнання його недійсним не можна визнати обгрунтованим. Суд зобов’язав Сеньківську сільську раду виконати рішення виконкому сільради № 154 від 10.07.1996 року  «Про передачу земельної ділянки у приватну власність для будівництва та обслуговування житлового будинку та ведення індивідуального підсобного господарства Борисенку Г.П.». При цьому суд не вказав які саме дії  він   зобов’язує сільську раду вчинити. У позовній заяві Борисенко Г.П. не зазначив способу захисту його права у вказаній частині вимог та не зазначив які дії він просить зобов»язати вчинити відповідача. За  таких обставин необхідно відмовити у задоволенні позовних вимог про зобов»язання відповідача виконати рішення  виконкому  сільради № 154 від 10.07.1996 року. Суд  стягнув з відповідача на користь позивача витрати на правову допомогу в сумі 1000 грн. При цьому суд не врахував наступного.  Судом не постановлювалася ухвала про допуск представника до участі у справі як особи, яка надає правову допомогу.  З журналу судового засідання вбачається, що ОСОБА_брав участь у розгляді справи як представник позивача. За таких обставин відсутні підстави для відшкодування позивачу витрат  в сумі 1000 грн, які позивач зазначив як витрати на правову допомогу.  

 

 

2/1005/2014/2012 Головуючий у І інстанції Ткаченко Д.В.

за позовом першого заступника Дніпровського екологічного прокурора в інтересах держави в особі Державної інспекції сільськогосподарського господарства України до Бориспільської районної державної адміністрації та Пірязєвої Зареми Рустамівни про визнання незаконним та скасування розпорядження, визнання недійсним державного акту на право власності на землю та повернення земельної ділянки. Головуючий Ткаченко Д.В.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 23 листопада 2012 року позов задоволено частково. Визнано недійсним Державний акт на право власності на земельну ділянку, серія ЯИ № 697510, виданий 24.03.2010 року Бориспільської районною державною адміністрацією Пірязєвій З.Р. на підставі Розпорядження Бориспільської районної державної адміністрації №2574 від 06.08.2009 року про те, що вона є власником земельної ділянки площею 2,0000 га, розташованої на території Процівської сільської ради Бориспільського району Київської області, кадастровий номер земельної ділянки 3220886000:03:002:0960. Зобов'язано Пірязеву З.Р. повернути у власність держави в особі Бориспільської районної державної адміністрації земельну ділянку площею 2,0000 га, розташовану на території Процівської сільської ради Бориспільського району Київської області, кадастровий номер земельної ділянки 3220886000:03:002:0960. В задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Стягнуто в дохід держави з Пірязевої З.Р. 107, 30 грн. судових витрат.

 Апеляційний суд Київської області рішенням від 11 березня 2013 року скасував заочне рішення від 23.11.2013 року та ухвалив нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що  на думку суду першої інстанції, розпорядження органу влади, на підставі якого видано правовстановлюючий документ, державний акт, скасовано, у зв'язку із чим, позовна вимога щодо скасування розпорядження №2574 від 06.08.2009 року не підлягає задоволенню. Проте  із  вказаними  вище висновками  колегія суддів погодитися не може,  так  як  вони  не  відповідають  обставинам  справи  і  вимогам  закону, виходячи з наступного.

Порядок припинення прав на землю регулюється гл. 22 ЗК України.

Орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про припинення права власності на земельну ділянку чи права користування нею лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених ст.ст. 140-149 ЗК України.

Перелік підстав припинення права власності на земельну ділянку визначений ст. 140 ЗК України. Так, підставами припинення права власності на земельну ділянку є: добровільна відмова власника від права на земельну ділянку; смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця; відчуження земельної ділянки за рішенням власника; звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; конфіскація за рішенням суду; невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом. Указаний перелік є вичерпним.

Отже, такої підстави припинення права власності на земельну ділянку, як скасування рішення органу виконавчої влади, на підставі якого було видано державний акт на право власності на земельну ділянку, ЗК України не передбачено.

Подібну позицію висловив Пленум Верховного Суду України в абз. 2 п. 8 постанови від 16 квітня 2004 року № 7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" (у редакції постанови Пленуму Верховного Суду України від 19 березня 2010 року № 2), згідно з яким при вирішенні в судовому порядку питання про недійсність документів, виданих на підставі переглянутого рішення органу виконавчої влади чи місцевого самоврядування про скасування свого рішення, за яким земельна ділянка була неправомірно одержана у власність чи користування, слід враховувати Рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року №7-рп (справа про  скасування актів органів місцевого самоврядування), відповідно до п. 5 мотивувальної частини якого, органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення.

Таким чином, рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог щодо визнання  Державного акту недійсним ухвалене з порушенням норм матеріального права, а тому підлягає скасуванню.

Крім того, розглядаючи спір по суті, суд першої інстанції в порушення ч.1 ст.3 ЦПК України не звернув уваги на те, що заявляючи свої позовні вимоги прокурор звертається до суду в інтересах Держави в особі Державної інспекції сільського господарства України, однак при цьому не зазначив, яке саме право цієї юридичної особи було порушено, не було встановлено і в судовому засіданні будь-яке право цієї особи на спірну земельну ділянку, в інтересах якої подано позов прокурором, і яке було б порушено.

Крім того, відповідно до вимог ч.1 ст.116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Згідно п. б ч.1 ст.58 ЗК України до земель водного фонду належать землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами.

Статтею 59 ЗК України передбачено, що землі водного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Відповідно до ч.1 ст.60 ЗК України вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об"єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності встановлюються прибережні захисні смуги.

Частинами 5-6 ст.87 Водного Кодексу (ВК) України передбачено, що зовнішні межі водоохоронних зон визначаються за спеціально розробленими проектами. Порядок визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим ведення господарської діяльності в них встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до ст.88 ВК України з метою охорони поверхневих водних об"єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм в межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води. У межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням містобудівної документації. Прибережні захисні смуги встановлюються за окремими проектами землеустрою.

Згідно до п.п.1,5 Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 травня 1996 року №486 розміри і межі водоохоронних зон визначаються проектом на основі нормативно-технічної документації. Проекти цих зон розробляються на замовлення фізичних та юридичних осіб, узгоджуються з власниками землі, землекористувачами, Мінприроди, Держводагентством та територіальними органами Держземагентства, а на території Автономної Республіки Крим - з органами виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань екології та природних ресурсів, водного господарства та земельних ресурсів і затверджуються відповідними місцевими органами виконавчої влади або виконавчими комітетами рад.  

Пунктом 10 Порядку передбачено, що на землях міст і селищ міського типу розмір водоохоронної зони, як і прибережної захисної смуги, встановлюється відповідно до існуючих на час встановлення водоохоронної зони конкретних умов забудови.

Таким чином, фактичні розміри і межі прибережних захисних смуг існують не в силу їх законодавчого закріплення, а для визначення, встановлення та закріплення меж прибережної захисної смуги, та як наслідок віднесення цієї території до земель водного фонду. Законодавством України передбачений відповідний порядок, який полягає у розробці відповідного проекту та виділення на його підставі земель водоохоронних зон та прибережних захисних смуг.

Віднесення спірних земельних ділянок до земель прибережної захисної смуги та категорії земель водного фонду, без відповідних доказів, що підтверджували б існування таких обставин, є порушенням ст.60 ЦПК України.

Колегія суддів, з огляду на зазначене, вважає, що суд першої інстанції встановивши фактичні обставини справи, не дав належну оцінку зібраним доказам, не вірно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, і дійшов помилкового висновку про задоволення позову частково, а за таких обставин рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення, про відмову в позові.

Позивачем не подано відповідного проекту та доказів виділення на його підставі земель водоохоронних зон та прибережних захисних смуг в частині знаходження спірної земельної ділянки.  

За таких обставин суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, оскільки позовні вимоги є недоведеними, необгрунтованими та безпідставними, і тому не підлягають задоволенню.

 

 Справа № 2/1005/2661/2012 Головуючий у І інстанції Мельник О.О.

позовна заява Заступника Дніпровського екологічного прокурора в інтересах держави в особі Державної інспекції сільського господарства у Київській області до Бориспільської райдержадміністрації, Пащенко Вікторії Володимирівни, Пузанова Павла Павловича про визнання незаконним та скасування розпорядження, визнання недійсними Державного акту на право приватної власності на земельну ділянку, витребування майна з незаконного володіння.

Ухвалою Бориспільського міськрайонного суду Київської області 18 грудня 2012 року провадження у вказаній справі закрито.

Апеляційний суд Київської області ухвалою від 13 березня 2013 року скасував ухвалу від 18.12.2012  року та направив справу для продовження розгляду до суду першої інстанції

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що  закриваючи провадження у справі суд першої інстанції не звернув уваги на те, що правовідносини, які склалися між сторонами, стосуються права і підстав набуття права власності на спірну земельну ділянку. Райдержадміністрація, як власник землі, вільна у виборі суб'єкта щодо надання йому цього права в порядку, встановленому законом. Разом з цим, відповідач владних управлінських функцій не здійснював і суб'єктом владних повноважень у цих відносинах не виступав.

Крім того, відповідно до Постанови Верховний Суд України №7 16 квітня 2004 року «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» за загальним правилом розмежування компетенції судів з розгляду земельних та пов'язаних із земельними відносинами майнових спорів відбувається залежно від суб'єктного складу їх учасників. Ті земельні та пов'язані із земельними відносинами майнові спори, сторонами в яких є юридичні особи, а також громадяни, що здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статус суб'єкта підприємницької діяльності, розглядаються господарськими судами, а всі інші - в порядку цивільного судочинства, крім спорів, зокрема, щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень при реалізації ними управлінських функцій у сфері земельних правовідносин, вирішення яких згідно з пунктами 1, 3 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства віднесено до компетенції адміністративних судів.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що даний спір має приватноправовий характер і тому повинен розглядатись за правилами цивільного процесуального судочинства.

За таких обставин, ухвала суду постановлена з порушенням норм процесуального права підлягає скасуванню, а  справа направленню для продовження розгляду до суду першої інстанції.

 

Справа №2/1005/1871/2012   Головуючий у І інстанції Величко В.П.

за позовом Горової Надії Олексіївни до Борисенко Олександри Олексіївни, треті особи: Глибоцька сільська рада Бориспільського району Київської області, Управління Держкомзему у Бориспільському районі Київської області про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку та визнання права власності на земельну та за зустрічним позовом Борисенко Олександри Олексіївни до Горової Надії Олексіївни про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою стягнення матеріальної та моральної шкоди.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 07 грудня 2012 року позовні вимоги Горової Н.О. залишено без задоволення, зустрічний позов задоволено частково: ухвалено усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою, яка на підставі державного акту серії ІІ-КВ № 010213 від 30.03.1998 року належить на праві власності Борисенко О.О., загальною площею 0,142 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку за адресою, заборонивши Горовій Н.О. та членам її сім'ї користуватись вказаною земельною ділянкою. В решті позовних вимог відмовлено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 13 лютого 2013 року скасував рішення від 07.12.2012  року та ухвалити по справі нове рішення, яким в задоволенні позову горової до борисенко, треті особи: Глибоцька сільська рада Бориспільського району Київської області, Управління Держкомзему у Бориспільському районі Київської області про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку та визнання права власності на земельну ділянку відмовити, а також в задоволенні зустрічного позову борисенко  до горової про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, стягнення матеріальної та моральної шкоди - відмовити у повному обсязі.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що  суд першої інстанції не повно дослідив обставини справи, не надав належної юридичної оцінки правовідносинам, що виникли між сторонами, відмовивши в задоволенні позову у зв'язку з пропуском строку позовної давності, в той час як позовні вимоги, заявлені Горовою Н.О., не доведені та не грунтуються на вимогах чинного законодавства, виходячи з наступного.

В обгрунтування заявленого позову, Горова Н.О. посилалась на ту обставину, що державний акт на право приватної власності на земельну ділянку отриманий Борисенко О.О. без законних підстав, однак, всупереч вимогам ст. 60 ЦПК України, не надала належних та допустимих доказів на підтвердження вказаної обставини.

З матеріалів справи вбачається, що право відповідача на земельну ділянку оформлено у відповідності до вимог чинного законодавства, при цьому правовий акт, на підставі якого у відповідачки Борисенко виникло право на земельну ділянку, у встановленому чинним законодавством України порядку незаконним не визнавався.

Визнання недійсним державного акту, без визнання недійсним рішення, на підставі якого видано державний акт, не відповідає вимогам закону.  

З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку про безпідставність вимог позивачки Горова про скасування державного акту на право приватної власності на земельну ділянку Борисенко , та, відповідно, вимог про визнання права власності на частину даної земельної ділянки.

В той же час, колегія суддів вважає також недоведеними позовні вимоги Борисенко щодо усунення перешкод у користуванні належною їй земельною ділянкою, виходячи з наступного.

На підставі ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 ЦПК України. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях

Пояснення Борисенко, надані в судовому засіданні, а також фотокартки з місця проживання сторін по справі, заяви до органів міліції та постанови про відмову в порушенні кримінальної справи, на які посилається суд першої інстанції, як на підставу для задоволення вимог, не можна вважати належними доказами, які б підтверджували створення Говоровою перешкод Борисенко у користуванні належною їй земельною ділянкою.Зокрема, зі змісту постанови про відмову в порушенні кримінальної справи від 12.06.2012 року (а.с. 47), вбачається лише, що між сторонами по справі склались неприязні відносини та виникають постійні конфлікти з приводу користування спадковим майном. У постанові від 16.06.2012 року (а.с. 48) зазначається, що всі приїзди Борисенка до с.Глибоке,вул.. Перемоги,7, супроводжуються сварками та образами в сторону Горової та її чоловіка.

Слід також зауважити, що суд першої інстанції, частково задовольнивши зустрічний позов Борисенко, фактично заборонив користуватись спірною земельною ділянкою також членам сім'ї Горової, які не були залучені до участі у справі.

Таким чином, обгрунтованими є доводи апеляційної скарги щодо невідповідності висновків суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог Борисенко дійсним обставинам справи.

З огляду на викладене, враховуючи, що при ухваленні оскаржуваного рішення судом першої інстанції неповно з' ясовано обставини справи, порушено норми матеріального та процесуального права, висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи, колегія вважає за необхідне рішення скасувати, ухваливши нове по суті позовних вимог.

 

 

Справа № 2/1005/2014/12   Головуючий у І інстанції Ткаченко Д.В.

за позовом першого заступника Дніпровського екологічного прокурора в інтересах держави в особі Державної інспекції сільського господарства України до Бориспільської районної державної адміністрації та Пірязевої З.Р. про визнання незаконним та скасування розпорядження, визнання недійсним державного акту на право власності на землю та повернення земельної ділянки.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 23 листопада 2012 року позов задоволено частково. Визнано недійсним Державний акт на право власності на земельну ділянку, серія ЯИ № 697510, виданий 24.03.2010 року Бориспільської районною державною адміністрацією Пірязевої З.Р. на підставі Розпорядження Бориспільської районної державної адміністрації №2574 від 06.08.2009 року про те, що вона є власником земельної ділянки площею 2,0000га, розташованої на території Процівської сільської ради Бориспільського району Київської області, кадастровий номер земельної ділянки 3220886000:03:002:0960. Зобов'язано Пірязеву З.Р. повернути у власність держави в особі Бориспільської районної державної адміністрації земельну ділянку площею 2,00га, розташовану на території Процівської сільської ради Бориспільського району Київської області, кадастровий номер земельної ділянки 3220886000:03:002:0960. В задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Стягнуто в дохід держави з Пірязевої З.Р. 107грн.30коп. судових витрат.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 18 липня 2013 року скасував рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 23 листопада 2012 року скасувати в частині відмови у задоволенні позову скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким визнати незаконним та скасувати розпорядження Бориспільської районної державної адміністрації про затвердження проекту землеустрою та її передачу у власність для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Процівської сільської ради. В решті рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 23 листопада 2012 року залишити без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що  вказана земельна ділянка, розташована у прибережній захисній смузі Канівського водосховища, тобто відноситься до земель водного фонду, її передача у власність здійснена всупереч вимогам чинного законодавства, що є підставою для визнання розпорядження незаконним та його скасування.

Суд першої інстанції, встановивши належність вказаної земельної ділянки до земель водного фонду, так само як і протиправний характер її передачі у приватну власність, вказані норми закону врахував.

Проте не врахував, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов»язані з реалізацією певних суб»активних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб»єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення, що призвело до прийняття судом, у вказаній вище частині необґрунтованого рішення.

Судом першої інстанції не взято до уваги рішення Конституційного суду України від 16.04.2009 року, у справі за конституційним поданням Харківської міської ради щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 19, статті 144 Конституції України, статті 25, частини чотирнадцятої статті 46, частини першої, десятої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) у якому вказано, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Це є «гарантією стабільності суспільних відносин» між органами місцевого самоврядування і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення. Тому, на думку Конституційного Суду України, органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктів прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх змін чи припинення. Ненормативні правові акти місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вони вичерпують свою дію їхнього виконання, а тому не можуть бути скасовані чи зміненні органом місцевого самоврядування після їх виконання.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі», рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК України, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК України, а також правильно витлумачив ці норми.

Отже, рішення суду в частині відмови у задоволенні позову прокурора про визнання незаконним та скасування розпорядження Бориспільської районної державної адміністрації про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки прощею 2,00га, та її передачі у власність громадянці для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Процівської сільської ради підлягає скасуванню.

Відповідно до ст.309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення або неправильне застосування норм матеріального права. Норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню.

 

Справа № 1005/10109/2012   Головуючий у І інстанції Левченко А.В.

за позовом  заступника прокурора Київської області в інтересах Київської обласної державної адміністрації, Державної інспекції сільського господарства у Київській області до Бориспільської районної державної адміністрації Київської області, Плосконоса Ігоря Миколайовича про скасування розпорядження та визнання недійсним державного акту на право приватної власності на земельну ділянку та повернення земельної ділянки

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 18 березня 2013 року в задоволенні позову відмовлено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 11 липня 2013 року скасував рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 18.03.2013  року і ухвалив нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що  вирішуючи даний спір, суд першої інстанції не врахував положення вищезазначених норм матеріального права, всупереч вимогам ст. ст. 3, 10, 60, 119, 212-215 ЦПК України на зазначені обставини уваги не звернув, належним чином не з"ясував характер та зміст заявлених позовних вимог, не дав оцінки наданим доказам та не застосував норми матеріального права, які регулюють зазначені правовідносини, і обґрунтовував свої висновки постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 14.02.2013 року, якою відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_4 до Бориспільської районної державної адміністрації Київської області про визнання протиправним та скасування в тому числі розпорядження Бориспільської районної державної адміністрації Київської області № 2636 від 22.11.2007 року про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_3 для ведення індивідуального садівництва на території Вороньківської сільської ради Бориспільського району Київської області.

Проте, суд першої інстанції не звернув уваги, що адміністративний позов заявлено з тих підстав, що земельна ділянка передана у власність з порушенням Правил охорони електричних мереж, а даний цивільний позов заявлений з тих підстав, що спірна земельна ділянка відноситься до земель водного фонду.  

Як убачається з матеріалів справи, позивач вказував на те, що спірна земельна ділянка відноситься до земель водного фонду, що підтверджується актом перевірки дотримання вимог земельного законодавства № А52/06 від 06.06.2012 року та викопіюванням із плану формування меж Вороньківської сільської ради (а. с. 8-12).  

Однак, суд не дав оцінки зазначеним доказам на відповідність вимогам ст. 60 ЗК України та ст. 20 ЗК України про те, що віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення.

Таким чином, віднесення спірної земельної ділянки до категорії земель водного фонду без відповідних доказів, що підтверджували б існування таких обставин, є порушенням ст. 60 ЦПК України.

З урахуванням наведеного, акт перевірки дотримання вимог земельного законодавства № А52/06 від 06.06.2012 року та викопіювання із плану формування меж Вороньківської сільської ради не можуть бути визнані судом належними та допустимими доказами того, що спірна земельна ділянка відноситься до земель водного фонду, оскільки позивач не надав рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування відповідно до їх компетенції про віднесення спірної земельної ділянки до земель водного фонду.

Крім того, даний акт взагалі не містить відомостей щодо знаходження на землях водного фонду у поймі річки Ікви земельної ділянки, яка передана у власність Плосконоса І.М.площею 0,1200 га для ведення індивідуального садівництва на території Вороньківської сільської ради Бориспільського району Київської області з кадастровим номером 3220881700:04:001:0162.

За таких обставин, оскільки в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази віднесення спірної земельної ділянки до категорії земель водного фонду у поймі річки Ікви, а позовні вимоги в частині витребування на користь держави з незаконного володіння Плоскноносом І.М. спірної земельної ділянки та визнання за державою права власності на зазначену земельну ділянку є похідними від позовних вимог в частині визнання незаконним та скасування розпорядження Бориспільської районної державної адміністрації Київської області від 22.11.2007 року № 2636 та визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, то в позові необхідно відмовити в повному обсязі.

Таким чином, доводи апеляційної скарги про те, що у рішенні суду не зазначено мотиви, з яких відхиляє надані позивачем докази щодо віднесення спірної земельної ділянки до земель водного фонду, а також що суд не визначився із характером спірних правовідносин та правовою нормою, яка підлягає застосуванню до них, заслуговують на увагу, рішення суду ухвалено з порушенням норм матеріального і процесуального права і підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову з підстав, передбачених ст. 309 ЦПК України.    

 

Справа № 1005/10147/2013   Головуючий у І інстанції Криворучко І.В

за позовом Заступника прокурора Київської області в інтересах Київської обласної державної адміністрації, Державної інспекції сільського господарства у Київській області до Бориспільської райдержадміністрації Київської області, Захарченко Людмили Федосівни, Захарченко Миколи Івановича, Воловика Анатолія Петровича про визнання недійсним договору купівлі-продажу та державних актів на право приватної власності на земельні ділянки та повернення земельних ділянок.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 6 березня 2013 року позов задоволено частково, визнано недійсними державні акти на право власності на спірні земельні ділянки та договори купівлі-продажу цих земельних ділянок, а також витребувано їх із незаконного володіння Захарченко Людмили Федосівни, Захарченко Миколи Івановича  на користь держави. У іншій частині позовних вимог відмовлено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 20.06.2013 року рішення від 06.03.2013 року скасував і ухвалити нове, яким в задоволенні позову відмовив.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що вирішуючи даний спір, суд першої інстанції вказував на те, що спірні земельні ділянки накладаються на водне плесо річки Ікви, яка є малою річкою, а також частково знаходяться в прибережних захисних смугах цієї річки, що відносить їх до земель водного фонду, що підтверджується актом перевірки дотримання земельного законодавства.

Проте, суд не дав оцінки зазначеному акту перевірки на відповідність вимогам ст. 60 ЗК України та ст. 88 ВК України про те, що прибережні захисні смуги встановлюються за окремими проектами землеустрою і зазначаються в документації з землеустрою, кадастрових планах земельних ділянок, у містобудівній документації, а також постанови Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року № 486 про затвердження порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них.

Таким чином, віднесення спірних земельних ділянок до земель прибережної захисної смуги та категорії земель водного фонду без відповідних доказів, що підтверджували б існування таких обставин, є порушенням ст. 60 ЦПК України.

В матеріалах справи відсутні будь-які докази як про складання проекту визначення меж прибережних захисних смуг вздовж річки Ікви на території Вороньківської сільської ради, затвердженого відповідним рішенням уповноваженого органу, так і віднесення спірних земельних ділянок до категорії земель водного фонду.

З урахуванням наведеного, оскільки позивач всупереч вимогам ст. ст. 10, 60 ЦПК України не надав належних та допустимих доказів на підтвердження позовних вимог, то суд першої інстанції дійшов безпідставного висновку про те, що спірні земельні ділянки накладаються на водне плесо річки Ікви, яка є малою річкою, а також частково знаходяться в прибережних захисних смугах цієї річки, що відносить їх до земель водного фонду.

Крім того, відмовляючи в позові в частині визнання незаконним та скасування рішення Вороньківської сільської ради Бориспільського району Київської області від 16.02.2007 року № 195 в частині передачі у приватну власність Воловику А.П. спірних земельних ділянок, суд не вбачав підстав до його задоволення за відсутності предмета спору, оскільки розпорядження на час винесення рішення по справі скасовано органом, який його видав.

Колегія суддів вважає, що суд помилково дійшов такого висновку, оскільки відповідачу Воловику А.П. спірні земельні ділянки передані у власність на підставі рішення Вороньківської сільської ради Бориспільського району Київської області від 16.02.2007 року № 195, а не на підставі розпорядження голови Бориспільської районної державної адміністрації Київської області № 2527 від 16.11.2007 року про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок та надання їх у власність відповідача Воловика А.П.для ведення індивідуального садівництва в межах Вороньківської сільської ради Бориспільського району Київської області, як встановив суд першої інстанції в своєму рішенні.

 

Справа № 2/359/111/13 Головуючий у І інстанції Величко В.П

за позовною заявою Дніпровського екологічного прокурора в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації, Державної інспекції сільського господарства України до Бориспільської районної державної адміністрації, Лайшева В’ячеслава Петровича, Стефановського Стафана Георгійовича про визнання незаконним розпоряджень Бориспільської районної державної адміністрації, недійсним державних актів на право власності на землю та відновлення становища, яке існувало до порушення.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 24 січня 2013 року у задоволенні позову відмовлено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 23 травня 2013 року скасував рішення від 24.01.2013 року та ухвалив нове рішення, яким позов задоволено в повному обсязі.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що вирішуючи спір суд залишив поза увагою, що спірні земельні ділянки передані у власність відповідачів розпорядженням Бориспільської районної державної адміністрації Київської області від 6 липня 2009 року. На час видачі розпорядження діяла редакція ст.88 ВК України та ст.60 ЗК України, які не передбачали встановлення прибережних захисних смуг за окремими проектами землеустрою, а врегульовували дане питання на законодавчому рівні, тобто шляхом визначення та встановлення розмірів прибережних захисних смуг безпосередньо в нормі закону, яка мала пряму дію.

Відповідно до положень ч.2 ст.60 ЗК України та ч.2 ст.88 ВК України (в редакції чинній на час передачі спірних ділянок у власність) прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 м.

Відповідно до положень ч.4 ст.84 ЗК України до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом.

Судом встановлено, що земельні ділянки на території Сошниківської сільської ради, передані у власність Стефановському С.Г. та Лайшеву В.П. для ведення особистого селянського господарства розташовані в межах 100 метрової прибережної захисної смуги Канівського водосховища річки Дніпро, у тому числі частина ділянок накладається на водне русло, і віднесені законом до земель водного фонду. Дані обставини підтверджуються наступними письмовими доказами: інформацією Головного управління Держкомзему у Київській області від 2 березня 2012 року (а.с.17-19), схемою розташування земельних ділянок Стефановського С.Г. та Лайшева В.П., виконаною ТОВ «Геоземінвест» за результатами геодезичних робіт, виконаних у березні 2012 року (а.с.23-24), висновком експерта від 22 березня 2012 року у кримінальній справі (а.с.25-31), довідкою управління Держкомзему у Бориспільскому районі від 15 березня 2012 року щодо обмежень у використанні земельної ділянки у вигляді водоохоронної зони (а.с.36).

Із вказаних документів, в тому числі карт і схем, вбачається, що спірні земельні ділянки розташовані на березі Канівського водосховища у межах прибережної захисної смуги, а їх частина накладається на водне плесо водосховища.

Поскільки судом встановлено, що Бориспільська районна державна адміністрація своїм розпорядженням від 6 липня 2009 року передала у власність Стефановському С.Г. та Лайшеву В.П. земельні ділянки, які належать до земель водного фонду і згідно ч.4 ст.84 ЗК України віднесені до земель державної власності, то оспорюване розпорядження від 6 липня 2009 року не відповідає вимогам закону і його згідно ст.152 ЗК України слід визнати недійсним.

З викладених вище підстав видані відповідачам Стефановському С.Г. та Лайшеву В.П. державні акти на право власності на земельні ділянки також підлягають визнанню недійсними з огляду на порушення права власності держави на спірні ділянки як об'єкти водного фонду.

Доводи відповідача Лайшева В.П. щодо відсутності підстав для подачі позову прокурором в інтересах держави в особі Держсільсгопінспекції України безпідставні. Відповідно до Положення про Державну інспекцію сільського господарства України, затвердженого Указом Президента України від 13 квітня 2011 року, саме на інспекцію покладено контроль за дотриманням органами державної влади та місцевого самоврядування вимог земельного законодавства.

Колегія суддів не приймає до уваги посилань відповідача на позитивний висновок державної землевпорядної експертизи від 24 червня 2009 року щодо можливості виділення йому спірної земельної ділянки у власність, поскільки даний висновок не спростовує вказані вище докази про належність спірної земельної ділянки до земель водного фонду.

З викладених вище підстав колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалене з порушенням норм матеріального права і підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення.

 

Справа № 2/359/526/13 Головуючий у І інстанції Величко В.П.

за позовною заявою Бориспільського міжрайонного прокурора Київської області до Цомая Вікторії Юріївни, Рябчук Ольги Леонідівни, треті особи, які не заявляють самостійних вимог: Кутенець Катерина Гнатівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Пінчук Олена Вікторівна, приватний нотаріус Бориспільського районного нотаріального округу Мурга Світлана Геннадіївна про визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельної ділянки, державних актів на право власності на земельні ділянки та скасування їх державної реєстрації.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 28 лютого 2013 року позов задоволено повністю.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 21 травня 2013 року скасував рішення від 21.05.2013 року та ухвалив нове, яким в задоволенні позову відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що законом встановлена заборона на відчуження земельних ділянок для товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок для ведення селянського (фермерського) господарства та земельних часток (паїв). Разом із тим, земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства на використовуються для товарного сільськогосподарського виробництва, а також селянського (фермерського господарства).

Суд першої інстанції не звернув увагу, що земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства та земельні ділянки, які виділені в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства в переліку п. 15 Перехідних положень ЗК України не значаться, а тому на земельну ділянку, належну ОСОБА_5, не розповсюджувався мораторій щодо її продажу або іншого способу відчуження.

Відповідно до вимог ст. 15 Перехідних положень ЗК України в редакції, яка була чинною на час укладення договору купівлі-продажу від 06 червня 2011 року, до набрання чинності законами України про державний земельний кадастр та про ринок земель, але не раніше 1 січня 2012 року не допускається: купівля-продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності, крім вилучення (викупу) їх для суспільних потреб; купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб.

Виходячи із аналізу даної норми, станом на 06 червня 2011 року мораторій розповсюджувався на земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельні частки (паї), земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства, виділені в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв).

Вказана заборона, виходячи із норми ЗК України, поширюється тільки на осіб, які отримали такі земельні ділянки внаслідок виділення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості), тобто право власності яких виникло внаслідок реалізації ними права на земельну частку (пай). Отже, земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства, виділені в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв), набуті громадянами за цивільно-правовими угодами станом на 06 червня 2011 року могли відчужуватись на загальних підставах.

Відповідно до ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Оскільки продавець за даним правочином Рябчук О.Л. придбала земельну ділянку, призначену для ведення особистого селянського господарства на підставі цивільно-правової угоди, не мала у власності земельну частку (пай), що була відчужена по оспорюваному договору, вона мала право розпоряджатися нею без будь-яких обмежень.

Висновки суду першої інстанції щодо недійсності договору купівлі-продажу земельної ділянки від 06 червня 2011 року спростовуються довідкою Управління держкомзему у Бориспільському районі Київської області № 1681-б від 20 травня 2011 року, згідно якої на земельну ділянку пл. 1,5000 га., право власності на яку посвідчується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 394472, не розповсюджується мораторій на заборону відчуження земельних ділянок та вказана земельна частка не є земельною часткою (паєм).

Інших підстав недійсності договорів купівлі-продажу, окрім невідповідності їх вимогам п. 15 Перехідних положень ЗК України, позивачем не заявлялося.

Таким чином, оскільки договори купівлі-продажу від 29 вересня 2006 року та від 06 червня 2011 року не суперечать п. 15 Перехідних положень ЗК України, земельні ділянки, які відчужувались за даними договорами, не підпадали під дію мораторію на відчуження земельних ділянок, висновки суду першої інстанції про недійсність даних договорів є помилковими, а рішення суду підлягає скасуванню в цій частині.

Не підлягали задоволенню також позовні вимоги про визнання недійсними та скасування державної реєстрації державних актів на ім'я Рябчук О.Л. як похідні від визнання недійсними договорів купівлі-продажу, оскільки підстави набуття відповідачами права власності на земельну ділянку є правомірними, а тому рішення суду в частині задоволення цих вимог теж не може вважатися законним та обґрунтованим.

З огляду на викладене колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалене за неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають обставинам справи та зроблені із порушенням та неправильним застосуванням судом норм матеріального та процесуального права, що відповідно до вимог ст. 309 ЦПК України є підставами для його скасування із ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову.

 

Справа №2/1005/90/2012   Головуючий у І інстанції Величко В.П.

за позовною заявою Бориспільського міжрайонного прокурора Київської області в інтересах держави в особі: Державної інспекції з контролю за використанням та охороною земель, Дніпровського басейнового управління водних ресурсів до Бориспільської районної державної адміністрації Київської області, Прищенка Олександра Михайловича, третя особа: Управління Держкомзему у Бориспільському районі Київської області про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 18.12.2012 року позов задоволено повністю.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 16 квітня 2013 року скасував рішення від 18.12.2012 року та ухвалив нове, яким в задоволенні позову відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що у відповідності до вимог ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. З матеріалів справи та наданих сторонами доказів вбачається, що на спірній земельній ділянці, в установленому законом порядку збудовано та зареєстровано садовий будинок з господарськими спорудами, що підтверджується наданими суду витягом про державну реєстрацію прав Бориспільського районного БТІ. Звертаючись до суду з зазначеним позовом прокурор не зазначив правової підстави знесення відповідачем будинку та господарських споруд, збудованих в установленому порядку на земельній ділянці. Не зазначив такої правової підстави і суд першої інстанції в рішенні про задоволення позову. З наявних у справі доказів, а саме Виписки з протоколу № 1 засідання правління С/Т «Дніпровець» від 03.03.2004 року (а.с. 44), Державного акту на право користування землею № 085781 (а.с. 45-49), рішення виконавчого комітету Бориспільської районної ради № 159/3 від 26.08,1987 року (а.с. 50-51), статуту С/Т «Дніпровець» (а.с. 52) вбачається, що спірна земельна ділянка була виділена в постійне користування СТ «Дніпровець», яке в свою чергу надало її в користування відповідачу Прищенко О.М. За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що вимоги прокурора про зобов'язання відповідача повернути земельну ділянку державі в особі Бориспільської РДА є безпідставними та такими, що не ґрунтуються на вимогах закону. Задовольняючи зазначені вимоги, суд першої інстанції не звернув уваги, що спірна земельна ділянка, до передачі її у власність відповідачу перебувала в постійному користуванні СТ «Дніпровець», а потім Прищенка О.М. Таким чином, повернувши земельну ділянку державі в собі Бориспільської РДА, суд фактично припинив право користування даною ділянкою СТ «Дніпровець» та відповідача, хоча таких вимог перед судом прокурор не ставив і доказів на їх обґрунтування суду не подавав. Отже, своїм рішенням суд вирішив питання про права та обов'язки СТ «Дніпровець», яке взагалі не залучене до участі у справі і позов в їх інтересах не подавався та про право користування ділянкою відповідача, яке також не було предметом оскарження та судового розгляду. Приймаючи рішення про задоволення позову щодо скасування державної реєстрації державного акту, суд першої інстанції не звернув уваги, що у відповідності до вимог ст. 126 ЗК України аршоюювсг користування   земельною   ділянкою   оформлюється   відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Відповідно до вимог ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції чинній на момент подачі позовної заяви» - записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Записи скасовуються, якщо підстави, за яких вони були внесені, визнані судом недійсними. Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 25.05.2005 року, яким був визнаний недійсним оскаржуваний Бориспільським районним прокурором державний акт про право власності на землю, на момент подачі позову, тобто станом 27.67.2011 року був самостійною підставою до скасування запису про державну реєстрацію державного акту. За таких обставин у прокурора, при наявності такого, що набуло чинності рішення суду про визнання недійсним державного акту про право власності на землю, не було законних підстав звертатись з додатковим позовом, оскільки відсутнє рішення компетентного органу про відмову в скасуванні рішення про державну реєстрацію зазначеного державного акту. Згідно з вимогами ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції чинній на момент ухвалення рішення судом першої інстанції - записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. Однак, позовна заява прокурора не містить вимог про скасування рішення компетентного органу про державну реєстрацію державного акту про право власності на землю.

 

1005/8478/2012 Головуючий у І інстанції Кабанячий Ю.В.

за позовом заступника Бориспільского міжрайонного прокурора в інтересах держави в особі Дніпровського басейного управління водних ресурсів до Товариства з обмеженою відповідальністю «Легран-Есетс-Менеджмент, Воловик Тамари Валентинівни, Гончарова Олексія Володимировича,Бориспільської районної державної адміністрації, Управління Держкомзему у Бориспільскому районі, третя особа на стороні позивача Обслуговуючий кооператив Садівницьке товариство «Ластівка»про визнання недійсним договорів купівлі-продажу, державних актів на право власності та скасування державної реєстрації.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 18.12.2012 року позов задоволено повністю.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 21.03.2013 року скасував рішення від 18.12.2012 року та ухвалив нове, яким в задоволенні позову відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що колегія суддів не може погодитися з висновками суду, що інтереси держави щодо повернення ділянки у державну власність підлягають до захисту у визначений прокурором спосіб, а саме шляхом визнання недійсними договорів купівлі-продажу, визнання недійсними державних актів та скасування їх державної реєстрації, поскільки суд першої інстанції у порушення вимог статей 213, 214 ЦПК України в достатньому обсязі не визначився із характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню до них.

Відповідно до положень ч.2 ст.16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути : визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків, відшкодування моральної шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу місцевого самоврядування. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. За змістом вказаної норми особа, яка вважає, що її право порушене, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права, який, як правило, визначається спеціальним законом (Цивільний Кодекс чи інший акт цивільного законодавства), що регламентує конкретні цивільні правовідносини.

Згідно ст.330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває прав власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Згідно ч.І ст.388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно : 1) було загублене власником, або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Добросовісність набуття в розумінні статті 388 ЦК України полягає в тому, що майно придбавається не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права його відчужувати.

Відповідно до ч.5 ст.12 ЦК України якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлене законом.

Отже відповідно до ч.5 ст.12 ЦК України добросовісність набувача презюмується.

З матеріалів справи вбачається, що Воловик Т.В. і Гончаров О.В. є добросовісними набувачами спірних ділянок, придбаних за відплатними договорами, поскільки доказів зворотнього прокурором у справі не надано. За таких обставин, держава, яка вважає себе власником спірної ділянки, має право витребувати це майно від добросовісних набувачів Воловик Т.В. і Гончарова О.В. лише з підстав та у випадках, передбачених ст.388 ЦК України, а не шляхом визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цієї ділянки, які були вчинені після недійсного правочину (між Касьян Н.О. і ТОВ «Легран-Есетс-Менеджмент»), учасником яких держава не є, і застосування двосторонньої реституції.

Відповідно до ст.П ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог.

Поскільки обраний прокурором спосіб захисту інтересів держави не відповідає вимогам закону, зокрема не відповідає положенням ст.ст.12, 216, 330, 388 ЦК України, то колегія суддів з викладених вище міркувань прийшла до висновку про наявність підстав для відмови прокурору в позові.

 

Справа № 2/359/197/13   Головуючий у І інстанції Криворучко І.В.

за позовом Заступника прокурора Київської області в інтересах Київської обласної державної адміністрації, Державної інспекції сільського господарства у Київській області до Бориспільської райдержадміністрації Київської області, Бернацької Любов Іванівни, Гулевської Тетяни Миколаївни про визнання недійсним договору купівлі-продажу та державних актів на право приватної власності на земельні ділянки та повернення земельних ділянок.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 06 березня 2013 року позов задоволено частково. Визнано недійсним та скасовано розпорядження Бориспільської районної Державної адміністрації Київської області №2527 від 16.11.2007р. в частині надання у власність земельної ділянки в межах Вороньківської сільської ради площею 0,1200Га; визнано недійсними державний акт на право власності на Бернацької Любов Іванівни, Гулевської Тетяни Миколаївни вказану земельну ділянку, видані на ім»я  визнано недійсним договір купівлі - продажу  вказаної земельної ділянки, укладений від 14.03.08р. між Бернацькою Л.І. та Гулевською Т.М.; витребувано на користь держави з незаконного володіння вказану земельну ділянку. В решті позовних вимог відмовлено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 03.06..2013 року скасував рішення від 06.03.2013 року та ухвалив нове, яким в задоволенні позову відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що дійсно, в акті перевірки дотримання вимог земельного законодавства від  6 червня 2012 року, складеному державною інспекцією сільського господарства в Київській області  без участі власника земельної ділянки Бернацької Л.І. зафіксовано, що станом на 6 червня 2012 року спірна земельна ділянка знаходиться у прибережній захисній смузі  малої річки Іква ( а.с.10-13).

Разом із тим відповідно до вимог ст. 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються за окремими проектами землеустрою.

Матеріали справи не містять проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги річки Ікви, зокрема  в межах Вороньківської сільради  Бориспілського району, де знаходиться спірна земельна ділянка. Також матеріали справи не містять кадастровий план спірної земельної ділянки, в якій було б відображено прибережну захисну смугу та місце знаходження спірної земельної ділянки до урізу  річки Іква у меженний період, яким відповідно до ст.1 ВК України визнається період річного циклу, протягом якого спостерігається низька водність.

Бориспільська райдержадміністрація 12 листопада 2012 року надала інформацію, що проекти щодо визначення розмірів і меж водоохоронних зон, у тому числі прибережних захисних смуг у місці розташування спірної земельної ділянки у межах Вороньківської сільської ради, не затверджувались; розпорядження щодо зміни цільового призначення спірної земельної ділянки із «земель сільськогосподарського призначення» на землі водного фонду» протягом 2007 року не видавалось ( а.с.46).

Встановлено, що на момент прийняття розпорядження Бориспільської райдержадміністрації № 2527 від 16.11.2007 р. проект землеустрою щодо коригування прибережної захисної смуги на території Вороньківської сільради Бориспільського району Київської області затверджений не був.

Оскільки прокурор не належних і допустимих  доказів, що земельна ділянка  на момент її виділення Гулєвській Т.М. на підставі розпорядження Бориспільської райдержадміністрації № 2527 від 16.11.2007 р. знаходилась у 25 метровій зоні від урізу річки Іква у меженний період, у колегії суддів відсутні підстави вважати, що  вказане розпорядження ухвалене з порушенням вимог чинного законодавства. За таких обставин, в цій частині позовні вимоги не є доведеними, суду не подані належні і допустимі докази належності  спірної  земельної ділянки  до  земель  водного  фонду, тому суд першої інстанції дійшов  невірного висновку про наявність підстав для задоволення позову.

Згідно із ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3. 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.

Визнаючи не дійсним нотаріально посвідчений договір купівлі - продажу спірної земельної ділянки, укладений 14.03.2008 р. між Гулєвською та Бернацькою  суд першої інстанції не зазначив, які докази свідчили про те, що на момент його укладення у березні 2008 року сторони порушували вимоги та 58-61 ЗК України ст. 88-89 ВК України, оскільки даних про те, що земельна ділянка видана  Гулєвській Т.М. незаконно і вона не мала права нею розпоряджатись у березні 2008 року матеріали справи не містять.

Відповідно до ст. 153 Земельного кодексу України власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України. Згідно із ст. 321 ЦК України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 143 Земельного кодексу України передбачено виключний перелік підстав для примусового припинення прав власності на земельну ділянку. Жодна із перелічених підстав не може бути застосована судом для припинення права власності на земельну ділянку власника земельної ділянки Бернацької Л.І.

Не містять матеріали справи і даних про те, що вказана земельна ділянка  була викрадена, загублена або вибула з волі власника іншим шляхом, а з фактичних обставин справи вбачається, що Бориспільська райдержадміністрація передала із своєї волі земельну ділянку у власність Гулєвської, затвердивши проекти землеустрою щодо відведення земельної ділянки у її власність, тому висновок суду про наявність законних підстав  для витребування у Бернацької не ґрунтується на матеріалах справи  вимогах ст. 388 ЦК України.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» №475/97-ВР від 17 липня 1997 року ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року (далі - Конвенція), Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції.         

Згідно зі ст. 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.         

Задовольняючи позов прокурора та позбавляючи Бернацьку Л.І. права власності на набуте майно з огляду на наявність порушень при передачі земельних ділянок у власність з боку органу держаної влади, суд першої інстанції також не врахував, що самі по собі допущені органами публічної влади порушення не можуть бути безумовною підставою для, визнання недійсними розпоряджень про передачу земельних ділянок та повернення спірного майна державі в порушення права власності  набувачів, якщо вони не допущені внаслідок винної, протиправної поведінки осіб, яким земельні ділянки були передані у власність.

Обґрунтовуючи позов, прокурор про наявність таких обставин не зазначав.

Пунктом 21 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Федоренко проти України» від 30 червня 2006 року визначено, що право власності може бути «існуючим майном» або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності.

Виходячи зі змісту пунктів 32-35 рішення Європейського суду з прав людини «Стретч проти Сполученого Королівства» від 24 червня 2003 року майном у значенні статті 1 Протоколу 1 до Конвенції вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади.

За висновком Суду в зазначеній справі «наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору і щодо майна не може бути підставою для позбавлених цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила». Оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав,що порушення  були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку мало місце «непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції».

Суд уваги на вказані обставини не звернув, дав неправильну оцінку встановленим по справі доказам, постановивши незаконне та необгрунтоване рішення.

Таким чином, суду не подані належні і допустимі докази належності  спірної  земельної ділянки  до  земель  водного  фонду, порушення чинного законодавства при наданні та оформленні у власність  земельної ділянки гулєвській Т.М та при її продажу Бернацькій Л.І., тому позовні вимоги не є доведеними,  тому суд першої інстанції дійшов  невірного висновку про наявність підстав для задоволення позову.

З викладених вище підстав колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції не відповідає матеріалам справи, ухвалене з порушенням норм матеріального права та повинне бути скасоване з ухваленням нового про відмову в задоволенні позову.

 

Справа № 2/359/195/2013   Головуючий у І інстанції Мельник О.О.

за позовом Заступника прокурора Київської області в інтересах Бориспільської районної державної адміністрації Київської області, Державної інспекції сільського господарства у Київській області до Вороньківської сільської ради Бориспільського району Київської області, Вдовиченко Ліни Миколаївни, Желізко Вікторії Андріївни, Дрозд Віталія Дмитровича, про визнання незаконними та скасування рішення сільради, визнання Державних актів на право приватної власності на земельну ділянку та договорів купівлі-продажу земельних ділянок недійсним, витребування земельної ділянки, визнання права  власності на земельну ділянку.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 13 травня 2013 року позов задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано рішення Вороньківської сільської ради Бориспільського району Київської області від 09 грудня 2005 року № 28-22-IV в частині затвердження матеріалів технічної документації по складанню державних актів на право приватної власності на землю на ім'я Желізко В.А. та Дрозд В.Д. для будівництва та обслуговування жилого будинку в межах Вороньківської сільської ради та передачі їм у приватну власність земельних ділянок площею по 0,1209 га. Визнано недійсними державні акти на право власності на земельні ділянки та договори купівлі-продажу цих земельних ділянок, а також витребувано їх з незаконного володіння Вдовчиченко Л.М. на користь держави. В іншій частині позову відмовлено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 16.09.2013 року скасував рішення від 13.05.2013 року в частині задоволення позову  про визнання незаконним та скасування рішення сільської ради, визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки та договорів купівлі-продажу земельних ділянок, витребування земельної ділянки скасувати та ухвалити нове рішення в цій частині про відмову в позові. В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що згідно з актом перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 13 жовтня 2011 року № А87/05, проведеної Головним управлінням Держкомзему у Київській області за участю Державної інспекції з енергетичного нагляду, Бортницького міжрайонного управління водного господарства та інженера-геодезиста, яким проведено винесення в натуру вказаних земельних ділянок, встановлено, що спірні земельні ділянки знаходяться в прибережних захисних смугах річки Ікви, яка є малою річкою, тобто відносяться до земель водного фонду.

Однак, зазначений акт перевірки не є належним та допустимим доказом підтвердження  того, що спірні земельні ділянки знаходяться в прибережних захисних смугах річки Ікви, яка є малою річкою, тобто відносяться до земель водного фонду, виходячи з наступного.

Отже відповідно до ст. ст.20, 58, 59, 60, 61, 84 ЗК України, ст. ст. 87, 88, 89 ВК України режим використання земельних ділянок прибережних захисних смуг уздовж річок є обмеженим і передача таких земельних ділянок у власність громадян, в тому числі, для будівництва та обслуговування жилого будинку та ведення особистого селянського господарства, не допускається.

Крім того, за змістом ст. 20 ЗК України визначення та зміна належності земельної ділянки до певної категорії земель є прерогативою органів суспільної влади - органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які наділені повноваженнями визначення та зміни цільового призначення земель.

Однак суд першої інстанції при вирішенні дано спору не дав оцінки акту перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 13 жовтня 2011 року на відповідність вимогам ст. 60 ЗК України та ст. 88 ВК України про те, що прибережні захисні смуги встановлюються за окремими проектами землеустрою і зазначаються в документації з землеустрою, кадастрових планах земельних ділянок, у містобудівній документації, а також постанови Кабінету Міністрів України від 08 травня 1996 року № 486 «Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них».

Таким чином, віднесення спірних земельних ділянок до земель прибережної захисної смуги та категорії земель водного фонду без відповідних доказів, що підтверджували б існування таких обставин, є порушенням ст. 60 ЦПК України.

В матеріалах справи відсутні будь-які докази як про складання проекту визначення меж прибережних захисних смуг вздовж річки Ікви на території Вороньківської сільської ради, затвердженого відповідним рішенням уповноваженого органу, так і віднесення спірних земельних ділянок до категорії земель водного фонду.

З урахуванням наведеного, оскільки позивач всупереч вимогам ст. ст. 10, 60 ЦПК України не надав належних та допустимих доказів на підтвердження позовних вимог, то суд першої інстанції безпідставно дійшов висновку про те, що спірні земельні ділянки знаходяться в прибережних захисних смугах цієї річки, що відносить їх до земель водного фонду.

 

Справа № 2-1079/2010    Головуючий у І інстанції Вознюк С.М.

за позовом Бориспільського міжрайонного прокурора Київської області, що діє в інтересах держави в особі: Державної інспекції з контролю за використанням та охороною земель у Київській області та ДП "Міжнародний аеропорт "Бориспіль" до Бориспільської районної державної адміністрації Київської області,  Левочко(Єгорової) А.Я. , третя особа без самостійних вимог: ДП „Центр державного земельного кадастру" Державного комітету України із земельних ресурсів, в особі Бориспільського районного відділу Київської регіональної філії ДП „Центр державного земельного кадастру", управління Держкомзему у Бориспільському районі Київської області, про визнання незаконними розпоряджень та виданих на їх підставі державного акту.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 26 серпня         2010 року позов задоволено частково.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 01.08.2013 року скасував рішення від 26.08.2010 року та ухвалив нове, яким в задоволенні позову відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що позивач, уточнивши позовні вимоги, просив суд визнати незаконними та скасувати розпорядження Бориспільської районної державної адміністрації № 7162 від 17.12.2008 року та № 970 від 11.03.2009 року, а також державний акт на право власності на земельну ділянку.

Суд на зазначене уваги не звернув, допустив помилку в застосуванні матеріального та процесуального закону, вийшовши, у порушення вимог ст. 11 ЦПК України за межі позовних вимог, самовільно змінив предмет та правову підставу заявленого позову, визнаючи недійсними та скасовуючи розпорядження Бориспільської районної державної адміністрації та визнавши недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку.

Крім того, суд вийшовши за межі позовних вимог, додатково зобов'язав Левочко(Єгорової) А.Я. повернути оригінал державного акту на право власності на земельну ділянку до управління Держкомзему.

Згідно відмітки на державному акті Левочко(Єгорова) А.Я. здійснила продаж земельної ділянки площею 0,9940га товариству з обмеженою відповідальністю "Інженерно-Будівельна Компанія "Гем-Підряд" згідно договору купівлі-продажу земельної ділянки від 07 липня 2010 року, тобто до винесення рішення у справі.  ( т.2 а.с. 25).

Судом першої інстанції встановлено, що оспорювані розпорядження Бориспільської РДА№ 7162 від 17.12.2008 року та № 970 від 11.03.2009 року - з моменту їх винесення, є недійсними, а державний акт на право власності на земельну ділянку серії ПЛ № 233266, - з моменту його державної реєстрації, - є незаконним, оскільки не відповідають діючому законодавству України.

Одночасно, судом встановлено, що державний на право власності на земельну ділянку Левочко(Єгорова) А.Я. виготовлений з порушенням вимог ст. 118, 151  Земельного кодексу України (чинних на час прийняття розпоряджень) та Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації та зберігання Державних актів на право приватної власності на землю, затвердженої наказом Державного комітету України по земельним ресурсам № 43 від 04.05.1999 року.

Разом з тим, ухвалюючи рішення ( у відсутності відповідачів, 3-їх осіб) про повернення відповідачем Левочко(Єгорова) А.Я. земельної ділянки суд виходив із того, що остання є власником вказаної земельної ділянки на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку на ім'я Левочко А.Я. серії ПЛ № 233266, суд не з'ясував, чи дійсно існує земельна ділянка та державний акт, які є предметом спору.

Рішення суду в зв'язку з неповним з'ясуванням обставин справи не може бути виконане відповідачем Левочко(Єгоровою) А.Я. в частині повернення у власність держави в особі Бориспільської районної державної адміністрації земельної ділянки, оскільки остання не володіла вказаною земельною ділянкою на час винесення рішення у справі. Земельна ділянка за кадастровим номером 3220883200:02:004:0060 на той час уже не існувала, оскільки була розділена на дві ділянки.

Крім того, через неповне з'ясування судом обставин не може бути виконане рішення суду в частині повернення відповідачем Левочко(Єгоровою) А.Я. до управління Держкомзему у Бориспільському районі Київської області оригіналу державного акту на право власності на земельну ділянку серії ПЛ № 233266, оскільки останній був замінений на два державних акти в зв'язку із поділом земельної ділянки.

За змістом ст.ст. 13, 292 ЦПК України особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не беруть участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права та обов'язки, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень у випадках та порядку, встановлених цим Кодексом.

Суд першої інстанції, не залучивши до участі в справі чинного на час прийняття судового рішення власника земельної ділянки TOB "Інженерно- Будівельна Компанія "Гем-Підряд", ухвалив  рішення, яке напряму впливає на його права та обов'язки.

 

Справа № 2/359/202/2013   Головуючий у І інстанції Мельник О.О.

за позовом заступника прокурора Київської області в інтересах Бориспільської районної державної адміністрації Київської області та Державної інспекції сільського господарства у Київській області до Вороньківської сільської ради Бориспільського району Київської області, Кармаш В.М. про визнання незаконними та скасування рішення сільської ради, визнання державного акту на право приватної власності н земельну ділянку недійсним, витребування земельної ділянки, визнання права власності на земельну ділянку.

Рішенням суду позовні вимоги задоволено частково, визнано недійсними рішення ради та державний акт з моменту його реєстрації і витребувано земельну ділянку з незаконного володіння на користь держави.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 01.08.2013 року скасував рішення від 26.08.2010 року та ухвалив нове, яким в задоволенні позову відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що згідно акту перевірки дотримання вимог земельного законодавства № А87/05 від 13.10.2011 року, проведеної Головним управлінням Держкомзему у Київській області за участю Державної інспекції з енергетичного нагляду, Бортницького міжрайонного управління водного господарства та інженера-геодезиста, яким проведено винесення в натуру вказаних земельних ділянок, встановлено, що спірна земельна ділянка знаходяться в прибережних захисних смугах річки Ікви, яка є малою річкою, тобто відносяться до земель водного фонду.

Однак, зазначений акт перевірки не може бути визнаний колегією належним та допустимим доказом того, що спірна земельна ділянка знаходяться в прибережних захисних смугах річки Ікви, яка є малою річкою, тобто відносяться до земель водного фонду, з огляду на наступне.

Отже, за змістом ст. ст.20, 58, 59, 60, 61, 84 ЗК України, ст. ст. 87, 88, 89 ВК України режим використання земельних ділянок прибережних захисних смуг уздовж річок є обмеженим і передача таких земельних ділянок у власність громадян в тому числі для будівництва та обслуговування жилого будинку та ведення особистого селянського господарства не допускається.

Крім того, за змістом ст. 20 ЗК України визначення та зміна належності земельної ділянки до певної категорії земель є прерогативою органів суспільної влади - органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які наділені повноваженнями визначення та зміни цільового призначення земель.

Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції вказував на те, що спірна земельна ділянка знаходяться в прибережних захисних смугах річки Іква, що відносить їх до земель водного фонду, що підтверджується актом перевірки дотримання земельного законодавства.

Проте, суд не дав оцінки зазначеному акту перевірки на відповідність вимогам ст. 60 ЗК України та ст. 88 ВК України про те, що прибережні захисні смуги встановлюються за окремими проектами землеустрою і зазначаються в документації з землеустрою, кадастрових планах земельних ділянок, у містобудівній документації, а також постанови Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року № 486 про затвердження порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них.

Таким чином, висновки суду про те, що спірна земельна ділянка знаходиться в  прибережно захисній смузі та відноситься до категорії земель водного фонду без відповідних доказів, що підтверджували б існування таких обставин, є порушенням ст. 60 ЦПК України.

В матеріалах справи відсутні будь-які докази, як про складання проекту визначення меж прибережних захисних смуг вздовж річки Ікви на території Вороньківської сільської ради, затвердженого відповідним рішенням уповноваженого органу, так і віднесення спірних земельних ділянок до категорії земель водного фонду.

В матеріалах справи відсутні також і докази про правомірність проведення гідротехнічних робіт виявлених 18 січня 2013 року, яким суд першої інстанції, при ухваленні рішення,  не дав правової оцінки.

 

№ 2/1005/2167/2012 Головуючий у І інстанції Туманова К.Л.

за позовом Ткачик Ольги Іллівни до Ткачик Віктора Івановича та Ткачик Миколи Івановича, третя особа яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору на стороні позивача –Кіровська сільська рада Бориспільського району Київської області, про визнання права власності.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 17 жовтня 2012 року позов задоволено частково. Визнано за позивачем право власності на 1/2 частину земельної ділянки, в іншій частині в позові відмовлено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 23 січня 2013 року скасував рішення від 17.10.2012 року та ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив повністю

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що судом першої інстанції вірно встановлено, що спадкодавцеві Ткачик І.М. на момент відкриття спадщини належала на праві власності спірна земельна ділянка, а тому позивач, як спадкоємець першої черги спадкування має право на спірну земельну ділянку. Позивач 20.12.2010 року звернулася із заявою до Дванадцятої Київської державної нотаріальної контори про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом на спірну земельну ділянку. Відповідачі із заявами про  видачу свідоцтва про право на спадщину за законом на спірну земельну ділянку до нотаріальної контори не зверталися. Колегія суддів приймає до уваги заяви відповідачів від 12 вересня 2012 року (а.с. 17) та від 03 грудня 2012 року (а.с. 96, 97), про визнання позовних вимог та відмову від права на спадкування спірної земельної ділянки на користь позивача. Таким чином суд першої інстанції помилково прийшов до висновку про часткове задоволення позовних вимог.

 

Справа №2/1005/1484/2012            Головуючий у І інстанції Мельник О.О.

за позовом Лагутіної Наталії Леонідівни до Васильєвої Людмили Олександрівни про припинення права власності на частку у спільному майні, визнання права власності на частину нерухомого майна, виплату компенсації та за зустрічним позовом Васильєвої Людмили Олександрівни  до Лагутіної Наталії Леонідівни про припинення права власності на частку у спільному майні, визнання права власності на частину нерухомого майна, виплату компенсації.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 08 жовтня 2012 року позов Лагутіної Н.Л. задоволено повністю. Припинено право власності Васильєвої Л.О.  на 1/5 частину 1/2 частини ( на 1/10 частину всього будинку ), будинку  з надвірними будівлями. Визнано за Лагутіною Н.Л. право власності на зазначене майно. Виплачено на користь  Васильєвої Л.О. компенсацію за її частку у спільній частковій власності в сумі 18 000 грн. за рахунок коштів, внесених Васильєвою М.І.  на депозитний рахунок. У задоволенні зустрічного позову-відмовлено. Додатковим рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 17 жовтня 2012 року повернуто Васильєвій Л.О. грошові кошти у розмірі 72 001 грн., внесених нею на депозитний рахунок.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 28 січня 2013 року змінив рішення від 08.10.2012 у частині  припинення права власності Васильєвої Л.О. на 1/10 частину будинку, виплаті її компенсації скасувати і у цій частині ухвалити нове - про відмову у позові. У решті рішення залишити без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_3, суд першої інстанції у повній мірі викладеного не врахував, зокрема, відсутність у Васильєвої Л.О. іншого житла для проживання, вартість земельної складової у визначенні належної їй частки майна, що значно зменшило розмір грошової компенсації, можливість виділення її частки, що становить 5,67 ( 17,4 + 9,8 + 18,2 + 11,3 : 10 ) кв.м., житлової площі у будинку із проведенням компенсації на користь інших осіб, можливість переобладнання одного із приміщень в жиле і т. і., ту обставину, що вона користується жилим приміщенням та несе витрати щодо його утримання, має у власності 1/10 частину домоволодіння, а не 1/5, як заявлено у первісних позовних вимогах.  Не звернув уваги суд і на ту обставину, що співвласником спірного домоволодіння у 1/2 його частини є Момот Я.М., який не був залучений до участі у справі в якості позивача згідно вимог ст. 365 ЦК України.

 Судом першої інстанції не надано належної оцінки і тому факту, що домоволодіння, 1/2 частина якого належить Васильєвій Л.О.  на підставі договору-купівлі-продажу від 08 лютого 2001 року, з 2010 року по теперішній час займає Лугова О.П., а іншої квартири, частина якої значиться за нею ж на праві власності, у названому будинку не існує ( а.с. 108, 110, 189 ).

Викладене, у сукупності, на переконання апеляційного суду, свідчить про те, що припинення права на частку у спільному майні завдасть істотної шкоди інтересам Васильєвої Л.О., а тому, заявлені вимоги з цього приводу не можуть бути задоволені.

За таких обставин, суд першої інстанції неправильно прийшов до переконання про необхідність задоволення первісного позову і, без додержання норм матеріального та процесуального права, зокрема,  ст.ст. 16, 365 ЦК України, ст.ст. 58-60, 212-215 ЦПК України, ухвалив незаконне і необґрунтоване рішення про припинення права на частку у спільному майні Васильєвої Л.О.

А тому, її доводи про  незаконність та необґрунтованість рішення, порушення судом матеріального і процесуального права при його ухваленні, невідповідність висновків суду обставинам справи, на переконання апеляційного суду знайшли своє підтвердження і, відповідно, рішення суду першої інстанції у зазначеній частині підлягає скасуванню із ухваленням нового - про відмову у задоволенні первісного позову згідно положень ст. 309 ЦПК України за безпідставністю заявлених вимог.

 

Справа № 1005/3894/12   Головуючий у І інстанції Борець Є.О

за первісним позовом Оксененка Івана Івановича до Подобінської Марини Анатоліївни, треті особи, які не заявляють вимоги щодо предмета спору: публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк», Подобінська Тамара Григорівна, Ващенко Федір Іванович, про поділ спільної сумісної власності подружжя та за зустрічним позовом Подобінської Марини Анатоліївни до Оксененка Івана Івановича, треті особи, які не заявляють вимоги щодо предмета спору: публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк», Подобінська Тамара Григорівна, Ващенко Федір Іванович, про поділ спільної сумісної власності подружжя.

Рішенням  Бориспільського міськрайонного суду Київської області від  19 квітня 2013 року  позов задоволено частково. Визнано за Оксененком І.І. право власності на 1/3 частку в  спірному домоволодінні  та  на 1/3 частку в  спірних  земельних ділянках. У задоволенні  іншої частини позолвних вимог відмовлено. Зустрічний позов задоволено частково. Визнано за Подобінською М.А. право власності на 2/3 частки  домоволодіння та на 2/3 частки в земельних ділянках.  У задоволенні    решти позовних вимог відмовлено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 10.07. 2013 року змінив рішення від 19.04.2013 року в частині   визначення часток у спільному майні подружжя, виклавши його в наступній редакції: «Позов Оксененка Івана Івановича про визнання права власності на частку у спільному майні подружжя задовольнити у повному обсязі.  Зустрічний позов про визнання права власності на частку у спільному майні подружжя задовольнити частково. Визнати за Подобінською Т.Г.  право власності на 1/2 частину в домоволодінні.  Визнати за Подобінською Т.Г.  право власності на 1/2 частину в земельній ділянки площею.  Визнати за Подобінською Т.Г.  право власності на 1/2 частину в земельній ділянки площею 0,186 га для будівництва та обслуговування житлового будинку В іншій частині рішення   Бориспільського міськрайонного суду Київської області залишити без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що суд першої інстанції у порушення приписів ст. 214 ЦПК України не дослідив обставин з приводу того, які саме інтереси неповнолітньої  дитини стали підставою для відступлення від рівності часток при поділі спірної квартири. Суд у своєму рішенні послався на те, що у позивача існує заборгованість по сплаті  аліментів  на 11 січня 2012 року за  5  місяців. При цьому  суд не оцінив тієї обставини, що аліменти були стягнуті рішенням суду лише   від 5 грудня 2011 року, тобто заборгованість виникла внаслідок того, що аліменти були стягнуті з часу звернення  відповідачки з позовом до суду про стягнення аліментів.  Також суд обґрунтовував своє рішення в цій частині тим,  що розмір аліментів, який сплачує  позивач на користь відповідачки є недостатнім, однак цього свого висновку не вмотивував.  Виходячи із наведеного, судова колегія вважає, що рішення суду в частині визначення розміру часток  подружжя у спільному майні  підлягає  зміні, а саме за кожним із подружжя необхідно визнати право власності на половину майна, набутого під час шлюбу.

 

 

Справа № 2/359/235/13   Головуючий у І інстанції Мельник О.О.

за позовом  Даріч М.В. до Середи С.І. про поділ спільного майна подружжя.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 28 лютого 2013 року позов задоволено частково. В порядку поділу спільного майна подружжя виділено на праві власності Даріч М.В. телевізор "шарп" вартістю 13000 грн., а  Середі С.І. - ноутбук "соні" вартістю 5000 грн. В порядку поділу майна подружжя стягнуто з Середи С.І. на користь Даріч М.В. 45007,84 грн., отриманих від продажу автомобіля, та 450,08 грн. судових витрат.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 10.07. 2013 року змінив рішення від 19.04.2013 року в частині   стягнення з Середи С.І. на користь Даріч М.В. 45  007 грн. 84 коп., отриманих від продажу автомобіля, і в цій частині ухвалити нове рішення. В задоволенні позову про стягнення із коштів, отриманих від продажу автомобіля, відмовити. В решті рішення залишити без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.

Згідно роз'яснень п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" від 21.12.2007 року № 11 до складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї (ч. 4 ст. 65  СК).

Встановлено, що 18.09.2009 року сторони уклали шлюб, який розірвано рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 28 лютого 2012 року. Від шлюбу мають дочку. Під час шлюбу у липні 2011 року сторони придбали автомобіль «хюндай соната» д/н, який в період шлюбу згідно довідки-рахунку від 17.01.2012 року продано Ковалю О.І. за 98016,68 грн. (а. с. 27-30). З урахуванням наведеного а також положень ст. 69 СК України, оскільки на час розгляду справи даного автомобіля у наявності сторін не було, тобто він відчужений, тому поділу не підлягає. Таким чином, висновки суду не відповідають обставинам справи, рішення суду першої інстанції в частині стягнення коштів, отриманих від продажу автомобіля, ухвалено з порушенням норм матеріального і процесуального права і підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові в цій частині.

 

Справа № 1005/10390/2012   Головуючий у І інстанції Левченко А.В.

за позовом Андарал Тамари Олександрівни до Андарала Ігоря Олексійовича  та за зустрічним позовом Андарала Ігоря Олексійовича до Андарал Тамари Олександрівни, треті особи, які не заявляють самостійних вимог Алименко Єфросінія Василівна, Андарал Ірина Олексіївна, Кухарець Олександр Васильович про поділ спільного майна подружжя

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 22 жовтня 2013 року позов  Андарал Т.О. до Андарал І.О. та зустрічний позов Андарал І.О. до Андарал Т.О., треті особи, які не заявляють самостійних вимог: Алименко Єфросінія Василівна, Андарал Ірина Олексіївна, Кухарець Олександр Васильович про поділ спільного майна подружжя задоволено частково.

Встановлено факт проживання  Андарал І.О. після розірвання шлюбу однією сім'єю з Андарал Т.О. до 19.12.2011 року. Поділено спільно нажите майно подружжя шляхом виділення у власність Андарал І.О. автомобіля «HUNDAY ACCENT» 2008 р.в., р.н. НОМЕР_1, вартістю 73 737 грн.; автомобіля ВАЗ-2107, 2005 р.в., д.н.з. НОМЕР_2, кузов НОМЕР_6, вартістю 25 900 грн.; шафи-купе вартістю 8000 грн.; музичного центру вартістю  500 грн.; телевізору вартістю 3200 грн.; тумби під телевізор вартістю 500 грн. та дивану вартістю 3 000 грн., що в загальному обсязі становить 115 837 грн. Поділено спільно нажите майно подружжя, виділено у власність Андарал Т.О. пральну машинку вартістю 3000 грн.; газову плиту вартістю 1200 грн.; кухонну стінку вартістю 1500 грн.; кухонний кут вартістю 1200 грн.; холодильник вартістю 3000 грн.; мікрохвильову піч вартістю 1200 грн.; витяжку кухонну вартістю 500 грн.; стіл кімнатний кутовий вартістю 1300 грн; диван дитячий вартістю 2000 грн.; відеокамеру вартістю 1300 грн. на загальну суму 16200 грн. Стягнуто з відповідача на користь позивача за первісним позовом  різницю вартості половини майна, яке підлягає розподілу, в розмірі 49 818 грн. 50 коп. Вирішено питання щодо судового збору. У задоволенні решти частини вимог позовів відмовлено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 26.112013 року змінив рішення від 26.11.2013 року,  яким позовні вимоги  задовольнити частково. Поділено спільно нажите майно подружжя, виділивши у власність Андаралу І.О. автомобіль "Hunday accent" 2008 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, вартістю 73 737 грн.  Поділено спільно нажите майно подружжя, виділивши у власність Андарал Т.О. автомобіль ВАЗ-2107, 2005 року виробництва, д.н.з. НОМЕР_2, кузов НОМЕР_6, вартістю 25 900 грн., пральну машинку вартістю 3000 грн.; газову плиту вартістю 1200 грн.: кухонну стінку вартістю 1500 грн.; кухонний кут вартістю 1200 грн.; холодильник вартістю 3000 грн.: мікрохвильову піч вартістю 1200 грн.; витяжку кухонну вартістю 500 грн.; стіл кімнатний кутовий вартістю 1300 грн.; диван дитячий вартістю 2000 грн.; відеокамеру вартістю 1300 грн.; шафу-купе вартістю 8000 грн.; музичний центр вартістю 1500 грн.; телевізор вартістю 3200 грн.; тумбу під телевізор вартістю 500 грн.; диван вартістю 3000 грн. на загальну суму 58300 грн. Стягнуто з Андрарал І.О. на користь Андарал Т.О. 7718 грн.50 коп., як компенсацію зменшення її частки в спільному сумісному майні подружжя. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 22 жовтня 2013 року в частині задоволення позовних вимог щодо встановлення факту спільного проживання після розірвання шлюбу однією сім'єю до 19.12.2011 року  залишити без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що враховуючи норми матеріального права (ч. 3 ст. 368 ЦК України, ст. 60, 61, 70 СК України та роз'яснення Пленуму Верховного Суду України викладених в п. 22, 24 Постанови №11 від 21 грудня 2007 року     «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя»), а саме те, що майно яке набуте подружжям у власність після реєстрації шлюбу 16 червня 2001 року  є спільним сумісним майном подружжя, колегія суддів приходить до висновку, що до такого майна належить     майно у вигляді автомобіля «HUNDAY ACCENT» вартістю 25 900 грн.; та інше рухоме майно а саме: пральна машинка вартістю 3000 грн.; газова плита вартістю 1200 грн.: кухонна стінка вартістю 1500 грн.; кухонний кут вартістю 1200 грн.; холодильник вартістю 3000 грн.: мікрохвильова піч вартістю 1200 грн.; витяжка кухонна вартістю 500 грн.; стіл кімнатний кутовий вартістю 1300 грн.; диван дитячий вартістю 2000 грн.; відеокамера вартістю 1300 грн.; шафу-купе вартістю 8000 грн.; музичний центр вартістю 1500 грн.; телевізор вартістю 3200 грн.; тумба під телевізор вартістю 500 грн.; диван вартістю 3000 грн. а всього майно на загальну суму  132037 грн.

Виходячи з рівності часток в спільному сумісному майні подружжя колегія вважає що частка кожного із подружжя становитиме 66018,50 грн. ( 132037 :2).

Суд же першої інстанції вказаних норм права не врахував і при можливості поділу спільного майна подружжя в натурі,  виділив відповідачу більшу частину  майна та стягнув на користь позивачки його вартість, що суперечить вимогам ст. 71 СК України, тому рішення суду в цій частині підлягає скасуванню з постановленням нового рішення за яким позивачці необхідно виділити  автомобіль ВАЗ-2107, 2005 року виробництва, вартістю 25 900 грн., пральну машинку вартістю 3000 грн.; газову плиту вартістю 1200 грн.: кухонну стінку вартістю 1500 грн.; кухонний кут вартістю 1200 грн.; холодильник вартістю 3000 грн.: мікрохвильову піч вартістю 1200 грн.; витяжку кухонну вартістю 500 грн.; стіл кімнатний кутовий вартістю 1300 грн.; диван дитячий вартістю 2000 грн.; відеокамеру вартістю 1300 грн.; шафу-купе вартістю 8000 грн.; музичний центр вартістю 1500 грн.; телевізор вартістю 3200 грн.; тумбу під телевізор вартістю 500 грн.; диван вартістю 3000 грн. на загальну суму 58300 грн., а відповідачу підлягає виділенню  лише автомобіль "Hunday accent" 2008 року випуску.

При цьому колегія суддів враховує що вартість майна, що виділяється відповідачу     перевищує його ідеальну частку на 7718,50 грн.     тому з  відповідача на користь позивача необхідно стягнути зазначені суму коштів як компенсацію зменшення її частки в спільному сумісному     майні подружжя.

 

Справа № 1005/2299/2012   Головуючий у І інстанції Левченко А.В.

за позовом Калін (Шум) Ірини Миколаївни до Калін Олексія Володимировича, третя особа Калін Володимир Миколайович про розподіл спільного майна та за позовом третьої особи Калін Володимира Миколайовича до Калін (Шум) Ірини Миколаївни, Каліна Олексія Володимировича про визнання права власності на автомобіль.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від11 квітня 2013 року позов Калін (Шум) Ірини Миколаївни до Калін Олексія Володимировича, третя особа Калін Володимир Миколайович про розподіл спільного майна задовольнити частково. Виділено позивачу Калін (Шум) Ірині Миколаївні з спільно набутого в шлюбі майна душову кабіну вартістю 5  000 грн., м’який куточок вартістю 5  000 грн. та шафу-купе вартістю 6  000 грн. Стягнуто з Калін (Шум) Ірини Миколаївни (реєстраційний номер 2922620468) на користь Калін Олексія Володимировича (реєстр. номер 2745414290) 2  200 грн. різниці вартості даного майна з ідеальною часткою подружжя. Стягнуто з Калін Олексія Володимировича (реєстр. номер 2745414290) на користь Калін (Шум) Ірини Миколаївни (реєстраційний номер 2922620468) 229 грн. 40 коп. судових витрат. В задоволенні решти позовних вимог, а також в задоволенні позову третьої особи Калін Володимира Миколайовича до Калін (Шум) Ірини Миколаївни, Каліна Олексія Володимировича про визнання права власності на автомобіль відмовлено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 16.09.2013 року змінив рішення від 11.04.2013 року,  яким в частині поділу спільного майна подружжя скасувати та ухвалити у цій частині нове рішення, яким позовні вимоги Шум І.М. задовольнити частково. Визнано об'єктом права спільної сумісної власності подружжя  Шум І.М. та Каліна О.В. наступне майно: холодильник НОРД вартістю 1500 грн., музичний центр вартістю 1600 грн., комп'ютер та периферійні пристрої до нього (загальна вартість - 7000 грн.), кухонні меблі вартістю 1500 грн., шафа-купе вартістю 6000 грн.., м'який куточок (диван та два крісла) загальною вартістю 5000 грн., душова кабіна вартістю 5000 грн.; автомобілі:  TOYOTA LAND CRUISER, вартістю 291670 гривень; VOLKSWAGEN LT 46, вартістю 92 320 гривень; VOLKSWAGEN LT 46, вартістю 119 140 гривень; MERCEDES-BENZ вартістю  76330 гривень. Виділено Шум І.М. з спільно набутого в шлюбі майна душову кабіну вартістю 5 000 грн., м'який куточок вартістю 5 000 грн. та шафу-купе вартістю 6 000 грн. Стягнути з Каліна О.В. на користь Шум І.М. 289 730 гривень - суму грошової компенсації половини вартості проданих відповідачем чотирьох автомобілів. Стягнути з Каліна О.В. на користь Шум І.М. судові витрати у сумі  4605 гривень 95 копійок. В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що судом першої інстанції належним чином не була дана оцінка обставинам справи щодо продажу спірних автомобілів, а також не було судом  враховано рекомендації, зазначені у пункті 30  Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 груднягрудня 2007 року № 11,  де зазначено про рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об'єктом права його спільної сумісної власності, передбачено ч.1 ст.63, ч.1 ст.65 СК України. У випадку коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. Крім того, судом не враховано ті обставини, що відповідач визнавав припинення шлюбних відносин з жовтня 2008 року, а також ті обставини, що сторони з зазначеного часу мали окремий бюджет, проживали окремо, тобто фактично сім'я розпалась із зазначено часу. Таким чином, висновок суду про те, що продаж автомобілів відповідач здійснив за згодою з позивачем, в інтересах сім'ї суперечить встановленим судом обставинам та не узгоджується із вимогами діючого законодавства, що регулює зазначені правовідносини сторін.Відповідачем не надано належних, допустимих доказів на підтвердження тих обставин, що автомобілі, придбані за час шлюбу, були ним відчужені у період шлюбу за погодженням з позивачем, в інтересах сім'ї, а одержані від продажу кошти витрачено на потреби сім'ї. Враховуючи наведене, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає доведеним ті обставини, що вартість  проданих відповідачем автомобілів, які сторони придбали за час шлюбу, має бути врахована при поділі спільного сумісного майна подружжя.

При визначенні частки позивача у спільному сумісному майні сторін колегія суддів не знайшла підстав для задоволення позовних вимог щодо  відступу від засади рівності часток подружжя і визнання за нею права на 3/5 частки спільного сумісного майна подружжя. Враховуючи, що статтею 70 СК України визначено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності  подружжя,  частки  майна дружини та чоловіка є рівними.

Крім того, відповідно до ст.88 ЦПК України колегія суддів вважає за необхідне  стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

В іншій частині рішення місцевого суду необхідно залишити без змін, враховуючи, що в цій частині воно ніким не оспорюється.

 

№ 359/2436/13-ц   Головуючий у І інстанції Левченко А.В.

за позовом Музичко Світлани Григорівни до Музичко Олексія Васильовича про встановлення факту проживання однією сім’єю та поділ майна подружжя,

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 26 червня 2013 року відмовлено у задоволенні позову.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 27.08.2013 року скасував рішення від 26.06.2013 року та ухвалив нове, яким встановив факт спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу з листопада 2006 року по червень 2010 року включно. Визнано за Музичко С.Г. право власності на 12 частину будинку, право власності на 1/2 частину земельної ділянки та право власності на 1/2 частину автомобіля "Mitsubishi Outlander". Визнано за Музичко О.В. право власності на 1/2 частину будинку, право власності на 1/2 частину земельної ділянки та право власності на 1/2 частину автомобіля "Mitsubishi Outlander" . В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що судом встановлено, що 29 липня 1995 року Музичко С.Г. та Музичко О.В. зареєстрували шлюб, про що свідчить свідоцтво про укладення шлюбу. 14.10.2006 року шлюб між сторонами було розірвано, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу від 19.10.2010 року. Від шлюбу сторони мають двох дітей -, що підтверджується свідоцтвом про народження від 29.03.1996 року та свідоцтвом про народження від 23.07.2004 року.

            Музичку О.В.  на праві власності належать: земельна ділянка площею 0,110 га, , що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку № 067224 від 15 липня 2004 року;  домоволодіння  про що свідчить свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 06.12.2005  року; автомобіль "Mitsubishi Outlander", що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу від 03.05.2008 року.

 Музичко С.Г. набула права власності на 1/3 частину квартири, в порядку приватизації згідно з Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду", що підтверджується свідоцтвом про право власності, виданим Дарницькою районною у місті Києві державною адміністрацією 05.07.2010 року.

Приймаючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що твердження позивача про спільне проживання однією сім'єю без реєстрації є недоведеними. Позивач при зверненні до суду з вимогою в частині поділу майна пропустила строк позовної давності.

Колегія суддів не може повністю погодитися з такими висновками суду першої інстанції з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст. 72 СК України позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки.

Згідно вимог ч. 1 ст. 261 ЦК України та ч. 2 ст. 72 СК України, позовна давність обчислюється від дня, коли співвласник дізнався, або міг дізнатися про порушення свого права власності.

З матеріалів справи вбачається і відповідачем не заперечується той факт, що після розірвання шлюбу сторони продовжували проживати в будинку набутому під час перебування в шлюбу, а саме в будинку до липня 2010 року. Таким чином  до зазначеної дати жодних спорів між сторонами з приводу користування, володіння чи розпорядження майном не було.

Отже висновок суду першої інстанції щодо початку перебігу строку позовної давності з моменту розірвання шлюбу між позивачем та відповідачем, тобто з 14 жовтня 2006 року, є помилковим.  В даному випадку строк позовної давності позивачем не пропущено, а відтак висновки суду щодо відмови в задоволенні позову з цих підстав не відповідають фактичним обставинам справи та не ґрунтуються на наявних у справі доказах.

Так, з матеріалів справи вбачається, що Музичко О.В. під час зареєстрованого шлюбу набув у власність домоволодіння (а.с.12,13). Тому позовні вимоги про поділ зазначеного майна підлягають задоволенню.

Відповідно до ч. 2 ст. 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають спільні права та обов'язки.

З матеріалів справи вбачається, що позивач та відповідач  після розірвання шлюбу в  жовтні 2006 року  продовжували проживати разом в їх спільному будинку , до липня 2010 року, зазначені обставини визнані сторонами.

Відповідно до договору купівлі продажу № 652 від 25.04.2008 року Музичко О.В. придбав автомобіль "Mitsubishi Outlander". Після придбання зазначений автомобіль  відповідач передав в безкоштовне безстрокове користування  Музичко С.Г. , про що свідчить свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу від 03.05.2008 року. Зазначені обставини також визнаються сторонами.

З заяви відповідача до страхової компанії «Універсальна» від 05.11.2009 року (а.с. 127) вбачається, що він просив застрахувати за програмою добровільного медичного страхування «VIP» себе, та членів своєї сім'ї, в тому числі і  позивача.

Таким чином колегія суддів приходить до висновку, що після офіційного розірвання шлюбу між позивачем та відповідачем, останні продовжували проживати однією сім'єю без реєстрації шлюбу до червня 2010 року включно.

Зазначений факт підтверджується спільним проживанням в одному будинку, що визнано сторонами, передачею відповідачем в безкоштовне безстрокове користування  Музичко С.Г. автомобіля та фактичним піклування відповідача про свою дружину, що підтверджується фактом добровільного страхування її здоров'я відповідачем відповідно до договору від 04.11.2009 року.

Вказані обставини, на думку колегії суддів підтверджують наявність між сторонами спільного проживання, побуту та взаємних прав та обов'язків.

Згідно з вимогами ст. 74 СК України - якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.  На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. А саме відповідно до ст. 70 СК України -  у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Отже колегія суддів приходить до висновку, що майно набуте позивачем та відповідачем в період спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, а саме автомобіль "Mitsubishi Outlanderпідлягає поділу відповідно до ст.ст. 74, 70 СК України.

Разом з тим на думку колегії суддів не підлягають задоволенню вимоги позивача про поділ  земельної ділянки та будинку.  

Так зазначені земельна ділянка та будинок придбані відповідачем 24 листопада 2010 року за кредитні кошти, що були отримані Музичко О.В. в ПАТ «Райфайзен Банк Аваль згідно кредитного договору від 24.11.2010 року.

В зазначений час сторони не проживали спільно, а зазначене майно придбано виключно за кошти відповідача, які він позичив особисто. Позивач не є стороною кредитного договору і жодних зобов'язань щодо виконання умов укладеного відповідачем договору не має.

На зазначене суд першої інстанції уваги не звернув та не обґрунтовано ухвалив рішення про відмову в задоволенні позову.

 

 

Справа № 2/1005/32/12   Головуючий у І інстанції Кабанячий Ю.В.

за позовом Торпітка М.М. до Торпітко Г.К. про визнання права власності, поділ незакінченого будівництвом домоволодіння, земельної ділянки та визнання частково недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 16 серпня 2012 року позов задоволено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 20.08.2013 року змінив рішення від 16.08.2013 року та викладено резолютивну частину рішення у такій редакції: «Позов  про визнання права власності, поділ незакінченого будівництвом домоволодіння, земельної ділянки та визнання частково недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку задовольнити частково.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що відповідно до п. 62 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій державними нотаріальними конторами Української РСР, затвердженої наказом Міністерства юстиції Української РСР № 45/5 від 31 жовтня 1975 року, п. 45 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій виконавчими комітетами міських, селищних, сільських Рад депутатів трудящих, затвердженої наказом Міністерства юстиції Української РСР № 1/5 від 19 січня 1976 року підтвердженням належності будинку може служити відповідна довідка виконавчого комітету сільської Ради депутатів трудящих, в якій, крім підтвердження належності жилого будинку (частини будинку) відчужувачу на підставі запису в по господарській книзі, повинно бути також зазначено: дані про склад будинку, розмір загальної жилої площі і розмір земельної ділянки.

Виходячи з наведеного, підтвердженням належності жилого будинку (його частини) певній особі є запис в погосподарських книгах, ведення яких на той час передбачалось наказами Центрального статистичного управління СРСР і було обов'язковим.

19 листопада 1987 року виконкомом Іванківської сільської ради народних депутатів ухвалено рішення про відкриття по господарського номеру Торпітко М.М. та надано дозвіл на будівництво власного житлового будинку (а. с. 6), а 15 березня 1988 року рішенням Бориспільської районної ради народних депутатів за № 52 надано дозвіл на будівництво житлового будинку та видано паспорт на забудову садиби (а. с. 7-8).

З довідки, виданої виконавчим комітетом Іванківської сільської ради Бориспільського району Київської області  16 серпня 2013 року за № 705, вбачається, що спірний будинок згідно запису у по господарських книгах з 1990 року обліковується на праві власності за Торпітко М.М. з по господарським №1338.

Суд першої інстанції під час ухвалення рішення не визначився з характером спірних правовідносин та нормою права, яка підлягає застосуванню та помилково застосував до спірних правовідносин приписи цивільного кодексу України в редакції 2004 року, якими спірні правовідносини не регулюються.

Відповідно до п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» № 7 від 04 жовтня 1991 року, за позовом дружини, членів сім'ї забудовника, які спільно будували будинок, а також спадкоємців суд вправі провести поділ незакінченого будівництвом будинку, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами. При неможливості поділу незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за цими особами на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з врахуванням конкретних обставин залишити його одній із сторін, а іншій присудити грошову компенсацію.

Відповідно до ст 22 КпШС України в редакції від 20 червня 1969 року майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Згідно з ч. 1 ст. 29 КпШС України в редакції від 20 червня 1969 року якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя, з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. При цьому суд також бере до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

Враховуючи викладене, колегія суддів прийшла до висновку про те, що спірний будинок не є незавершеним будівництвом, він є об»єктом права  спільної сумісної власності подружжя сторін, у зв»язку з чим позивачка має право вимагати його поділу в натурі.

Суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про можливість поділу будинку в натурі за варіантом №1 висновку додаткової судової будівельно-технічної експертизи №3983/12-43 від 25.07.2012 року.

Суд помилково визнав частково недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, оскільки закон не передбачає можливості часткового визнання недійсним державного акта. Крім того вказаний державний акт виданий у відповідності з чинним законодавством і підстав для визнання його недійсним по справі не встановлено.

За таких обставин колегія суддів вважає необхідним змінити резолютивну частину рішення суду, виклавши її у редакції, яка відповідає вимогам закону.

 

№ 2/1005/1650/2012    Головуючий у І інстанції Левченко А.В.

за позовом Марченко Любов Михайлівни до Марченка Ігора Миколайовича про стягнення аліментів.

Заочним рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 23 липня 2012 року позов задоволений. Стягнуто аліменти із Марченко І.М.на користь  Марченко Л.М. в розмірі 1/3 частини заробітку ( доходу ) щомісячно, але не менше ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дітей відповідного віку.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 31 січня 2013 року змінив рішення від 23.07.2012 року та змінив в частині визначення розміру аліментів, що підлягають стягненню із відповідача з 1\3 частини на 1\4 частину. В іншій частині рішення залишити без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що при визначенні розміру аліментів суд враховує стан здоров'я та матеріальне становище дитини, стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів, наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина, інші обставини, що мають істотне значення .Як видно з матеріалів справи, відповідач працює водієм у ДП «Міжнародний аеропорт «Бориспіль»( а.с. 3), про що зазначає у позовній заяві і позивач, і згідно довідки його дохід за шість місяців становить 31 493 ,28 грн. Крім того, як видно із довідок, наданих відповідачем із апеляційною скаргою, на його утриманні перебувають непрацездатні батьки пенсіонери. Батько відповідача потребував медичного втручання через хворобу очей. Батько відповідача знаходиться на диспансерному обліку у лікаря офтальмолога і потребує постійного лікарського нагляду та систематичного лікування.  Як видно із апеляційної скарги, відповідач надає матеріальну допомогу на утримання сина, приймає участь у його вихованні, іншого заробітку у нього немає, він може надавати допомогу дитині, але в меншому розмірі ніж вказала позивач.Враховуючи матеріальне становище відповідача, відсутність у відповідача інших дітей, наявність непрацездатних батьків, суд вважає, що відповідач спроможний надавати матеріальну допомогу неповнолітній дитині, але в меншому розмірі ніж просила позивач, тому рішення суду в частині визначення розміру стягнутих аліментів підлягає зміні з 1\3 частини на 1\4 частину.

 

№2/359/895/13 22-ц/780/4072/13 Головуючий у І інстанції Криворучко І.В

за позовом Пільщикової С.О. до Тютюна О.Г. про збільшення розміру аліментів  та  стягнення  додаткових  витрат  на  утримання  неповнолітньої  дитини.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 23 травня 2013 року позов  задоволено  частково.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 23.07.2013 року скасував рішення від 23.05.2013 року та ухвалити  нове  рішення:Позов  задовольнити  частково.  Стягнути  з ОСОБА_4  на користь позивача фактично  понесені  додаткові  витрати  на  дитину в  розмірі  360,48євро,  що  за  курсом  НБУ  становить  3793грн.54 коп. (три тисячі сімсот дев'яносто три гривні п'ятдесят  чотири копійки.)В  іншій  частині  рішення  Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 23 травня 2013 року  залишити  без  змін.

Суд апеляційної інстанції виходив із того: Як  вбачається  із  доказів,  наданих  позивачем,  позивач  понесла  додаткові  витрати на  дитину  на  суму 720,96  евро.

Приймаючи  до  уваги,  що обов'язок  по  утриманню  дитини  до  досягнення  повноліття  покладається  на  обох  батьків,  з  врахуванням  вимог  ст.185 Сімейного  кодексу  України,    колегія  суддів  приходить  до  висновку  стягнути  з  відповідача  фактично  понесені  позивачем  додаткові  витрати  на  дитину  в  розмірі  360,48євро,  що  за  курсом  НБУ  станом  на 23.07.2013  року   становить  3793грн.54 коп.

За  вказаних  обставин,  оскільки  судом  неповно  з'ясовані  обставини,  що  мають  значення  для  справи,   висновки  суду  не  відповідають  обставинам  справи,   рішення  суду в  частині   позову  про  стягнення  додаткових  витрат на  дитину   відповідно до  вимог ст.309 ЦПК  України  підлягає  скасуванню  із  ухваленням  нового  рішення  про  часткове  задоволення  позову.

Стягнути  на користь позивача фактично  понесені  додаткові  витрати  на  дитину в  розмірі  360,48євро,  що  за  курсом  НБУ  становить  3793грн.54коп. В  іншій  частині  рішення  суду  є  законним  і  обґрунтованим.

 

Справа № 359/3037/13-ц   Головуючий у І інстанції Яковлєва Л.В.

за позовом  Флаекй І.В. до Сердюка О.В. про стягнення аліментів на повнолітнього сина.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 30 квітня 2013 року позов задоволено частково. Стягнуто з відповідача на користь позивача аліменти на повнолітнього сина ОСОБА_4 на час навчання, у розмірі 1 000 грн. щомісячно, починаючи з 02 квітня 2013 року до закінчення навчання, тобто до 30 червня 2014 року. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 04.07.2013 року скасував рішення від 30.04.2013 року та ухвалити  нове  рішення, яким позов  задоволено  частково. Стягнути аліменти на повнолітнього сина , на час навчання, у розмірі 1/4 частини усіх його доходів щомісячно, починаючи з 02 квітня 2013 року і до закінчення навчання, тобто до 30 червня 2014 року. В іншій частині позовних вимог відмовити.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що за змістом статті 184 СК України суд за заявою платника або одержувача може визначити розмір аліментів у твердій грошовій сумі, якщо платник аліментів має нерегулярний, мінливий дохід, частину доходу одержує в натурі, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення. З матеріалів справи вбачається, що відповідач працює на посаді молодшого інспектора у Департаменті забезпечення діяльності Державної пенітенціарної служби України, та його заробітна плата за період з листопада 2012 року по квітень 2013 року становила 15 229, 16 грн.(а.с. 35). Оскільки відповідач офіційно працевлаштований, має регулярний постійний дохід, то колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про стягнення з відповідача аліментів на утримання повнолітнього сина у твердій грошовій сумі. Крім того, суд першої інстанції не врахував тих обставин, що відповідач не має змоги  надавати сину матеріальну допомогу у зазначеному розмірі, оскільки він має на утриманні неповнолітню дитину та непрацездатну матір.

 

Справа № 1005/10851/12 Головуючий у І інстанції Журавський В.В.

за позовом  Чорнобрової Н.І до Красножона І.В. про встановлення батьківства, стягнення аліментів на утримання дитини.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 23 січня 2013 року позов задоволено, визнано батьком. Стягнуто з відповідача на користь позивача в розмірі 1/3 частки від всіх видів заробітку, але не менше 30 відсотків для дитини відповідного віку. Стягнуто понесені позивачем витрати на правову допомогу в розмірі 458 грн. 80 коп. та на користь держави судовий збір в розмірі 229 грн. 40 коп.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 21 травня 2013 року скасував рішення від 21.05.2013 року та ухвалив нове, яким в задоволенні позову відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що вирішуючи питання щодо розміру частки аліментів на утримання дитини, суд не звернув уваги на те, що відповідач на даний час одружений, на його утриманні перебуває малолітня дитина, не працююча дружина та батько-пенсіонер (а.с. 36-38)

Тому рішення суду першої інстанції в частині стягнення з відповідача на користь позивача аліменти в розмірі 1/3 частки від всіх видів заробітку, але не менше 30 відсотків для дитини відповідного віку, підлягає зміні, відповідно до вимог ст. 309 ЦПК України і до стягнення підлягає в розмірі 1/4 частки врахувавши ті обставини, що він має постійне місце роботи і заробітню плату в розмірі 2300 грн.

 

Справа № 2/359/1672/13   Головуючий у І інстанції Величко В.П.

за позовом Ковтун І.С. до Ковтуна Є.І. про стягнення аліментів.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 15 серпня 2013 року позов задоволено частково. Стягнуто аліменти, на утримання малолітнього сина, у твердій грошовій сумі в розмірі 2100 гривень щомісячно, починаючи з моменту подання позову до суду, а саме з 15 квітня 2013 року і до досягнення дитиною повноліття та судові витрати у розмірі 500 грн.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 25.11 2013 року скасував рішення від 15.08.2013 року та ухвалив нове, яким стягнуто, аліменти на утримання малолітнього сина, в розмірі 1/4 частини від заробітної плати, але не менше 30% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно, починаючи з 15 квітня 2013 року і до досягнення дитиною повноліття. Стягнути з понесені додаткові витрати на дитину в сумі 421 грн. Стягнуто з аліменти на  утримання позивача в розмірі 1/6 частини від заробітної плати  щомісячно, починаючи з 15 квітня 2013 року до 28 лютого 2015 року. Стягнуто з судові витрати по справі в розмірі 500 грн.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що суд першої інстанції, стягуючи з відповідача аліменти на утримання  у твердій грошовій сумі, не врахував, що відповідач має регулярний немінливий дохід у вигляді заробітної плати, даних про те, що він частину доходу одержує в натурі, матеріали справи не містять, тому за відсутності підстав, передбачених ч.1 та 2 ст.184 СК України, помилково стягнув аліменти у твердій грошові сумі, а не у частці від доходу батька.

Відповідно до довідки ТОВ "Бориспільміськбуд" від 27 травня 2013 року, розмір заробітної платні відповідача становить 1150 гривень  щомісячно ( а.с.45).

Оскільки з рішення суду першої інстанції не вбачається, яка сума грошових коштів стягнена  з відповідача на користь позивача у якості додаткових витратах на дитину, що викликані її хворобою, відповідно, не мотивовано їх розмір, колегія суддів вважає за необхідне скасувати  рішення суду першої інстанції в цій частині та ухвалити нове.

Відповідно до акту виконаних робіт за послуги медичної допомоги, складений ТОВ "МедПрофЦентр"  04 червня 2013 року загальний масаж ОСОБА_3, передбачений індивідуальною реабілітацією інваліда,  коштує 800 грн.( а.с.30-34).

Отже, позивачем фактично понесені витрати на лікування дитини у розмірі 800 грн., тому враховуючи, що обоє батьків мають брати участь в утримані дитини, суд вважає за можливе задовольнити позовні вимоги про  стягнення з відповідача на користь позивача додаткових витрат на утримання дитини у повному обсязі - у розмірі 421 грн.

гідно з вимогами ст. 88 СК України, якщо один з подружжя, в тому числі і працездатний, що проживає з дитиною-інвалідом, яка не може обходитись без постійного стороннього догляду, і опікується нею, він має право на утримання за умови, що другий з подружжя може надавати матеріальну допомогу. Право на утримання триває протягом всього часу проживання з дитиною-інвалідом та опікування нею і не залежить від матеріального становища того з батьків, з ким вона проживає.

Оскільки у резолютивні частині рішення суду першої інстанції не зазначено у якому розмірі та на який період часу суд стягує з відповідача на користь позивача  таке  утримання, колегія суддів вважає за необхідне скасувати рішення суду в цій частині і ухвалити нове.

Відповідно до копії посвідчення, виданого 11 травня 2010 року на термін з 7 квітня  2010 року по 28 лютого 2015 року, є інвалідом з дитинства та отримує відповідну державну соціальну допомогу (а.с.14-16).

Сторони визнають, що саме позивач проживає з дитиною-інвалідом, яка не може обходитись без постійного стороннього догляду, і опікується нею.

Оскільки відповідач має регулярний немінливий дохід, матеріали справи не містять даних про хворобу відповідача або наявність у нього інших утриманців, колегія суддів вважає, що відповідач має можливість  надавати матеріальну допомогу позивачу, тому з нього слід стягнути аліменти на утримання позивача у  розмірі 1/6 частини щомісячно від заробітної плати батька, починаючи з 15 квітня 2013 року, оскільки саме тоді позивач звернулась з позовом до суду, та до 28 лютого 2015 року включно, оскільки саме до цієї дати малолітній є дитиною-інвалідом згідно з посвідченням (а.с.16). При цьому колегія суддів бере до уваги розмір інших стягнень з відповідача на користь позивача за даним судовим рішенням.

 

Справа № 359/1820/13-ц   Головуючий у І інстанції Туманова К.Л.

за позовом Кислої О.М. до Кислого Р.В. про зміну розміру стягуваних аліментів та про стягнення аліментів на утримання повнолітньої дитини, що продовжує навчання.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 26 липня 2013 року, позов задоволено частково. Стягнуто з відповідача на користь позивача аліменти за період навчання з 04.03.2013 року по 01.07.2013 року у розмірі 750 грн. одноразово, а також змінити розмір на утримання дочки з 1/6 частини з усіх видів заробітку, визначивши розмір у твердій грошовій сумі - 800 грн. щомісячно до повноліття дитини.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 25.11 2013 року скасував рішення від 15.08.2013 року та ухвалив нове, яким  позов про зміну розміру стягуваних аліментів та про стягнення аліментів на утримання повнолітньої дитини, що продовжує навчання задовольнити частково. Стягнуто з  відповідача на утримання повнолітньої дочки  аліменти у розмірі 350 гривень щомісячно, на період навчання, з 04 березня 2013 року і до закінчення навчання, до досягнення дочкою 23 років. В іншій частині позову відмовити.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що оцінивши докази в їх сукупності (а.с. 73, 75, 76), колегія суддів вважає, що середня заробітна плата Кислого Р.В. становить 2000 грн., що дає можливість сплачувати аліменти у визначеній частці за попереднім рішенням, а також сплачувати аліменти в твердій грошовій сумі на повнолітню дитину що навчається на період її навчання до досягнення 23 річного віку у розмірі 350 грн. щомісячно, відповідно до вимог ст. 182 СК України.

У задоволенні позову про зміну розміру стягуваних аліментів у розмірі 1/6 частини з усіх видів заробітку у тверду грошову суму відмовити за безпідставністю.

 

Справа № 359/4524/13-ц   Головуючий у І інстанції Величко В.П.

за позовом  Гольоси Галини Олексіївни до Кардаша Олександра Івановича  про стягнення індексації по аліментах та пені за невчасно сплачену індексацію.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від  10 липня 2013 року позов задоволено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 22.10.2013 року змінив рішення від 10.07.2013 року в частині стягнення пені за період з 18 червня 2010 року по 01 квітня 2013 року, в сумі 5705 грн 69 коп скасувати та ухвалити нове рішення яким в задоволенні позовних вимог в цій частині відмовити. В іншій частині рішення залишити без змін.

 Суд апеляційної інстанції виходив із того, що суд першої інстанції прийшов до правильного висновку в частині стягнення індексації по аліментах за період з 18 червня 2010 року по 01 квітня 2013 року, в розмірі 1850 грн 40 коп, яка передбачена ЗУ «Про індексацію грошових доходів населення» і відповідає наданим позивачем розрахункам, тому в цій частині доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на вимогах закону. Однак судова колегія не може погодитись з висновком суду в частині стягнення пені, оскільки законодавством України не передбачено стягнення неустойки (пені) за прострочення виплати індексації.

 

№ 2/359/960/13   Головуючий у І інстанції Туманова К.Л.

за позовом  Хафізової Л.О. до Хафізова Д.Г. про стягнення аліментів.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 02 квітня 2013 року позов задоволено частково. Стягнуто з Хафізова Д.Г на користь Хафізової Л.О. аліменти на утримання сина, у розмірі 1/4 частини всіх видів заробітку, але не менше ніж 30% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно, починаючи з 27.02.2013 р. Стягнуто з відповідача на користь позивача  аліменти на її утримання кошти у розмірі 1/6 частини всіх видів заробітку, щомісячно, починаючи з 27.02.2013 року. В задоволенні іншої частини вимог  відмовлено. 

Апеляційний суд Київської області рішенням від 23.07.2013 року скасував рішення від 02.04.2013 року в частині стягнення з  аліменти на утримання Хафізової Л.О. у розмірі 1/6 частини всіх видів заробітку, щомісячно, починаючи з 27.02.2013 р.  та ухвалив у цій частині нове рішення про відмову в задоволенні даної вимоги. В іншій частині рішення залишити без змін.         

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що з матеріалів справи вбачається  Хафізов Є.Д. є інвалідом І-групи з дитинства, діагноз дитячий церебральний параліч, розумова відсталість.

Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення не звернув увагу на те що відповідно до ч. 1 ст. 6 СК України правовий статус дитина зберігає до досягнення нею повноліття.

Таким чином Хафізов Є.Д., 04.04.1993 року народження вже 04.04.2011 із досягненням ним повноліття перестав бути дитиною і цей статус втратив в зв'язку з чим норми ст. 88 СК України не можуть бути застосовані при вирішенні даної справи, оскільки дана норма передбачає право на утримання лише для дитини-інваліда, яким Хафізов Є.Д. вже не являється.

 

Справа № 1005/10522/12   Головуючий у І інстанції Журавський В.В.

за позовом  Щербини С.В. до служби у справах дітей виконавчого комітету Бориспільської міської ради, Щербини М.В. про зміну порядку участі батька у вихованні дитини та спілкуванні з нею.      

Рішенням бориспільського міськрайонного суду від 28 січня 2013 року у задоволенні позову відмовлено.    

Апеляційний суд Київської області рішенням від 25 березня 2013 року рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 28 січня 2013 року скасовано та ухвалити нове рішення. Визначити наступний порядок спілкування неповнолітнім сином  кожен вівторок, середу, четвер, п»ятницю тижня місяця- з 09.00 год. до 12.00 год.- на нейтральній території або за домовленістю між батьками, кожну другу суботу місяця - з 09.00 год. до 18.00 год. - на нейтральній території або за домовленістю між батьками, кожну четверту неділю місяця- з 09 год. до 18 год. - на нейтральній території або за домовленістю між батьками. Питання виїзду, час та термін виїзду батька разом з сином на відпочинок в межах України вирішуються батьком та матір»’ю  дитини за домовленість. В решті вимог відмовити.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що про факт існування спору щодо участі батька у спілкуванні з дитиною та непогодження останнього зі встановленим  порядком та графіком спілкування з малолітнім сином  свідчить зміст позовної заяви, з якою звернувся позивач до суду. Зокрема, позивач зазначав, що порядок його участі у спілкуванні з сином, встановлений органом опіки та піклування, позбавив його реальної можливості особистого спілкування з сином  та рівного права, як батька, на  участь у вихованні дитини. Даний порядок, а саме, спілкування з дитиною щоденно з 9.00 год. до 12.00 год. , встановлений без урахування, що він працює, має відповідний графік робити, а також, що син відвідує дитячий дошкільний заклад і у встановлений графіком час знаходиться в дитячій установі, що є істотне значення та обмежу час його спілкування з дитиною. Колегія суддів вважає, що доводи позивача заслуговують на увагу, ґрунтуються на матеріалах справи та відповідають вимогам закону.  Згідно довідки ДП обслуговування повітряного руху України №352 від 10.09.2012 року видно, що ОСОБА_3 працює в РСП «Київцентраеро» на посаді диспетчера управління повітряним рухом служби АДВ з наступним робочим графіком : денна зміна з 13.30 до 21.30 год., ранкова зміна з 07.20 до 14.50 год., нічна зміна з 20.40 до 08.10 год., потім- з дні вихідні (а.с.8).  Колегія вважає, що при розгляді заяви ОСОБА_4 до виконавчого комітету Бориспільської міської ради  та прийняття рішення №912 від 24 вересня 2012 року, яким було визначено громадянину ОСОБА_3 порядок спілкування із його малолітнім сином , а саме кожен вівторок, середу, четвер, п»ятницю, суботу та неділю з 09.00 год до 12 год. на нейтральній території або за домовленістю сторін, не враховано, що батько дитини працює, має відповідний графік роботи, а син,  відвідує дитячу установу  і у  зазначений для спілкування з батьком час в робочі дні тижня, перебуває в даній установі, що свідчить про те, що, в порушення вимог СК України, даний порядок обмежує права батька на спілкування з дитиною та на участь у вихованні сина. Дану обставину суд залишив поза увагою та не дав їй належної оцінки. Посилання ж суду на відсутність спору між батьками щодо графіку та порядку участі позивача у вихованні та спілкуванні з дитиною є безпідставним.З огляду на викладене, колегія вважає, що рішення суду не може бути залишеним  без змін та підлягає скасуванню. По справі необхідно ухвалити нове рішення, яким слід задовольнити позов частково.   Положеннями СК України встановлено, що спілкування дитини з кожним із батьків є неодмінним елементом належного життєвого розвитку і виховання дитини, а також, беручи до уваги, вік дитини, позитивні характеристик батьків, характер професій батька та матері та режим їх роботи, ставлення батьків до сина.

 

Справа № 2/1005/732/2012    Головуючий у І інстанції Саган В.М.

за позовом Кукевича Станіслава Васильовича до Приватного акціонерного товариства «Пересувна механізована колона № 55»про поновлення строку для звернення до суду, про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення різниці заробітної плати та відшкодування моральної шкоди

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 17 травня 2012 року позов задоволено частково. Поновлено пропущений строк для звернення до суду з позовом про порушення його прав. Поновлено на посаді майстра будівельних та монтажних робіт Приватного акціонерного товариства «Пересувна механізована колона №55» з 29 грудня 2011 року. Стягнуто з Приватного акціонерного товариства «Пересувна механізована колона №55» на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 29 грудня 2011 року до 17 травня 2012 року в сумі 5 192,71 грн., різницю за час незаконної зміни діючих умов праці з травня по грудень 2011 року, включно, - 18 150 грн., 2 000 грн. моральної шкоди та 214,60 грн. судових витрат. В задоволені інших позовних вимог відмовлено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 25 лютого 2013 року змінив рішення від 17.05.2013 року в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та в частині стягнення різниці в заробітку за час незаконної зміни діючих умов праці з травня по грудень 2011 року  і судового збору у розмірі 1 700 грн. - скасувано і ухвалено за позовом про стягнення різниці в заробітку нове  - про відмову у задоволенні позову. Стягнути з Приватного акціонерного товариства "Пересувна механізована колона 55"  на користь позивача 6 105,65 грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

У позові Кукевича Станіслава Васильовича до Приватного акціонерного товариства "Пересувна механізована колона 55" про  стягнення невиплаченої заробітної плати  з травня по грудень 2011 року відмовити. В решті рішення залишити без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що ухвалюючи рішення про стягнення із відповідача судових витрат у розмірі 1 700 грн., суд не врахував положень ст. 88 ЦПК України, згідно яких стягуються понесені стороною витрати, документально підтверджені. Матеріали справи не містять доказів про сплату позивачем такої суми судового збору і його вимог щодо стягнення зазначеної суми коштів, що свідчить про необхідність скасування рішення у цій частині.     Стягуючи із відповідача заробітну плату на користь позивача  з травня по грудень 2011 року в розмірі 18 150 грн., суд першої інстанції виходив із необхідності сплати йому 2 000 грн., які позивач отримував у конверті, та 1 750 грн. - згідно тарифної ставки за цей період, щомісячно, у відповідності до положень ст. 103 КЗпП України. Однак, на переконання апеляційного суду, такий висновок не ґрунтується на матеріалах справи та положеннях чинного трудового законодавства. У відповідності до штатного розпису на 2011 рік погодинний тариф оплати праці майстра будівельних та монтажних робіт, посаду якого займав позивач, складає 10,48 грн., а місячний оклад - 1 750 грн. ( а.с. 95-96, 98 ). Виходячи із відпрацьованого часу в травні та червні 2011 року, відповідно, 144  та 64 години позивачу  нараховано 1 664 грн. і 719 грн. а в липні-листопаді 2011 року, у зв'язку із простоєм, 1 205,60 грн., 1 604,26 грн., 1 357,96 грн., 1 349,67 грн., 1 349,67 грн.  ( а.с. 116, 255 ). Належних та допустимих доказів про необхідність сплати йому заробітної плати у більшому розмірі матеріали справи не містять і не надані такі суду апеляційної інстанції.

Таким чином, заробітна плата позивачу за вказаний період виплачувалась у відповідності до положень трудового договору, чинного законодавства, зокрема, ст.ст. 94, 97, 111, 113 КЗпП України, а тому, застосування судом першої інстанції ст. 103 КЗпП України до зазначених правовідносин є неправильним.

 Відповідно, рішення у цій частині підлягає скасуванню із ухваленням нового на підставі ст. 309 ЦПК України - про відмову у позові.

 Що ж до розміру стягненої заробітної плати за час вимушеного прогулу, то суд другої інстанції вважає за необхідне його змінити, виходячи із наступного.

Обчислюючи розмір заробітної плати за цей період, суд першої інстанції виходив із середньоденної заробітної плати за частину строку, а за іншу - враховував середньомісячний заробіток.

Такий порядок не ґрунтується на положеннях чинного законодавства, зокрема, суперечить «Порядку обчислення середньої заробітної плати», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100.

У відповідності до зазначеного «Порядку обчислення середньої заробітної плати» та виходячи із середньоденного заробітку позивач і кількості днів вимушеного прогулу, його заробітна плата з 29 грудня 2011 року по 17 травня 2012 року становить 6 105,65  ( 1 349,67 х 2 : 42 х 95 ) грн., а не 5 192,71 грн., як то визначив суд першої інстанції.

При цьому, суд апеляційної інстанції не погоджується із розміром середньоденного заробітку, визначеного відповідачем у розмірі 59,91 грн. і наданого суду апеляційної інстанції, оскільки він ( розмір ) визначений без дотримання вимог зазначеного порядку.

За таких обставин, рішення у цій частині підлягає зміні у відповідності до положень ст. 309 ЦПК України, виходячи із часткового підтвердження доводів апеляції щодо цієї частини рішення.

 

Справа № 2/359/669/13   Головуючий у І інстанції Криворучко І.В.

за позовом Первинної профспілкової організації «Професійна спілка працівників забезпечення польотів «Аеросвіт» до Приватного акціонерного товариства «Авіакомпанія «Аеросвіт», треті особи Міністерство інфраструктури України в особі Державної авіаційної адміністрації, фонд Державного майна України, Професійна спілка-асоціація льотного складу цивільної авіації України про визнання неправомірними дії роботодавця шляхом скасування рішення Наглядової ради Приватного акціонерного товариства «Авіакомпанія «Аеросвіт» та наказу Приватного акціонерного товариства «Авіакомпанія «Аеросвіт» щодо оптимізації структури та скорочення штатної чисельності працівників.    

Рішенням суду від 21.02.2013 року позов задоволено.

 Апеляційний суд Київської області рішенням від 17.06.2013 року рішення від 21.02.2013 року скасував та ухвалив нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що  04.12.2012 року Наглядовою радою ПрАТ «Авіакомпанія «Аеросвіт» погоджено внесення змін до  Організаційної структури (ліквідування Комплексу наземного обслуговування» та скорочення персоналу Комплексу наземного обслуговування ПрАТ  Авіакомпанія «Аеросвіт» .

Матеріали справі містять дані про те, що адміністрацією авіакомпанії направлялися у січні 2013 року звіти до служби занятості за формою 4-ПН про заплановане вивільнення працівників, яке має бути у березні 2013 року (а.с.51).

 Відповідно до п. п.4.5,4-7 Галузевої угоди на 2010-2012 роки між Міністерством транспорту та зв»язку України, Фондом держмайна України, Асоціацією «Аеропорти України» цивільної авіації та профспілками працівників цивільної авіації України  не допускається на підприємствах звільнення працівників за ініціативою роботодавців понад 5%  загальної чисельності працюючих. Якщо у разі виникнення на підприємстві необхідності скорочення більше 5% працівників, рішення про це приймається спільно з профспілковими комітетами та за погодженням з представником власника і центральним органом відповідної профспілки; звільнення працівників допускається лише за умови письмового повідомлення профспілкової сторони не пізніше, як за три місяці до намічуваних звільнень про причини і терміни вивільнення, кількість та категорії працівників, що будуть підлягати скороченню   (а.с.35-39).

 Згідно з ч.3 ст.64 ГК України підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис.

 Відповідно до чинної судової практики у справах, пов»язаних з трудовими спорами щодо вивільненням працівників, суд не вправі обговорювати питання про доцільність скорочення чисельності чи штату працівників, яке виключно належить власнику, але має перевірити наявність підстав для звільнення конкретного працівника та дотримання вимог трудового законодавства щодо порядку його звільнення(вивільнення) .

На обґрунтування позовних вимог щодо протиправності наказу №15 від 18.01.2013 року, позивач посилався на порушення відповідачем ст..43 КЗпП України, а саме, що вивільнення  46 працівників Комплексу безпеки польотів та  якості проведено без погодження з профспілкою, а також що адміністрація порушила 3-х місячний строк  повідомлення профспілки про майбутнє вивільнення працівників та не надала належних економічних обґрунтувань необхідності зміни структури компанії та скорочення чисельності працівників.

 Проте, ст..43 КЗпП України регламентує порядок розірвання трудового договору з працівником з ініціативи власника або уповноваженого ним органу з підстав, передбачених п.1(крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації). 2-5,7 ст.40 і пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, на що суд не звернув увагу та послався в обґрунтуванні рішення на приписи ст.49-4 КЗпП України.

У даному випадку, за змістом, наказ №15  від 18.01.2013 року  є наказом щодо оптимізації організаціонної структури товариства, змін у штатному розписі підприємства у зв»язку зі зміною виробництва та про скорочення у майбутньому посад в структурних підрозділах товариства, пов»язаних з діяльністю Комплексу безпеки польотів та якості.

Щодо висновку суду про те, що відповідач не доводив до відома первинну профспілкову організацію про зміни у штатному розписі підприємства та не надавав  економічного обґрунтування та заходів щодо забезпечення зайнятості вивільнених у майбутньому працівників, то він спростовується  матеріалами справи.

Так, до видачі зазначеного наказу, 04.12.2012 року Наглядовою радою ПрАТ «Авіакомпанія «Аеросвіт» погоджено внесення змін до  Організаційної структури (ліквідування Комплексу наземного обслуговування» та скорочення персоналу Комплексу наземного обслуговування ПрАТ  Авіакомпанія «Аеросвіт», 27.12.2012 року проведено спільні консультації адміністрації Приватного акціонерного товариства «Авіакомпанія «Аеросвіт» з представниками профспілки «Ліга лінійних польотів», профспілки бортпровідників, ППО професійної спілки працівників забезпечення польотів «Аеросвіт», первинної профспілкової організації (ППО) Авіакомпанії профспілки авіапрацівників України» щодо реструктуризації авіакомпанії, скорочення операційних шляхом зменшення авіаційних перевезень на середньо магістральних маршрутах та зменшення кількості літаків, а також передачі на аутсорсінг окремих бізнес-процесів наземного обслуговування, що в майбутньому буде пов»язане зі змінами структури авіакомпанії та змінами  в чисельності персоналу, у січні 2013 року адміністрацією авіакомпанії направлялися звіти за формою 4-ПН про заплановане вивільнення працівників, яке має бути у березні 2013 року до служби зайнятості населення, після проведення спільних консультацій з профспілками адміністрація Авіакомпанії направила 21.01.2013 року  первинній профспілковій організації додаткові документи щодо дій, пов»язаних з необхідність реорганізації компанії та про заходи, які вживаються адміністрацією щодо сприяння у працевлаштуванні працівників, посади яких підлягають скороченню. Зокрема, повідомлялося про проведені переговори з іншими авіакомпаніями щодо працевлаштування вивільнених працівників, направлено звернення щодо сприяння та взаємодії на сайти з працевлаштування job.ukr.net, hh.ua, trud.ua, work.ua, rabota.ua, в підрозділи компанії направлено інформацію щодо відкритих вакансій на цих підприємствах, про вимоги до кандидатів та контакти для звернень.

Дане свідчать про те, що відповідачем згідно до вимог  КЗпП України  проводилися відповідні дії щодо порядку вивільнення працівників.

 Посилання суду на порушення відповідачем п.4.5 галузевої угоди відповідно до якого рішення про скорочення більше 5% працівників приймається спільно з профспілковим комітетом та за погодженням з представником власника (міністерством транспорту та зв»язку України, Державіаадміністрацією, ФДМУ тощо) і центральним органом відповідної профспілки та за умови письмового повідомлення профспілкової сторони не пізніше, як за три місяці до намічуваних звільнень про причини і терміни вивільнення, кількість та категорії працівників, що будуть підлягати скороченню, колегія вважає безпідставним, оскільки будь-які докази, що оспорюваним наказом скорочено 5% або більше 5% відсотків посад позивач не надав.

   Не можна також погодитися з висновком суду щодо протиправності та скасування рішення Наглядової ради  від 04.12.2012 року про погодження внесення змін до організаційної структури (ліквідування Комплексу наземного обслуговування) та скорочення персоналу Комплексу наземного обслуговування ПрАТ.

    Відповідно до п.9.2.1 Статуту Приватної Авіакомпанії наглядова рада є представницьким органом акціонерів (юридичних осіб та державних органів) приватного товариства. В рішенні суд не навів будь-яких обґрунтувань, в чому полягає протиправність рішення ради і які саме повноваження порушено його членами.

    З огляду на викладене, рішення суду першої інстанції не відповідає нормам матеріального та процесуального права, а тому не може бути залишеним без змін, підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення, яким слід відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог.

Справа № 1005/7208/12   Головуючий у І інстанції Журавський В.В.

за позовною заявою  Рак Н.Ф. до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕКОЛЛ" про стягнення заборгованості по заробітній платі та компенсації за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду від 24 вересня 2012 року позов задоволено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 04.06.2013 року рішення від 24.09.2012  року скасував та ухвалив нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що  повний розрахунок з позивачем за січень 2012 року було проведено в лютому 2012 року в повному обсязі. На підтвердження факту проведення повного розрахунку з позивачем (шляхом перерахування на картку) за січень 2012 року ТОВ «Еколл» надано копії відомостей № 147 та 148, з яких вбачається, що заробітна плата перерахована в банк за платіжними дорученнями № 1889, 1800 від 15 лютого 2012 року, що підтверджується відміткою публічного акціонерного товариства «Альфа-банк» (а.с. 41 -43). Також з довідки УПСЗН Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації від 09 липня 2012 року вбачається, що нарахування заробітної плати штатним працівникам за період з січня 2012 року по червень 2012 року здійснювалося згідно з табелем пропорційно відпрацьованому часу, порушень мінімальних гарантій. встановлених законодавством щодо оплати праці, не виявлено. Заробітна плата за січень 2012 року перерахована в банк двома відомостями в один і той же день. За таких обставин у суду відсутні правові підстави для задоволення позову.

 

Справа № 359/301/13            Головуючий у І інстанції  Саган В.М.

за позовом Музиря Євгенія Володимировича до Приватного акціонерного товариства «Авіакомпанія «АЕРОСВІТ» про нарахування заробітної плати.

Рішенням суду від 14.02.2013 року позов задоволено частково.

 Апеляційний суд Київської області рішенням від 18.04.2013 року рішення від 14.02.2013 року скасував та ухвалив нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що  Відповідно до п.7.7 колективного договору, укладеного між відповідачем та трудовим колективом, система оплати праці, її рівень і розміри визначаються адміністрацією авіакомпанії за узгодженням з другою стороною (ГРП або профспілками відповідно) з урахуванням фінансового стану і результатів діяльності авіакомпанії (а.с. 8-11). Тобто п.7.7 колективного договору передбачає право адміністрації авіакомпанії змінювати систему оплати праці, рівня та розміру за погодженням або з ГРП або з профспілкою.

17 грудня 2008 року було проведено засідання Громадської ради підприємства ЗАТ «Авіакомпанія «Аеросвіт» за участю керівництва авіакомпанії з порядком денним «Про розгляд антикризових заходів Адміністрації Авіакомпанії, викладених у листі до ГРП 11 грудня 2008 року», на якому було прийняте рішення про схвалення запровадження Адміністрацією антикризових заходів з мінімізації постійних витрат, в тому числі при нарахуванні заробітної плати працівникам, зафіксувати курс долара США до гривні на рівні 6,7418, по якому вона була виплачена в листопаді 2008 року (а.с. 39-40). Таким чином, оскільки ГРП погодило питання нарахування заробітної плати у гривні, наказ №863 від 30 грудня 2008 року є таким, що не порушує вимоги колективного договору. Вищевикладені обставини встановлені також рішенням Апеляційного суду Київської області від 01 серпня 2012 року по справі за позовом Первинної профспілкової організації «Професійна спілка працівників забезпечення польотів «Аеросвіт» Професійної спілки асоціації льотного складу цивільної авіації України до виконуючого обов'язки генерального директора ЗАТ «Авіакомпанія «Аеросвіт» Авдєєва О.М., ЗАТ «Авіакомпанія «Аеросвіт» про визнання неправомірними дій посадової особи, яким рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 26 жовтня 2011 року було скасовано та ухвалено нове рішення про відмову Первинній профспілковій організації «Професійна спілка працівників забезпечення польотів «Аеросвіт» Професійної спілки асоціації льотного складу цивільної авіації України в задоволенні позову. Зі змісту даного рішення вбачається, що предметом позову були вимоги щодо неправомірності дій керівництва авіакомпанії з приводу порушення умов колективного договору та виплати працівникам авіакомпанії, починаючи з грудня 2008 року заробітної плати із розрахунку курсу валют НБУ, встановленого станом на 30 листопада 2008 року (а.с. 58-64).

Відповідно до ч. З ст. 61 ЦПК України, обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Таким чином, оскільки розмір заробітної плати, що виплачувалася позивачу за період з 01.01.2009 року і по даний час, визначений на підставі документу, чинність та законність якого встановлена судовим рішенням, що набрало законної сили, підстав вважати, що у відповідача перед позивачем наявна будь-яка заборгованість по заробітній платі немає.

 

Справа № 1005/11713/2012   Головуючий у І інстанції Муранова-Лесів І.В

за позовом Алтухова Ю.В. до Приватного акціонерного товариства «Авіакомпанія «Аеросвіт» про нарахування та виплату заробітної плати.

Рішенням суду від 22.01.2013 року позов задоволено частково.

 Апеляційний суд Київської області рішенням від 18.03.2013 року рішення від 22.01.2013 року скасував та ухвалив нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що  ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції викладеного, зокрема, наказу Генерального директора від 30 грудня 2008 року №863, на підставі якого нараховується та виплачується заробітна плата позивачу, який не скасований і не втратив свою чинність у інший спосіб, не врахував і ухвалив неправильне рішення по заявленим вимогам. Не прийняв суд до уваги і те, що адміністрація авіакомпанії змінила умови оплати праці за погодженням з громадською радою підприємства, як того вимагає п. 7.7. Коллективного договору.

 За таких обставин, суд першої інстанції неправильно прийшов до переконання про обґрунтованість заявлених позовних вимог у частині нарахування та виплату заробітної плати, стягнення судового збору і, без додержання матеріального та процесуального права, зокрема, ст.ст. 94, 97, 115 КЗпП України, ст.ст. 1, 7, 21-24, 32 Закону України «Про оплату праці», ст.ст. 58-60, 212-213 ЦПК України, ухвалив незаконне і необґрунтоване рішення про часткове задоволення позовних вимог. Відповідно, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню із ухваленням нового - про відмову в задоволенні позову в зазначеній частині згідно положень ст. 309 ЦПК України за безпідставністю заявлених вимог. Зазначені позивачем у позовній заяві доводи та надані докази на їх підтвердження, зокрема, про порушення відповідачем умов коллективного договору та недійсність наказу від 30 грудня 2008 року №863 спростовуються належними і допустимими доказами по справі і, у силу викладеного, на переконання апеляційного суду, не є підставою для задоволення заявлених ним вимог.

 

Справа № 359/5195/13-ц   Головуючий у І інстанції Саган В.М.

за позовом  Коваленка В.М. до Державного підприємства «Міжнародний аеропорт «Бориспіль», третя особа – Волов А.К. про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 жовтня 2013 року позов задоволено частково. Наказ генерального директора   державного підприємства «Міжнародний аеропорт «Бориспіль»   від 30.04.2013 року №11-07/1-497/п про звільнення з роботи   ОСОБА_1   за п. 1 ст. 40 КЗпП України у зв'язку із скороченням штату працівників та відмовою від переведення на іншу роботу - скасовано. Поновлено позивача  з 30.04.2013 року на посаді агента з постачання групи матеріального забезпечення інформаційних технологій відділу комп'ютерних систем департаменту інформаційних технологій дирекції з інформаційних технологій. Стягнуто з Державного підприємства «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» заробітну плату за час вимушеного прогулу з 30.04.2013 року по час фактичного поновлення на роботі із нарахуванням усіх видів грошових виплат ( премії, за вислугу років та будь-які інші виплати, встановлені чинними в Державному підприємстві «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» документами ). Стягнуто з Державного підприємства «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» кошти за правову допомогу в сумі 3 600 грн. В іншій частині позову відмовлено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 02.12.2013 року рішення від 10.10.2013 року змінив  поновив позивача з 30 квітня 2013 року на посаді коменданта групи технічного обліку обладнання ІТ відділу  комп'ютерних систем департаменту інформаційних технологій  дирекції з інформаційних технологій Державного підприємства «Міжнародний аеропорт «Бориспіль». Стягнуто з Державного підприємства «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 25 598,72 грн. та витрати на правову допомогу - 2 287,35 грн. Стягнуто з Державного підприємства «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» на користь держави 344,10 грн. судового збору. В решті рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 10 жовтня 2013 року та додаткове рішення цього ж суду від 17 жовтня 2013 року залишити без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що ухвалюючи рішення про поновлення позивача на роботі, стягнення з Державного підприємства «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції не врахував положень ст. 235 ч.ч. 1, 2 КЗпП України, постанови Пленуму Верховного Суду України №14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі».

У відповідності до положень ст. 235 ч. 1, 2 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

 При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Згідно п. 13 вказаної постанови, резолютивна   частина рішення  повинна мати вичерпні, чіткі, безумовні й такі, що випливають зі встановлених фактичних обставин,  висновки  по  суті  розглянутих  вимог  і  залежно  від характеру справи давати відповіді на  інші  питання,  зазначені  у статтях 215-217 ЦПК.

У ній, зокрема, серед іншого має бути зазначено розмір грошових сум чи перелік майна, присуджених стороні.

Усупереч вказаним нормі матеріального права та роз'ясненням постанови, суд першої інстанції своїм рішенням поновив позивача на іншу посаду, ніж зазначено в законі, не вказав розмір заробітної плати, який підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.

У відповідності до «Порядку обчислення середньої заробітної плати», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100, та виходячи із середньоденного заробітку ОСОБА_1 в розмірі 228,56 грн. ( а.с. 84 ) і кількості днів вимушеного прогулу, середній заробіток за час вимушеного прогулу - за період з 30 квітня по 10 жовтня 2013 року ( 112 днів ), який необхідно стягнути з відповідача на користь позивача, становить 25 598,72 грн. ( 228,56. х 112  ). За таких обставин, рішення у цій частині підлягає скасуванню із ухваленням нового рішення у відповідності до положень ст. 309 ЦПК України.

Крім того, суд, стягнувши із Державного підприємства «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» на користь позивача витрати на правову допомогу в розмірі 3 600 грн., невірно визначив її розмір, виходячи з наступного.

Згідно ст. 88 ЦПК України, стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати.

Статтею 79 ЦПК України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

До витрат, пов'язаних з розглядом судової справи, належать: витрати на правову допомогу; витрати сторін та їх представників, що пов'язані з явкою до суду; витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз; витрати, пов'язані з проведенням огляду доказів за місцем їх знаходження та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи; витрати, пов'язані з публікацією в пресі оголошення про виклик відповідача.

У відповідності до ст. 1 Закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах» передбачено, що розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах - суб'єктом владних повноважень, не може перевищувати 40 відсотків встановленої законом мінімальної заробітної плати у місячному розмірі за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.

Як вбачається з матеріалів справи, представником позивача в суді першої інстанції був адвокат, який здійснював представництво його інтересів на підставі договору про надання правової допомоги від 20 травня 2013 року   ( а.с. 28, 29 ). Протягом розгляду справи у суді першої інстанції адвокат брав участь у чотирьох судових засіданнях -11, 25 червня 2013 року, 03 вересня 2013 року, 10 жовтня 2013 року  ( а.с. 99, 97-103, 136-139, 149-150 ). При цьому, тривалість судових засідань, в яких брав участь представник позивача, становила, відповідно, 10 хвилин, 79 хвилин, 117 хвилин, 93 хвилини ( там же ). Згідно ст. 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2013 рік», мінімальна заробітна плата з 01 січня по 01 грудня 2013 року становить 1  147 грн.

Таким чином, із врахуванням положень чинного законодавства, розміру мінімальної заробітної плати та тривалості участі представника відповідача у судових засіданнях, розмір компенсації витрат на правову допомогу становить 2 287,35 грн. ( ( 1  147 х 40 : 100 : 60 х 10 ) + ( 1  147 х 40 : 100 : 60 х 79 ) + ( 1  147 х 40 : 100 : 60 х 117 ) + ( 1  147 х 40 : 100 : 60 х 93 ) ).

За таких обставин, рішення у цій частині підлягає зміні у відповідності до положень ст. 309 ЦПК України, виходячи із часткового підтвердження доводів апеляції щодо цієї частини рішення.

Що стосується оскаржуваного додаткового рішення, то останнє також підлягає зміні, з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 3 ст. 6 Закону України «Про судовий збір», за подання позовної заяви, що має одночасно майновий і немайновий характер, судовий збір сплачується за ставками, встановленими для позовних заяв майнового і немайнового характеру.

При подачі позовної заяви майнового характеру, відповідно до п.п. 1.1., 1.2. ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір», в редакції на момент пред'явлення позову, судовий збір становить 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,2 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 3 розмірів мінімальної заробітної плати, а позовної заяви немайнового характеру - 0,1 розміру мінімальної заробітної плати.

Позовна заява носить одночасно майновий (в частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу ) і немайновий характер (в частині позовних вимог про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі ), а тому сума судового збору, яку необхідно стягнути з відповідача на користь держави становить 344,10 грн. ( 229,40 + 114,70 ).

А тому, зазначені вище доводи апелянта у частині рішення щодо стягнення  витрат на правову допомогу та судового збору, на переконання апеляційного суду, знайшли своє часткове підтвердження.

Відповідно, зазначені суми стягнень підлягають коригуванню згідно положень ст. 309 ЦПК України. 

  

Справа № 2/359/2522/13   Головуючий у І інстанції Величко В.П.

за позовом Іщука В.М. до державного підприємства «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» про скасування догани.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 03 жовтня 2013 року позов задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано наказ «Щодо застосування дисциплінарного стягнення» в частині застосування дисциплінарного стягнення та оголошення догани. Стягнуто з державного підприємства «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» на користь позивача  премію за травень 2013 року у сумі 600,00 грн, 1000 грн моральної шкоди та 2700 грн витрат на правову допомогу. В решті позовних вимог відмовлено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 03.12.2013 року  скасував рішення від 03.10.2013 року та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що відповідно до письмових зауважень, які зазначені позивачем у акті про відмову підпису про ознайомлення з посадовою інструкцією, долученого до матеріалів справи, вбачається, що позивач був ознайомлений з даною посадовою інструкцією та відповідно обізнаний із посадовими обов'язками, які на нього покладені.

Крім того, викладені в акті зауваження позивача стосувались виключно пунктів 4.12, 4.13, 4.14, 4.22 посадової інструкції, і жодним чином не стосувались пунктів 4.5 та 4.7, порушення вимог яких, стало підставою для оголошення позивачу догани.

Таким чином при порушення вищевказаних пунктів посадової інструкції редакції 05 провідного інженера групи автоматичного протипожежного захисту відділу технічних засобів режиму департаменту інформаційних технологій від 11.07.2012 № 23-05-4 не виконано функції відповідального за утримання і експлуатацію технічних засобів протипожежного захисту; установ пожежної сигналізації (УПС) та автоматичних установок пожежегасіння (АУП) та не виконано вимоги утримання технічних засобів протипожежного захисту, які зазначені у чинних правилах пожежної безпеки в Україні, затверджених Наказом МНС України від 19.10.2004 № 126, що призвело до порушення пункту 6.2.2.1 цих правил; та не оформлено результати роботи з технічного обслуговування систем та обладнання АПЗ (автоматичний протипожежний захист), чим порушено п. З.9., 3.10., 3.15 Інструкції «Про порядок проведення приймально-здавальних та періодичних випробувань систем примусового димовидалення та підпору повітря будинків і споруд», яка затверджена наказом МНС від 27.12.2006 № 841.

Вказані дії призвели також до порушення ОСОБА_1 п. З розпорядження «Про забезпечення виконання вимог керівних та нормативних документів» від 25.03.2013 № 23-08-10.

Статтею 147 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) встановлено, що за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана або звільнення.

За таких обставин, судова колегія приходить до висновку, що догана позивачу була оголошена правомірно з дотриманням відповідачем норм чинного законодавства України.

Щодо стягнення з відповідача на користь позивача премії за травень 2013 року в розмірі 600,00 грн, судова колегія вважає даний висновок суду неправильним, тому що відповідно до п. 3.5 Додатку 6 «Положення про преміювання працівників підприємства» до колективного договору на 2012 рік право на одержання премії працівником за виконання якісних показників не наступає при дисциплінарному стягненні в місяці його накладення.

Таким чином, враховуючи, що позивач допустив порушення трудової дисципліни у зв'язку з чим, в травні 2013 року на нього було накладено дисциплінарне стягнення, то він не мав права на отримання премії у розмірі 10% від його посадового окладу в зазначеному місяці.

З приводу часткового задоволення судом позовної вимоги щодо відшкодування позивачу моральної шкоди на суму 1000 грн., судова колегія приходить до висновку, що рішення в цій частині є неправильним, не відповідає нормам законодавства і таким, що підлягає скасуванню, тому що відповідно до ст. 237-1 Кодексу законів про працю України моральна шкода відшкодовується у разі встановлення вини.

Оскільки рішення суду підлягає скасуванню то відповідно до ст. 88 ЦПК України у стягнені з відповідача 2700 грн. витрат на правову допомогу також слід відмовити.

 

Справа № 359/6978/13-ц   Головуючий у І інстанції Чирка С.С.

за позовом Захарченка С.В. до Державного підприємства «Міжнародний аеропорт «Бориспіль»» про скасування наказу про накладення дисциплінарного стягнення та відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 7 жовтня 2013 року позов задоволено частково. Скасовано наказ ДП «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» від 28 березня 2013 року про оголошення догани, стягнуто із ДП «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» на користь позивача премію в розмірі 10 % посадового окладу за березень 2013 року, моральну шкоду в розмірі 1000 грн. та витрати на правову допомогу в розмірі 1835,20 грн.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 28.11.2013 року  рішення від 07.10.2013 року в частині стягнення моральної шкоди скасувати і ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову до Державного підприємства «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» про відшкодування моральної шкоди. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 7 жовтня 2013 року в частині стягнення витрат на правову допомогу змінити, стягнувши із Державного підприємства «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» на користь позивача 1000 гривень. В решті рішення залишити без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що стягуючи з відповідача на користь позивача моральну шкоду в розмірі 1000 грн., суд не звернув уваги на відсутність в матеріалах справи будь яких доказів заподіяння позивачу такої шкоди.

Крім того, вирішуючи питання про відшкодування витрат на правову допомогу, суд невірно визначив їх розмір, стягнувши 1835,20 грн. та не врахувавши, що позов задовольняється частково.

Рішення в частині стягнення судових витрат колегія суддів змінює, поскільки позов задовольняється частково. З урахуванням часу участі адвоката в судових засіданнях загальна сума компенсації визначається в розмірі 1000 грн.

 

Справа № 359/3087/13-ц   Головуючий у І інстанції Мельник О.О.

за позовом Лозенко Лідії Володмирівни до Приватного акціонерного товариства «Спеціалізована пересувна механізована колона №241» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 28 серпня  2013 року позов задоволено частково.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 24.10.2013 року скасував рішення від 28.08.2013 року ухвалити нове рішення, яким у позовних вимогах відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що суд першої інстанції розглядаючи справу не звернув увагу на ті обставини, що відповідач не міг за своїм фінансовим станом виплатити заборгованість з причин відсутності обігових коштів на рахунках підприємства, наявністю обтяжень і знаходженням  в податковій заставі активів, що підтверджується витягами про реєстрацію в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна та податкової застави починаючи з 14.04.2011 року  та 16.09.2001 року відповідно, на активи підприємства згідно акту опису №3, вчиненою Бориспільською ОДПІ та арешт рухомого майна ВДВС Бориспільського МРУЮ(а.с.23, 24). Крім того, в суді першої інстанції було встановлено і представником позивача в суді апеляційної інстанції підтверджено наявність судового наказу №2-н/1005/635 від 17.08.2012 року, та про звернення його до примусового стягнення з відповідача в сумі 2129грн.33коп., яка була стягнута з відповідача лише 15.02.2013 року при надходженні коштів на рахунок підприємства, згідно розпорядження державної виконавчої служби від 31.01.2013 року (а.с.25-26). Таким чином, суд вважає, що тривалий строк невиконання судового наказу про стягнення заборгованості по заробітній платі був не з вини відповідача. Відсутність коштів на рахунках у відповідача і наявність заборгованості інших підприємств та держави перед відповідачем підтверджується розрахунком заборгованості населення перед підприємством (а.с.14), довідкою про стан розрахунків за спожиті послуги (а.с.18), інкасовими дорученнями (розпорядженнями) про списання коштів з рахунків підприємства на користь державного бюджету (а.с.19-22).

Крім того, судом першої інстанції не з’ясовано чи працював позивач у вказаний період, чи мав доходи від будь-якої діяльності, що позбавляє права позивача на стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. 

Викладені обставини та факти свідчать про відсутність вини відповідача у затримці розрахунку при звільненні, що звільняє його від відповідальності відповідно до ст.117 КЗпП України.  

 

Головуючий у І інстанції Криворучко І.В.

за позовом Дахновського В.Л. до Щасливської сільської ради про визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 11 червня 2009 року позов задоволено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 11 березня 2013 року скасував рішення від 11.06.2009 року та ухвалив нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що до спадкової маси можуть входити лише ті права та обов'язки, носієм яких за життя був спадкодавець і які належали йому на законних підставах, а як вбачається з матеріалів цивільної справи, Дахновська Л.Д., яка померла, після смерті чоловіка – Дахновського Л.М., який помер, отримала у нотаріуса свідоцтво на право на спадщину за законом на спірну земельну ділянку, але за життя не отримала державний акт на право власності на земельну ділянку тому, колегія суддів приходить до висновку про те, що уДахновської Л.Д., як спадкоємця за законом, після смерті чоловіка не відбувся перехід прав і обов»язків у спадщину на земельну ділянку,  зв»язку з чим, колегія суддів вважає що суд першої інстанції помилково визнав за позивачем право власності на спірну земельну ділянку без законних на це підстав. так як вони виникли у нього лише в результаті смерті спадкодавця.

За таких обставин, колегія суддів також вважає, що єдиним спадкодавцем  вказаної земельної ділянки є їх батько , який помер.

 Бориспільським міськрайонним судом Київської області при розгляді даної справи також не звернуто увагу на те, що до участі в розгляді справи в якості відповідача притягнуто Щасливську сільську раду Бориспільського району Київської області, яка є неналежною стороною по справі.

 

Справа № 2/1005/2420/2012   Головуючий у І інстанції Чирка С.С.

за позовом Подолинної Наталії Юріївни до Дударківської сільської ради  про визнання права власності на земельну ділянку в прядку спадкування за законом.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 31 жовтня 2012 року в задоволенні позову відмовлено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 22 січня 2013 року скасував рішення від 31.10.2012 року та ухвалив нове рішення, яким позов Подолинної Наталії Юріївни задоволено та визнано право власності на земельну ділянку.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що ухвалюючи рішення про відмову у  задоволенні позову, суд виходив з положень ст.ст. 81, 125, 126 ЗК України та дійшов до помилкового висновку про те, що земельна ділянка, що знаходиться в СТ «Каштан» садового товариства «Займище»Бориспільського району площею 0,06 га для ведення садівництва не входить до спадкової маси і не може бути успадкована, оскільки  Подорлинний Ю.О. за життя не отримав державного акта на дану земельну ділянку. З таким висновком суду погодитись не можна, оскільки  вказана обставина  не є підставою  для відмови в позові. На  придбану  земельну ділянку  за договором купівлі-продажу, спадкодавець  вправі  був одержати  відповідний державний акт, проте не одержав його у зв»зку зі смертю.  За таких обставин  вказане майно  входить  до спадкової маси  і право власності в порядку спадкування на  земельну ділянку  слід визнати  за спадкоємцем, який прийняв спадщину, тобто за позивачкою.

 

Справа № 2/1005/1358/2012                       Головуючий у І інстанції Чирка С.С.

за позовом    Кудрі Анатолія Андрійовича до Калінічевої Тетяни Андріївни про визнання права власності в порядку спадкування.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 24 вересня 2012 року у задоволенні зазначеного позову відмовлено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 14 січня 2013 року скасував рішення від 24.09.2012 року та ухвалив нове рішення, позовні вимоги задоволено частково.  Визнано за Кудрею А.а. право власності в порядку спадкування за законом на 1/2 частину будинку. В іншій частині рішення залишити без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що судом першої інстанції не надано належної оцінки, усупереч вимогам ст. 212 ЦПК України, доказам по справі, зокрема, договору купівлі-продажу спірного будинку і реєстрації права власності на нього за спадкодавцем. На переконання апеляційного суду зазначені документи безперечно свідчать про набуття Кудрею А.П. права власності на будинок. А тому, його необхідно віднести до спадкового майна та задовольнити позовні вимоги у зазначеній частині, тобто на 1/2 частину будинку. Що ж до рішення по решті позовних вимог, то воно, на переконання апеляційного суду ухвалено з додержанням матеріального та процесуального права, а тому, відповідно до положень ст. 308 ЦПК України не може бути скасовано, оскільки земельна ділянка не відноситься до спадкового майна. При цьому, Кудря А.А., як співвласник спадкового будинку, не позбавлений можливості у майбутньому отримати у власність належну частину земельної ділянки в установленому законом порядку і право на це він не втратив.

 

№ 2-1775/2010   головуючий у І інстанції Завірюха О.В.

за позовом Іщенко Валентини Григорівни до Вишеньківської сільської ради Бориспільського району Київської області, треті особи інспекція державного архітектурно -будівельного контролю Київської області, Іщенко Світлана Олегівна, Іщенко Сергій Олегович про визнання права власності на самочинно зведені будівлі та на нерухоме майно в порядку спадкування.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду від 26 травня 2013 року позов задоволено. Постановлено визнати жилий будинок та надвірні споруди; сарай, огорожу, ґанок по вул. Лесі Українки № 2-а в с. Вишеньки, Бориспільського району, Київської області спільною сумісною власністю Іщенка Олега Вікторовича, який помер 16 січня 2009 року та Ішенко Валентини Григорівни. Визнано за Іщенко Валентиною Григорівною право власності на житловий будинок та надвірні споруди : сарай, огорожу, ґанок по вул. Лесі Українки № 2-а с. Вишеньки, Бориспільського району, Київської області, в тому числі: на 1/2 частину будинку на надвірних, споруд в порядку спадкування після смерті сина - Іщенка Олега Вікторовича, померлого 16 січня 2009 року та на 1/2 частину будинку з надвірними спорудами - як співвласника спільної сумісної власності.

Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 28 серпня 2012 року апеляційна скарга    Іщенко    Світлани    Олегівни         відхилена,     рішення Бориспільського міськрайонного суду від 26 травня 2013 року залишена без змін.

6 лютого 2013 року апеляційну скаргу на рішення суду подав Іщенко Сергій Олегович.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 10 квітня 2013 року скасував рішення від 26.05.2013  та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 28.08.2012 року та ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що відповідно до ч.1,2 ст. 376 Цивільного кодексу України житловий будинок вважається самочинним будівництвом, якщо він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Відповідно до ч.5 ст. 376 ЦК України на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб. Звернення до суду з позовом про визнання права власності на самочинне будівництво може мати місце    при наявності даних про те, що порушене питання було предметом розгляду компетентного державного органу, рішення якого чи його відсутність дають підстави вважати, про наявність спору про право.

Відповідно до п. 9 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03 2012 року «Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)» при розгляді справ зазначеної категорії судам слід мати на увазі, що відповідно до статті 26 Закону № 2780-ХП спори з питань містобудування вирішуються радами, інспекціями державного будівельного архітектурного контролю у межах їх повноважень, а також судом відповідно до законодавства.

За загальним правилом кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК, частина перша статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК). У зв'язку із цим звернення до суду з позовом про визнання права власності на самочинне будівництво має здійснюватися за наявності даних про те, що порушене питання було предметом розгляду компетентного державного органу, рішення якого чи його відсутність дають підстави вважати про наявність спору про право.

Позивачка не надала доказів про те, що вона зверталася до компетентного державного органу із заявою про прийняття самочинно збудованого будинку до експлуатації та що їй відмовлено у задоволенні такої заяви.

За таких обставин суд не мав підстав для задоволення позову.

З копії паспорта апелянага Іщенка Сергія Олеговича вбачається, що він з 8 грудня 1998 року зареєстрований у будинку № 2-а по вул. Л. Українки у селі Вишеньки Бориспільського району Київської області. Апелянт посилається на те, що на час смерті його батька Іщенка О.В. він проживав за місцем реєстрації у спірному будинку. Апелянт також пояснив, що при розгляді апеляційної скарги Іщенко Світлани Олегівни він неправильно зрозумів запитання суду, тому дав суду помилкову відповідь про його не проживання у спірному будинку. Позивачка не надала доказів того, що Іщенко С.О. не проживав у спірному будинку.

За таких обставин відповідно до ч.3 ст. 1268 ЦК України апелянт є спадкоємцем першої черги, який прийняв спадщину, тому рішення суду стосується його прав та обов'язків.

                                                                       

Справа № 2/359/486/13   Головуючий у І інстанції Ткаченко Д.В.

за позовом Швидкого В.П. до Маковій Л.М. про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 20 лютого 2013 року позов задоволено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 13.06.2013 року рішення від 20.02.2013 року скасував та ухвалив нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що 02 серпня 2012 року нотаріусом Бориспільської районної державної нотаріальної контори направлено лист №1289/02-14 на адресу позивача, в якому його повідомлено про те що на його ім'я складено заповіт, а оскільки він пропустив шестимісячний строк для прийняття спадщини йому рекомендовано звернутися до суду із відповідним позовом для продовження зазначеного строку (а.с.49). Вказаний лист позивач отримав 04 серпня 2012 року, про що свідчить його особистий підпис на вказаному листі. Разом з тим, в судовому засіданні в суді апеляційної інстанції позивач визнав ту обставину, що він особисто привозив секретаря Кіровської сільської ради до померлої для складення та посвідчення заповіту, а тому його твердження про необізнаність щодо складення заповіту є необґрунтованими та такими, що не відповідають обставинам справи. З огляду на викладене, позивач пропустив строк для прийняття спадщини, а причини пропуску такого строку, які він наводить колегія суддів вважає неповажними.  Судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення було неповно та всебічно досліджено матеріали по справі, внаслідок чого він дійшов висновків, які не відповідають обставинам справи.

 

Головуючий у І інстанції Мельник О.О.

за позовом  Думик Н.М. до Бойко Л.М. про встановлення факту прийняття спадщини, визнання права власності на спадкове майно; за зустрічним позовом Бойко Л.М. до Думик Н.М. про встановлення факту прийняття спадщини, визнання права власності на частину спадкового майна

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київськоїобласті від 08 вересня 2009 року позов Думик Н.М. задоволено, встановлено факт прийняття позивачем  спадщини після смерті Бойко О.П. та  факт прийняття спадщини Бойко Н.М. після смерті Бойко О.П.; визнано за позивачем  право  власності  на  квартиру . У   задоволенні зустрічного позову відмовлено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 04 лютого 2013 року рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 08.09.2009 року в частині задоволення позовних  вимог скасувано та в цій частині ухвалити нове рішення. В задоволенні позовних вимог Думик Н.М. про встановлення факту прийняття спадщини, визнання права власності на спадкове майно-відмовлено. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 08 вересня 2009 року в частині відмови в задоволенні зустрічного позову  залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що для прийняття спадщини необхідне волевиявлення спадкоємця і здійснення ним певних дій, але ці дії сторонами у справі, а також їхньою матір`ю, яка у встановлений законом строк після смерті свого чоловіка не звернулась до державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини та не отримувала свідоцтво про право на спадщину після його смерті, не вчинялись.

Таким чином колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав, встановлених законом, для встановлення факту прийняття спадщини позивачем Думик  після смерті батька . Тим більше, що рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 23 березня 2007 року  Бойко Л.М. встановлено, що Бойко Л.М. вчасно спадщину, яка відкрилась після смерті батька, не приймала, не вчинила вона відповідних дій і після ухвалення рішення про надання додаткового строку для прийняття спадщини.

Також колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов до обгрунтованого висновку, що та обставина, що в квартиру після смерті батька вселився син Бойко Л.М., не свідчить про вчинення саме нею дій по прийняттю спадщини, оскільки ці дії у розумінні положень ст. ст. 548, 549 ЦК УРСР мали бути вчинені нею особисто.

Колегія суддів не може погодитись з висновками суду першої інстанції  в   частині   задоволення   позову   Думик Н.М. про встановлення факту прийняття спадщини, визнання за нею права власності на спадкове майно, оскільки висновки суду першої інстанції грунтуються лише на показах свідків, які є суперечливі між собою та протирічать письмовим матеріалам справи.

Судом першої інстанцій при задоволенні позову Думик Н.М. про встановлення факту прийняття спадщини, визнання права власності на спадкове майно не враховано зазначені обставини і відповідні норми закону, та з'ясування цих обставин і врахування відповідних вимог законодавства має суттєве значення для правильного вирішення спору.

Отже, враховуючи все вище зазначене та ті обставини, що сторонами по справі не надано належних і допустимих доказів факту прийняття ними спадщини у передбачений ст. 549 ЦК УРСР шестимісячний термін, як після смерті батька так і після смерті матері, то рішення суду першої інстанції в частині задоволенння позову Думик Н.М. повинно бути скасоване з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні її позовних вимог про встановлення факту прийняття спадщини, визнання права власності на спадкове майно, а в частині відмови в задоволенні  зустрічного позову - залишене без змін.

 

Справа № 22-ц-4972/12   Головуючий у І інстанції Борєць Є.О.

за позовом Штефан О.І. до Штефана В.Г., Годіленко Н.Г., Сошніковської сільської ради  , 3-я особа  інспекція  Державного  архітектурно-будівельного  контролю у Київській області про встановлення факту прийняття спадщини, визнання права власності на будинок з надвірними будівлями  та господарськими спорудами.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від  11 липня  2012 р.  позов задоволено частково. Встановлено факт прийняття спадщини  Штефан О.І. після смерті Штефана Г.І. В іншій частині позову відмовлено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 01.11.2012 року рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 11.07.2012 року скасував в частині відмови у задоволенні позову про визнання права власності на житловий будинок  Ухвалив нове рішення в цій частині про задоволення.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що позивач , як  спадкоємець, яка прийняли спадщину в установлений законом строк, фактично стала власниками даного житлового будинку, права  інших осіб прийняттям спадщини, зокрема спадкового будинку, не порушуються , колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню в частині відмови у задоволенні позову про визнання  права власності на будинок за позивачем, з ухваленням нового рішення про задоволення позову в цій частині.

 

№ 1005/7537/2012    Головуючий у І інстанції Туманова К.Л.

за позовом Ференс Н.В. до Кіровської сільської ради Бориспільського району Київської області про визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування за заповітом.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 11 вересня 2012 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 17.12.2012 року рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 11.09.2012 року скасував та ухвалити нове рішення, яким позов задоволено частково. Визнати за позивачем право на оформлення права власності на будинок згідно рішення Виконавчого комітету Кіровської сільської ради Бориспільського району від 27 жовтня 2008 року № 614.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що суд першої інстанції в порушення вимог ст.ст. 212 - 214 ЦПК України не належним чином не з'ясував фактичних обставин справи, від яких залежить правильне вирішення спору щодо вимог  Ференс Н.В. та не звернув увагу на те, що в інший спосіб набути право власності на спадкове майно позивач не має можливості внаслідок відсутності документів, які б підтвердили право власності спадкодавця на зазначене домоволодіння, та те що набуття права на оформлення права власності на спадкове майно не суперечить вимогам чинного законодавства, і вважається таким, що набуте правомірно.

 

Справа № 2-1897/2011   Головуючий у І інстанції Левченко А.В.

за позовом Пушкаря А.В. до Пилипенка М.І. про визнання права власності та поділ житлового будинку.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 серпня 2011 року позов задоволено частково.  Визнано за позивачем  право власності в порядку спадкування на 9/16 частин в праві власності на жилий будинок з належно оформленими в законному порядку надвірними будівлями, а також на 3/8 частини в праві власності на автомобіль ВАЗ-2106 д.н.з. та на 3/8 частини в праві власності на вклади в Державному Ощадному банку України. В задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 28.10.2013 року рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19.08.2013 року скасував та ухвалити нове рішення, яким визнано за позивачем право власності в порядку спадкування  за заповітом на 5/8 частин в праві власності на жилий будинок  з належно оформленими в законному порядку надвірними будівлями, а також на 5/12 частини в праві власності на автомобіль ВАЗ-2106 д.н.з. та на 5/12 частини в праві власності на вклади в Державному Ощадному банку України (Бориспільському відділенні. В решті рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 серпня 2013 року залишити без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що матеріали справи свідчать, після смерті  Пилипенко Л.М. залишилось троє спадкоємців за законом – двоє синів та непрацездатний в силу віку вдівець Пилипенко М.І., що підтверджується свідоцтвами про народження та укладення шлюбу( а.с.31,32,38).

З огляду на зазначене та беручи до уваги вимоги ч.1 ст.1241 ЦК України, при вирахуванні обов»язкової частки Пилипенка М.І., спадкову масу слід ділити на трьох спадкоємців за законом, однак суд першої інстанції невірно виходив із наявності двох спадкоємців за законом.

З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає за необхідне скасувати рішення суду першої інстанції в частині  визнання за позивачем права власності на спадкове майно в порядку спадкування за заповітом як таке, що ухвалене з порушенням вимог ст. 1241 ЦК України і ухвалити в цій частині нове рішення, вирахувавши долю позивача у спадковій масі, виходячи із наявності трьох спадкоємців за законом після померлої  Пилипенко Л.М.

 

Справа № 2-2120/2011   Головуючий у І інстанції Кабанячий Ю.В.

за позовом  Воронової Н.В. до Ворнової Н.Д. треті особи: Управління Держкомзему у Бориспільському районі Київської області, Комунальне підприємство Бориспільської районної ради Бориспільське районне «Бюро технічної інвентаризації», Комунальне підприємство «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна», Даутпаєв Е.Р. про визнання права власності на спадкове майно, зустрічним позовом Воронової Н.Д. до Мартинової Г.Г., Мартинова О.Г., Воронової Н.В. про визнання договору недійсним, визнання права власності на квартиру,

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 13 серпня 2013 року первісний позов задоволено повністю, у задоволенні зустрічного позову - відмовлено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 17.10.2013 року рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 13.08.2013 року скасував в частині визнання Вороновою Н.В. права приватної власності у порядку спадкування за заповітом на квартиру та визнання права власності за  Вороновою Н.В, Вороновою Н.Д. в порядку спадкування за заповітом на конструктивні елементи та будівельні матеріали, з яких побудована 1/4 частина садового (дачного) будинку скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення. Позов  Вороновї Н.В. про визнання права власності на спадкове майно задовольнити частково.Визнати за Ворновою Н.В. право приватної власності в порядку спадкування за заповітом на 3/4 частини квартири. Визнати за Ворновою Н.В. право приватної власності в порядку спадкування за законом на 1/4 частину квартири. У задоволенні позовних вимог Ворнової Н.В. до Воронової Н.Д.  про визнання права приватної власності в порядку спадкування за заповітом на конструктивні елементи та будівельні матеріали, з яких побудована  1/4 частина садового (дачного) будинку, що знаходиться на земельній ділянці на території Садового товариства «Лебедин» Кіровської сільської ради Бориспільського району Київської області - відмовити. В решті рішення залишити без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що судом першої інстанції встановлено, що 22.10.2009 року Вороновим В.О. був складений заповіт, відповідно до якого спадкодавець належну йому квартиру повністю заповів Вороновій Н.В., а належні йому на праві власності будинок та земельну ділянку для садівництва, що розташовані на території Садового товариства «Лебедин» Кіровської сільської ради Бориспільського району Київської області заповів Ворновій Н.В. та Вороновій Н.Д. в рівних частках кожній.

В ході розгляду справи встановлена наявність об'єктів, які повністю чи частково потрапили до спадкового майна, а саме: квартира загальною площею 47,1 кв.м., яка спадкується за заповітом;земельна ділянка площею 0,060 га., яка розташована на території Садового товариства «Лебедин» Кіровської сільської ради Бориспільського району Київської області, яка спадкується за заповітом; садовий будинок, що розташований на земельній ділянці на території Садового товариства «Лебедин» Кіровської сільської ради Бориспільського району Київської області, який спадкується за заповітом; квартира, загальною площею 55,3 кв.м., яка спадкується за законом.

Квартира в м. Києві була придбана спадкодавцем на підставі договору купівлі-продажу нерухомості від 10.04.1995 року.

На час придбання спадкодавцем у власність квартири у м. Києві, відповідач не перебувала із спадкодавцем у шлюбних відносинах, зазначена квартира не потрапила до спільної сумісної власності подружжя, тому потрапила до спадкової маси повністю.

Крім цього судом встановлено, що земельна ділянка, садовий будинок та квартира у м. Ялта, що потрапили до спадкової маси, були придбані під час шлюбних відносин між спадкодавцем та Вороновою Н.Д., у зв'язку з чим зазначене майно належало подружжю у рівних частках на праві спільної сумісної власності подружжя.

З урахуванням існування у  Ворнової Н.Д. та спадкодавця прав спільної сумісної власності подружжя на земельну ділянку, садовий будинок та квартиру у м. Ялта, у  Ворнової Н.В. з урахуванням положень заповіту та наявності двох спадкоємців першої черги, виникло право на спадкування за заповітом на: квартиру у м. Києві - повністю; 1/4 частину земельної ділянки; 1/4 частину садового будинку; за законом на 1/4 частину квартири у м. Ялта.

 Воронова Н.Д. після смерті спадкодавця подарувала квартиру у м. Ялта, 1/2 якої потрапила до спадкової маси як спільна сумісна власність подружжя, своєму синові ОСОБА_4 Даутпаєву Е.Р.

Рішенням Ялтинського міського суду Автономної республіки Крим від 23.05.2013 року вказаний договір дарування квартири визнано недійсним.

½  частина вищезазначеної квартири у м. Ялта повернута до спадкової маси та підлягає розподілу між спадкоємцями першої черги в порядку спадкування за законом.

При визнанні права власності сторін на частину конструктивних елементів, що були використані в ході будівництва садового будинку, суд першої інстанції виходив із того, що відповідно до висновку експерта від 01.06.2013 року визначено, що залишкова вартість заміщення будинку, орієнтовна вартість будівельних матеріалів та робіт, витрачених на будівництво будинку з врахуванням фізичного зносу становить 703258 грн.

Оскільки сторонами успадковується по 1/4 частині вказаного спадкового майна, за сторонами суд визнав право власності по 1/4 частині вартості конструктивних елементів та будівельних матеріалів з яких побудований садовий будинок у розмірі 175814,50 грн.

Відповідно до ст.ст. 1216, 1218 ЦК України, спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Згідно з ч. 1 ст. 1241 ЦК України, малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка б належала кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка).

Враховуючи зазначені норми та з урахуванням того, що померлому належала квартира колегія суддів вважає, що за  Вороновю Н.Д. повинно бути визнано право власності в порядку спадкування на 1/4 частину зазначеного майна, оскільки право на спадкування за законом згідно ст. 1261 ЦК України  мають діти  спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив та батьки, тому дочка померлого та його дружина мають право на спадкування за законом на 1/2 частину майна спадкодавця, оскільки відповідачка 1951 року народження, пенсіонерка, тому її обов'язкова частка у спадщина становить ½ х 1/2 = ¼ частини спадкового майна спадкодавця.

Відповідно до п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року №7 «Про судову практику у справах про спадкування», якщо спадкодавцем було здійснене самочинне будівництво, до спадкоємців переходить право власності на будівельні матеріали, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва.

Разом з цим, у п. 2 експертного висновку КНДІСЕ від 01.06.2013 року №11506/12-43 (а.с. 48-58, Т-2) зазначено, що визначити дійсну вартість матеріалів та обладнання, які були використані при будівництві садового (дачного) будинку, що розташований на земельній ділянці НОМЕР_1 на території Садівничого товариства «Лебедин» Кіровської сільської ради Бориспільського району Київської області на час складання висновку не виявилось можливим у зв'язку з ненаданням на дослідження необхідних документів, а залишкова вартість заміщення (відтворення) зазначеного будинку, орієнтовна вартість будівельних матеріалів та робіт, витрачених на будівництво будинку з врахуванням їх фізичного зносу на час складання висновку становить 703258 грн.

Однією з обставин, яка підлягає доведенню у відповідності до вимог ст. 60 ЦПК України, є вартість витрачених матеріалів, обладнання та іншого майна, витраченого на будівництво, а також його найменування та кількість.

Окрім цього, відповідно до п. 2 Узагальнень Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №24-150/0/4-13 від 28.01.2013 року «Про практику застосування судами законодавства під час розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав», визначаючи право власності на матеріали чи обладнання, суд у своєму рішенні має визначити ці матеріали чи обладнання.

На зазначені вимоги, суд першої інстанції уваги не звернув, а також всупереч п. 1 ч. 1 ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення не з'ясував чи мали місце обставини, якими обґрунтовувались вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджувалися. Садовий (дачний) будинок, що розташований на земельній ділянці  на території Садового товариства «Лебедин» Кіровської сільської ради Бориспільського району Київської області є самочинно збудованим, а у відповідності до п. 6 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №6 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами статті 376 ЦК України (про правовий режим самочинного будівництва)», право власності на самочинно збудовані житлові будинки, будівлі, споруди, інше нерухоме майно не набувають як особи, які здійснили це будівництво, так і їхні спадкоємці. Це майно не є об'єктом права власності, воно не може бути предметом поділу та встановлення порядку користування в судовому порядку; на нього не може бути звернено стягнення за виконавчими документами, у тому числі продаж його з прилюдних торгів.

 

Справа № 2-2639/2008   Головуючий у І інстанції Бондаренко І.А.

за позовом Лур’є О.М. до Сошниківської сільської ради Бориспільського району Київської області, третя особа Державна нотаріальна контора № 9 м. Києва про визнання права на спадкування.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 27 серпня 2013 року позов задоволено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 24.10.2013 року скасував рішення від 27.08.2008 року та ухвалив нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що ухвалюючи рішення в попередньому судовому засіданні, суд порушив норми процесуального права, зокрема ст.174 ЦПК України згідно якої у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд. Суд не звернув уваги, що у заяві відповідача Сошниківської сільської ради відсутнє посилання на визнання позову, а відтак підстави для вирішення спору в попередньому судовому засіданні були відсутні (а.с.19).

адовольняючи позов, суд вважав доведеною ту обставину, що позивачка прийняла спадщину після смерті батька, проте їй було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину. При цьому суд залишив поза увагою відсутність у справі будь-яких доказів як про прийняття позивачкою спадщини (витяги із реєстру спадкових справ, спадкова справа, інформація нотаріуса, тощо), так і відсутність доказів про відмову нотаріуса у оформленні спадщини. Наведені обставини мають істотне значення для справи з огляду на підстави позову.

Визнаючи за позивачкою право на спадкування земельних ділянок суд порушив положення ст.ст.125, 126 ЗК України 2001 року (в редакції чинній на час смерті батька позивача), згідно яких право власності на земельну ділянку виникає після одержання її власником документа, що посвідчує право власності, та його державної реєстрації. Право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом. Суд залишив поза увагою вказані вимоги закону та, не врахував, що державні акти спадкодавцем отримані не були, їх державна реєстрація не проведена, не дав належної  оцінки щодо відсутності у померлого права власності на спірні ділянки, що призвело до неправильного вирішення спору.

Крім того, суд не звернув уваги на те, що рішенням Сошниківської сільської ради від 15 червня 2007 року позивачу передано у власність ділянки без зазначення номера. Відповідно при вирішенні спору суд мав з'ясувати обгрунтованість вимог щодо визнання права на спадкування ділянок саме по АДРЕСА_1 як на це посилалася позивачка. Суд мав з'ясувати з яких підстав позивачка вважає, що рішення ради стосується ділянок, чи вільні дані ділянки, чи на них є забудова, чого не зробив.

На порушення вимог процесуального закону (п.2 ч.6 ст.130 ЦПК України) суд не вирішив питання про склад осіб, які беруть участь у справі, вирішивши спір за участю Сошниківської сільської ради, з якою у позивача відсутній спадковий спір. При цьому суд залишив поза увагою, що спадкоємцями за законом померлого є як позивачка, так і мати померлого, якої безпосередньо стосується даний спір і яку до участі у справі не залучив.

В той же час із поданої Гаврилко Л.Я апеляційної скарги та доданих документів, вбачається, що її мати, була власником житлового будинку 1/2 частина якого належала їй як частка у майні подружжя, а іншу 1/2 частину вона успадкувала після смерті чоловіка, що стверджується свідоцтвом про право власності і свідоцтвом про право на спадщину від 6 вересня 1989 року (а.с.43-44). Отже Поладько М.П. як власник будинку відповідно була землекористувачем присадибної ділянки.

Поладько М.П. померла. Згідно складного заповіту все своє майно вона заповідала донькам апелянту та її сестрі у рівних долях (а.с.45). Апелянт після смерті матері спадщину прийняла і заведена спадкова справа, що стверджується витягом із спадкового реєстру (а.с.48).

Отже, визнавши за позивачкою право на спадкування ділянок по АДРЕСА_1, суд порушив права спадкоємців, яка була власником будинку за вказаною адресою.

Вирішуючи спір в межах заявлених вимог, колегія суддів вважає, що позов не підлягає до задоволення з викладених вище підстав, поскільки позивачка не надала доказів, що земельні ділянки площею 0,2500 га та 0,4000 га входили до складу спадщини і у неї виникло право їх спадкувати після смерті батька.

 

№ 1005/1797/2012  Головуючий у І інстанції Чирка С.С.

за позовом Зайцева Лева Григоровича до Прилипко Наталії Василівни, ГІроцівської сільської ради, Комунального підприємства Бориспільске районне бюро технічної інвентаризації про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину та визнання права власності на житловий будинок та за зустрічним позовом Прилипко Наталії Василівни до Зайцева Лева Григоровича, Процівської сільської ради, Комунального підприємства Бориспільске районне бюро технічної інвентаризації про визнання права власності.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду від 22.01.2013 року позовні вимоги задоволені повністю, а зустрічний позов залишено без задоволення.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 26.03.2013 року скасував рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 22.01.2013 року в частині задоволення позовних вимог Зайцева Лева Григоровича та відмовив у задоволенні позову. В іншій частині рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області залишити без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що задовольняючи зазначену вимогу позивача, суд першої інстанції не звернув уваги, що свідоцтво про право власності Кудрі М.И. на жилий будинок по вул. І. Кудрі, 51 с. Проців Бориспільського району № 42/190 скасоване судом виключно з підстав його видачі на ім'я особи, яке вже померла. При цьому незалежно від чинності зазначеного свідоцтва право власності померлої Кудрі М.И. на спірний житловий будинок визнається сторонами та підтверджується записами в погосподарській книзі Процівської сільської ради.

Відповідно до п. 62 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій державними нотаріальними конторами Української РСР, затвердженої наказом Міністерства юстиції Української РСР № 45/5 від 31 жовтня 1975 року, п. 45 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій виконавчими комітетами міських, селищних, сільських Рад депутатів трудящих, затвердженої наказом Міністерства юстиції Української РСР № 1/5 від 19 січня 1976 року підтвердженням належності будинку може служити відповідна довідка виконавчого комітету сільської Ради депутатів трудящих.Виходячи з наведеного, підтвердженням належності жилого будинку (його частини) певній особі є запис в погосподарських книгах, введення яких на той час передбачалось наказами Центрального статистичного управління СРСР і було обов'язковим. За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що відповідач Прилипко Н.В. в установленому законом порядку набула права власності на успадковане за заповітом домоволодіння померлої Кудрі М.Й. і підстав до скасування свідоцтва про право на спадщину за заповітом немає.

Зі змісту заповіту вбачається, що померла Кудря М.И. заповіла відповідачці по справі все своє майно в тому числі і цегляний будинок, а отже висновок суду, що він не увійшов до складу спадщини не відповідає обставинам справи. В той же час матеріали справи не містять жодного доказу на підтвердження здійснення Зайцевим Л.Г. в установленому законом порядку будівництва будинку.

У відповідності з вимогами ст. 376 ЦК України - житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

За таких обставин рішення суду про відмову в задоволенні зустрічного позову з зазначених судом підстав є не законним та не ґрунтується на наявних у справі доказах.

В той же час відповідно до частини першої статті З ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. З матеріалів справи вбачається, що право власності Прилипко Н.В. на будинок по вул. І. Кудрі, 51 с. Проців Бориспільського району, зареєстровано в установленому законом порядку: Сам факт не визнання зазначеного права Зайцевим Л.Г. не свідчить про порушення прав відповідачки.

Оскільки суд апеляційної інстанції приходить до висновку про безпідставність позовних вимог позивача Зайцева Л.Г., свідоцтво про право власності  за заповітом на ім'я Прилипко Н.В.  залишається чинним, як і залишається зареєстрованим її право власності на будинок, а відтак  повторне його визнання судом не буде слугувати поновленню прав відповідача.

За таких обставин рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні зустрічного позову є правильним по суті, однак з підстав зазначених вище, а тому не підлягає скасуванню з формальних міркувань.

 

№359/9134/13-ц Головуючий у І інстанції Туманова К.Л.

за позовом Лукянчук Т.О., Лукянчука О.В. до Лукянчук К.І., Гудим Н.В.  Бориспільського районного ЖКК,  третя  особа: Бориспільське районне  бюро  технічної  інвентаризації   про визнання  розпорядження   та  свідоцтва  про право  власності на  квартиру  недійсними.         

Рішенням   Бориспільського  міськрайонного суду Київської області від 22  березня 2013 року  в   задоволенні  позову  відмовлено.       

Апеляційний суд Київської області рішенням від 20.08.2013 року скасував рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 22.03.2013 року та ухвалив нову, яким позов задовольнив.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що позивачами  на  підтвердження  позовних  вимог  надано  наступні  докази:   ксерокопія  витягу  про  реєстрацію  права  власності  на нерухоме  майно  із  Бориспільського  районного  бюро  технічної  інвентаризації  від 5.03.2008  року,  дублікат  свідоцтва  про  право  власності  на  житло  за  №131,  виданий  держплемзаводом «Олександрівка»  7.02.1995року,  згідно  якого  квартира, знаходиться  в  спільній  частковій  власності Лукянчука В.К., Лукянчук Т.О. і Лукянчука О.В.,  копія  рішення   апеляційного  суду  Київської  області  від 1 лютого 1995  року  у  справі за позовом  Лукянчук К.І.   до ВАТ «Племзавод  Олександрівка»,  треті  особи: Лукянчук Т.О., Лукянчук О.В. про  визнання  недійсним  розпорядження  органу  приватизації  та  свідоцтва  про  право  власності  на  житло.  

Оцінюючи  докази  в  їх  сукупності,  колегія  суддів  приходить  до  висновку,  що  вказані  докази  є  належними  і  відносяться  до  предмету  доказування.         

Приймаючи  до уваги,  що  чинним  і  не  скасованим  в  установленому  законом  порядку є  свідоцтво  про право  власності на житло за №131,  видане  держплемзаводом «Олександрівка»,  згідно якого квартира на  праві  спільної  часткової  власності  належить Лукянчуку В.К., Лукянчук Т.О.і Лукянчуку О.В.,  то  з  врахуванням  правових  підстав  позову,  обставин  встановлених  при  апеляційному  розгляді  справи  позов  підлягає  задоволенню.

Оскаржувані  розпорядження органу  приватизації  за  №293 від 17 листопада 2004 року  про  передачу у  власність Лукянчук К.І. і Лукянчуку О.В. квартири,  свідоцтво  про  право  власності на вказану  квартиру,  видане 17 листопада 2004 року   на ім'я  відповідачів   порушують   права   позивачів  і  відповідно  до  вимог ст.ст.321,328,391,393   Цивільного  кодексу України   підлягають  визнанню  недійсними  і  скасуванню.

 

 Справа №  2-о/1005/40/2012   Головуючий у І інстанції Саган В.М.

за заявою  Коржика Анатолія Миколайовича, заінтересована особа Національний  технічний університет України «Київський  політехнічний інститут» про встановлення факту, що має юридичне значення.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 квітня 2012 року заяву задоволено. Встановлено факт початку перебування  ОСОБА_5 на військовій службі у Збройних силах України відповідно до Тимчасового положення про проходження військової служби громадянами України, затвердженого Указом Президента України від 13.05.1993 року №174/93 -з 01 вересня 2001 року.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 04 лютого 2013 року рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 квітня 2012 року скасувано та провадження у справі закрито.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що в матеріалах справи відсутні докази того, що Коржик  А.М. звертався до відповідних органів з вимогою встановити факт перебування його на військовій службі з 01 вересня 2001 року і йому було відмовлено. Встановлення факту проходження військової служби не належить до компетенції суду, а здійснюється відповідними органами у спеціально встановленому законом порядку.

Відповідно до ч. 2 ст. 256 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення»не можуть розглядатися судами заяви про встановлення фактів належності до осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи до ветеранів чи інвалідів війни, проходження військової служби, перебування на фронті, у партизанських загонах, одержання поранень і контузій при виконанні обов'язків військової служби, про встановлення причин і ступеня втрати працездатності, групи інвалідності та часу її настання, про закінчення учбового закладу і одержання відповідної освіти, одержання урядових нагород. Відмова відповідного органу у встановленні такого факту може бути оскаржена заінтересованою особою до суду в порядку, передбаченому законом.

 

Справа № 2-0/359/47/13   Головуючий у І інстанції Криворучко І.В.

за заявою  Голенковського А.І., заінтересовані особи: Державні реєстратори Святошинської районної в м. Києві Державної адміністрації Більська Ольга Федорівна, Осипович Ігор Віталійович, про встановлення факту виходу зі складу учасників товариства та звільнення із займаної посади.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 06 червня 2013 року  відмовлено в задоволенні заяви.

Апеляційний суд Київської області ухвалою від 21.08.2013 року рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 06.06.2013 року скасовано та заяву залишено без розгляду.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що існує спір щодо виходу із учасників товариства та звільнення з посади директора, який може бути розглянутий в позовному порядку, рішення суду необхідно скасувати.

 

Справа № 1005/9312/12   Головуючий у І інстанції Величко В.П.

за заявою Затуливітера О.Г., Герасименко В.Г., Затуливітера В.Г.
зацікавлені особи: відділ Реєстрації актів цивільного стану Бориспільського міськрайонного управління юстиції у Київській області, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу, про встановлення факту родинних відносин.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду від 22 жовтня 2012 року заяву задоволено.

Апеляційний суд Київської області ухвалою від 20.08.2013 року рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 22.10.2012 року скасовано та заяву залишено без розгляду.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що апелянт перебував із спадкодавцем у фактичних шлюбних відносинах (а. с. 36) і також, як заявники претендує на спадкове майно, а саме квартиру.

За таких обставин, колегія суддів прийшла до висновку про те, що із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається  наявність спору про право, а тому заява підлягає залишенню без розгляду.

 

Справа № 359/951/2013   Головуючий у І інстанції Кабанячий Ю.В.

за позовом Сідніченнка Володимира Миколайовича до Громадської організації садове товариство «Масив Кийлівський» в особі голови правління Калмикова Геннадія Григоровича про визнання загальних зборів ГО «Садове товариство «Масив Кийлівський від 30.06.2012 р. неправомочними, а прийняті рішення на загальних зборах 30.06.2012 р. недійсними.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 18 травня 2013 року позов задоволено частково.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 02.07.2013 року рішення від 18.05.2013 року скасував в частині стягнення судового збору з Калмикова Геннадія Григоровича та ухвалити в цій частині нове рішення. Стягнуто з Громадської організації садове товариство «Масив Кийлівський»  на користь держави судовий збір в розмірі 114 грн. 70 коп. В іншій частині рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 18 травня 2013 року залишити без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що проводячи розподіл судових витрат та стягуючи з Калмикова Геннадія Григоровича судовий збір в сумі 114 грн. 70 коп. на користь держави суд першої інстанції не врахував, що відповідачем у справі є ГО СТ «Масив Кийлівський», а Калмиков Г.Г. є керівником даного товариства, а не відповідачем фізичною особою, тому і витрати повинні бути покладені на відповідача як юридичну особу, в зв'язку з чим рішення в цій частині підлягає зміні з покладення судових витрат на відповідача ГО СТ «Масив Кийлівський».

 

Справа № 359/7311/13-ц   Головуючий у І інстанції Журавський В.В.

за позовом  Сідніченка В.М. до Громадської організації «Садове товариство «Масив Кийлівський» про зобов'язання вчинити дії.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 12 серпня 2013 року в задоволенні позову відмовлено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 08.10.2013 року рішення від 12.08.2013 року скасував та відмовив в задоволенні позову до голови правління Громадської організації «Садове товариство «Масив Кийлівський» про зобов'язання вчинити дії.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що суд першої інстанції не визначився із змістом правовідносин, які виникли між сторонами, не встановив суті спору, прав, свобод, законних інтересів позивача, які останній вважав порушеними, не визнаними, оспореними відповідачем, та відповідність даним правовідносинам обраного позивачем способу захисту даних прав.

Так, звертаючись до суду із позовом про захист порушеного права шляхом зобов'язання вчинити певні дії голову правління Садового товариства «Масив Кийлівський», позивач посилався на те, що є членом Громадської організації «Садове товариство «Масив Кийлівський», однак не надав будь-яких доказів на підтвердження цих обставин.

Крім того, позивач не довів, якими саме діями чи бездіяльністю відповідач  порушив, не визнав, оспорив його права, свободи чи інтереси як члена садового товариства, та не надав доказів вчинення таких дій чи бездіяльності.

На підтвердження своїх вимог позивач посилався на ст. ст. 14, 41 Конституції України, відповідно до яких право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Відповідно до ст. ст. 20, 81, 85 ЦК України, на які також посилається позивач як на підставу заявлених вимог, право на захист особа здійснює на свій розсуд. Нездійснення особою права на захист не є підставою для припинення цивільного права, що порушене, крім випадків, встановлених законом. Юридична особа може бути створена шляхом об'єднання осіб та (або) майна. Непідприємницькими товариствами є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками. Особливості правового статусу окремих видів непідприємницьких товариств встановлюються законом.

Відповідно до ст. ст. 1, 4, 21, 27 Закону України «Про об'єднання громадян», об'єднанням громадянгромадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Об'єднання громадян може мати у власності кошти та інше майно, необхідне для здійснення його статутної діяльності. Об'єднання громадян набуває право власності на кошти та інше майно, передане йому засновниками, членами (учасниками) або державою, набуте від вступних та членських внесків, пожертвуване громадянами, підприємствами, установами та організаціями, а також на майно, придбане за рахунок власних коштів чи на інших підставах, не заборонених законом. Громадські організації також мають право на майно та кошти, придбані в результаті господарської та іншої комерційної діяльності створених ними госпрозрахункових установ та організацій, заснованих підприємств.

Разом із тим, із змісту наведених норм матеріального права не вбачається, що відповідач, перебуваючи на посаді голови правління Громадської організації «Садове товариство «Масив Кийлівський», порушив, не визнав, оспорив будь-які права, свободи, інтереси позивача; позивачем не доведено наявності факту будь-яких порушень нормативно-правових актів або статуту з боку відповідача.

Також позивачем не доведено, що відповідач на передбачених законом або статутом підставах має провести перерахунок членських внесків та повернути винагороду за виконання посадових обов'язків особами, які цю винагороду отримували, при цьому розмір внесків і винагороди, як і факт їх сплати, позивачем доведені не були.

Встановлені рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 05 липня 2010 року обставини щодо недійсності зборів (конференції) відповідача та прийнятих на ній рішень заявлених позивачем вимог про зобов'язання відповідача  вчинити певні дії беззаперечно не доводять.

Відповідно до ст. ст. 60, 131 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. У випадках, коли щодо отримання доказів у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є складнощі, суд за їх клопотанням зобов'язаний витребувати такі докази.

Разом із тим, позивач до суду із клопотаннями про витребування будь-яких доказів не звертався.

Крім того, колегія суддів враховує, що частина позовних вимог адресована Державній реєстраційній службі України, Управлінню юстиції Бориспільського району Київської області, яких не притягнуто до участі в справі в якості відповідачів, а тому дані позовні вимоги не можуть бути задоволені також із цих підстав.

З огляду на викладене заявлені позивачем позовні вимоги колегія суддів вважає необґрунтованими та безпідставними та відмовляє позивачу в задоволенні позову.

 

Справа № 1005/8507/12   Головуючий у І інстанції Журавський В.В.

за заявою  Зімніої Ю.Л. про ухвалення додаткового рішення в справі за позовом Зіміної Ю.Л. до Бутенка О.В. про стягнення аліментів на утримання неповнолітньої дитини.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 16 листопада 2012 року позов задоволено.

Апеляційний суд Київської області ухвалою від 28.05.2013 року рішення від 16.11.2012 року скасував та матеріали справи направити до суду першої інстанції для вирішення питання про ухвалення додаткового рішення.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що точна та повна суми стягнення періодичних платежів складається з суми всіх платежів починаючи з певної дати і закінчуючи певною датою.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 220 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної суми грошових коштів, які підлягають стягненню, майно, яке підлягає передачі, або які дії треба виконати.

Як вбачається з матеріалів справи, в заяві про ухвалення додаткового рішення викладені вимоги, які відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 220 ЦПК України передбачають ухвалення додаткового рішення,  тому у суду не було законних підстав для відмови у задоволенні заяви про винесення додаткового рішення.

За таких обставин колегія суддів вважає, що ухвалу суду, яка не ґрунтується на вимогах закону не можна  вважати законною і вона підлягає скасуванню.

 

Справа № 1005/8507/12   Головуючий у І інстанції Величко В.В.

за позовною заявою Халявка Валентини Миколаївни, Гапон Надії Миколаївни до Гапон Софії Єгорівни про поділ житлового будинку в натурі та за зустрічним позовом Гапон Софії Єгорівни до Халявка Валентини Миколаївни, Гапон Надії Миколаївни про поділ будинку в натурі.

Апеляційний суд Київської області ухвалою від 27.08.2013 року матеріали справи направити до суду першої інстанції для вирішення питання про ухвалення додаткового рішення.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що з матеріалів справи вбачається Гапон С.Є. подала зустрічний позов. Проте суд першої інстанції, задовольняючи зустрічний позов, не ухвалив рішення щодо вимог про поділ земельної ділянки. Крім того не визначив вартість часток, які виділено сторонам та які саме частки в будинку вони становлять.

 

 

Справа № 1005/10007/2012Головуючий у І інстанції Муранова-Лесів І.В.

за позовом Волошина Григорія Григоровича до Ламаш Ганни Миколаївни про зобов’язання укласти договір купівлі-продажу.

Ухвалою судді від 05 грудня 2012 року закрити провадження в цивільній справі за позовом Волошина Григорія Григоровича до Ламаш Ганни Миколаївни про зобов’язання укласти договір купівлі-продажу у зв’язку тим, що набрало законної сили рішення суду, ухвалене з приводу спору між тими самими сторонами про той самий предмет і з тих самих підстав.

Апеляційний суд Київської області ухвалою від 13 лютого 2013 року скасував ухвалу від 05.12.2012 року та направлено справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що суд першої інстанції прийшов до висновку, що позивач Волошин  у своєму новому позові не наводив жодних інших підстав для звернення з позовом до суду щодо укладення з відповідачем договору купівлі-продажу будинку, окрім тих, що вже були предметом розгляду в іншій вищезазначеній цивільній справі, в тому числі, що між ним та відповідачем Ламаш було досягнуто усіх істотних умов договору купівлі-продажу 29 березня 2003 року, а також, що в цей день відбулось фактичне виконання договору: позивачем здійснена попередня оплата, а відповідачем передано нерухоме майно в користування та володіння позивача, після чого відповідачка ухилилась від нотаріального посвідчення договору.

Проте,  колегія суддів з такими висновками не може погодитись.

Відповідно до ч.1 п.2 ст.205 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін, ухвалені або постановлені з приводу спорів між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Закриття провадження по справі у даному випадку можливе лише за умови, що рішення, яке набрало законної сили, є тотожним до позову, який розглядається, тобто збігаються сторони, предмет і підстави позовів. Нетотожність хоча б одного елементу не перешкоджає зацікавленим особам звернутися до суду з позовом і не дає суду підстав для закриття провадження у справі. Даний перелік для закриття провадження є вичерпним.

Судом першої інстанції не було взято до уваги, що предметом спору у цивільній справі, провадження в якій було відкрито 20 листопада 2012 року, є зобов'язання відповідача укласти нотаріально засвідчений договір купівлі-продажу нерухомого майна, що не є тотожним предмету спору про визнання дійсним та існуючим договір купівлі продажу, з приводу якого набрало законної сили рішення від 6 червня 2011 року, а отже відсутня одна із підстав для закриття провадження по справі, передбачена ч.1 п.2. ст.205 ЦПК України.  

Виходячи з вищенаведеного, колегія суддів приходить до висновку щодо необхідності скасування ухвали і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.    

 

1005/6613/2012 головуючий у І інстанції Туманова К.Л.

позовом Забіяки Інеси Михайлівни, Гальченко Оксани Анатоліївни, Фролової Олена Іванівни, Щока Івана Васильовича, Юркевич Василя Васильовича, Юркевич Лариси Василівни до Житлового кооперативу «Ювілейний», треті особи: державний реєстратор м Бориспіль, Калина Марія Олександрівна про визнання рішень та протоколу загальних зборів житлового кооперативу «Ювілейний» недійсними, та за позовом Забіяки Інеси Михайлівни. Гальченко Оксани Анатоліївни, Логвина Валерія Івановича, Соколовської Таміли Іванівни. Колесник Наталії Олександрівни до Житлового кооперативу «Ювілейний», третя особа: Калина Марія Олександрівна про визнання дій неправомірними, припинення дій кооперативу, які порушують житлові права при сплаті комунальних послуг за користування житловим приміщенням.

Ухвалою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 27 грудня 2012 року провадження у справі закрито, з підстав передбачених п. 1ч. 1 ст.205 ЦПК України.

Апеляційний суд Київської області ухвалою від 23.04.2013 року скасував ухвалу від 27.12.2012 року та направлено справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що частина   6   ст.   37   ЗУ   «Про   кооперацію»   передбачає   не   втручання держави в господарську  діяльність   кооперативу,  а   в  даному   випадку   виник  спір  між членами кооперативу відносно законності прийняття рішень при прийнятті і затвердженні статутів у новій редакції без відповідного кворуму і спір при порушенні житлових прав членів кооперативу, який підлягає відповідно до ст. 15 ЦПК України розгляду в порядку цивільного судочинства.

Крім того посилання суду на вищевказану статтю Закону, якою забороняється  втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування у фінансово- господарську   та   іншу   діяльність   кооперативних   організацій,   крім   випадків прямо передбачених законом є передчасними, оскільки вказана обставина може бути підставою при її доведеності для відмови в позові. За таких обставин, ухвалу суду не можна вважати законною і обгрунтованою, підлягає скасуванню, а справа направленню для продовження розгляду до суду І інстанції.

 

Справа № 2/1005/2659/2012   Головуючий у І інстанції Мельник О.О.

за позовом Заступника Дніпровського екологічного прокурора в інтересах держави в особі Державної інспекції сільського господарства у Київській області до Бориспільської райдержадміністрації, Французової Анни Володимирівни, Меденцева Максима Анатолійовича про визнання незаконним та скасування розпорядження, визнання недійсними Державного акту на право приватної власності на земельну ділянку, витребування майна з незаконного володіння.

Ухвалою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 18.12.2012 року провадження закрито.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 12.03.2013  року скасував рішення від 18.12.2012 року та направив справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що виходячи з суб’єкту складу учасників  даного процесу, де Бориспільська райдержадміністрація виступає стороною у спорі не як суб’єкт владних повноважень, а як власник земельної ділянки, якою розпоряджається. А також виходячи з предмету судового розгляду, де дані правовідносини мають приватно-правовий характер, в зв’язку з чим вирішення таких вимог відноситься до компетенції судів з розгляду цивільних справ відповідно до ст..15 ЦПК України.

 

Головуючий в суді І інстанції Кабанячий Ю.В.

за позовом Публічного акціонерного товариства «Марфін Банк» до Смик Тетяни Миколаївни, третя особа: Відкрите акціонерне товариство «Укренергомеханізаця» про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Ухвалою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 21 серпня 2012 року провадження по справі закрито з підстав, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України.

Апеляційний суд Київської області ухвалою від 29.11.2012  року скасував ухвалу від 21.08.2012 року та направив справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що задоволення позову кредитора про звернення стягнення на предмет іпотеки/застави не є перешкодою для пред'явлення позову про стягнення заборгованості з поручителя за тим самим договором кредиту у разі, якщо на час розгляду справи заборгованість за кредитним договором на стадії виконання.

Пунктом 17 даної постанови передбачено, що зобов'язання припиняється з підстав, передбачених договором або законом (частина перша статті 598 ЦК). Такі підстави, зокрема, зазначені у статтях 599 - 601, 604 - 609 ЦК України.

Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною    другою    статті    625    ЦК-    оскільки    зобов'язання    залишається невиконаним належним чином відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК.

З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, закриваючи провадження в даній справі, дійшов помилкового висновку про те, що при наявності у позивача рішення господарського суду щодо стягнення заборгованості з ВАТ «Укренергомеханізащя», вимоги до Смик Т.М . на всю суму боргу виходять за межі ст.554 ЦК України

 

 

 

Провадження № 2/359/144/2013 Головуючий у І інстанції Левченко А.В.

за позовом Пічкур Олександра Валентиновича, Пічкур Марії Григорівни  до Гончаренка Григорія Прокоповича про повернення безпідставно набутих коштів та процентів за їх користування.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 04.02.2013 року позов задоволено.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 27.03. 2013 року скасував рішення від 04.02.2013 року в частині стягнення процентів за користування безпідставно набутими грошовими коштами та постановив нове, яким у задоволенні позову відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що грошові кошти, отримані Гончаренком Г.П. не є завдатком чи авансом в розумінні вимог ст.570 ЦК України ця сума отримана ним безпідставно. Дане рішення набуло чинності.

Відповідно до ч. 1 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов»язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Судом першої інстанції правильно зроблений висновок про стягнення з відповідача на користь позивачів безпідставно набутих коштів 39 965.00 грн., що є еквівалентом 5 000 доларів США.

Однак, неможливо погодитись з висновком суду щодо стягнення з відповідача на користь позивачів процентів за користування безпідставно набутих коштів в сумі 14 620. грн.

Правовідносини, що склалися між сторонами не є договірними. Сторони знаходяться у позадоговірних правовідносинах щодо набуття та збереження грошових коштів набутих без достатньої правової підстави.

За обставинами, на які посилаються позивачі, договором, законом або іншим актом цивільного законодавства розмір процентів за користування грошима, набутими без достатньої правової підстави, не передбачено.

За зазначених вище обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції постановив рішення, в частині стягнення процентів за користування безпідставно набутих коштів з порушенням норм матеріального права, а тому за таких обставин рішення суду першої інстанції, в цій частині, підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, в частині стягнення процентів за користування безпідставно набутих коштів в сумі 14 620,00 грн.

В решті рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням вимог норм матеріального та процесуального права, і підстав для його скасування не вбачається.

 

№ 2-604/2011 Головуючий у І інстанції Левченко А.В.

за позовом Бедій Ганни Павлівни до Глибоцької сільської ради Бориспільського району Київської області, третя особа –Бедій Микола Васильович про скасування рішення сільської ради.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду від 15 березня 2011 року  позов  задоволено. Постановлено скасувати рішення Глибоцької сільської ради № 130-05-2004 від 11.05.2004 року "Про надання земельних ділянок в постійне користування для ведення особистих селянських господарств та вилучення земельних ділянок в запас сільської ради, згідно заяв", а саме, пункт 9 "рішення,  згідно  з яким вирішено  надати земельну ділянку у постійне користування для ведення особистого селянського господарства площею 0,12 га Бедій М.В., вилучити цю ж земельну ділянку у Бедій Г.П." та стягнути з    відповідача  на  користь  позивача   витрати  у справі  88  грн.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 13 лютого 2013 року скасував рішення від 15.11.2011 року та ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що з висновком  суду  повністю  погодитися  не  можна.

Згідно  із  ст.1 Декрету  Кабінету  Міністрів  України  від  26  грудня  1992  року  № 15-92  «  Про  приватизацію земельних ділянок», який  був  чинним  на  час  виникнення  спірних правовідносин,   Кабінет  Міністрів України  зобов»язав     сільські  ,  селищні  ,  міські  Ради народних  депутатів     забезпечити  передачу     протягом  1993 року громадянам  України у приватну  власність  земельних ділянок, наданих  їм   для  ведення особистого  підсобного  господарства, будівництва і  обслуговування  жилого  будинку і господарських  будівель /присадибна ділянка/,  садівництва  , дачного і гаражного  будівництва  у межах  норм, установлених ЗК  України.  Згідно з  п.3 Декрету,    право приватної власності громадян  на земельні  ділянки,  передані  їм для  цілей, передбачених  ст.  1  цього  Декрету   посвідчується відповідною  радою народних  депутатів,   про  що  робиться  запис  у  земельно-кадастрових документах,   з  наступною  видачею державного  акта   на  право  приватної  власності  на  землю.  Відповідно  до  ст.  4 Декрету,    громадяни  мають право  продавати  або  іншим  способом  відчужувати   земельні ділянки,  передані  їм для цілей,   вказаних  у ст. 1  цього Декрету,  без зміни  їх    цільового     призначення.  

Відповідно до  наведеного,  позивачка   набула права власності  на земельну   ділянку  загальною площею  0,40  га , надану  їй  згідно з  рішенням  виконавчого комітету Глибоцької сільської ради від 21 травня 1996 року про   передачу     у приватну власність земельних ділянку для обслуговування житлового будинку і господарських споруд площею 0,25 га та для ведення особистого селянського господарства земельну ділянку розміром 0,15 га.  Належну  їй на праві  власності  земельну ділянку/  чи її частину /  власник   Бедій Г.П. могла  відчужити    лише  на  підставі  передбачених  ЦК  України    цивільно-правових  угод,  а не шляхом  надання  згоди  на  її  вилучення  тазарахування  до  земель  запасу  сільської  ради  для  подальшого   надання  іншій   особі,  в  т.ч.  сину.  

Відповідно до ч.2 ст.  319 ЦК  України,  власник  має  право вчиняти   щодо  свого майна  будь-які дії,   які не  суперечать  закону.

З  урахування  викладеного пункт 9 рішення Глибоцької сільської ради Бориспільського району Київської області № 130-05- 2004 від 11.05.2004 про надання земельної ділянки у постійне користування для ведення особистого селянського господарства площею 0,12 га Бедій М.В., вилучення цієї ж земельної ділянки у ОСОБА_4  суперечить  Декрету КМУ №15-92  від  26.12.92  року,  ст. ст.  316-319 ,  321, 346-347 ЦК  України   , тому підлягає скасуванню.

Посилання  позивачки  як  на підставу  позову  на невиконання   Бедієм М.В. домовленості щодо надання  їй допомоги  та догляду   не може  бути підставою для скасування  зазначеного  рішення  сільської  ради.

Оскількивисновки  суду  першої  інстанції    не  відповідають  обставинам  справи,  судом  порушено норми матеріального  права, рішення     суду  підлягає  скасуванню  відповідно до  ст. 309  ЦПК  України  з  ухвалення  нового  рішення  прозадоволення  позову  звикладених  вище  підстав.

 

Справа №2/1005/1145/2012 Головуючий у І інстанції Величко В.П.

за позовом Лущіцової Катерини Григорівни до Мошинського Михайла Володимировича, Бориспільської міської ради Київської області, відділ Держкомзему у м. Бориспіль Київської області про скасування рішень міської ради, скасування державного акту на право власності та зобов’язання вчинити дії.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 18 грудня  2012 року позовні вимоги Андрейко М.С. правонаступником якої є Лущіцова К.Г. частково задоволено. Частково скасовано рішення Бориспільської Міської ради №2722-ХХХ-ІУ від       03 листопада 2005 року в частині п.58, а саме передання безкоштовно у приватну власність Мошинському М.В. земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку в загальному розмірі 0,0966 га. Скасовано рішення Бориспільської міської ради про надання дозволу на виготовлення державного акту без погодження зовнішніх меж з громадянкою Анрейко М.С.  Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданого на ім'я Мошинського М.В. Зобов'язано Мошинського М.В. повернути до відділу Держкомзему у місті Борисполі Київської області оригінал Державного акту на право власності на земельну ділянку на земельну ділянку площею 0,0966 га, з цільовим призначенням для обслуговування житлового будинку. Стягнуто солідарно з Мошинського М.В. та з Бориспільської міської ради Київської області на користь держави України судові витрати в розмірі 81 грн. 00 коп.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 21 лютого 2013 року скасував рішення від 18.12.2012 року та ухвалив нове рішення, яким в задоволення позову відмовив.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що суд першої інстанції під час ухвалення оскаржуваного рішення не враховано висновків викладених Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних та кримінальних справ в ухвалі від 29 лютого 2012 року щодо права власності Андрейка М.С. на земельну ділянку.

Згідно з ч.2 статті 377 ЦК України ( в редакції, чинній на час укладення договору дарування) якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

Однак, суд першої інстанції в порушення зазначених вимог закону, дійшов помилкового висновку про визнання недійсним та скасування рішення Бориспільської міської ради Київської області від 02 березня 2006 року №3855-ХХХУІІ-ІУ «Про надання дозволу Мошинському М.В. на виготовлення державного акту на право власності на земельну ділянку без погодження зовнішніх меж громадянкою Андрейко М.С.», недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий 14 серпня 2007 року на ім'я Мошинського М.В. на земельну ділянку площею 0,0966 га, оскільки на момент прийняття вищезазначеного рішення Бориспільської міської ради Київської області, Андрейко М.С. (правонаступник Лущіцова) не набула права власності на земельну ділянку, тому її право не було порушено.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України позивач не надав доказів того, під час оформлення права власності відповідача на земельну ділянку було порушено його право, а тому висновок суду першої інстанції про задоволення позовних вимог Андрейко М.С. правонаступником якої є Лущіцова К.Г.  не відповідає обставинам справи та не грунтується на вимогах закону.

З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що заочне рішення суду не відповідає обставинам справи, ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права, тому апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову.

 

  № 2/1005/2114/2012 Головуючий у І інстанції Журавський В.В.

за позовом Фермерського господарства «Журавушка»до Мазуренко Наталії Павлівни та Бориспільської районної державної адміністрації Київської області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів – управління земельних ресурсів у Бориспільському районі Київської області та приватний нотаріус Бориспільського районного нотаріального округу Кузьміченко Анатолій Петрович, - про визнання недійсними договору оренди земельної ділянки і розпорядження та скасування розпорядження.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 14 листопада  2012 року позовні вимоги задоволено та поновлено строк позовної давності.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 27.03.2013 року скасував рішення від 14.11.2012 року та ухвалив нове рішення, яким в задоволення позову відмовив.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку від 21 жовтня 2004 року Фермерському господарству "Журавушка" на праві власності належить земельна ділянка площею 100 га для ведення фермерського господарства, розташована в адмінмежах Гнідинської сільської ради Бориспільського району Київської області. Державний акт виданий на підставі договору купівлі-продажу земельних ділянок від 05.08.2004 року.

09.09.2003 року між відповідачами Бориспільською районною державною адміністрацією Київської області та Мазуренко Наталією Павлівною укладений нотаріально посвідчений договір оренди земельної ділянки площею 100 га для ведення фермерського господарства, розташованої в адмінмежах Гнідинської сільської ради Бориспільського району.

Даний договір оренди укладений відповідачами на підставі розпорядження Бориспільської районної державної адміністрації Київської області № 276 від 23.05.2003 року "Про надання в оренду земельної ділянки Мазуренко Н.П. для створення селянського (фермерського) господарства в адмінмежах Гнідинської сільської ради".

З матеріалів справи вбачається, що позивачем придбана у власність та сама ділянка, яка раніше передана в оренду відповідачці Мазуренко Н.П.

Встановлено, що державна реєстрація укладеного між Бориспільською райдержадміністрацією та Мазуренко Н.П. договору оренди земельної ділянки не здійснена. Вказаний договір не зареєстрований у державному підприємстві «Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах».

Відповідно до ч.І ст. 18 Закону України «Про оренду землі» у редакції, чинній на час укладення оспореного договору, договір оренди землі підлягає державній реєстрації і на підставі ч.І ст. 210 , ч.З ст. 640 ЦК України, ч.2 ст. 125 ЗК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин є укладеним з моменту реєстрації.

На час укладення оспореного договору оренди порядок державної реєстрації договорів оренди земельних ділянок був затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 1998 року № 2073.

Відповідно до Указу Президента України від 17 лютого 2003 року № 134/203 «Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру»   на Державний комітет України по земельних ресурсах покладено ооов»язок щодо здійснення державного земельного кадастр} реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них, договорів оренди земельних ділянок.

Таким чином, у зв»язку з відсутністю державної реєстрації договір не є укладеним.

Відповідно до змісту ст. 215 ЦК України та роз»яснень, наданих Пленумом Верховного Суду України в п.8 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року, недійсним може бути визнано лише укладений договір.

Суд на зазначене уваги не звернув та ухвалив рішення про визнання договору недійсним з порушенням норм матеріального права.

Визнавши недійсним розпорядження Бориспільської районної державної адміністрації про надання в оренду земельної ділянки гр. Мазуренко Н.П., суд послався на те, що це розпорядженя є недоцільним, неекономічним, та неефективним за очікуваними чи фактичними результатами, оскільки з 23 травня 2003 року по даний час мета та цілі, з якими земельна ділянка надавалася відповідачці, не досягнуті.

При цьому суд не врахував того, що дотримання орендарем цільового використання земельної ділянки має значення для вирішення питання про припинення договору оренди, а не для визнання недійсним договору чи рішення уповноваженого органу, на підставі якого земельна ділянка передана в оренду.

Оскільки рішення суду ухвалене з порушенням норм матеріального права. його необхідно скасувати і ухвалити нове рішення про відмову в позові.

 

 № 4с/359/5/2013р.            Головуючий у І інстанції Мельник О.О.

скарга Яковенка Валерія Миколайовича, суб’єкт оскарження: відділ Державної виконавчої служби Бориспільського міськрайонного управління юстиції Київської області, боржники –Киричок Людмила Олександрівна, Денисенко Микола Петрович про визнання дій незаконними, скасування постанови, покладення зобов»язання.

Ухвалою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 25.01.2013 року скаргу задоволено частково. Визнано дії відділу Державної виконавчої служби Бориспільського міськрайонного управління юстиції Київської області щодо відмови у прийнятті до провадження та у відкритті виконавчих проваджень № 2/1005/486, за якими Денисенка М.П. зобов’язано повернути Киричок Л.О. автомобіль «Фольксваген», а Киричок Л. О. зобов»язано повернути Денисенку М.П. 100грн.- неправомірними. Постанови державних виконавців відділу Державної виконавчої служби Бориспільського міськрайонного управління юстиції Київської області від 21.12.2012р. про відмову у прийнятті до провадження та у відкритті виконавчих проваджень за виконавчими листами № 2/1005/486, за якими Денисенка М.П. зобов’язано повернути Киричок Л.О. автомобіль «Фольксваген», а Киричок Л. О. зобов»язано повернути Денисенку М.П. 100грн. виконавчими листами –скасувати. Зобов»язати відділ Державної виконавчої служби Бориспільського міськрайонного управління юстиції Київської області вирішити питання щодо відкриття виконавчих проваджень за виконавчими листами № 2/1005/486, за якими Денисенка М.П. зобов’язано повернути Киричок Л.О. автомобіль «Фольксваген», а Киричок Л. О. зобов»язано повернути Денисенку М.П. 100грн. Стягнуто з відділу Державної виконавчої служби Бориспільського міськрайонного управління юстиції Київської області на користь Яковенка Валерія Миколайовича 114 грн. 70 коп. судових витрат.  

Апеляційний суд Київської області ухвалою від 18 квітня 2013 року скасував ухвалу від 25.01.2013 року та ухвалив нове рішення, яким в задоволенні скарги відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що на підставі рішення колегії суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Київської області від 12.11.2012 року Бориспільським міськрайонним судом Київської області Яковенку В.М. 26.11.2012 року видано два виконавчих листа за № 2/1005/486 (а.с.12, 15), за якими Денисенка М.П зобов'язано повернути Киричок Л.О. автомобіль «Фольксваген», а Киричок Л.О. зобов'язано повернути Денисенку М.П. 100 грн. Стягувачем в даних виконавчих листах зазначено Яковенка В.М., а боржниками - Киричок Л.О. та Денисенко М.П. Постановами   державних   виконавців   відділу   державної   виконавчої   служби Бориспільського міськрайонного управління юстиції Київської області від 21.12.2012 року у прийнятті до провадження та у відкритті виконавчих проваджень відмовлено з підстав відсутності  у  виконавчих  листах  заходів  примусового  виконання  стосовно  стягувача Яковенка В.М. Постановлюючи ухвалу про часткове задоволення скарги Яковенка В.М., суд першої інстанції виходив з того, що дії державних виконавців є неправомірними та такими, шо порушують права заявника, однак з такими висновками суду погодитись не можна, виходячи з наступного. Відповідно до ч. 2 ст. 8 Закону України «Про виконавче провадження» стягувачем є фізична або юридична особа, на користь чи в інтересах якої видано виконавчий документ. При цьому у виконавчих листах, стягувачем в яких зазначено Яковенка В.М.. невизначено, які саме дії повинні бути вчинені боржниками Киричок Л.О. та Денисенко М.П. на його користь, як стягувача, що унеможливлює проведення державними виконавцями дій по примусовому виконанню судового рішення на підставі виконавчих листів № 2/1005/486 від 26.11.2012 року. Враховуючи викладене, дії державних виконавців відділу державної виконавчої служби Бориспільського міськрайонного управління юстиції Київської області Нечитайло Д.В. та Гой Я.П. щодо винесення постанов про відмову у відкритті виконавчого провадження від 21.12.2012 року є правомірними та такими, що не порушують вимоги діючого законодавства. оскільки ч. 1 ст. 8 ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження» передбачає, що державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження за наявності інших. передбачених законом обставин, що виключають здійснення провадження, що і має місце в даній справі. Відповідно до ст. 387 ЦПК України за результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу. У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов»язує державного виконавця або іншу посадову особу державної виконавчої служби задовольнити вимогу заявника та усунути порушення або іншим шляхом поновлює його порушені права чи свободи. Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби і права чи свободи заявника порушено не було, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги. Оскільки рішення та дії державних виконавців відділу державної виконавчої служби Бориспільського міськраионного управління юстиції Київської області Нечитайло Д.В. та Гой Я.П. щодо винесення постанов про відмову у відкритті виконавчого провадження від 21.12.2012 року вчинені відповідно до закону і не порушують права та свободи Яковенка В.М.. колегія суддів дійшла висновку про наявність в справі підстав для відмови в задоволенні його скарги.

 

Справа № 359/3832/13-ц   Головуючий у І інстанції Мельник О.О.

за скаргою Проснякова Ю.О. на дії та рішення державного виконавця відділу Державної виконавчої служби Бориспільського міськрайонного управління юстиції Київської області Салівон Анастасії Володимирівни.

Ухвалою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 30 травня 2013 року в задоволенні вказаної скарги відмовлено.

Апеляційний суд Київської області ухвалою від 21.08.2013 року скасував ухвалу від 30.05.2013 року та ухвалив нове рішення, яким скаргу залишено без розгляду.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що з матеріалів цивільної справи та копій виконавчого провадження вбачається, що про розрахунок заборгованості та постановами державного виконавця щодо виконання рішення суду про стягнення аліментів Просняков Ю.О. ознайомлений 05 жовтня 2012 року. Скаргу до суду на дії та постанови державного виконавця подав тільки 16 квітня 2013 року.

Суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи і прийшов до правильного висновку про те, що Просняков Ю.О.  пропустив строк для подачі скарги, передбачений ст.. 385 ЦПК України і підстави для його поновлення відсутні.

Разом з тим, судом не враховано, що відповідно до вимог ч.2 ст.. 72 ЦПК України документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, якщо суд за клопотанням особи, що їх подала, не знайде підстав для поновлення або продовження строку. Проте суд першої інстанції вказані вимоги закону не врахував і відмовив Проснякову Ю.О. у задоволенні скарги по суті, тоді як його скаргу необхідно залишити без розгляду.

 

№ 2/1005/2341/2012             Головуючий у І інстанції Величко В.П.

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «АРРІКАНО ПРОПЕРТІ МЕНЕДЖМЕНТ»до Товариства з обмеженою відповідальністю «Призма Бета»та Крутоуса Володимира Георгійовича про усунення перешкод в користуванні нерухомим майном та стягнення збитків.

 Під час  розгляду справи по суті, представники відповідача  звернулися до суду першої інстанції із клопотанням про закриття провадження у справі в частині позовних вимог до ТОВ «Призма Бета».

 Ухвалою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від   23 листопада 2012 року клопотання задоволено. Провадження по справі в частині позовних вимог до ТОВ «Призма Бета» закрито.

Апеляційний суд Київської області ухвалою від 28 лютого 2013 року скасував ухвалу від 23.11.2012 року та ухвалив нове про направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що судом першої інстанції не повністю з’ясовано обставини справи, чим порушено норми процесуального права, що призвело до закриття провадження в частині позовних вимог до ТОВ «Призма Бета».      

Тобто на стадії відкриття провадження суд оцінює позовні вимоги сторін та перевіряє наявність підстав для відмови у відкритті провадження. У тому числі суд перевіряє чи підлягають розгляду позовні вимоги у порядку цивільного судочинства.

Суд першої інстанції, отримавши позовну заяву Позивача, перевірив її на предмет відсутності підстав, відповідно до яких суддя має відмовити у відкритті провадження у справі, та постановив ухвалу про відкриття провадження у справі.

Враховуючи це, суд першої інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги, викладені у позовній заяві Позивача, мають бути розглянуті у порядку цивільного судочинства.

Проте судом постановлено ухвалу про закриття провадження у справі в частині позовних вимог до ТОВ «Призма Бета»  через те, що позовні вимоги, викладені у позовній заяві Позивача мають бути розглянуті у порядку іншого виду судочинства.

Суд першої інстанції, постановляючи дві різні за змістом ухвали, по-різному застосовує норми законодавства до одних і тих самих правовідносин.

Зазначене свідчить про свідоме порушення міськрайонним судом вимог чинного законодавства України .

Більше того, суд першої інстанції порушив норми процесуального права та закрив провадження безпідставно. Розгляд вимог до Відповідача 1 та Відповідача 2 мають здійснюватись спільно, оскільки вони є солідарними боржника.

Отже, всупереч рекомендаціям Постанови № 5 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від       30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» судом закрито провадження у справі та вказано про необхідність окремого розгляду вимог до Відповідача 1 та Відповідача 2.

Більше того, у зв'язку з такими діями суду першої інстанції, права та законні інтереси Позивача залишаються незахищеними та порушуються надалі.

 

 

 

 

№ 2/1005/1498/2012 Головуючий у І інстанції Криворучко І.В.

за позовом Литвина Миколи Петровича до Ель-Кахлуд Наталії Миколаївни, 3-тя особа: ОСББ „Супутник”, про усунення перешкод у користуванні майном та стягнення моральної шкоди

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 09 жовтня  2012 року  позовні вимоги в частині усунення перешкод у користуванні майном задоволено, в частині стягнення моральної шкоди провадження у справі закрито, згідно ухвали суду від 09 жовтня 2012 року .

Апеляційний суд Київської області рішенням від 17 грудня 2012 року скасував рішення від 09.10.2012 року та ухвалив нове про відмову в задоволенні позовних вимог.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що судом також встановлено, що між сторонами існує спір з приводу самочинного будівництва прибудови, яка знаходиться між належними їм квартирам, і яка не відповідає протипожежним та санітарним нормам, і як на думку Литвина М.П. він не може вільно користуватися  належним йому майном, що є грубим порушення права власності. За правилами ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається  як на підставу своїх вимог  і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу. З матеріалів справи вбачається, що самовільна прибудова відповідачкою не здійснювалась, так як вказану прибудову було побудовано попереднім власником квартири, яку вона придбала на підставі договору купівлі-продажу від 20 травня 2010 року  а тому, колегія суддів вважає, що вимога позивача  про знесення прибудови  не обґрунтована і не відноситься до його компетенції.

 

Справа № 22-ц-7122/12   Головуючий у І інстанції Криворучко І.В.

за позовом  Вороніної О.В. до садівницького товариства "Сулимівське-3"  про усунення перешкод в користуванні садовим будинком, зобов"язання вчинити дії, стягнення матеріальної шкоди та за зустрічним позовом садівницького товариства "Сулимівське-3" до  Вороніної О.В. про зобов'язання вчинити дії.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 04.12.2012 року  відмовлено у задоволені первісного та зустрічного позовів.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 19.03.2013 року скасував рішення від 04.12.2012 року та ухвалив нове, яким прозовні вимоги Вороніної О.В. задоволено частково. Зобов'язати  садівницьке товариство "Сулимівське-3" поновити електропостачання до садового будинку, збудованого на земельній ділянці площею 0,0600 га,  Стягнути із садівницького товариства "Сулимівське-3" на користь Вороніної О.В.   9350 ривень - відшкодування збитків, а також 1500 гривень - судові витрати - витрати на правову допомогу. В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що судом встановлено та визнається сторонами, що енергопостачання до земельної ділянки Вороніної О.В. було відключене не у зв'язку з несплатою нею за спожиту електричну енергію, а в зв'язку з відмовою Вороніної О.В. сплатити членські внесків у розмірі 18 750 грн., що є незаконним, оскільки Правилами користування електричною енергією для населення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 1357 від 26.07.1999 року, така підстава відключення від системи електропостачання не передбачена. Крім того зі змісту Закону України «Про електроенергетику» та Правил користування електричною енергією для населення вбачається, що правом відключення споживача від системи енергопостачання наділений лише енергопостачальник, яким садівницьке товариство "Сулимівське-3" не є. Враховуючи обставини справи та на підставі вищенаведених правових норм, дії відповідача по припиненню енергопостачання до земельної ділянки позивача є такими, що порушують визначений діючим законодавством порядок припинення енергопостачання та обмежують права та інтереси позивача як споживача електричної енергії.

На підставі викладеного колегія суддів дійшла висновку про те, що рішення суду першої інстанції про відмову у задоволення позову Вороніної О.В. у частині зобов'язання відповідача відновити припинене енергопостачання є незаконним та необгрунтованим.

Перевіривши матеріали справи, докази, надані Вороніною О.В. на підтвердження своїх позовних вимог, колегія суддів вважає доведеним, що відповідно до ст.22 ЦК України, ст.25 Закону України «Про електроенергетику», Закону України "Про захист прав споживачів" Вороніна О.В. як споживач електроенергії має право на відшкодування збитків, заподіяних незаконними діями відповідача, а саме незаконним відключенням від електричного постачання. Встановлено, що Вороніна О.В. через відмову відповідача відновити постачання електроенергії до дачного будинку, була вимушена укласти договір оренди бензинового електрогенератора (а.с.66-68) з щомісячною орендною платою у розмірі 850 грн. Про сплату орендної плати Вороніна О.В. надала квитанції, які колегія суддів визнає належними, допустимими доказами витрат. Враховуючи, що Вороніна О.В. просила суд відшкодувати збитки, у тому числі –витрати на оплату орендованого майна у розмірі 9350 (дев'ять тисяч триста п ятдесят) гривень, колегія суддів вважає за можливе задовольнити позовні вимоги у цій частині. Крім того, колегія суддів вважає доведеним належними, допустимими доказами судові витрати Вороніної О.В., а саме - на правову допомогу у розмірі 1500 (тисяча п'ятсот) гривен, на підтвердження яких є відповідні документи.

Колегія суддів вважає за необхідне відмовити Вороніній О.В. у задоволенні її позовних вимог щодо відшкодування інших збитків ( витрати на пальне, витрати на оплату послуг нотаріуса тощо), оскільки позивач не надав належні допустимі докази на підтвердження зазначених витрат.

 

Справа № 1005/8155/2012 Головуючий у І інстанції Журавський В.В.

за позовом Щегеля Валерія Олексійовича до Калиній Лідії Федорівни та Калиній Тетяни Любомирівни про усунення перешкод у користуванні господарськими спорудами.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 07.11.2012 року  позов задоволено.

 Апеляційний суд Київської області рішенням від 20.03.2013 року скасував рішення від 07.11.2012 року та ухвалив нове, яким в задоволенні позову відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що судова колегія погоджується із висновками суду в тій частині, що позивач має право на користування своєю власністю і це право підлягає захисту. Однак, на думку колегії суддів, суд безпідставно погодився із обраним позивачем способом захисту порушеного права, а саме знесенням огорожі з наступних підстав.

Відповідно до  ст.319 ЦК України,  власник володіє,  користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Частиною 1 ст.321 ЦК України передбачено непорушність права власності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно із положеннями ст.ст. 16, 391,386 ЦК ЦК України власник вправі звернутись до суду з вимогою про захист порушенного права будь-яким способом, що є адекватним змісту порушенного права, який ураховує характер порушення та дає можливість захистити порушене право, в тому числі шляхом знесення будівлі разі порушення прав власника і неможливості усунення цих порушень іншим способом.

Як вбачається із матеріалів справи, довжина огорожі, яка розділяє домоволодіння, становить близько 100 метрів. Знесення усієї огорожі по усій довжині земельної ділянки при тому, що доступ до колодязя та хвіртки може бути забезпечений і у менш обтяжливий спосіб, а саме виділення відповідачами проходу до них, на думку колегії суддів є неадекватним змісту порушенного права.

При розгляді апеляційної скарги позивач суду пояснив, що перенесення відповідачами огорожі в бік його будинку по усій довжині земельної ділянки в наступному створить йому перешкоди у оформленні права власності на земельну ділянку, а тому огорожа має бути встановлена на попередньому місці її розташування. Однак ці обставини не були підставою позову, позов заявлявся з підстав порушення відповідачами права позивача на користування об»єктами власності, а тому судова колегія погоджується із доводами апелянтів в тій частині, що позивач не надав суду доказів того, що за ним закріплювалась земельна длянка для будівництва та обслуговування житлового будинку і в яких розмірах, що надавало би позивачу право ставити питання про порушення її меж.

Оскільки суд позбавлений можливості на власний розсуд змінювати способи захисту прав позивачів, що було б порушенням принципу диспозитивості цивільного судочинства ( ст. 11 ЦПК України) судова колегія не може змінити рішення суду в частині способу захисту порушеного права позивача на користування колодязем і хвірткою, а тому рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню як таке, що ухвалене з порушенням норм матеріального права з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

 

 

 

Справа № 2/359/89/13   Головуючий у І інстанції Величко В.П.

за позовом Савінського В.В. до Редько Я.В про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою, відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 17 травня 2013 року позов задоволено частково. Зобов»язано Редько Я.В. усунути перешкоди в користуванні Савінським В.В. земельною ділянкою  , належної йому на праві власності, шляхом знесення паркану. Стягнуто судові витрати в сумі  107,30 грн.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 29.10.2013 року скасував рішення від 17.05.2013 року та ухвалив нове, яким в задоволенні позову відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що в матеріалах справи  міститься зведений  план фактичного  землекористування  та конфігурації, що відповідає  державному акту Редько Я.В. в м. Бориспіль  розробленого  та складеного  5.10.2012 року  геодезистами ТОВ « АВТ Інвест».

Також згідно  викопіювання з  кадастрового плану  земельної ділянки ОСОБА_2  по АДРЕСА_2  від 13.11.2012 року  , наданого  відділом Держкомзему  у м. Борисполі , з  масштабу якого випливає , що  спільна межа  суміжних  земельних  ділянок  позивача та відповідачки не була зміщена в глиб земельної ділянки позивача та відсутні  жодні накладання земельних ділянок сторін. Разом з тим,   зі схеми  закріплення  меж земельної ділянки, що належить позивачу, складеної та розробленої ТОВ « Аеротопографічний центр», вбачається, що остання розроблена   з порушенням  вимог закону, оскільки  одна із п’яти  її поворотних точок встановлена безпосередньо на дорозі , землі якої  відносяться  до земель  загального користування і не можуть  передаватись у приватну власність.   

Відповідно до положень ст.  391 ЦК України, власник  майна має право  вимагати  усунення перешкод у здійсненні ним  права користування та розпорядження     своїм майном.               

Відповідно до положень ст. 152 ЗК України,  власник земельної ділянки  або землекористувач може   вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть  якщо  ці порушення  не пов’язані  з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування  завданих збитків.

Підставою  для пред’явлення  вимог  щодо усунення перешкод у здійсненні позивачем права  користування землею мають бути належні та допустимі докази  щодо вчинення відповідачкою  неправомірних дій , спрямованих  на свідоме порушення  прав позивача  на користування ним  земельною ділянкою  у такий спосіб  як самовільне  зведення  відповідачкою паркану на землі позивача  на тій відстані  від спільної межі, яка зазначена в позові.

На підтвердження  вказаних  обставин, позивач всупереч  вимогам ст. 60 ЦПК України не надав  належних та допустимих доказів , а саме  матеріали справи не містять  висновку землевпорядної експертизи який би  підтвердив те, що  саме діями  відповідачки  були порушені   його права  на користування земельною ділянкою.

Таким чином, незважаючи на задовільний в цілому рівень загального стану здійснення цивільного судочинства Бориспільським міськрайонним судом Київської області, 134 рішень скасовано апеляційним судом Київської області, тому виникає необхідність його покращення і приведення у відповідність.

Необхідно систематично вивчати судову практику по застосуванню процесуальних норм, і своєчасно вживати заходи з метою виявлення та усунення помилок при постановленні рішень в цивільних справах, які надходять на вирішення до Бориспільського міськрайонного суду Київської області.